• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ 6 страница

Даоський пантеон увібрав у себе всі найбільш популярні у народі давні забобони, божества, духи, культи і т. д. Верховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор, повелитель неба і землі. Поруч з ним знаходився Лао-цзи

До XX ст. даосизм розчинився у матеріальній і духовній культурі Китаю (гомеопатичні препарати з лікарських рослим, дихальна гімнастика цигун і комплекс вправ тайцзи-цюань).

31. Традиційна релігія Японії: синтоїзм

Слово «синто» походить від китайських слів син-то, а японською ця релігія називається Камі – но - міті і перекладається як «шлях богів». Починає формуватися з IV ст. н.е. Періоду найвищого розквіту досягає у 1868—1945 рр.. коли вона була проголошена державною релігією. Впродовж всієї своєї історії синтоїзм був тісно пов'язаний з іншими релігіями — конфуціанством і буддизмом.

Найдавнішими джерелами національних японських традицій є книга «Кодзикі» (бл. 712 р.) і книга «Ніхонсьокі» (бл. 720 р.). Обидві вони містять як міфологічні, так і фактичні дані, що стосуються історії Японії і предків імператорського двору.

Ця релігія не має у своїй основі системи догм або розробленого богословського вчення і є великим комплексом: вірувань, звичаїв і обрядів.

Верховним божеством вважається сонячна богиня Аматерасу. в історії релігій це єдиний випадок, коли божество жіночого роду виявилося головним у державній релігії.

Проте центральним уявленням у релігії японців є «камі». Сло­вом «камі» позначаються боги або істоти, що володіють надприродною силою. Камі незліченна кількість. Вони розрізняються за могутністю, функціями, здібностями тощо. Камі можуть бути як чоловічого, так і жіночого роду. Камі є у всіх явищ природи, тварин, рослин і людини. Після смерті людина перетворюється на духа - камі.

Відносно людини камі нейтральні, вони можуть приносити їй користь або завдавати шкоди. Тому головна задача людини — не прогнівити камі. Для цього людині необхідно суворо дотримуватись всіх релігійних розпоряджень, регулярно приносити жертви духам у вигляді їжі і питва, а головне — лояльно ставитися до своєї країни і правлячої у ній династії.

Найбільше значення у синтоїзмі мають обряди очищення — як фізичні, так і символічні. До них належить, наприклад такий обряд коли після похоронів померлого члена сім’ї всі родичі заходять у воду і разом купаються. Тільки священнослужитель може здійснювати хараї (очисний обряд) за допомогою палички (хараїгусі). Після очищення приносяться у подарунок паростки священного дерева сакури — символу урожаю. Ритуальна дія супроводжується музикою, танцями і молитвами, зверненими до камі.

Більшість синтоїстських ритуалів відбувається у храмах.

Храм — це місце, де живе камі. Воно пов'язане з тією або іншою частиною ланд­шафту: горою, лісом, водоспадом. Символічна присутність камі у храмі позначена його емблемою (наприклад, дзеркало символізує Аматерасу) або, під впливом буддизму, статуеткою. За традицією у кожному японському будинку є камідана (домашній вівтар), у середині якого стоїть мініатюрний храм.

У церемонії під назвою синко (священний обхід) процесія з ембле­мою камі проходить по всьому кварталу.

1. Найзначніші свята пов'язані з Новий роком (согацу).
2. Весною (сьоцебун. 13 лютого).
3. Днем Хлопчиків (танго но-секю, 5 травня).
4. Фестивалем камі води (суйдзін мацурі. 15 червня).
5. Поминанням померлих (бон. 13—16 липня),
6. літнім рівноден­ням (акі но-хиган).

До числа прибічників синто відносять себе більше 100 млн японців.

У наші дні у повному обсязі за рішенням уряду Японії система синто була задіяна після смерті у 1989 р. імператора Хїрохіто. Вона зумовила весь різноманітний комплекс церемоній похоронів, порядок престолонаслідування вручення «божественних регалій», державної та імператорської печатки, перший прийом імператором Японії посадових осіб та іноземних послів.

