• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ 2 страница

а) шляхи утворення релігії;

б) особливості релігійних уявлень про світ і людину;

в) специфічні межі релігійної етики і моралі;

г) функції релігії у культурі та її взаємовідносини з іншими компонентами;

д) класифікація і типологія релігії і священного в історії сві­тової цивілізації.

Встановлення місця релігії у системі «світ—суспільство—лю­дина», адже релігія є одночасно картиною світу, авторитетним традиційним соціальним інститутом та історичною формою сві­тогляду.

Крім того, існує велика кількість різних розділів релігієзнавс­тва. Кожний з них вивчає конкретні аспекти загального предмета релігієзнавства:

Філософія релігіївивчає сутність і природу релігії, пояснює ос­новні ідеї і принципи, на яких вона заснована.

Соціологія релігії розглядає суспільну закономірність виникнення, розвитку й існування релігії протягом всієї історії людства, її складові компоненти і структуру, місце, роль і функції релігії у суспільстві, вплив на інші елементи суспільної системи, особливості зворотної дії конк­ретного суспільства на релігію.

Психологія релігії є вивченням психологічної основи і джерел релігійного феномена, психіки релігійних людей, значення психологічного чинника у функціонуванні релігії.

Географія релігії досліджує взаємодію «релігія—територія» у прямих (вплив релігії на територію) і зворотних (вплив місцевих умов на релігію) зв'язках.

Історія релігії займається дослідженням виникнення релігійних уявлень, основних етапів закономірності еволюції релігії, основних релігійних явищ в історії людства.

Феноменологія релігії є вивченням «святого» як усього, що на­ділене надприродними властивостями, у всьому різноманітті його виявів у різних релігіях.

Часто також розрізнюють:

— предмет неконфесійного (наукового, академічного) релігіє­знавства: природний світ і людство;

— предмет конфесійного релігієзнавства — головним чином божественне надприродне прозріння, в якому вони сподівають­ся відшукати основоположні істини, необхідні для порятунку людської душі.

В останнє десятиріччя сталися істотні зміни у колі проблем, тра­диційних для предмета релігієзнавства:

1) На початку XXI ст. у предметі релігієзнавства на перший план виходить вивчення не стільки зовнішніх виявів релігійності, скільки внутрішнього релігійного досвіду. Адже віруючій людині у наш час притаманні непослідовність у дотриманні зовнішніх культових розпо­ряджень, особистісне відчуття власної причетності до Всевишнього

2) Підвищену увагу стали приділяти вивченню світських і «цивіль­них релігій», наприклад «культу Вищої істоти», який був створений під час Великої Французької революції кінця XVIII ст.. а потім забутий.

3) велике значення стало надаватися вивченню взаємодії релігії з культурою, так само як і з різновидами власне релігійної культури.

4) Натомість практично припинилося вивчення феномена атеїзму й вільнодумства та його проявів в історії світової цивілізації. Це напряму пов'язано з визнанням того факту, що вільнодумство не є основополож­ною лінією духовної еволюції людства і набуває масового поширення порівняно пізно — в останні два-три сторіччя.

2. Структура релігієзнавства

Як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом з іншими гуманітарними дисциплі­нами у другій половині XIX ст. на межі філософії, психології, со­ціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства і має своїм завданням неупереджене дослідження релігій світу. Перші релігієзнавчі кафедри були відкриті наприкінці 70-х років XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігії знавців відбувся у Стокгольмі

1897 р., а перший конгрес істориків релігії — у 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація Істориків релігії, яка і зараз залишається найбільш авторитетною організацією релігієзнавців світу.

Півторастолітню історію релігієзнавства як науки поділяють на декілька етапів.

Перший період починається з 60-х років XIX ст. і завершується із закінченням Першої світової війни. Характерним для цього періоду було прагнення релігієзнавців відмежуватися від теології і викорис­товувати суто наукові методи дослідження релігії.

