• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Зв'язок психології з іншими науками

Завдання психологічної науки

Психологічна наука розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.

1. Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об'єкта науки на різних рівнях. Наприклад, на рівні загальних закономірностей і чинників розвитку розв'язують такі завдання: а) дослідження вікової динаміки окремих психофізіологічних функцій, процесів, властивостей; 6) виявлення окремих взаємозв'язків психіки впродовж усього життєвого циклу людини з урахуванням її діяльності.

2. Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.

Для виконання діагностичних завдань психолог визначає конкретне завдання, підбирає відповідні методи збору даних, аналізує ці дані, інтерпретує, встановлює діагноз, здійснює психологічний прогноз.

3. Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини. Ці завдання виконують науковці-психологи, які працюють у спеціальних установах, та практичні психологи (які працюють у школі, промисловості, спорті тощо).

Зв'язок психології з іншими науками

Зв'язок психології з іншими науками обопільний: в одних випадках психологія використовує досягнення інших наук для розв'язання своїх проблем, в інших - різні науки використовують психологічні знання для пояснення або розв'язання своїх питань. Від того, яке місце відводиться психології в системі наук, багато в чому залежить і розуміння можливостей використання психологічних знань в інших галузях суспільного виробництва: духовного і матеріального. І навпаки, розуміння того, якою мірою психологія може використовувати здобутки інших наук, сприяє проведенню психологічних досліджень.

Одна з перших класифікацій наук створена Платоном. Класифікація надавала схему всіх наукових знань тієї епохи, що збігається із структурою самої психології - структурою пізнавальних здібностей людини.

1. Діалектика - розум, виступає як мистецтво міркування.

2. Фізика - почуттєве пізнання, сприймання.

3. Етика - воля і прагнення.

У системі наук, розробленій Гегелем, психологія посідає місце на одній із сходинок саморозвитку духу:

— суб'єктивний дух - набуває форми індивідуальної свідомості;

— антропологія - вияви природно-душевного;

— феноменологія - "свідомість, що виявляється" в зовнішній дії;

— психологія - духовна субстанція - мисляча і втілююча зміст. У класифікаціях XIX століття - в системі О. Конта - для психології взагалі не було місця.

Психологія посідала місце між біологічними і соціальними науками. І вже наприкінці XJX століття психологія потрапила до складу наук. Підставою для такого рішення була очевидна істина: психологія є одним із двох аспектів будь-якого знання:

по-перше, завдяки своєму об'єктивному змісту — відображенню властивостей і відношень предметів, які досліджує наука;

по-друге - завдяки своїй внутрішній будові, тобто відповідно до психологічних моментів наукового аналізу ідей, концепцій і теорій, що пов'язані із законами і процесами пізнавальної діяльності людини.

У класифікації наук, створеній Б. Кедровим, психологія посідає належне їй місце. Схема має вигляд трикутника, вершини якого означають науки:

1) природничі;

2) соціальні;

3) філософські.

Вони пов'язані за принципами: по-перше - субординації розвитку від нижчого до вищого рівня; по-друге — об'єктивності, оскільки науки повинні розташовуватися так само, як пов'язані між собою предмети їх дослідження; по-третє - за принципом розвитку науки і знань, які вони створюють.

Отже, психологія розташовується всередині трикутника і тісно взаємопов'язується з трьома групами наук. Таке розташування психології обумовлене реальною близькістю предмета і методів кожної з цих наук до предмета і методів психології, зорієнтованих залежно від завдань у бік однієї з вершин трикутника.

2. Загальнопсихологічні принципи. Психологія володіє власного системою методологічних принципів. До системи принципів, на які спирається у своїх наукових дослідженнях загальна психологія, належать: принцип детермінізму, принцип єдності психіки і діяльності; принцип єдності особистості та її життєдіяльності, принцип особистісного підходу, принцип об'єктивності психологічного дослідження, принцип історизму, принцип дослідження психологічних явищ у їхньому розвитку, принцип саморозвитку, принцип суб'єктності, принцип системності.

