Автономні утворення у зарубіжних державах

У сучасному світі нараховується близько двох тисяч великих і малих народів. Серед них більш як 320 перевищують мільйонне населення. На планеті немає держави, де разом з основною нацією, яка дала своє ім'я державі, не жили б представники інших націй, народностей або етнічних груп. Одні національні меншості проживають компактно, інші — розсіяні серед основної нації.

Конституції держав з демократичними традиціями проголошують рівність громадян, незалежно від їх расової та національної належності, а національні меншості, що проживають компактно, представлені у різних видах автономії. Іноді рівноправність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного та культурного життя декларується іншим способом.

Автономія — це внутрішнє самоврядування певної держави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Велика Британія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам.

За характером автономія буває національно-територіальною та адміністративно-територіальною.

До національно-територіальної автономії належать союзні території й автономні округи в Індії; автономії німецького населення в Італії (область Трентино-Альто-Адидже), в Іспанії (Країна Басків, Каталонія, Галісія тощо), Аландські острови у Фінляндії (заселені шведами), Гренландія у Данії (заселена ескімосами). У КНР утворено кілька видів національно-територіальних автономій.

Адміністративно-територіальна автономія утворюється з урахуванням історичних, географічних, господарських та інших умов стосовно різних частин держави, наприклад Азорські острови та острови Мадейри (Португалія); Шотландія та Північна Ірландія (Велика Британія).

Адміністративно-територіальна автономія має більше прав, ніж звичайна адміністративна одиниця. Правове становище автономних утворень закріплено в конституціях, а також в окремих статутах (положеннях про національно-територіальну автономію).

Згідно з Конституцією Італії республіка розподіляється на області, які користуються широкою децентралізацією в межах єдиної і неподільної республіки. Серед двадцяти областей існує п'ять (Сицилія, Сардинія та ін.) областей, що були утворені в кількох районах для компактно проживаючих етнічних меншостей. Якщо правове становище п'ятнадцяти звичайних областей регулюється конституцією й нормативними актами уряду, однаковими для всіх областей, то устрій п'яти національних областей регулюється спеціальними статутами, що були прийняті у формі конституційних законів.

Так, згідно з Конституційним законом про спеціальний статут область Трентино-Альто-Адидже має такі органи: обласну раду, що обирається на загальних виборах за пропорційною системою на п'ять років, обласну джунту та її голову (виконавчий орган). Склад обласної ради повинен відповідати мовним групам, представленим у раді області. Заступники голови належать відповідно до італомовної та до німецькомовної груп.

Обласну раду може бути розпущено, якщо вона чинить дії, які суперечать конституції, або серйозно порушує закони.

Нормативні акти забезпечують їй значні повноваження з питань управління місцевими справами (охорона громадського порядку, організація місцевих органів, економіка, туризм, керівництво благодійними закладами й органами охорони здоров'я, ремісниче та професійне навчання, допомога школі, транспортні засоби тощо). Виконуючи свої функції, обласна рада приймає закони за умови, що останні не перешкоджатимуть національним інтересам інших областей. Закони оприлюднюються за згодою уряду. Спори стосовно таких законів вирішує Конституційний Суд.

Національна проблема в Іспанії є однією з найскладніших. Країна має десять великих автономних одиниць, серед яких Каталонія (населення — 6 млн). Країна Басків (2 млн), Галісія, Андалусія та Балеарські острови. Цим одиницям надано статус національної автономії. Країна Басків, до якої входить три провінції, вперше дістала автономію ще у 1425 р., Каталонія — у 1914 р. За режиму Франко автономію було скасовано.

Конституція Іспанії 1978 р. відновила автономію для кількох регіонів. Правовий статус регіональних автономних одиниць регулюється Загальним положенням до конституції (ст. 2 ч. 8 гл. 1, 2, 3) та органічними законами 1979 р. про статут автономії Каталонії і про статут автономії Країни Басків.

Інші регіональні автономні утворення також мають свої статути. Конституція (ст. 2) заснована на непорушній єдності іспанської нації, єдиної й неподільної для всіх іспанців. Вона також визнає й гарантує право на автономію для національностей і регіонів, їх складових частин, а також відносини солідарності між ними.

Право клопотання про утворення автономії належить Зборам представників провінції або кожного з островів. Вони мають розробляти статути. Статус автономії затверджується Генеральним парламентом. Регіональні об'єднання мають свої органи самоврядування: законодавчу асамблею, яка обирається загальними виборами та урядову раду, яка здійснює виконавчі й адміністративні функції. Голова, що її очолює, призначається королем за поданням законодавчої асамблеї. Статут регулює питання про компетенцію автономного утворення.

КНР — багатонаціональна держава. Крім основної нації — китайців (хань) — у країні проживає близько 60 національних меншостей, серед яких найбільш чисельними є чжуани (14 млн), уйгури (6 млн), дунгани, тибетці, монголи (по 4 млн кожна меншість), мяо (близько 5 млн), корейці (2 млн) та ін. Загальна кількість некитайських народів перевищує 120 млн чоловік, або 10 відсотків всього населення країни. Національні меншості розселені переважно на околицях, на великій площі, що складає 60 відсотків усієї території країни.

