• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Змішані форми правління

В історії розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці сучасного державного будівництва зустрічаються такі форми правління, які сполучають у собі елементи як президентських, так і парламентарних республік. У низці країн Східної Європи та Латинської Америки періодично виникали подібні форми правління. Цьому варіанту змішаної форми правління притаманні дві основні ознаки. По-перше, існування поста глави уряду поряд з посадою президента; по-друге, визначений ступінь відповідальності Ради Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р. аж до державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми правління у певних країнах проявлялися по-різному.

Відповідно до Конституції Перу 1933 р. поряд з президентом у структурі виконавчої влади існував і такий орган, як голова Ради Міністрів. Він призначався президентом після консультації з лідерами політичних партій, які мали більше місць у парламенті. Глава уряду мав певні повноваження, які у країнах Латинської Америки зосереджені в руках президента або, як у США, здійснюються главою держави за згодою з Сенатом. Так, призначати і звільняти членів уряду президент міг лише за згодою з головою Ради Міністрів. Сформувавши Раду Міністрів, президент не міг у подальшому здійснювати будь-які зміни в її складі, без згоди на це з главою уряду. Рада Міністрів, а не президент, призначала на вищі посади в армії і на флоті, скликала Конгрес на надзвичайні сесії, розробляла бюджет, укладала міжнародні договори тощо. Характерною рисою форми правління Перу було подвійне становище уряду стосовно глави держави і Конгресу. Рада Міністрів несла політичну відповідальність як перед Президентом, так і перед парламентом. Отже, посада президента у цій країні була не настільки значною, як в інших країнах.

Ще один приклад з історії державного будівництва країн Американського континенту. У Панамі за Конституцією 1972 р. існувала змішана форма правління, властивістю якої було особливе становище уряду в системі державних органів. Основною фігурою в державному механізмі був не президент, а глава уряду. Він мав великі повноваження відповідно до ст. 227 Конституції 1972 р. Найважливішим було право командувати Збройними Силами, призначати і звільняти членів уряду, призначати командирів різних родів військ, присвоювати офіцерські звання, призначати за згодою з урядом суддів Верховного Суду, Генерального прокурора, укладати міжнародні договори тощо. Особливістю форми правління в Перу була наявність двох державних органів, які здійснювали законодавчі функції. За конституцією нормотворчість належала до компетенції парламенту і національної законодавчої ради у складі глави уряду, президента, віце-президента, голови Національних зборів, міністрів і чле­нів законодавчої комісії. Отже, президент посідав не основне місце у структурі органів державної влади Перу.

Найтиповішим прикладом змішаної форми правління, існуючої за сучасних умов, є Франція за Конституцією 1958 р. Центральною фігурою в системі вищих органів державної влади є президент. Він наділений дуже великими повноваженнями і обирається з 1962 р. шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед ним політичну відповідальність. Парламент фактично позбавлений можливості контролювати уряд. Це положення закріплене у ст. 23 Конституції 1958 р.: "Функції члена уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь-якою посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, з будь-якою державною службою...". Президент головує у Раді Міністрів, а прем'єр-міністр, який виконує підготовчу роботу — у Раді Кабінету. Поряд з повноваженнями, властивими главі президентської республіки, президент наділений і правами президента парламентської держави. Так, президент має право розпуску парламенту і фактично перевершує главу держави у президентській республіці. Наведені положення дозволяють зробити висновок про деякі найхарактерніші ознаки президентської республіки. Для напівпрезидентської республіки типовим є обрання президента загальним голосуванням; наділення глави держави власними прерогативами; незалежність президента від уряду; наявність відповідального перед парламентом уряду на чолі з прем'єр-міністром.

В Європі існують держави, які можуть бути віднесені до парламентарних республік досить умовно. Так, в Австрії, Ісландії, Ірландії на практиці глави держав не виконують багатьох своїх повноважень, наданих їм конституціями. У Португалії і Фінляндії урядова влада в реальній дійсності зосереджена в руках як президента, так і прем'єр-міністра. Аналогічне положення існує в Болгарії, Польщі, Румунії.