Принцип детермінізму. Психіка, особистість людини мають свою специфічну детермінацію, яка дає змогу з'ясувати причини психічних явищ, їх динаміку і розвиток: зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини); піддатливість людини зовнішнім впливам залежить від внутрішніх станів, властивостей, її активності та самоактивності, які є джерелом розвитку, а зовнішні причини - його умовами, обставинами, впливами. Використання цього принципу важливе при розкритті причин виникнення психіки у філогенезі (історії людства) та онтогенезі (індивідуальному розвитку), зумовленості психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини. Він має велике значення для пізнання психіки, шляхів передбачення, цілеспрямованого розвитку психічних властивостей людини.

Реальними детермінантами психіки є процес і продукт взаємодії суб'єкта з об'єктом. У процесі взаємодії представлене у взаємозв'язку заломлення зовнішнього через внутрішнє і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб'єкта детермінується процесом і продуктами актуальної та постактуальної взаємодії з об'єктом і водночас сама є важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.

Детермінація може відбуватися на рівні організму, індивіда, особистості. На рівні організму суб'єкт підпорядкований біопсихічним детермінантам (спадковим і набутим), що зумовлюють реактивний характер організації поведінки, єдність суб'єкта на психофізіологічному рівні. На індивідуальному рівні детермінація виявляється у процесі засвоєння соціального досвіду, через соціопсихічні обмеження. Особистість - вищий рівень вияву активності суб'єкта, який утворює особливий «підрівень» соціопсихічної та моральної детермінації, що характеризує соціально неповторні, оригінальні властивості психіки людини, здатність до творення нового суспільного досвіду і самотворення. Особистості притаманна самодетермінація, самоспричинення поведінки та діяльності (шляхом засвоєних норм, ідеалів, духовних цінностей і станів).

Принцип єдності психіки і діяльності. Цей принцип розкриває діалектику взаємодії людської психіки та діяльності: будь-яка діяльність передбачає мету, умови, способи та засоби її досягнення, певний результат, а також систему саморегулювання (планування, прогнозування, організування, контролювання, діагностування, оцінювання, моделювання та коригування діяльності). У діяльності психіка людини не тільки проявляється, а й розвивається.

За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка є внутрішнім, ідеальним планом діяльності. Психічні моделі дійсності дають змогу людині орієнтуватися на всіх рівнях детермінації - організму, індивідуальному й особистісному, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння і творення соціального досвіду. Послуговуючись ним, вивчають «таємниці» психіки через процеси, продукти діяльності та поведінки людини, розкриваючи об'єктивні закономірності внутрішніх психічних явищ.

Принцип єдності особистості та її життєдіяльності. Методологічно він розширює принцип єдності психіки і діяльності: особистість проявляється (самовиражається, самореалізується, самостверджується), розвивається та саморозвивається, виховується та самовиховується, навчається та самонавчається в цілісній системі життєдіяльності.

Принцип особистісного підходу. Жодне психічне явище (процес, стан, властивість особистості), яке виявляється у діяльності, і саму діяльність та її складові не можна зрозуміти без урахування їх особистісної зумовленості. Тому, наприклад, особливості конкретної особистості необхідно розглядати з урахуванням цілісної системи внутрішніх умов (елементів структури особистості, її душевно-духовної роботи), які опосередковують усі зовнішні впливи, а особистість вивчати у конкретній соціальній, моральній та духовній ситуації. Кожне психічне явище потрібно досліджувати в системі психічних властивостей особистості (потреб, знань, цілей, діяльності, поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здатностей до спілкування, спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології) відповідно до конкретних умов.