Конституція КНР проголошує рівноправність усіх національностей, гарантує їм законні права та свободи, охороняє їхні права, забороняє дискримінацію, пригноблення будь-якої національності та дії, що спрямовані на підрив єдності між національностями та їх розбрат.

У регіонах компактного проживання національних меншостей здійснюється національна автономія, створюються органи самоврядування.

Залежно від чисельності населення національної меншості та площі території, яку вона займає, ступеню громадсько-політичного, економічного та культурного розвитку створено 159 автономних одиниць різного рівня. Серед них п'ять найбільших автономних районів (Тибет, Внутрішня Монголія, Сидзян-Уйгурський тощо), кілька десятків автономних округів та автономних повітів. Національні автономні райони існують як невід'ємна складова частина КНР. Конституція КНР (розділ 6) та закон про національну районну автономію 1984 р. закріплюють правове становище автономних одиниць. Органами самоврядування у районах національної автономії є збори народних представників і народний уряд. Вони виконують повноваження місцевих органів влади, а також користуються правом на самоврядування у межах компетенції, встановленої конституцією, законом про національну районну автономію та іншими законами. Організація та порядок діяльності органів самоврядування у районах національної автономії зафіксовані Положенням про автономію.

Органи самоврядування у районах національної автономії мають право розпоряджатися фінансами на місцях, планувати господарське будівництво місцевого значення, керують справами освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, охороняють пам'ятники культури. мають право формувати (з санкції уряду республіки) загони громадської безпеки для охорони порядку. У межах своєї компетенції органи самоврядування приймають постанови.

3. Політичний режим: поняття і види.

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об'єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної форми. Ось чому поняття "політичний режим" є досить складним і є вельми значущим для визначення сучасної держави. Звичайна річ, саме на характеристиці політичного режиму конкретної держави наголошують численні дослідники з питань держави — соціологи, юристи, політологи. Проте не всі однаково усвідомлюють дане поняття. Отже, виникає потреба з'ясувати його зміст і обсяг.

Під політичним режимом слід розуміти особливості політичного панування певних соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних методів, засобів та заходів безпосередньо управляють державою.

У навчальних і наукових виданнях породжує заперечення поширений погляд на політичний режим тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави, на його характеристику, виключно як сукупність методів, форм і засобів здійснення політичної влади, не торкаючись її соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окремих країнах, користуються різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і одноособової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський, парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталітарний і режим законності, теократичний і військової диктатури, верховенства права і расистський. Така різноманітність пов'язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від одного за численними ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні відносини; ступінь державної захищеності особи; характер соціальної бази державної влади; становище законності; ступінь централізації або децентралізації і в цілому характер організації влади; характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управління і державного устрою і т. ін.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно ширший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціальними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов президентської і парламентарної республіки, конституційної та абсолютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звідси випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто розглядає політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політичного режиму.

По-друге, поняття "політичний режим" взагалі виходить за межі властивостей методів і засобів здійснення влади і поняття "форма держави" в цілому, тому що має більш глибокий зміст, оскільки характеризується крім застосованих державною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє державна влада, залежать методи ЇЇ здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспільний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Як відомо, ще за античності державну владу класифікували на різновиди залежно від того, хто саме її здійснював. Йшлося, насамперед, про ступінь участі населення у здійсненні даної влади. Відповідно да цього критерію розрізняли демократію, аристократію, олігархію, тиранію, охлократію і т. ін., тобто владу всіх, більшості, меншості, особи, натовпу тощо. Розподіл держав згідно з кількістю правлячих осіб, здійснений ще Арістотелем, зберігає своє значення і за наших часів, оскільки дозволяє розрізняти держави за широчінню їх соціальної бази. Владі народу, бюрократії — кожному властиві свої засоби здійснення влади. Останні перебувають у прямій залежності від соціальної бази держави. Встановлення, наприклад, теократичного режиму ісламського фундаменталізму в Ірані невід'ємне від приходу до влади верхівки мусульманського духовенства.

Методи здійснення державної влади, що разом з її соціальною базою становлять основу характеристики політичного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використовується у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. До методів здійснення державної влади належать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Держава може спиратися на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інформації, встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існування чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв'язку з державною забороною на їх існування, яка може тривати постійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). Поширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте вони суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів, суспільних утворень). Але діяльність цих організацій відбувається у межах, визначених державними законами, пов'язана із здійсненням державної влади (прагнення до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади; вирішення питань, що мають

державне значення і т. ін.). Саме вплив на фракції політичних партій, особливо тих, що складають парламентську більшість, є найважливішим засобом проведення державної політики головою уряду через парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з'ясувати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія, завдяки чому політичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-історичний етап її розвитку. Основне значення для встановлення характеру режиму має в усякому разі властива йому соціальна база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демократичні та режими авторитарні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Змішані форми правління	\|	Демократичний режим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.