Другий період відноситься до міжвоєнною часу (1918—1939). Його можна назвати періодом посилення теологічним» впливу. Досить сказати, що у світському, академічному релігієзнавстві переважала суто релігійна теорія «прамонотеїзму», надприродного походження релігії, а безсторонність і об'єктивність були витіснені принципом «відчування» дослідника у тому, що він вивчає. Все це призвело до кризи науки про релігію.

Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду характерне усвідомлення гострої кризи у релігієзнавстві, кри­тика попереднього етапу і його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів.

За своєю внутрішньою структурою релігієзнавство є полідисциплінарним утворенням. Донедавна у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження: філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії.

Уже у минулому. XX ст., до них додалися ще дві — феноменологія релігії, географія релігії.

Спочатку головна увага у релігієзнавстві приділялася історії релігії. Навіть праці з філософії, соціології, психології релігії базувалися пе­редусім на історичному матеріалі. Пізніше на роль провідної галузі релігієзнавства висувалася феноменологія релігії, яка запропонувала багато всеосяжних класифікацій різноманітних релігійних явищ.

У останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З'явилися нові його сфери, зокрема політологія й етнологія релігії.

Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігій­ного і політичного чинників розвитку суспільства, які, скажімо, можуть позначатися у формах поєднання релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях: теократії (переважання духовної влади) або цезарепапізму (переважання влади світської): різні моделі державно-цер­ковних відносин; роль у суспільному житті таких факторів, як релігійне реформаторство або фундаменталізм.

Етнологія релігії простежує взаємозв'язок і взаємодію релігії і на­роду (етносу): джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки — те, як етнос формує свою релігію і які зміни вносить він у чужі релігії, сприймаючи їх як свої власні.

У науковій літературі можна зустріти і вказівки на лінгвістичне, порівняльне, конфесійне релігієзнавство.

3. Дослідницькі методи у релігієзнавстві

Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філо­софських, загальнонаукових і спеціальнонаукових методів досліджен­ня. Серед цих методів універсальними є два:

— метод історизму (розуміння явища, що досліджується, по-пер­ше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, урахування не тільки наявного стану досліджуваного явища, а процесу його виникнення, попереднього розвитку і подальших тенденцій функціонування загалом);

— метод об'єктивізму (відтворення явища у його внутрішній суті, незалежно і від уявлень про нього людей, і від теоретико-методологічних уподобань самого дослідника).

Успішно застосовуються і декілька інших методів:

— генетичний метод має наслідком виведення подальших етапів розвитку чогось з початкової фази його виникнення. У ході цієї процедури важливе значення мають пошуки проміжних ланок у загальному ланцюгу еволюції цього явища. Цей підхід був успішно використаний у XIX ст. в історії релігії. Такі відомі дослідники, як Е. Тайлор і Дж. Фрезер, сподівалися шляхом узагальнення фактів історії релігії визначити, по-перше, «міні­мум релігії», тобто первинну і визначальну для її подальшого розвитку форму, по-друге, основні стадії еволюції релігії, які виходили б з цього «мінімуму»;

— порівняльно - історичний метод зіставляє різні етапи розвит­ку однієї і тієї самої релігії у різні проміжки часу або різні релігії, що існують у той самий час. але знаходяться на різних стадіях розвитку. Велике значення мас порівняльне вивчення співставних образів різних релігій (наприклад. Будди і Христа як засновників світових релігій), яке допомагає краще зрозумі­ти специфіку кожного з них. Методологічну програму цього підходу яскравіше усього визначив видатний англійський схо­дознавець і філолог

М. Мюллер (1823—1900) у книзі «Релігія як предмет порівняльного вивчення». На основі цього методу сформувався такий впливовий напрям, як порівняльне релігієзнавство;

— каузальний аналіз покликаний виявити причини виникнення і еволюції різних явищ релігії. Таким чином, реалізується на­мір простежити укоріненість цих явищ у реальних стосунках у життєдіяльності людей;