Принцип об'єктивності психологічного дослідження. Цей принцип важливий при з'ясуванні співвідношення об'єктивного та суб'єктивного в науковому пізнанні, предмета дослідження у психології. Індивідуальний світ (Я людини), взятий у сукупності психологічних проявів як предмет психології, є самостійним, цілісним та завершеним об'єктивним явищем. Воно розгортається одночасно в індивідуальному, соціальному, моральному, духовному, феноменологічному, природному та інших змістових просторах. Із цим пов'язана складність визначення предмета психології, який є багатозначним, однак у цій багатозначності і полягає об'єктивність його змісту. Психічне постає як об'єктивне явище, зміст якого завжди суб'єктивний, бо його визначає конкретне «індивідуальне самобуття» - конкретна людина (індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт).

Психічні функції не сприймаються безпосередньо внутрішнім зором. Наукове вивчення психіки стає можливим завдяки опосередкованому аналізу і синтезу її об'єктивних проявів у процесах та продуктах діяльності, поведінці людини. Роль безпосереднього самоспостереження, інтроспекції у пізнанні власної психіки перебільшувати не варто. Самоспостереженню властива певна суб'єктивність, небезсторонність, невірогідність. Адже психіка формувалась як функція сигнального відображення, орієнтації в зовнішньому світі і значно менше - як засіб відображення внутрішнього світу. Самоспостереження як метод самопізнання може бути корисним, якщо спирається на самозвіт людини про те, що насправді коїться з нею, що вона переживає, чого бажає тощо.

Методика і методи психологічного дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і забезпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту сутності предмета, який пізнають. «Об'єктивність розгортання» сутності досліджуваного явища виявляється в послідовному, системному та якісно завершеному поданні наукового знання про його закономірності, характеристики та властивості існування. Результати психологічного дослідження не можуть змінити сутність і закономірності існування предмета, який пізнають, а отже, об'єктивність його існування не залежить від наукових маніпуляцій із ним.

Суб'єктивний компонент привноситься в психологічне дослідження не тільки як змістова складова предмета психології, а й як ознака активності дослідника, що зумовлено: ініціюванням дослідження; свободою у виборі елементів дослідження; індивідуальними особливостями пізнавального досвіду дослідника. Проте при цьому об'єктивність наукового методу психології не порушується, а предмет науки зберігає свою цілісність.

Принцип історизму. Передбачає розуміння того, що філогенетичний та онтогенетичний розвиток людини не тотожні. У процесі дослідження психічного розвитку, особливостей становлення і розвитку особистості необхідно враховувати соціально-економічні, історичні, етнопсихологічні умови. Розуміння психіки як історичного продукту визначило і необхідність створення адекватного історичного методу її вивчення, що постає на основі поєднання розвитку й принципу об'єктивно-експериментального дослідження психіки.

Завдання дослідника полягає в генетичному вивченні структурних компонентів психічного процесу, що розгортається з плином часу. Дослідження має охопити весь процес розвитку певного психічного явища, врахувавши всі фази - від миті виникнення до зникнення, і пояснити його природу, пізнати його сутність.

Принцип дослідження психологічних явищ у їхньому розвитку. Він є методичною основою будь-якого психологічного дослідження і ґрунтується на розумінні природи індивідуального світу як динамічного явища, що постійно перебуває у стані руху, змінах або очікуваннях змін. Принцип розвитку дає змогу визначити змістовий баланс між такими характеристиками існування досліджуваного явища, як простір, час та рух, а також методичні підходи в організації дослідження.

Психологічне явище розглядають у кожний момент його існування як таке, що поєднує в собі елементи минулого, сучасного та майбутнього, а тому відтворює закономірності освоєння часу свого життя (реальної, дійсної форми існування психічного) в кожному моменті. Психологічне дослідження предмета можна здійснювати пролонговано, коли пізнавальні та перетворювальні дії психолог реалізує протягом певного часу, а всі дані цієї взаємодії фіксує, аналізує з урахуванням умов дослідження. Воно може відбуватися і для вивчення окремого зрізу існування психологічного явища з елементами проекції його змісту в конкретні моменти минулого або майбутнього. Констатація існуючого змісту явища на момент дослідження є важливою, має цінний дослідницький зміст.

