Об'єднання Аравії.

На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни існували 4 незалежні арабські держави: Хіджаз (Мекка), Недж (Ер-Ріяд), Асір (Ет-Таїф), Джебель-Шаммар (Хаіль) і Йємен (Ходейда). Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби для її завоювання. Лише на крайньому півдні півострова містилися багаті на нафту англійські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати.

Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітів Азіз ібн Сауд, правитель створеної 1902 р. у Неджі теократичної держави зі столицею у Ер-Ріяді. Подібно до Хусейна, під час війни він вів переговори з англійцями і навіть підписав з ними 1915 р. угоду про спільні антитурецькі дії, але через особисту неприязнь до хашимітів не взяв участі в боях.

У червні 1919р. Ібн Сауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У битві біля оази Тураба хашимітська армія сина Хусейна Абдаллаха зазнала важкої поразки. Лише вбитими прихильники Хусейна втратили близько 2000 осіб, що було велетенською цифрою для Аравії. Унаслідок бойових дій до Ібн Сауда перейшло кілька прикордонних оаз. Оскільки конфлікт почав розростатися, а англійці остерігалися нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британський уряд запропонував скликати конференцію держав Близького Сходу для врегулювання суперечливих питань. Лондон намагався відігравати роль незалежного арбітра у міжарабських справах, надаючи допомогу різним політичним силам так, аби жодна з них не досягнула більшого впливу. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджу, Іраку та Трансйорданії, діяла з 17 грудня 1922 року по 26 січня 1923 року. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі, а частина учасників переговорів покинула їх ще під час конференції.

Незадоволений спробами англійського посередництва Ібн Сауд напав на Ірак, а Хусейн проголосив себе 7 березня 1924 р. халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного главу ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали.

Ібн Сауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником, тому 29 серпня наказав військам саудитів напасти на Хіджаз. Метою походу Ібн Сауд називав зміщення "узурпатора". Не отримавши допомоги від англійців, Хусейн 3 березня зрікся престолу на користь свого сина Алі в надії на те, що особистий конфлікт між ним і Саудом після цього припиниться. Алі продовжував чинити опір саудитам, але, зазнавши кількох невдач і втративши 5 грудня Медину, 18 грудня 1924 р. зрікся престолу і виїхав до брата Фейсала в Ірак. Хусейн виїхав на Кіпр.

8 січня 1926 р. збори мусульманських старійшин проголосили Ібн Сауда королем Хіджазу та султаном Неджу. У червні 1926 р. з метою отримання визнання з боку віруючих і легітимізації свого режиму Ібн Сауд скликав у Мецці мусульманську конференцію, на яку запросив представників усіх ісламських громад світу. Оскільки Ібн Сауд висловлював претензії на передані Трансйорданії Маан і Аккабу, англійці вислали у вересні 1925 р. до ваххабітів дипломатичну місію Гільберта Клейтона. Унаслідок проведених переговорів підписано дві угоди: 1 листопада 1925 р. — Бахрську — про режим переходу кордону Іраку та держави Сауда кочовими племенами та 2 листопада — Халдську — про демаркацію кордону із Трансйорданією. Ці угоди доповнено Джидською угодою 20 травня 1927 р., згідно з якою Англія визнавала незалежність Саудівської Аравії. Зі свого боку Ібн Сауд зобов'язувався надати британським підданим право спрощеного відвідання святих для мусульман місць.

У 30-х роках "гарячою точкою" Близького Сходу був Йємен. Войовничі племена півдня країни постійно нападали на британську колонію в Адені. Крім того, в країні переховувалися політичні противники правителя сусідньої Саудівської Аравії, що також викликало напруження на кордонах країни. 11 лютого 1934 р. Великобританія підписала з Йєменом договір, яким визнавалася незалежність країни за умови 40-річного терміну військово-технічного співробітництва. Саудівська Аравія відреагувала на цю угоду військовою операцією. 22 березня розпочалася короткотривала, але запекла війна між Йєменом та державою саудитів. Незважаючи на кількісну перевагу, військам Ібн Сауда не вдалося захопити спірні території на прикордонні двох держав. Уже 13 травня підписано перемир'я, а 20 травня — Таїфську мирну угоду, за якою Саудівська Аравія визнавала незалежність Йємену. Пізніше стосунки між країнами повністю нормалізувалися.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Країни Близького Сходу під англійським та французьким управлінням.	\|	Палестинська проблема.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.