Досить своєрідна форма правління склалася в Швейцарії. Функції глави держави тут здійснює колегіальний орган — Федеральна рада. До її складу входить сім членів, які обираються терміном на чотири роки Федеральними зборами (парламентом) і виконують одночасно функції глави держави та уряду. Керує роботою Федеральної ради президент, який обирається на один рік Федеральними зборами з-поміж членів Федеральної ради. Отже, функції глави держави ви­конує Федеральна рада на чолі з президентом.

Виникнення змішаних форм правління часто пов'язують з прагненням послабити сильну президентську владу, перешкодити встановленню режиму особистої влади. Деякі автори вказують на спроби відмовитися від президентської форми правління і здійснити перехід до парламентарної республіки. Певною мірою можна погодитися з наведеними доказами, однак слід нагадати, що удавання до змішаної форми правління скоріше пояснюється прагненням правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні сторони як президентської, так і парламентської форми правління.

Історичний досвід свідчить про поступову трансформацію змішаних форм правління в одну з чітко встановлених державних форм.

2. Поняття політико-територіального устрою. Унітарна держава: поняття і характерні риси. Федерація: поняття, характерні ознаки. Автономні утворення у зарубіжних державах.

Під політико-територіальним устроєм слід розуміти національно-територіальну організацію держави, що обіймає правове становище складових частин держави (республік, штатів, провінцій, земель, кантонів тощо) і порядок взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади.

Політико-територіальний устрій вивчає проблеми з питань організації території держави, її складових частин, їх правове становище, взаємовідносини між центральними й місцевими державними органами влади.

Розрізняють дві основні форми політико-територіального устрою: унітарну та федеративну. Вибір конкретної форми політико-територіального устрою залежить від багатьох чинників: соціально-економічних, географічних, історичних, національних, площі території тощо.

Унітарною називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена на звичайні адміністративно-територіальні або національно-територіальні одиниці, до складу яких не належать державні утворення. У сучасному світі більша частина держав — і однонаціональних, і багатонаціональних як республіканських, так і монархічних — є унітарними.

Унітарна форма закріплена деякими Конституціями. Так, у Конституції Іспанії зафіксовано, що Конституція ґрунтується на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною і неподільною для всіх іспанців. Китайська Народна Республіка є, як відомо, багатонаціональною державою. Проте за формою політико-територіального устрою КНР є унітарною державою. Конституція КНР 1982 р. проголошує її єдиною багатонаціональною державою, яка була утворена загальними зусиллями народів різних національностей усієї країни, а автономія надається національним меншостям, що компактно мешкають на її території. А ось Конституція Республіки Болгарії 1991 р., на території якої проживає національна меншість (турки), проголошуючи Болгарію єдиною з місцевим самоврядуванням, додає, що у державі утворення територіальної автономії вважається недопустимим.

Більшість конституцій зарубіжних держав безпосередньо не закріплює унітарної форми державного устрою.

Унітаризм прийшов на зміну феодальній роздрібненості й тому в історичному сенсі зіграв прогресивну роль. На сучасному історичному етапі є змога простежити тенденцію щодо зміцнення центральної влади у державах, посилення контро­лю центральних органів влади за місцевими органами та органами самоврядування. З погляду на управління державою унітарній формі віддається перевага перед федерацією.

Як політико-територіальна форма устрою унітаризм має такі головні ознаки: на території всієї країни діє єдина конституція; функціонує єдина система вищих органів державної влади й управління, а її юрисдикція поширюється на всю територію країни; правосуддя здійснюється у межах централізованої системи на підставі єдиних норм матеріального та процесуального права; діє єдина структура органів конституційного контролю (нагляду); територія розподіляється, як правило, на прості адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, округи, воєводства тощо), а іноді й на автономні адміністративно-територіальні чи національно-тери­торіальні одиниці, правове становище яких регулюється конституцією й нормативними актами (КНР, Італія, Іспанія); права органів влади і самоврядування встановлюються в однобічному порядку центральною владою; встановлене єдине громадянство.

Унітаризм певною мірою зумовлюється також потребами ринкової економіки.

Федеративна форма політико-територіального устрою менш поширена порівняно з унітарною формою.

Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як Росія, США, Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія та ін., тобто до них належать країни, які відіграють, провідну роль в економіці світу. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих — Австрії та Бельгії) та є унікальними за ступенем свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярда громадян.