32. Релігія єврейського народу: іудаїзм

Іудаїзм — релігійна система єврейського народу. Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 мли чоловік у 80 державах.

Іудаїзм виник на межі II—І тис. до н.е у Палестині. Найважливі­ша подія в історії іудаїзму — побудова у Єрусалимі, столиці давнього Ізраїльсько-іудейського царства, храму на честь Бога Яхве. Наприкінці І ст. н. є. Ізраїль повністю втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено. Євреї розселилися по всьому світі, збері­гаючи, однак, почуття духовної єдності (діаспора). Державну незалеж­ність Ізраїлю було відновлено тільки наприкінці 1947 р..

Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у власному Свя­тому Письмі. Самі євреї називають своє Святе Письмо Танах (ТаНаХ, скорочення назв усіх його частин). Для християн — це Старий Завіт у Біблії.

Між III і V ст. и.е. було створено Талмуд (давньоєвр. вивчення) — заснований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філо­софський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс.

Віровчення іудаїзму базується на вірі у Заповіт, угоду між Бо­гом Яхве та єврейським народом. Цей Заповіт містить два основні положення:

1. Бог Яхве (Ягве) — не просто один з богів, а єдиний Бог, тво­рець і володар усього, що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини.

2. Єврейський народ с богообраним народом — месією. Він перебу­ватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки буде поклонятися йому і свято дотримуватись даних Богом законів.

Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, скла­дає Деколог. або у перекладі з грецької 10 заповідей.

Ось ці заповіді: 1) вшановувати єдиного Бога; 2) не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння; 3) не згадувати імені Бога без необхідності, 4) шанувати день суботній; 5) поважати батьків; 6) не убивати; 7) не чинити перелюбу; 8) не красти; 9) не лжесвідчити; 10) не бажати нічого від ближнього свого.

Особливе значення мали також правила вживання «правильної», «кошерної» їжі. Наприклад до сьогодні їсти можна тільки певні види м'яса.

Серед релігійних обрядів найбільшого значення іудаїзм надає обрізанню як наочному символу Заповіту. Обрізан­ня — відрізування крайньої плоті у хлопчиків особливим інструментом спеціальним фахівцем (могелом).

До періоду діаспори все релігійне життя зосереджувалось у Єруса­лимському храмі, а основним обрядом було жертвопринесення. Піз­ніше (у період діаспори) функції Храму перебрала на себе синагога, а функції храмових служителів — рабими (давньоевр. учителі).

Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської громади, де рабими й інші знавці тлумачать людям священні тексти, моляться (але не приносять жертви).

Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну гро­маду. Однак його основне призначення — розв'язувати всі питання у житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов'язаний знати напам'ять.

Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори, виконання особливих релігійних піснеспівів.

Окреме місце у святковому циклі євреїв посідає «шабат» — субота, що є не тільки звичайний вихідний днем, а й щотижневим святом

Свято Великодня триває тиждень, знаменуючи початок Виходу євреїв з Єгипту. Найяскравіша його подія — Седе, ритуальна трапеза. Наступні 7 діб потрібно вживати у їжу мацу — прісні коржі, спечені без дріжджів і солі.

Серед представників різних напрямів у Іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси хасиди. Оформилася хасидська течія лише у середині XVIII ст. у євреїв України (тоді частини Російської імперії).

Фундатор хасидизму Бешт (1700—1760) проповідував, що рабинська ученість і дотримання численних ритуальних правил не потрібні, що треба прагнути до безпосереднього спілкування з Богом, яке знахо­диться у молитовній розмові.

Віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо при­нцип молитовного богослужіння, свята Великодня і П'ятидесятниці) іудаїзму стали джерелом для християнства і ісламу.

33.Зороастризм

Зороастризм (за ім'ям її напівлегендарного засновника Заратуштри) — давньоіранська релігія, що склалася у І тисячолітті до н.е. і згодом пошири­лася на значній частині Середньої Азії. Близького і Середнього Сходу.

