Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Автономні утворення у зарубіжних державах

У сучасному світі нараховується близько двох тисяч ве­ликих і малих народів. Серед них більш як 320 перевищують мільйонне населення. На планеті немає держави, де разом з основною нацією, яка дала своє ім'я державі, не жили б представники інших націй, народностей або етнічних груп. Одні національні меншості проживають компактно, інші — розсіяні серед основної нації.

Конституції держав з демократичними традиціями прого­лошують рівність громадян, незалежно від їх расової та на­ціональної належності, а національні меншості, що прожива­ють компактно, представлені у різних видах автономії. Іноді рівноправність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного та культурного життя декларується іншим способом.

Автономія — це внутрішнє самоврядування певної дер­жави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іс­панія, Велика Британія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам.

За характером автономія буває національно-територіаль­ною та адміністративно-територіальною.

До національно-територіальної автономії належать союз­ні території й автономні округи в Індії; автономії німецького населення в Італії (область Трентино-Альто-Адидже), в Іспа­нії (Країна Басків, Каталонія, Галісія тощо), Аландські ост­рови у Фінляндії (заселені шведами), Гренландія у Данії (за­селена ескімосами). У КНР утворено кілька видів національ­но-територіальних автономій.

Адміністративно-територіальна автономія утворюється з урахуванням історичних, географічних, господарських та ін­ших умов стосовно різних частин держави, наприклад Азорські острови та острови Мадейри (Португалія); Шотландія та Північна Ірландія (Велика Британія).

Адміністративно-територіальна автономія має більше прав, ніж звичайна адміністративна одиниця. Правове стано­вище автономних утворень закріплено в конституціях, а та­кож в окремих статутах (положеннях про національно-тери­торіальну автономію).

Згідно з Конституцією Італії республіка розподіляється на області, які користуються широкою децентралізацією в межах єдиної і неподільної республіки. Серед двадцяти об­ластей існує п'ять (Сицилія, Сардинія та ін.) областей, що були утворені в кількох районах для компактно проживаю­чих етнічних меншостей. Якщо правове становище п'ятнад­цяти звичайних областей регулюється конституцією й нор­мативними актами уряду, однаковими для всіх областей, то устрій п'яти національних областей регулюється спеціальни­ми статутами, що були прийняті у формі конституційних за­конів.

Так, згідно з Конституційним законом про спеціальний статут область Трентино-Альто-Адидже має такі органи: об­ласну раду, що обирається на загальних виборах за пропор­ційною системою на п'ять років, обласну джунту та її голову (виконавчий орган). Склад обласної ради повинен відповідати мовним групам, представленим у раді області. Заступни­ки голови належать відповідно до італомовної та до німецькомовної груп.

Обласну раду може бути розпущено, якщо вона чинить дії, які суперечать конституції, або серйозно порушує закони.

Нормативні акти забезпечують їй значні повноваження з питань управління місцевими справами (охорона громад­ського порядку, організація місцевих органів, економіка, ту­ризм, керівництво благодійними закладами й органами охо­рони здоров'я, ремісниче та професійне навчання, допомога школі, транспортні засоби тощо). Виконуючи свої функції, обласна рада приймає закони за умови, що останні не пере­шкоджатимуть національним інтересам інших областей. За­кони оприлюднюються за згодою уряду. Спори стосовно та­ких законів вирішує Конституційний Суд.

Національна проблема в Іспанії є однією з найскладні­ших. Країна має десять великих автономних одиниць, серед яких Каталонія (населення — 6 млн). Країна Басків (2 млн), Галісія, Андалусія та Балеарські острови. Цим одиницям на­дано статус національної автономії. Країна Басків, до якої входить три провінції, вперше дістала автономію ще у 1425 р., Каталонія — у 1914 р. За режиму Франко автоно­мію було скасовано.

Конституція Іспанії 1978 р. відновила автономію для кількох регіонів. Правовий статус регіональних автономних одиниць регулюється Загальним положенням до конституції (ст. 2 ч. 8 гл. 1, 2, 3) та органічними законами 1979 р. про статут автономії Каталонії і про статут автономії Країни Басків.

Інші регіональні автономні утворення також мають свої статути. Конституція (ст. 2) заснована на непорушній єднос­ті іспанської нації, єдиної й неподільної для всіх іспанців. Во­на також визнає й гарантує право на автономію для національностей і регіонів, їх складових частин, а також відноси­ни солідарності між ними.

Право клопотання про утворення автономії належить Зборам представників провінції або кожного з островів. Во­ни мають розробляти статути. Статус автономії затвер­джується Генеральним парламентом. Регіональні об'єднання мають свої органи самоврядування: законодавчу асамблею, яка обирається загальними виборами та урядову раду, яка здійснює виконавчі й адміністративні функції. Голова, що її очолює, призначається королем за поданням законодавчої асамблеї. Статут регулює питання про компетенцію автоном­ного утворення.

КНР — багатонаціональна держава. Крім основної нації — китайців (хань) — у країні проживає близько 60 національ­них меншостей, серед яких найбільш чисельними є чжуани (14 млн), уйгури (6 млн), дунгани, тибетці, монголи (по 4 млн кожна меншість), мяо (близько 5 млн), корейці (2 млн) та ін. Загальна кількість некитайських народів перевищує 120 млн чоловік, або 10 відсотків всього населення країни. Національні меншості розселені переважно на околицях, на великій площі, що складає 60 відсотків усієї території кра­їни.

Конституція КНР проголошує рівноправність усіх націо­нальностей, гарантує їм законні права та свободи, охороняє їхні права, забороняє дискримінацію, пригноблення будь-якої національності та дії, що спрямовані на підрив єдності між національностями та їх розбрат.