Спочатку федерація виникла у США (1787 р.). Політико-територіальний устрій окремих країн не є сталим. Про це свідчить досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст. Чехословаччина була унітарною державою (1918 — 1968 рр.), федеративною державою (1969 — 1992 рр.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація взагалі припинила своє існування. На її території утворилися дві унітарні держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка (Словаччина).

У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік і два автономних краї. Події кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому вигляді, який був передбачений Конституцією 1974 р., і утворена нова Югославська Федерація — Союзна Республіка Югославія, суб'єктами якої стали лише дві республіки — Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб'єктів Югославської Федерації тепер існує як само­стійні національні держави.

У 1993 р. завершився довгий процес перетворення Бельгії з унітарної держави на федеративну.

Федерація — це союзна держава, що складається з окремих державних утворень (республік, штатів, земель, провінцій). До складу Російської Федерації входять різноманітні суб'єкти федерації: республіки; краї; області; автономна область; Москва, Санкт-Петербург — міста федерального підпорядкування — та автономні округи. Ці державні утворення мають назву "суб'єкти федерації". Правове становище республік, штатів, земель, провінцій регулюється конституцією федерації та власними конституціями суб'єктів федера­ції, що мають відповідати конституціям спілки (союзу). В Індії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму й Кашмір) має власну конституцію.

Обов'язковість відповідності конституцій суб'єктів федерації конституції союзу передбачена у законах Німеччини, Австрії та інших федеративних держав. Так, ст. 28 Основного Закону ФРН проголошує, що конституційний устрій земель повинен відповідати основним завданням республіканської, демократичної та соціальної правової держави згідно з вимогами сучасного Основного Закону. Суб'єктам федерації надається право в межах їх компетенції приймати закони, що не суперечать загальнофедеративному законодавству.

В окремих федераціях (США, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) утворені своєрідні територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших федеративних державах існують фе­деральні округи, є острівки, рифи, континентальний шельф, внутрішні морські води, які не є суб'єктами федерації.

Конституції федеративних держав не надають суб'єктам федерації права виходу з федерації, тобто права сецесії.

Проте, як свідчить історія федералізму, інколи цього не досить, щоб стати перешкодою для виходу з федерації окремих суб'єктів за їх бажанням.

Так, Конституція Югославії 1974 р. і Конституційний закон про Чехословацьку Федерацію 1968 р. не надавали суб'єктам федерації права на вихід з неї. Проте колишні суб'єкти федерації, зокрема Хорватія, Словенія та інші суб'єкти, розірвали федеративну спілку, провівши референдум.

Чехословацька Федерація припинила своє існування на підставі прийнятих Федеральними зборами Чехословаччини низки конституційних законів.

Політичній історії відомі інші випадки виходу з федерації та створення незалежних держав. Це розпад СРСР та утворення суверенних незалежних держав, вихід Бангладеш з Пакистанської Федерації, а Сінгапуру — з Федерації Малайзії. Однак у деяких випадках спроба вийти зі складу федера­ції придушувалася збройними федеральними силами. Закінчилася поразкою у жовтні 1995 р. спроба з допомогою референдуму вийти зі складу переважно англомовної Канадської Федерації франкомовної провінції Квебеку.

Принципи устрою федерації. І. Федерація, побудована за територіальним принципом. Це США, Бразилія, Мексика, Австрія, Німеччина, Австралія та ін. Так, жоден із 50 штатів США не був утворений за національною ознакою, однак на півдні країни темношкіре населення складає більшість; у Мексиканських Сполучених Штатах існує три національні групи і 31 штат; в Аргентині утворено 22 штати, де є дві національні групи; у Німеччині є одна нація, а суб'єктів федерації після об'єднання з НДР — 16; в Австрії проживає одна нація, проте земель, які є суб'єктами федерації, — 9.

2. Федерація, побудована за національним принципом. Суб'єктами федерації Союзної Республіки Югославії за Конституцією 1992 р. є дві республіки — Сербська Республіка та Республіка Чорногорія. Незважаючи на дуже велику від­мінність у кількості населення, суб'єкти федерації мають рівні права. Досить сказати, що коли президентом СРЮ буде обраний серб, то прем'єр-міністром буде чорногорець, і нав­паки; республіки мають свої конституції і громадянство.