Одкровення Заратуштри склали книгу Священних Писань зороас­тризму, відому під назвою Авеста. Вона стала не тільки зведенням священних текстів зороастрійського вчення, але й головним джерелом відомостей про особу самого Заратуштри.

Сутність віровчення зороастрійської релігії зводиться до бо­ротьби двох божеств, визнаних рівноправними творцями всього існу­ючого на землі. Добро, світло й життя персоніфікуються у Ахурамазді (Ормузд), що створив усе необхідне й корисне для людей, наприклад, родючу землю й свійських тварин.

Усе зло, що уособлює темряву й смерть, зосереджується в образі бога Ангра-Майнью (Аріман), що ство­рив пустелі, хижаків та різних гадів, хвороби, безплідність, смерть.

Душа людини після її смерті мусить залишати світ і повертатися до нематеріального стану. При цьому людську душу судитимуть за те, що вона робила протягом усього життя.

У свою чергу, ця віра насамперед налаштовувала людину на дотриман­ня етики зороастризму, заснованої на трьох основних принципах:

1. жити відповідно до благої думки ,
2. благого слова ,
3. і благої справи .

Тому у зороастризмі надзвичайний розвиток отримав культ чис­тоти. Наприклад, щоб налити води, слід вимити руки, заборонялося виходити з житла у дощ щоб не забруднювати землю і воду.

Комплекс обрядів, пов'язаних з похованням. Якщо спочатку своїх померлих зороастрійці залишали у віддалених високих місцях (наприклад, у гірських печерах), то згодом для їхнього поховання ста­ли будувати особливі «башти мовчання». Тіло клалося на поверху башти. Коли птахи з'їдали все м'ясо, а кістки під впливом сонця цілком очищалися, їх скидали у кам'яний колодязь у середині башти, де вони повинні були чекати на Страшний суд.

Молитовний ритуал і святковий цикл. Відзнакою зороастрійців., як чоловіків, так і жінок, було носіння поясного шнура, обгорненого тричі навколо талії і зав'язаного вузлом спереду і ззаду. Заратуштра установив для кожного віруючого обов'язок здій­снювати п'ять молитов на день: на сході сонця, до полудня, опівдні, пополудні й на заході.

Крім п'яти щоденних молитов. Заратуштра вимагав від своїх при­хильників дотримання семи особливих свят (гаханбарів) у році, кожне з яких тривало по п'ять днів.

Окремо відзначалося свято вогню — Новий рік (Ноуруз»), який за зороастрійським обліком часу припадав на весняне рівнодення.

З середини І тисячоліття до н.е. почали будуватися т. зв. «хра­ми вогню». Судячи з дуже пізніх описів (на межі ер) і споруд, які збереглись до наших днів, храм являв собою куполоподібну залу із глибокою нішею, де у величезній латунній чаші на кам'яному

постаменті — своєрідному зороастрійському вівтарі — містився священний вогонь. Торкатися вогню міг тільки жрець, одягнений у білий халат, білу шапочку в формі тюбетейки, білі рукавички, котрий ховав обличчя за легкою білою пов'язкою, необхідною, щоб запобігти забруднення вогню подихом.

Зороастрійці від часів виникнення своєї релігії зорганізовані у релігійні громади. Усі справи у громадах вирішуються разом найав­торитетнішими представниками мирян і духовенством. Зороастрійське духовенство виокремлено у соціальний стан із складною внутрішньою ієрархією священнослужителів нижчого, середнього та вищого рангу.

Сьогодні зороастризм зберігається кількома сотнями тисяч парсів, котрі живуть замкнутими громадами на заході Індії, і у «гебрів» в Ірані. Хоча шанувальників вчення Заратуштри можна зустріти і в багатьох інших країнах світу.

Для нас зороастризм цікавий як релігія, що зробила винятковий вплив на християнство й іслам. Основні моменти цього впливу:

— учення про світ як споконвічну боротьбу двох начал і свободу людської волі як свободи вибору правильного життєвого шляху.

— учення про загробну віддяку;

— практика індивідуального релігійного культу.