— типологічний метод являє собою сукупність процедур роз­членування і угрупуваиня об'єктів, що вивчаються за якими-небудь ознаками. Таким чином, приміром, можна класифікувати історичні типи релігії і форми вільнодумства;

— феноменологічний метод включає у себе сукупність прийомів з'ясування значень і сенсів тих чи інших релігійних явищ, якими наділяють їх люди. Використання прийомів феноменологічного аналізу сприяло виокремленню одного з розділів релігієзнав-ства-феноменології релігії;

— структурно-функціональний аналіз спрямований на роз­криття внутрішньої структури і механізмів взаємодії всередині складних релігійних об'єктів. Така ж операція може бути про­ведена і над кожним окремим елементом, який, у свою чергу, являє собою свого роду «підсистему»;

— герменввтмчиий метод застосовується для досягнення ро­зуміння релігійних явищ. У ньому застосовуються прийоми тлумачення священних текстів, творів релігійних авторитетів, співвіднесення розуміння першоджерел кожним подальшим поколінням віруючих, дослідження зв'язку змісту тексту з соцікультурними умовами його складання.

Кожен із розділів релігіезнавчого знання застосовує власну сис­тему спеціально-наукових методів дослідження. Наприклад у психо­логії релігії можливий такий метод як спостереження, а у соціології релігії — опитування.

Повноцінні результати при дослідженні будь-якої релігієзнавчої проблеми досягаються тільки за умови комплексного методологічного підходу до її висвітлення.

4. Філософія релігії

Поява філософії релігії як спеціальної предметної галузі філо­софського знання відбувається у XVII—XVIII ст.

Філософія релігії вивчає сутність і природу релігії, тлумачить основні ідеї та принципи, на яких вона заснована (основна причина існування сві­ту, можливість безсмертя людської душі, співвідношення душі й тіла).

Філософію релігії слід відрізняти від релігійної філософи. Останню утворюють система поглядів на світ і людину з точки зору присутності у ній Божественного Начала, тоді як перша претендує на виключно раціо­нальне трактування феномена релігії та його прикметних проявів.

У межах філософії релігії традиційно виділяють два напрями:

— апологетика (виправдання) релігії, захист її необхідності (Г. Лейбніц, В. Соловйов);

— філософська критика релігії.

Найвідомішим способом філософської апології релігії є вчення філософа-раціоналіста Нового часу Г. Лейбніца про «найкращий із світів». Найкращим він є у тому розумінні, що Бог як Найдосконалі­ша Істота серед нескінченної кількості можливих світів обрав для творення теж найдосконаліший — той, в якому найбільше розмаїття поєднується із найбільшим порядком. До цієї * досконалості прагне й людина. Проте через низький рівень самосвідомості вона не завжди може П реалізувати. Саме через це у світі існує зло як плід людської незграбності, але аж ніяк не Божественного Провидіння.

Форми філософської критики можуть різнитися

1. пантеїзм (Б. Спіноза),

2. деїзм (Дж. Локк.Ф. Вольтер).

3. скептицизм (І Кант),

4. атеїзм (П. Гольбах. Б. Рассел).

У пантеїзмі Бог ототожнюється зі світом, природою. Його при­бічники розглядають Бога не як надприродну особу, а як абсолютний (безособовий) дух, злитий з природою в єдине ціле.

У деїзмі Бог постає безособистісною першопричиною світу, тобто вищим розумом, з діяльністю якого пов'язане творення світу. Але Бог після створення світу не, втручається у процеси і явища, що у ньому відбуваються.

Атеїзм як найбільш послідовна критика релігії заперечує існування Бога, потойбічного світу, безсмертя людської душі та інші основоположні принципи релігії. Він стверджує, що релігія вигадана самими людьми, як наслідок їхнього безсилля перед силами природи й віддзеркалення певної системи соціальних відносин. Світ ніким не створений, одвічно функціонує за своїми власними природ­ними законами, підвладний пізнанню й перетворенню з боку людини, котра спирається лише на власний розум. У західній інтелектуальній традиції прийнято поруч із атеїзмом, як занадто радикальною позицією, ставити:

Агностицизм — твердження про відсутність переконливих доказів, на підставі яких можна дійти висновку — існує Бог чи ні.

