Визначте місце України в планах імперіалістичних держав напередодні та на початку Першої Світової війни. В чому полягала трагедія українського народу в цій війні?

Дайте характеристику української гетьманської держави під проводом Б Хмельницького, її політичного і соціально-економічного ладу які причини та наслідки ліквідації цієї держави у другій половині XVIII ст.?

Висвітліть основні погляди вчених на причини та час виникнення українського козацтва. Доведіть, що Запорізька Січ, за висловом М.Костомарова, була козацькою демократичною республікою

Визначте спільні риси і відмінності в суспільно-політичній організації та в державному устрої Галицько-Волинського князівства та Київської Русі. Чому українські історики вважають Галицько-Волинське князівство спадкоємцем Київської Русі?

Як реалізується етнополітичний фактор в умовах розбудови незалежної Української держави на сучасному етапі? Визначте напрямки діяльності щодо створення умов всебічного задоволення національно-культурних та мовних потреб національних меншин.

90-ті роки XX століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні.

Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало не лише здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу, але й етнічне (національне) відродження інших народів, які мешкали на її території. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури як титульного етносу, так і національних меншин. Україна є поліетнічною державою, на території якої, за даними перепису населення 2001 p., проживають представники понад 100 національностей. Тому серед пріоритетних напрямків діяльності уряду вирізнялася розробка правової бази етнонаціонального розвитку меншин.

Одним з проявів етнічного відродження національних меншин є створення та діяльність національно-культурних організацій, які об'єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї чи іншої меншини. Існування національно-культурних об'єднань дозволяє громадянам, що не належать до титульного етносу, найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити

Галицько-Волинське князівство- південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результати об'єднання Галицького і Волинськогокнязівств Романом Мстиславичем. З другої половини XIII ст. століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство охоплювало 90% населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший - православного Сходу.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалася встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивалися посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися виконувати сторожову службу у прикордонних замках, поповнити загони панських «служебників» тощо. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, задніпровськими порогами, вони будували т. зв. городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «огнищем козацької сили, солідарності, організованості»

На початку XVII ст., коли козацтво вже перетворилося на потужну військову силу (могло виставити 50-ти тисячне військо) та на впливового політичного гравця, серед українських православних інтелектуалів виникла ідея використати їх. для зміцнення позицій

Православної Церкви, що в тогочасних умовах означало залучити до змагань за національні інтереси українського світу. Далебі після Брестської унії 1696 р. українське православ'я опинилося без своєї ієрархії й зазнавало різноманітних утисків, що в підсумку загрожувало втратою національної самобутності українців. Сеймова ж боротьба шляхти за інтереси Православної Церкви не приносила сподіваних результатів. Тоді було звернуто увагу на козаків, які швидко и активно включилися у протистояння та посутньо зміцнили позиції православного блоку. Саме завдяки неабиякій підтримці козаків, і особливо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, у 1620 р. було досягнуто відновлення повноти внутрішньої організаційної структури Української Православної Церкви; опираючись на козацьку силу єрусалимський патріарх Феофан висвятив церковних ієрархів - митрополита та єпископів. А в 1632 p., ультиматум козаків, які погрожували Варшаві не брати участь у Смоленській війні з Московією, остаточно змусив короля визнати законність цієї ієрархії [2, с. 24].

Залучаючи козацтво до «оборони Православної церкви», інтелектуали мали потурбуватися про улегітимнення такої своєї позиції. І бажаючи того чи ні, вони мусили доводити належність козаків до еліти, бо тільки вона, згідно з тогочасними уявленнями мала законне право перейматися релігійними питаннями. Відповідно з'явилася концепція, що козаки є нащадками князівських дружинників доби Київської Русі, тобто вийшли з того ж середовища, що й більша частина української шляхти. У такий спосіб козаки дістали не тільки новий аргумент для своїх станових змагань, а й «прив'язувалися» до попередньої української історії, до українського державотворення [3, с. 34].