МОДУЛЬ II

34. Становлення буддизму: основні моменти

Основна зона поширення буддизму — країни Південної і Південно-Східної Азії. Вважається, що по усьому світі сповідають буддизм 360 мли чоловік. У відсотковому відношенні за кількістю буддистів до загальної чисельності населення лідирують Таїланд (понад 90%). Бірма. Лаос, трохи відстає від них Шрі-Ланка (65—70%).

Разом із тим у останні сто років питома вага віруючих буддистів у загальній кількості жителів планети помітно зменшилася (з 7—8 до 5-6%).

Уважається. що засновник буддизму — реальна історична особа, котра жила між VII—V ст. до н.е. Він відомий під різними іменами: Сіддхартха (особисте ім'я, санскр. — той. хто досяг мети). Гаутама (родове ім'я, що означає «той, хто походить з роду Готамів»), Шак'ямуні (букв, мудрець із племені шак'я). нарешті — Будда (сахскр. — просвітлений). Офіційні роки його життя — 624—544 рр. до н.е. За іншою, науково більш обґрунтованою версією. Будда жив між 566—486 рр. до н.е.

Вважається, що Будда був царевичем в одній з держав Північної Індії. Однак у віці приблизно 28 років він покинув палац і сім'ю й став лісовим відлюдником Через сім років аскетичного життя він знайшов прояснення. Сорок років свого життя він провів, мандруючи по всій Індії з проповідями свого вчення і всюди засновував громади своїх послідовників.

Сучасниками Сіддхартха Гаутама сприймався лише як мандруючий аскет (шрамам). Після смерті основоположника буддизму виник його культ, у всіх святилищах і монастирях встановлювали його статуї, місця його життя і діяльності перетворили в об'єкт священного паломниц­тва, його вислови зібрали у Священну книгу, у більш пізніх творах він перетворився на бога, правда, далеко не єдиного — Будда Шак'ямуні. одного з тисячі будд.

Поширення буддизму починається тільки з кінця IV—III ст. до н.е. і пов'язано з ім'ям індійського царя Ашоки, який зміг об'єднати під своєю владою майже всю територію Індії і проголосив буддизм офіційною релігією у своїй імперії. З III ст. до н.е. буддизм з'явився

острові Цейлон (суч. Шрі-Ланка), з І—II ст. н.е.

— у Китаї. з II—III ст. н.е.

— у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді. Бірмі, з IV ст.

— у Кореї, з VI ст.

— у Японії, з VII а.

— у Тибеті, з XII ст.

— у Монголії.

З процесом поширення буддизму пов'язані кілька цікавих особ­ливостей:

1) Чим далі просувався буддизм на Схід і чим міцнішими ставали його позиції у країнах Південно-Східної Азії, тим помітніше зменшував­ся його вплив на батьківщині — Індії, де зараз кількість буддистів не перевищує, кількох відсотків від загальної чисельності населення.

2) Буддизм зміг органічно вписатися у культурні традиції різних народів Південної і Південно-Східної Азії, анітрохи їх не порушивши. Найчастіше відбувалося так. що інші боги знаходили нове місце у ме­жах уже існуючого буддійського пантеону, однак щодо будд займали підлегле становище.

3) Буддизм поширювався у країнах, рівень розвитку яких (у тому числі і розвитку релігійного) приблизно відповідав рівню культурно­го розвитку Індії часів зародження у ній буддизму, у таких випадках буддизм не підкоряв собі місцеві релігії, а співіснував з ними. Так у Китаї склався конфуціансько—даосько—буддистський релігійний комплекс.

В Україні перші буддисти з'явилися у першій половині XVII а. Однак буддизм досі залишається екзотичною релігією, налічуючи не більше 50 громад з 5 тис. послідовників і просто зацікавлених.

35. Віровчення і культ буддизму

Основні положення віровчення буддизму викладені у зведенні священних текстів, які були записані на рубежі старої і нової ер та отримали назву Тіпітака (букв, «три кошики»).