Рівноправними суб'єктами бельгійської федерації, починаючи з 1993 р., коли завершилася трансформація Бельгії від унітарної до федеративної держави, є община Фландрія, де використовується нідерландська мова, община Валлонія, що застосовує французьку мову, та Брюссельський регіон, де вживають обидві мови. Суб'єкти цієї федерації рівноправні. Утворенням федерації були припинені сепаратистські тенденції серед фламандців, які складають близько 60% десятимільйонного населення Бельгії.

Індія — багатонаціональна держава, що об'єднує понад десять націй, велику кількість народностей та етнічних груп. Період з 1956 по 1960 рр. відзначено як добу реорганізації індійської федерації за національною основою. Значну частину багатонаціональних штатів було реорганізовано в однонаціональні. У 1989 р. функціонувало 25 штатів і кілька союзних територій. У цілому національний принцип побудови федерації в Індії виправдав себе.

3. Федерація, побудована за змішаним принципом: національним і територіальним. Згідно з Конституцією Російської Федерації до складу держави входять утворені за національним принципом 21 республіка, одна автономна область.» 10 автономних округів, за територіальним принципом 49 областей і два міста федерального значення.

Суб'єкти федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи. Називаються вони по-різному. Так, законодавчий орган штатів в Індії є легіслатурою, у США — законодавчою чи генеральною асамблеєю, у Мексиці — законодавчим органом, у Німеччині та в Австрії —ландтагом землі тощо.

Законодавчі органи суб'єктів федерації обираються виборчим корпусом штату (землі). За своєю структурою вони або однопалатні (Німеччина, Австрія, більшість штатів Індії та один штат — Небраска — у США), або двопалатні.

Виконавчу владу уособлює губернатор, який обирається повнолітніми громадянами (США, Мексика та ін.) або призначається президентом (Індія). Іноді це робить уряд землі, який обирається ландтагом землі (Німеччина, Австрія).

Суб'єкти федерації мають, як правило, особисте громадянство. Характерною формальною ознакою федеративної держави є подвійне громадянство. Подвійне громадянство зафіксовано у конституціях США, Німеччини, Австрії.

Так, розділ І й поправка XIV до Конституції США передбачають, що особи, народжені або натуралізовані у США та підлеглі їх владі, є громадянами США і штатів, де вони проживають.

У конституціях латиноамериканських федерацій (Мексика, Бразилія, Аргентина. Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство суб'єктів. Але відносини у галузі громадянства регулюються переважно законами федерації.

У Конституції Австрії (ст. 6 п. 1) записано, що для кожної землі існує своє громадянство. Головною передумовою громадянства землі є належність до однієї з її общин. З набуттям громадянства землі набувається й громадянство федерації. Кожен громадянин федерації має у будь-якій із земель такі самі права й обов'язки, що й громадяни цієї землі.

Конституція ФРН відносить до компетенції федеральних органів встановлення громадянства федерації (ст. 73 п. 2), а ст. 74 п. 8 встановлення громадянства земель відносить до конкуруючого законодавства. Кожен німець має у кожній землі однакові громадянські права та обов'язки (ст. 33 п. І). З набуттям федерального громадянства автоматично на­дається громадянство окремої землі. Конституція Індії вста­новлює тільки союзне громадянство.

Федеральний парламент, як правило, будується за двопалатною схемою. Верхні палати відбивають інтереси суб'єктів федерації. Вони мають різні назви: Сенат (США, Мексика, Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія), Федеральна Рада (Австрія), Рада федерації (Росія).

Нижні палати є органами загальносоюзного представництва, вони обираються за територіальними виборчими округами на менш тривалий строк повноважень, ніж верхні палати.