Скептики не відкидають релігію так відкрито, як прибічники атеїз­му, але піддають сумніву зміст релігійної свідомості. Показовою щодо цього є позиція І. Канта, видатного представника німецької класичної філософії. Він обстоював філософський розгляд релігії «у межах тільки розуму» (саме таку назву мала одна з його праць). Такий підхід на його думку, покликаний не заперечувати релігію, а знаходити раціональний зміст у релігійних віруваннях, аби у такий спосіб створити «розумну релігію». «Розумна релігія», у свою чергу, має допомагати людям зро­зуміти свої соціальні обов'язки як божественну волю, як безумовну вимогу вести доброчесне життя.

Порівняно з часами свого розквіту в XIX — на початку XX ст.. у наш час філософія релігії, ймовірно, під впливом кризових явищ у самій філософії, звузила предметну сферу дослідження, зменшила розміри своїх наукових домагань. Там запанувала думка, що філософія релігії покликана лише встановлювати, наскільки логічними виглядають ті чи інші релігійні вірування, як слід розуміти мову релігії — буквально чи метафорично, якою мірою релігійні вірування поєднуються з іншими світоглядними системами.

5. Соціологія релігії

Поява соціології релігії наприкінці XIX — на початку XX ст. відбу­лася під впливом двох факторів:

1) Перші ж розвідки релігії в її історії наштовхнули вчених на думку, що задовільне пояснення витоків релігії, специфіки її виявів у різні історичні епохи й у різних народів неможливе без урахування соціального середовища, невіддільним елементом якого вона є, і функцій, які вона у ньому виконує.

2) Починаючи із позитивної філософії французького мислителя 0. Конта, тривав процес становлення соціології як окремої гуманітарної науки про суспільство.

У соціології релігії розглядаються суспільні закономірності ви­никнення, розвитку та існування релігії впродовж усієї історії людства, її складові компоненти та структура, місце, роль і функції релігії у суспільстві, вплив на інші елементи суспільної системи, особливості зворотної дії конкретного суспільства на релігію.

Соціологія релігії відрізняється від так званої «релігійної соціоло­гії», досить поширеної у першій половині XX ст. «Релігійна соціологія» на замовлення релігійних організацій досліджувала переважно релігій­ну поведінку віруючих людей, маючи на меті визначення напрямів підвищення ефективності діяльності церковних інституцій.

Найвидатнішими дослідниками релігії з соціологічних позицій уважають німецького соціолога й суспільствознавця:

Моксо Веберо, автора трьох томів «Праці з соціології релігії»;

Ернсто Трьольча (1865—1923). котрий дослідив соціальні елементи християнства і зробив значний внесок у загальну соціологію релігії, проаналі­зувавши основні релігійно соціологічні поняття;

Йохімо Воха (1898—1955). котрий у своїй невеличкій праці «Вступ до соціоло­гії релігії» намагався окреслити теоретико-методологічні контури нової дисципліни.

Соціологічне дослідження може проводитися на двох рівнях:

на теоретичному рівні розкриваються загальні характеристики взаємодії реліні і суспільством;

на емпіричному — конкретні стани релігійності (рівень ¹ релігійності у певному регіоні, типологія ставлення до релігії, думки про релігію різних груп населення тощо). Робиться це че­рез систему специфічних категорій і понять, запозичених із тер­мінологічного апарату філософії, соціології, інших релігієзнавчих дисциплін або створених на цій основі самостійно.