Принцип саморозвитку. Орієнтує на визнання пріоритету індивідуального майбутнього особистості (цілей, намірів, мрій, особистісних сенсів, ідеалів) над минулим (досвідом, стереотипами, звичками). Зрозуміти людину - означає зрозуміти не стільки її минуле (чому?), як її майбутнє (для чого?), адже конструктивно-стратегічні спонуки (мотиви) її поведінки зумовлені переважно не минулим, а майбутнім. У пізнанні саморозвитку необхідно враховувати цільову причинність душевних явищ (мети, ідеалу, мрії, сенсу життя), в яких минуле сприяє досягненню одних цілей і пригнічує інші. Причини розвитку та поведінки слід шукати в майбутньому, минуле є лише їх передумовою.

Принцип суб'єктності. В його основі - визнання пріоритетності внутрішнього над зовнішнім. Особистість вступає в особливі стосунки із собою: вона здатна до самодіяльності, самонавчання, самовиховання, саморозвитку і самодетермінації (самозумовлення) життєдіяльності. Цілісність суб'єкта є основою єдності психічних та особистісних якостей.

Принцип системності. Передбачає розгляд психічних утворень як сукупності елементів, кожен із яких залежить від інших, впливає на них, породжує разом з ними відносно самостійні утворення. Тому особистість необхідно досліджувати в цілісному баченні, взаємозв'язку з її структурою, діяльністю, системою соціальних норм і духовних цінностей, а також у взаємодії психологічних і соціально-психологічних явищ.

Основними твердженнями системного підходу у психології є:

- необхідність багатопланового аналізу психічних явищ, що дає змогу виокремити різні сторони психічної реальності;

- розуміння багаторівневості психічних явищ (в особистості вирізняють когнітивну, перцептивну, комунікаційну, регулятивну підсистеми, що зумовлює використання різних систем вимірювання при їх вивченні та розгляд зв'язків між ними;

- багатовимірність класифікації властивостей людини (індивідні, індивідуальні, особистісні, системні, суб'єктні, духовні);

- урахування причинних зв'язків, умов, передумов, чинників, багаторівневого опосередкування психічних явищ.

На основі психологічних принципів аналізують предмет і об'єкт психології, вибудовують висновки про особливості функціонування і розвиток психіки та особистості.

3. Рефлекторна природа психічного

Психічне відображення за своїм характером є рефлекторним явищем. На це звернув увагу в свій час французький вчений Р. Декарт (1596 - 1650). Поняття рефлекс, яке в науку було введене Декартом, в перекладі з латинської означає відображення. Погляди Декарта при цьому були наївними і носили дуалістичний характер. Достатньо повно на початку ХІХ століття фізіологам вдалось вивчити спинномозкові рефлекси. Створення рефлекторної теорії психіки належить радянському фізіологу І. М. Сєченову (1829 - 1905) і його послідовнику Павлову І. П. (1849 - 1936).

І. М. Сєченов у своїй книзі "Рефлекси головного мозку" (1863) показав, що всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження є рефлекси. Він виділив у рефлексах 3 ланки:— початкова ланка зовнішнє подразнення і перетворення його органами чуття в процес нервового збудження, яке передається в мозок;— середня ланка центральні процеси в мозку (збудження і гальмування) і виникнення на їхній основі психічних явищ (відчуття, мислення, почуття, інше);— кінцева ланка зовнішні рухи і дії.

На думку Сєченова, рефлекси головного мозку починаються чуттєвим збудженням, продовжуються вірогідним психічним актом і закінчуються м'язовим рухом. Так як середня ланка не може бути відокремленою від початкової і кінцевої, то і всі психічні явища це не віддільна частина всього рефлекторного процесу, який має причину у зовнішнього для мозку реального світу.

Значення положень, висунених І. М. Сєченовим полягає в тому, що розкривається причинна обумовленість психічних явищ зовнішніми впливами.

Психіка розглядається як результат протікання фізіологічних процесів збудження і гальмування в корі головного мозку. А також як регулятор зовнішніх рухів і поведінки в цілому.