Паралельно в українській інтелектуальній традиції відроджується інтерес до українського минулого, з'являються твори, які обґрунтовують окремішність українців, їхню відмінність від усіх сусідів, безперервність української історії від княжих часів, закликають шляхту триматися своїх корінь і своєї віри, а панегірики князям порівнюють тих з давніми київськими князями.

Починаючи з 1620-х pp., козацтво надзвичайно жваво й послідовно обстоює національно-релігійні інтереси, ставить на перше місце у своїх вимогах до Варшави «заспокоєння нашої старожитньої грецької релігії і про поправу вольностей і свобод народу нашого руського». Козаки відкрито вписують себе поруч із шляхтою до еліти, намагаються виступати від імені українського світу. З іншого боку, сама організація козацьких лав, містила зародки майбутньої Української Козацької держави. Утворення Запорізької Січі потягнуло за собою структуризацію козацтва. Виникла військова організація, на верхівці якої перебував гетьман, устійнилася внутрішня субординація, загальна козацька рада перетворилася на найвищий орган влади в козацькому середовищі [7, с. 124].

В адміністративному сенсі Українська Козацька^держава була поділена на полки, а полки на сотні. Полково-сотенний устрій мав військово-територіальний характер. Полк чи сотня - це водночас і певна територія, і військова одиниця, яку виставляла ця територія до українського війська. У часи Б. Хмельницького число полків та сотень постійно змінювалося відповідно до поточних потреб та територіальних меж держави. За козацьким реєстром 1649 p., наприклад, існувало 16 полків. У кожному полку налічувалося від 10-ти до 29-ти сотень. Найважливішим полком став, безумовно, столичний - Чигиринський, центром якого була столиця Гетьманщини Чигирин [9, с. 14].

З кінця XVI ст. козаки, особливо під час повстань, роблять спробу встановити свою владу на контрольованих територіях, вимагають від місцевих мешканців, зокрема й шляхти, «стацію», тобто утримання за свій кошт. Як розпачливо говорив на сеймі 1615 р. краківський біскун, козаки «вдома ані магістратів у містах, ані старост, ані гетьманів [польських] не слухають, самі собі права чинять, саміурядників і вождів наставляють, нібито у них є своя Річ Посполита!» [1, с. 84].

Врешті, як мінімум з 1620-х pp. козацтво у зносинах з сусідами подавало себе як окремий політичний суб'єкт. У договорах, які воно укладало, зокрема, з кримським калгою

Шагін-Гіреєм, воно вимагало брати зобов'язання стосовно Війська Запорізького, а не Речі Посполитої, як того спершу хотів калга.

Становлення Української козацької держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію українського народу.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб'єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності

Початок XX ст. у міжнародних відносинах характерний, насамперед, завершенням територіального поділу світу. Цей період ознаменований швидким зростанням продуктивних сил, економічним розвитком, значними досягненнями в галузі науки і техніки. Нерівномірність економічного розвитку вкрай загострила суперечності між найбільшими державами світу. Боротьба за нові ринки збуту, колонії, сфери впливу, поділ світу відповідно до змін у співвідношенні сил становить основний зміст зовнішньої політики цих держав. У боротьбі за перерозподіл здобутих раніше позицій і територіальних володінь утворювалися військово-політичні блоки держав. У 1879 - 1882 pp. утворився Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини й Італії. У 1907 р. остаточно сформувався другий військово-політичний блок держав - Антанта у складі Англії, Франції та Росії. Землі України, поділені ще у XVII ст., перебували у складі Австро-Угорщини і Росії, що становили два протилежних блоки. Кожна з цих держав претендувала на ту територію України, яка була за її межами. Отже, головний театр воєнних дій у майбутній війні розгортався б на українській етнічній території. Виходячи з цього, і складали свої плани держави. Світова війна, розпочавшись 28 липня 1914 р., підтвердила такі гіпотези.

Трагедія українського народу у цій війні поляг^ша в тому, що український народ знаходився під владою держав-ворогів, то ж на полі бою українці мусили боротися між собою, вбивати своїх братів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Назвіть причини, етапи еміграції та міграції українців. Визначте внесок українців у політику, науку, культуру, господарське життя держав, де вони проживають.	\|	Умови II Універсалу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.