Сутність буддійського віровчення у найбільш концентрованому вигляді виражають так звані «чотири благородні істини буддизму»? сформульовані Буддою в одній із перших його проповідей:

1) Сутністю життя є страждання.

2) Джерело страждання — прихильність до життя.

3) Позбутися страждань можна тільки позбувшись прихильності до життя.

4) Існує шлях, який може призвести до позбавлення від страждань.

Шлях позбавлення від страждань — «серединний», або «вісімковий» шлях він є серединним, тому що лежить поміж двох проти­лежностей — і життя, повного задоволень і хтивості, і життя у доб­ровільному обмеженні своїх бажань.

Він також с «вісімковим», тому що складається з восьми ступенів, які можна умовно поділити на три частини:

перша (рівні 1—2) пов'язана з мудрістю,

друга — з мо­ральною поведінкою (рівні 3—6),

третя (7—8) відноситься до області особливого «тренування думки», до практики споглядання, «очищення розуму», або йоги.

Людина, що пройшла цей шлях, досягає нірвани. Нірвана— це внутрішній стан людини, при якому загасають всі почуття і прихиль­ність, а разом з ними втрачається сприйняття навколишнього світу.

Реальна культова практика буддизму умовно може бути поділена на три рівні:

— На першому рівні буддист повинен увірувати у Тріратну (букв, три скарби): Будду, вчення Будди (Дхарму) і буддійську чернечу громаду — Сангху.

— На другому рівні мирський послідовник Будди зобов'язаний пе­редусім вести праведне життя, яке зводиться до п'яти заповідей, близьких до християнських. Однак головна заповідь звучить так: «Не заподіювати шкоди ніякій живій істоті», — маючи на увазі не тільки людину, але і комах, тварин, рослини. Іншими і обов'язками мирян є:

а) постійна матеріальна підтримка і всіляке шанування членів

буддійської чернечої громади:

б) відвідування різного роду «священних місць» і храмів, де

здійснюються обряди поклоніння і принесення багато при­крашеним статуям Будди у вигляді свічок, які символізують світло вчення у пітьмі звичайного людського неуцтва, квітів, які вказують на мінливість світу, і пахощів, які символізують поширення вчення; цілком допускається просто поставити перед статуєю їжу. яка символізує милосердя.

— На третьому рівні, доступному тільки для ченців, необхідно практикувати медитацію. У буддизмі вперше в історії релігії з'являється чернеча організа­ція.

Буддійські ченці підкоряються особливим п'яти заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 — заборони), наприклад утримуватися від мирських розваг (танців, співу і музики), не користуватися предметами розкоші (головне майно буддійського ченця — чаша (горщик) для збору подаяння), не спати на зручних і високих ліжках.

Остаточне повновладдя буддійських ченців установилося в Тибеті в останній чверті XVI ст., коли чернець (лама) Соднам Джампцо одержав від монголів титул Далай-лами. Звичайно вважають, що «далай» — переклад на монгольську мову тибетського слова «джампцо», що означає «океан». Це мало свідчити про глибину і безмежність вченості і мудрості лами. Соднам Джампцо став вважатися III Далай-ламою, два його попередники були оголошені такими заднім числом. Так установилася спадкоємність влади лам у Тибеті. Номінально далай-лами керували Тибетом до 1959 р., а його світськими правителями вважалися імператори сусіднього Китаю. Особливо шанується в історії ламаїзму V Далай-лама (1617—1682), що носив титул великий. Після невдалого повстання частини тибетського духівництва проти центрального комуністичного уряду Китаю XIV Далай-лама (народ. 1935 р.) втік у сусідню Індію, де одержав притулок як релігійний діяч.

Пантеон буддизму включає три різновиди надприродних істот:

будди, бодхисатви, архати.

Будда — жива істота, яка досягла просвітлення і змінила світ сансари, мир нескінченних перероджень, на світ нірвани.

Бодхисатва — людина, якій залишився усього один крок до нірвани, але який вона свідомо не хоче робити, для того щоб допома­гати на шляху просвітлення іншим людям. Архат — святий мудрець.