У регіонах компактного проживання національних мен­шостей здійснюється національна автономія, створюються органи самоврядування.

Залежно від чисельності населення національної меншос­ті та площі території, яку вона займає, ступеню громадсько-політичного, економічного та культурного розвитку створено 159 автономних одиниць різного рівня. Серед них п'ять най­більших автономних районів (Тибет, Внутрішня Монголія, Сидзян-Уйгурський тощо), кілька десятків автономних окру­гів та автономних повітів. Національні автономні райони іс­нують як невід'ємна складова частина КНР. Конституція КНР (розділ 6) та закон про національну районну автономію 1984 р. закріплюють правове становище автономних оди­ниць. Органами самоврядування у районах національної ав­тономії є збори народних представників і народний уряд. Во­ни виконують повноваження місцевих органів влади, а та­кож користуються правом на самоврядування у межах ком­петенції, встановленої конституцією, законом про національ­ну районну автономію та іншими законами. Організація та порядок діяльності органів самоврядування у районах націо­нальної автономії зафіксовані Положенням про автономію.

Органи самоврядування у районах національної автоно­мії мають право розпоряджатися фінансами на місцях, пла­нувати господарське будівництво місцевого значення, ке­рують справами освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, охороняють пам'ятники куль­тури. мають право формувати (з санкції уряду республіки) загони громадської безпеки для охорони порядку. У межах своєї компетенції органи самоврядування приймають поста­нови.

 

3. Політичний режим: поняття і види.

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важ­ливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об'єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної форми. Ось чому поняття "політичний ре­жим" є досить складним і є вельми значущим для визначен­ня сучасної держави. Звичайна річ, саме на характеристиці політичного режиму конкретної держави наголошують чис­ленні дослідники з питань держави — соціологи, юристи, по­літологи. Проте не всі однаково усвідомлюють дане поняття. Отже, виникає потреба з'ясувати його зміст і обсяг.

Під політичним режимом слід розуміти особливості полі­тичного панування певних соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних ме­тодів, засобів та заходів безпосередньо управляють держа­вою.

У навчальних і наукових виданнях породжує заперечен­ня поширений погляд на політичний режим тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави, на його характеристи­ку, виключно як сукупність методів, форм і засобів здійснен­ня політичної влади, не торкаючись її соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окре­мих країнах, користуються різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і одно­особової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський, парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталітарний і режим законності, теокра­тичний і військової диктатури, верховенства права і расист­ський. Така різноманітність пов'язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від одного за численни­ми ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні відносини; ступінь державної захищеності особи; характер соціальної бази державної влади; становище законності; ступінь централізації або децентралізації і в ціло­му характер організації влади; характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управ­ління і державного устрою і т. ін.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно шир­ший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціаль­ними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов прези­дентської і парламентарної республіки, конституційної та аб­солютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звід­си випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто роз­глядає політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політич­ного режиму.

По-друге, поняття "політичний режим" взагалі виходить за межі властивостей методів і засобів здійснення влади і по­няття "форма держави" в цілому, тому що має більш глибо­кий зміст, оскільки характеризується крім застосованих дер­жавною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє держав­на влада, залежать методи ЇЇ здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспіль­ний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Як відомо, ще за античності державну владу класифіку­вали на різновиди залежно від того, хто саме її здійснював. Йшлося, насамперед, про ступінь участі населення у здійс­ненні даної влади. Відповідно да цього критерію розрізняли демократію, аристократію, олігархію, тиранію, охлократію і т. ін., тобто владу всіх, більшості, меншості, особи, натовпу тощо. Розподіл держав згідно з кількістю правлячих осіб, здійснений ще Арістотелем, зберігає своє значення і за на­ших часів, оскільки дозволяє розрізняти держави за широ­чінню їх соціальної бази. Владі народу, бюрократії — кожно­му властиві свої засоби здійснення влади. Останні перебувають у прямій залежності від соціальної бази держави. Встановлення, наприклад, теократичного режиму ісламсько­го фундаменталізму в Ірані невід'ємне від приходу до влади верхівки мусульманського духовенства.

Методи здійснення державної влади, що разом з її со­ціальною базою становлять основу характеристики політич­ного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використо­вується у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. До методів здійснення державної влади нале­жать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Дер­жава може спиратися на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інфор­мації, встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існу­вання чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв'язку з державною забороною на їх існування, яка може тривати по­стійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). По­ширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте во­ни суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів, суспільних утворень). Але діяльність цих ор­ганізацій відбувається у межах, визначених державними за­конами, пов'язана із здійсненням державної влади (прагнен­ня до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади; вирішення питань, що мають

державне значення і т. ін.). Саме вплив на фракції політич­них партій, особливо тих, що складають парламентську біль­шість, є найважливішим засобом проведення державної по­літики головою уряду через парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з'ясу­вати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія, завдяки чому по­літичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-істо­ричний етап її розвитку. Основне значення для встановлен­ня характеру режиму має в усякому разі властива йому со­ціальна база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демок­ратичні та режими авторитарні.


Читайте також:

  1. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
  2. Автономні ІР-адреси
  3. Адміністративні зміни кінця 18-19 ст. та утворення нових архівів
  4. Аналіз зарубіжних концепцій менеджменту
  5. Аналіз складу майна та джерел його утворення.
  6. Антське державне утворення.
  7. Антське державне утворення.
  8. Безстатеве розмноження, його визначення та загальна характеристика. Спори — клітини безстатевого розмноження, способи утворення і типи спор.
  9. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
  10. БІОЕНЕРГЕТИКА:УТВОРЕННЯ АТФ
  11. БІОЕНЕРГЕТИКА:УТВОРЕННЯ АТФ




Переглядів: 1320

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Змішані форми правління | Демократичний режим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.