Проте, глибока експериментальна розробка рефлекторної теорії психіки належить І. П. Павлову, який створив нову галузь науки вчення про вищу нервову діяльність.

Вища нервова діяльність це поняття, яке узагальнює і психологію, і фізіологію вищої нервової діяльності, що ні в якому разі не означає тотожність останніх. В основі вищої нервової діяльності лежить умовний рефлекс, який є одночасно і фізіологічним, і психічним явищем. І. П. Павлов, розвиваючи ідеї І. М. Сєченова, побудував надійний фізіологічний фундамент для наукового розуміння психічних процесів.

4.Методи психології доцільно розділити на дві групи:

· пізнавальні (дослідницькі) методи;

· методи активного впливу на людей.

Розглянемо першу групу методів. Процес психологічного дослідження складається з низки етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних і формулювання висновків.

На підготовчому етапі вивчають стан досліджуваної проблеми, проводять попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначають мету й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза - уявлення про очікуваний результат дослідження.

Усі вихідні моменти зумовлюють планування дослідження, вибір контингенту і кількість піддослідних, місця та часу проведення дослідів, технічне оснащення, отримання попередніх експериментальних даних, форми протоколів, план кількісної (статистичної) та якісної обробки й інтерпретації даних.

На етапі збирання фактичних даних використовують емпіричні методи (експеримент, спостереження, тестування, бесіди тощо). Експериментальні дані фіксують у протоколі, що має бути досить повним і цілеспрямованим, включаючи реєстрацію всіх необхідних параметрів експериментальної ситуації та психічних властивостей.

Етап обробки даних передбачає кількісний та якісний аналіз і синтез зафіксованих даних.

На останньому етапі дослідження здійснюють інтерпретацію даних та формулювання висновків, встановлюють їхню відповідність чи невідповідність вихідній гіпотезі, виявляють нові питання та проблеми, на основі яких формують програму дослідження.

Відповідно до етапів психологічного дослідження, доцільно розрізняти чотири групи методів:

· організаційні;

· емпіричні;

· методи обробки даних;

· інтерпретаційні методи.

До організаційних методів належать: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп піддослідних, які відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, що виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб упродовж тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об´єкт вивчають різними засобами представники різних наук, що дає змогу різнобічно характеризувати особистість.

До групи емпіричних методів входять: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, питальники, соціометрія, референтометрія, інтерв´ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.

Методи обробки даних - це кількісні та якісні методи. До кількісних методів належать, наприклад, визначення середніх величин і міри розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами інших досліджень.

До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку - з виокремленням стадій, критичних моментів, суперечностей тощо, а також структурний, системний метод, який передбачає встановлення зв´язків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі.

Розглянемо емпіричні методи отримання фактичних даних про психіку.

Метод спостереження полягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію. Існує принципова відмінність наукового спостереження від життєвого, яке обмежується реєстрацією фактів і має випадковий, неорганізований характер. На противагу йому, наукове спостереження базується на певному плані, програмі, фіксації фактів та особливостей ситуації, на аналізі та інтерпретації. Для наукового спостереження характерні перехід від опису фактів до пояснення їхньої суті, формування психологічної характеристики особистості.

Якщо ми вивчаємо явище без зміни умов, за яких воно здійснюється, то йдеться про просте об´єктивне спостереження. Спостереження поділяють за різними ознаками (рис. 6.1). Розрізняють пряме і непряме спостереження. Прикладом прямого спостереження може бути вивчення реакції людини на подразник або спостереження за поведінкою дітей у групі, якщо ми вивчаємо типи контактів. Прямі спостереження поділяють також на активні (наукові) й пасивні або звичайні (життєві). Багато разів повторюючись, життєві спостереження акумулюються в прислів´ях, приказках, метафорах і у зв´язку з цим становлять певний інтерес для культурологічного і психологічного вивчення. Наукове спостереження припускає цілком певну мету, завдання, умови спостереження. Проте якщо ми спробуємо змінити умови чи обставини, за яких здійснюється спостереження, то це вже буде експеримент.