Головна проблема, яка досі постає перед соціологією релігії, — це проблема визначення релігії, адже від її розв'язання багато у чому залежить розробка методологічних підстав і постановка дослідницьких завдань цієї наукової дисципліни. Труднощі полягають у необхідності віднайти спільну для всіх релігій сутність і. спираючись на неї. відо­кремити релігійну дію від будь-якої іншої соціальної дії. Соціологи релігії йдуть двома шляхами:

— Перший шлях — субстанційний (змістовний) — означає визначення сутнісної ознаки, за якою релігійне явище можна буде відрізнити від явища нерелігійного, хоча, можливо, зовні схожого на релігійне

— Другий шлях — функціональний — вважає більш доцільним визначати не що є релігією, а як вона працює, тобто досліджу­вати не сутність релігії, а її прояви.

Найчастіше сутність релігії вбачається у вірі «в надприродне», або у спілкуванні (переважно культовому) зі «священним» як чимось відмінним від звичайного, повсякденного. Цей спосіб визначення спрацьовує стосовно переважної більшості традиційних форм релігії. З іншої — функціональної — точки зору, релігія постає як сукупність символічних форм і дій, що співвідносять людину з кінцевими умовами їі існування (життя і смерть), або як сукупність уявлень і дій, спрямо­ваних на включення тих, хто до них причетний, у соціальну взаємодію. Оскільки під подібне визначення підпадають практично всі явища куль­тури і майже всі люди, з такої точки зору релігія вважається синонімом культури, людства й суспільства.

6. Психологія релігіі

Психологія як релігієзнавча дисципліна виникла порівняно піз­но — на початку XX ст. вирішальними для її становлення виявились праці У. Джеймса та діяльність Стенлі Холла (1846—1924), який засну­вав перший науковий журнал із релігійної психології та освіти.

Предмет психології релігії можна визначити як вивчення сукуп­ності психологічних явищ, пов'язаних із релігією то релігійністю.

Психологія релігії принципово відмовляється від з'ясування пи­тання про істинність чи хибність релігійних уявлень, як такого, що виходить за межі компетенції психології як науки. Так було вирішено на XV Всесвітньому психологічному конгресі.

Психологія релігії користується методами соціальної психології, серед яких можна виділити такі:

1) спостереження (наприклад, ви­вчення поведінки віруючих у звичних для них умовах: під час бого­служіння, молитви тощо);

2) дослідження документів (щоденників і автобіографій релігійних містиків, аскетів, відлюдників, «ясновидців»);

3) опитування (у формі анкети чи інтерв'ю),

3) експеримент (на­приклад американський лікар Дж. Ліппі за допомогою психотропних речовин і технічних засобів моделював граничні стани спілкування з Надприродним.

1) Проблема витоків і джерел релігійних почуттів. Більшість західних учених, починаючи з відомого американського філософа-прагматика У. Джеймса, дотримувалися індивідуалістичної позиції. Вони вважали, що релігійність індивідів визначається їхніми власни­ми психологічними особливостями. Психологи-марксисти, навпаки, уважали, що релігійність формується у процесі соціалізації індивіда, через релігійний ухил родинного виховання, навчання у релігійному навчальному закладі, під впливом участі у релігійній громаді, читання релігійної літератури тощо.

2) Проблема специфіки релігійних почуттів, зокрема спів­відношення у них емоційних і раціональних, свідомих і несві­домих складників. Позицію переважання несвідомих компонентів у психіці віруючої людини обстоював австрійський лікар-психіатр і філософ З. Фройд та його послідовники, зокрема К.- Г. Юнг (1875-1961).

За сучасною точкою зору, релігійні почуття — це особливий різ­новид людських чуттів (поряд з естетичними, моральними, інтелекту­альними), що містять як афективні, так й інтелектуальні компоненти. Релігійні почуття — переживання людини, пов'язані з її ставленням до Абсолютного, ті переживання, що виявляються здебільшого у формі тривоги, трепету, благоговіння. Релігійні почуття існують тому, що лю­дині як такій взагалі властива потреба у вищих цінностях та абсолютних регулятивах. Але процес їх освячення опосередковується культурними, часто неусвідомленими традиціями, системою виховання, активністю релігійних організацій.