Буддисти всіх країн вшановують також священні рослини: дерево бодхі, «Дерево Пізнання», лотос, як символ чистоти, духовного про­світлення, співчуття. Найбільш улюблена тварина буддизму — газель. Вона є згадкою про тих двох газелей, що першими вийшли з лісу і стали слухати першу проповідь Будди. Популярні також змії (наги).

Головним святом у буддизмі вважається Весак. Він знаменує три головні події у житті Будди. Цей день відзначається грандіозними кар­навальними ходами, добовим читанням священних текстів, присвячених життю і переродженням Будди.

36. Основні напрями у буддизмі

Зумівши прижитися у багатьох країнах і врешті-решт перетворив­шись на світову релігію, буддизм поділився на численні напрямки, що помітно відрізняються один від одного

1) Тхеравада («мала колісниця»). Прихильники цього напряму вба­чають у Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Досягнення нірвани уявляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що беззастережно дотримуються букви буддійського ритуалу.

Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки вона поширена у країнах, що розташовані на південь від Індії: Таїланді, Шрі-Ланці, Камбоджі, Лаосі.

2) Махаяна («велика колісниця») розглядає Будду не як конкретну особистість, а як уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо, і припускає можливість спасіння не тільки для ченців, а й для мирян. Досягнення нірвани, у принципі, від­крите кожній людині, здійснюється не стільки особистими праведними зусиллями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхисатв. Так, один з учнів Будди досяг просвітлення одразу ж після того, як побачив зів'ялу квітку в руці Вчителя.

Махаяна — це «північний буддизм», оскільки вона мас поширення у країнах, розташованих на північний схід від його прабатьківщини. — у Кореї, Китаї, Японії, Непалі.

3) Ваджраяна,аботантричний буддизм. Саме слово «ваджра». від якого походить назва цього напрямку, спочатку означало «удар блискавки бога Індри»: пізніше воно стало вживатися у переносному значенні особливої субстанції, якій властиві яскравість, прозорість і незруйновність діаманта. Тому ваджраяна часто перекладається як «діамантова (алмазна) колісниця».

Для впливу на Всесвіт використовуються досить специфічні за­соби:

— Магічна сила впливу особливих магічних засобів— заклинань — мантр(більш 2500), жестів — мудр і символів — мандал

Різного роду езотеричні культові дії, серед яких уяву європейця найбільше вражає ритуал одночасного вживання алкоголю, риби, м'яса, зерна, а також здійснення статевого акту. Цей ритуал («ритуал п'яти М» — тому що назви всіх його скла­дових на санскриті починаються зі звуку М) був запозичений ваджраяною з первісного індійського тантризму.

— Повне підкорення всього свого життя релігійній практиці за допомогою настанов учителя-гуру.

4) Ламаїзм — різновид буддизму, що укоренився головним чином у Тибеті — гористій області у Центральній Азії (територія КНР).

1.Релігійний синкретизм, органічне поєднання у ламаїзмі місце вої релігії бон з основними напрямками буддизму.

2.Створення більш централізованої і розгалуженої релігійної ор­ганізації, ніж в інших країнах, де панує буддизм. Бували часи, коли більш як у 6200 тибетських монастиря» проживало до 25—30% усього дорослого населення Тибету.

3.Зрощування державної і світської влади, що не зовсім вписуєть­ся у загальнобуддійський принцип неприйняття матеріального світу.

4.«Учення про живих богів» — постійне перевтілення великих діячів буддизму у ченцях —ламах.

5) Чань-буддмзм і дзем-буддизм відповідно набули поширення у Китаї І Японії.

Уважається, що кожна людина носить у собі Будду.( Бодхидхарма вчив, що кожна людина носить у собі Будду). Тому її завдання — пробудити природу Будди у своєму серці і своїй душі, досягти «Неперевершеного повного пробудження», яке безпосередньо передує нірвані.

Це інтуїтивне «проникнення» у природу Будди чимось зовні схоже на творче осяяння, як його розуміє європейська християнська культу­ра. Воно мас охопити людину раптово, без зовнішніх зусиль з її боку, в будь-якому місці, у будь-який час.