Верхні палати є представниками інтересів суб'єктів федерацій, вони обираються на довший термін, ніж нижні палати. Існують різні способи утворення верхніх палат: перший спосіб полягає у тому. що вони обираються у фіксованому складі, незалежно від кількості населення суб'єктів федерації, площі їхніх територій та інших критеріїв. Так, усі 50 штатів США обирають до Сенату по два сенатори; кожен штат і федеральний округ Мексиканських Сполучених Штатів також обирає по два члени палати сенаторів, а кожен штат Бразилії — по три сенатори; другий спосіб утворення верхніх палат передбачено, наприклад, конституціями Австрії та Індії. Кількість членів Федеральної ради Австрії та Ради штатів в Індії, які обираються відповідно землями та штатами, залежить від кількості населення суб'єктів федерації. Так, найчисленніша земля Австрії обирає до Федеральної ради 12 представників, а значно більший за кількістю населення Індійський штат — 34 члени до Ради штатів. Менш населені суб'єкти цих федерацій відповідно — З і 4 представники. Характерну рису утворення Ради штатів в Індії стано­вить призначення 12 її членів президентом республіки; третій спосіб притаманний Сенату Канади та бундесрату Німеччини. Конституції цих держав установили різні норми представництва, які залежать від кількості населення провін­цій у Канаді (4—24) та земель у Німеччині (3—6). Сенатори у Канаді призначаються генерал-губернатором, а члени бун­десрату призначаються та відкликаються урядами земель; нарешті, останній спосіб — розмежування компетенції між союзом і суб'єктами федерації — має велике значення, ос­кільки від принципів розподілу такої компетенції залежать правове становище суб'єктів федерації, їхні відносини поміж собою та з центром. Ці питання вирішуються неоднаково в різних федераціях і на різних ступенях їх розвитку. Усе за­лежить не тільки від відносин поміж класами й націями все­редині країни, а й від причин, що диктуються міжнародним становищем.

Федерації розрізняються за ступенем централізації або децентралізації влади.

Конституції передбачають розмежування компетенції між центром і державними утвореннями.

Компетенція — це сукупність закріплених у правових нормах повноважень у різних сферах діяльності, розподіл прав між федерацією в цілому та її суб'єктами.

Такий розподіл забезпечується нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція має кілька видів: виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується тільки союзними органами); виключну компетенцію суб'єктів феде­рації; сумісну, або збіжну, компетенцію федерації та її чле­нів; залишкову компетенцію (в Австрії та у Німеччині існує поняття "конкуруючої компетенції", остання являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції).

У деяких країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існує два види компетенції: виключна компетен­ція союзу та залишкова компетенція суб'єктів федерації. До виключної компетенції США належить: карбування монет, вста­новлення стандарту міри та ваги; оголошення війни; призов до військової служби та утримання армії; створення та утри­мання Військово-Морського Флоту; здійснення зовнішніх відносин; укладення позик від імені США; видання законів для забезпечення цих повноважень (ст. 1 розд. 8 та ін.). Решта питань, не згаданих у цьому переліку, згідно з попра­вкою X, стосуються виключної компетенції штатів (прове­дення виборів, встановлення органів місцевого самовряду­вання, охорона здоров'я і громадського порядку, прийняття та внесення змін до Конституції штату та його органів влади й управління, ратифікація поправок до Конституції США).

Конституція Індії закріплює такі види компетенції: ви­ключну компетенцію союзу, виключну компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і штатів.

До виключної компетенції союзу Конституція Індії відно­сить 97 питань, у тому числі всі питання щодо організації і здійснення оборони країни; зовнішньої політики (відносини з іноземними державами; дипломатичне, консульське й торго­ве представництва; участь у міжнародних конференціях; ук­ладення угод з іноземними державами; питання війни та ми­ру; громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також питання щодо залізничних, морських і по­вітряних шляхів сполучення, засобів зв'язку; грошового обі­гу; монетарної системи, іноземної валюти, банкової справи, фондових і товарних бірж; розвитку основних галузей про­мисловості; розвитку й керівництва культурними установа­ми національного значення тощо).

До виключної компетенції штатів належать: забезпечен­ня громадського порядку і поліцейська служба; здійснення правосуддя; місцеве самоврядування; охорона здоров'я, осві­та (за винятком питань, віднесених до компетенції союзу);

засоби зв'язку, а також велике коло питань, пов'язаних з сільським господарством. Проте за умов надзвичайного ста­ну союзний парламент має право приймати рішення з будь-яких питань.

До сумісної компетенції союзу і штатів віднесено: кримі­нальне право і кримінальний процес; законодавство про шлюб, сім'ю та опіку; значна частина цивільного права і ци­вільного процесу; законодавство про профспілки, промислові і трудові конфлікти; контроль за цінами.

Питання, що не передбачені жодним з видів компетенції, належать до повноважень штатів.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. А. Видання прав актів управління
6. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
8. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
9. Автоматизовані форми та системи обліку.
10. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
11. Адаптивні організаційні структури управління.
12. Адміністративне право і державне управління.

Переглядів: 2560