3) Проблема закономірностей релігійного досвіду та формою його вияву. Дослідники нараховують щонайменше чотири найпоширеніші типи релігійного досвіду:

— почуття «присутності божественного», що виникає, як правило, під час релігійних церемоній або у зламні моменти людського життя.

— досвід «спасіння» і «досвід чудес», який найчастіше зустрі­чається під час виконання певних релігійних ритуалів, якраз спрямованих на його отримання;

— екстатичний досвід є досвідом «перебування за межами» по­всякденного світу, як правило, задля єднання з божественним.

— досвід Одкровення, переживаючи який, людина не тільки приєд­нується до божества, а й одержує від нього певну інформацію і певні повноваження.

Новітніх дослідників релігії також цікавлять психологія релігійних груп та психологія релігійного культу, вплив соціального середовища та культурних, світоглядних особливостей тієї чи іншої епохи на специфіку тогочасної релігійної свідомості.

Останніми десятиліттями інтерес до психології релігії зріс. У 1990 п роки тривали не тільки академічні студії із згаданих проблем Понови­лися спроби створити й «релігійну психологію», й навіть «християнсько орієнтовану психологію релігії».

7. Феноменологія релігії

Феноменологія релігії сформувалася дещо пізніше інших галузей релігієзнавства — на межі XIX—XX ст. Тривалий час вона висувала претензії на роль провідного напряму релігієзнавчих студій, який би зміг підпорядкувати собі все зростаючу кількість конкретних і не пов'язаних між собою досліджень.

Предметом феноменології релігії є вивчення «святого» як усього, що наділене надприродними властивостями, у всьому різноманітті його проявів (матеріальні речі, простір і час, числа, слова, дії, переживання людини тощо), у різних релігіях.

Найхарактернішим методологічним принципом, який визначав не­повторне обличчя цієї релігієзнавчої дисципліни, є принцип емпатії, тобто переживання релігійних феноменів з точки зору їхніх носіїв, а не з точки зору зовнішнього спостерігача.

Вирішальне значення для становлення феноменології релігії мали твори Р. Отто (1869—1937), передусім книга з красномовною назвою «Святе»; «вступ до феноменології релігії» і «Феноменологія релігії» Г. ван дер Леува (1840—1950). Найвизначнішим представником фено­менології релігії слід вважати Мірч Еліаде (1907 — 1986).

Мірча Еліаде поділяв усе існуюче на священне і мирське. Священне і мирське протилежні одне одному, однак час від часу священне проявляє себе у об'єктах природи, людях, тваринах, рослинах, матеріальних речах, діях тощо. Подібні прояви священного отримали у М. Еліаде назву ієрофаній. На думку М. Еліаде, феноменологія релігії має виявити фундамен­тальні структури й найбільш усталені значення проявів священного. Ска­жімо, християнський хрест можна вважати «новим» релігійним явищем лише у тому розумінні, що він у своєрідній формі виражає ідею світового дерева як першого в історії цілої людської культури наочного уособлення світу, мосту між небесним, земним і підземним царствами.

Класикою феноменології релігії вважаються праці німецького релігієзнавця Ф. Хайлера (1892—1967), присвячені типологізаціі різ­номанітних священних об'єктів в історії релігіі:

Священний простір, де перебуває щось святе. Як правило, таким є все узвищене.

Священний час, коли відбувалися події священної історії або надзвичайні природні явища, наприклад, день літнього сонцестояння.

Священне число, яке має надприродні властивості (1 — число Бога, містичний центр Всесвіту; 3 — символ божої повноти. 7 — число цілісності. 12 — символ космічного ладу, персоніфі­кованого у зодіакальних сузір'ях). Символіці чисел приділяли велику увагу багато релігій, зокрема іудаїзм, індуїзм, давиьо-вавилонська й давньогрецька релігії.

Священна дія — мала на меті встановлення безпосереднього контакту зі священним. Вважалося, що священна дія містила у собі три етапи: 1) очищення; 2) споглядання; 3) єднання, обожнення.