Непряме спостереження застосовують у ситуаціях, коли ми хочемо за допомогою об´єктивних методів вивчити психічні процеси, непіддатливі прямому спостереженню. Наприклад, встановити ступінь втомлюваності або напруженості під час виконання людиною певної роботи. Дослідник може скористатися методами реєстрації фізіологічних процесів (електроенцефалограми, електроміограми, шкірно-гальванічна реакція тощо), які самі не розкривають особливостей протікання психічної діяльності, але можуть відображати загальні фізіологічні умови, що характеризують протікання процесів, які вивчаються.

У дослідницькій практиці об´єктивні спостереження розрізняють також за низкою інших ознак.

За характером контакту - безпосереднє спостереження,коли спостерігач і об´єкт спостереження перебувають у безпосередньому контакті та взаємодії, таопосередковане,коли дослідник знайомиться зі спостережуваними суб´єктами побічно, за допомогою спеціально організованих документів - анкет, біографій, аудіо- або відеозаписів тощо.

За умовами здійснення спостереження - польовеспостереження, яке відбувається в умовах повсякденного життя, навчання або роботи, та лабораторне,коли за суб´єктом або групою спостерігають у штучних, спеціально створених умовах.

За характером взаємодії з об´єктом розрізняють включенеспостереження, коли дослідник стає членом групи, та його присутність і поведінка стають частиною спостережуваної ситуації, та невключене(з боку), тобто без взаємодії і встановлення яких-небудь контактів з особою чи групою, яку вивчають.

Розрізняють також відкритеспостереження, коли дослідник відкриває спостережуваним свою роль (недоліком цього способу є зниження природної поведінки спостережуваних суб´єктів), і приховане(інкогніто), коли про присутність спостерігача групі або індивіду не повідомляють.

За впорядкованістю в часі розрізняють спостереження суцільні,коли хід подій фіксується постійно, та вибіркові,коли дослідник фіксує процеси, які спостерігає, тільки в певні проміжки часу.

За впорядкованістю в проведенні розрізняють спостереження структуровані,коли події, що відбуваються, фіксуються відповідно до раніше розробленої схеми спостереження, та довільні(неструктуровані), коли дослідник вільно описує події, що відбуваються, так, як він вважає за доцільне. Таке спостереження звичайно проводять на пілотажній (орієнтовній) стадії дослідження, коли потрібно сформувати загальне уявлення про об´єкт дослідження і можливі закономірності його функціонування.

За характером фіксації розрізняють констатуючеспостереження, коли спостерігач фіксує факти так, як вони є, спостерігаючи їх безпосередньо або одержуючи від свідків події, та оцінювальне,коли спостерігач не тільки фіксує, а й оцінює факти щодо ступеня їхньої вираженості за заданим критерієм (наприклад, оцінює ступінь вираженості емоційних станів тощо).

5.Гіпотезу про стадії і рівні розвитку психіки у тварин, починаючи від найпростіших і закінчуючи людиноподібними мавпами, запропонував О.М. Леонтьєв. Далі вона була уточнена і допрацьована К.Е. Фабрі на основі новітніх зоопсихологических даних. Фабрі також додав до опису психічного відображення, зробленого О.М. Леонтьєвим, характеристику еволюції поведінки та органів маніпулювання у тварин, що знаходяться на різних стадіях і рівнях психічного розвитку.
Відповідно до гіпотези Леонтьєва, уточненої Фабрі, розвиток психіки тварин пройшло через три стадії і шість рівнів (табл. 1).
Таблиця 1. - Стадії і рівні розвитку психіки та поведінки тварин (по А. Н. Леонтьєву і К. Е. Фабрі)

Стадія інтелекту людиноподібних мавп являє собою верхню межу розвитку психіки тварин. Далі починається якісно новий етап в історії розвитку психіки - складний і тривалий процес історико-еволюційного розвитку Homo sapiens, або «Людини розумної».

Переглядів: 1912