Через непідготовленість людської свідомості здобути бажаний результат проблематично, тому треба проходити сувору практику попередньої підготовки. У ній головне місце відводиться особливим медитативним вправам «тренування розуму».

37. Передумови виникнення християнства

Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4—1.5 млрд). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.

Поява християнства була не випадковим, а закономірним явищем із низкою зовнішніх і внутрішніх передумов.

Зовнішні передумови:

1) Палестина (точніше, невелика її частина — Іудея із столицею у Єрусалимі) була офіційним центром іудаїзму — єдиної на той момент у світі релігії, яка досягла рівня монотеїзму.

2) Палестина займала проміжне геополітичне становище «між Заходом і Сходом». Тому будь-які оригінальні ідеї, що виникали у середовищі, де злилися воєдино культури багатьох народів і цивілі­зацій, не здавалися так різко ворожими сутності якого-небудь з двох великих історичних полюсів світу. Навпаки, майже гарантовано вони могли зустріти терпиме до себе ставлення протягом того проміжку часу, коли були найвразливішими для ідеологічного і політичного переслідування.

3) Християнство виникло у той момент, коли воно могло бути затре­буване суспільством і державою — наприклад у вигляді ідеологічної опори Римської імперії.

Внутрішні передумови:

1) Зростаюче політичне пригноблення єврейського народу. У цей час євреї практично втратили свою державність, знаходилися під вла­дою Римською імперії. Через глибоке внутрішнє переконання у своєї богообраності вони страждали від політичної залежності більше за інші народи і чекали на прихід Спасителя як на диво, що змінить на краще їхнє життя.

2) Розкол у іудейському суспільстві після розпаду єдиної єврей­ської держави, суперечки між нечисленною верхівкою — садукеями і фарисеями — і широкими народними низами. Садукеїв і фарисеїв у народі ненавиділи за їх показну доброчесність, за прагнення продемонструвати зовнішнє благочестя без глибокої внутрішньої віри. Через це. уважали у народі. Бог покарав євреїв іноземною неволею.

3) Як наслідок, в іудейській релігійній громаді виникли численні секти (наприклад, есеїв). Вони сповідували вчення про наближення «кінця світу» пазом із останнім Судом над всіма, хто коли-небудь жив. Цей переворот мав відбутися після приходу божественного Послан­ця — Месії. Іудейські сектанти саме себе вважали представниками справжнього іудаїзму, покликаного оновити старий союз (заповіт) між Богом і народами Ізраїля. підготувати прихід Спасителя.

Поширенню християнства і формуванню основ християнського віровчення сприяло співзвуччя деяким ідеям античної філосо­фії:

1) Ученню Філона Олександрійського про Логос. Філон з'єднав поняття Лотоса у біблійній традиції, що трактувалося як слово, здатне творити, і філософську традицію, що розглядала Логос як внутрішній закон світу.

2) Стоїцизму римського мислителя Сенеки. Християнству були співзвучні повчання Сенеки про мінливість почуттєвих задоволень, заклики до турботи про інших людей, самообмеження у користуванні матеріальними благами.

Названі передумови були лише свого роду сприятливим ґрунтом, який міг дати плоди тільки тоді, якщо у нього кинути зерно. У ролі такого сівача і виступив Ісус Христос. а зерном стали його євангель­ські проповіді.

38. Еволюція християнства

Християнство виникло на початку І ст. н. є. у Палестині — історич­ній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль. Сирія і Йорданія. Палестинська автономія.

До IV ст. йшов процес організаційного оформлення і уніфікації християнства. Він проходив у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями (аріанство, несторіанство).

Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (325 — 1054), зборів представників від всіх християнських Цер­ков. Найбільш відомі сім перших Всесвітніх Соборів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення визнаються всіма християнами. На них був прийнятий Символ віри, схвалені сім основних таїнств, пізніше був затверджений склад книг Нового Завіту і Біблії загалом.

Переглядів: 763