Священне слово супроводжувало священну дію: піснеспіви, промовляння магічних звуків (на кшталт індуїстського «ОМ»), імен Бога. Вважалося, що воно складає невіддільну частку божественної сутності, а тому, безперечно, підсилить ефек­тивність священнодійства.

Свята людина. Одні люди володіли святістю завдяки своєму соціальному становищу, другі — за допомогою особливих обрядів, треті — пророки — вважалися захопленими божим духом, покликаними оповіщати його волю, четверті — міс­тики — здобували шляхом тривалого фізичного і духовного самовдосконалення, п'яті — святі — відзначалися природною досконалістю, передусім стійкістю віри, яку мали продемонстру­вати протягом земного життя як приклад, гідний наслідування простими смертними.

У 1970-ті роки феноменологія релігії зазнала суворої критики з боку інших представників релігієзнавчих дисциплін та вступила у смугу кризи. Звинувачення, які висувалися на її адресу, можна схарактеризувати таким чином: почалося критичне переосмислення базових понять і методологічних принципів цієї дисципліни. У той самий час активізувалися пошуки нової феноменологічної теорії, які тривають і в наш час.

8. Географія релігії

Географія релігії — один із підрозділів суспільної географії та релігієзнавства, який розглядає взаємодію «релігія — територія» у прямих (вплив релігії на територію) та зворотних (вплив місцевих умов на релігію) зв'язках. З початку 1990-х років як синонімічний викорис­товується термін «сакральна географія». Головні П завдання такі:

— визначення територіальних аспектів еволюції різних релігій;

— вивчення релігійної належності населення певної території;

— встановлення географічного поширення леї чи іншої релігії;

— аналіз стану релігійно-побутових відносин у різних країнах і регіонах світу;

— дослідження різноманіття релігійно-територіальних форм зо­середженості членів окремо узятого суспільства.

Для вирішення своїх дослідницьких завдань географія реліні залучає відомості з історії релігії, загальної історії культури, інфор­мацію від комплексних регіональних та країнознавчих досліджень. Ґрунтується вона в основному на теоретико-методологічних настановах суспільної географії.

У розвитку географії релігії виділяються три етапи:

1) Становлення географії релігії як відгалуження наукового релігієзнавства. Як окремий напрям досліджень, географія релігії виникла наприкінці XVIII—XIX ст.. хоча зрозуміло, що сакрально географічні знання можна знайти у працях учених різних епох. Од­ним із значних її досягнень стала праця Фрідріха Ратцеля «Географія людини» (1882—1891).

У цей період у географії релігії переважав методологічний принцип географічного детермінізму — пояснення всіх фактів релігійної історії людства географічними умовами леї території, де вони відбувалися. Наприклад було помічено, що всі три світові релігії з'явилися у порів­няно вузькій смузі між 20— 40^е півн. широти східної півкулі, де при­родні умови найбільш придатні для людської життєдіяльності.

2) У першій половині XX ст. під впливом бурхливого розвитку соціології відбулась докорінна зміна методологічних принципів географії релігії. У ній. по-перше, запанував географічний нігілізм, який заперечував істотне значення географічного чинника у розвитку релігії; по-друге, поширилася думка про необ­хідність більш уважного дослідження зворотного впливу релігії на географічне середовище.

3) У другій половині XX ст. у географії релігії запанувала змішана модель — рівноваги у взаємодії релігії й навколишнього середовища. Вважається, що на ранній, початковій стадії виникнення і формування релігії переважає вплив середовища на релігію. Саме природні умови території позначаються на специфіці її віровчення, культової практики і релігійної організації, відтак — на формах природокористування, способах господарювання, особливостях розселення, демографіч­них процесах. Таким чином, встановлюється рівновага між релігією І територією, яка на наступних стадіях існування релігії може бути порушена або змінами у природному середовищі, або змінами у соціально - економічному устрої, або змінами у самій релігії, або під тиском інших релігій.

Переглядів: 697