• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Проблема нації в працях українських та зарубіжних соціологів

Нація як одне

з основних понять етносоціології

Прімордіаліст2 ський

підхід до нації

Модерніст2 ський

підхід до нації

З усіх різновидів етнічних спільнот у ХІХ—ХХ ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Це зумовлено тим, що етнічний розвиток у модерну добу висунув саме націю як форму етнічного співжиття людей, що відповідає новим умовам. Власне ця обставина визначила переважну орієнтованість західних дослідників не так на дослідження донаціо# нальних етнічних спільнот, як на аналіз шляхів появи, становлення і розвитку націй — найпоширенішого етнічного феномену новітньої історії людства. Тому неважко помітити, що більшість охарактеризованих у попередньому питанні теми концепцій сучасних західних соціологів стосується насамперед процесів націогенезу, а етногенез розглядається лише декотрими з них у найбільш ґрунтовних працях.

На цьому тлі виразно проявляється протистояння двох концепцій походження і часу існування націй — прімордіалізму і модернізму. Прімордіалісти (від англ. primordial — первісний) дотримуються думки про давність, споконвічність існування націй. Найвідомішим представ# ником прімордіалістської концепції в українській науці є історик Я.Дашкевич.Він обстоює позицію, згідно з якою східнослов’янські пле# мена в результаті етногенетичного процесу формували народ або етнос, який починає створювати власні збройні сили та будувати свою Київську державу. Розширення та зміцнення Київської Русі відбувалося разом із процесом трансформації етносу в націю, який був дуже швидким і тривав не більше століття. У цей період з етносу сформувалася українська нація, котра мала свою державу (Київську Русь), у якій стала гегемоном, а також відбувалося перетворення двох північних субетносів у дві інші окремі нації: новгородсько#псковську та володимирсько#суздальську (пізніше московську). Згодом остання, дуже агресивна нація, ліквідує та асимілює новгородсько#псковську.

Представники модерністського варіанту націотворення (як#от україн# ський історик Я.Грицакі переважна більшість західних дослідників) відстоюють позицію, згідно з якою нація не існувала завжди, а є продук#

Специфіка процесів формування української нації

Проблема нації як основна

в українській соціології міжвоєнного періоду

Атомістичний підхід до нації в українській соціології

том новітніх часів, тих процесів, які розвивалися на західноєвропейсь# кому просторі з доби французької революції 1789 р. і пов’язані з модернізаційними (економічними, культурними і соціальними) змінами суспільства. Французька революція 1789 р. та початок епохи індустріаль# ної революції, на думку цих дослідників, зумовили виникнення нової концепції політики і формування національних держав, перехід від сіль# ського до міського, урбанізованого способу життя, від рільництва до промисловості, від множинності культур до творення високої універ# сальної культури. Все це відбувалося паралельно з перетворенням донаціональних спільнот у модерні нації.

Однак ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для того# часної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як наголошує американський учений українського походження Р.Шпорлюк,у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах#паразитах, промисловості вона бачила сили, які українсь# кого селянина деморалізують, денаціоналізують і експлуатують. Він висунув тезу, що український національний рух принципово не прийняв капіталізму й мало цікавився питаннями політичної організації, творення демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та висунення вимог щодо створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні наштовхувалися на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Австро#Угор# щини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавця, але слід, очевидно, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку й відмінності порівняно з творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів Чехії, Угор# щині або Словаччині.

Взагалі ж у середовищі українських гуманітаріїв і насамперед соціо#

логів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були відомі й представ# лені майже всі концепції нації та націогенезу західної науки. Поразка у національно#визвольних змаганнях 1917—1920 рр. зумовила концент# рацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових за вагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? чому українці зазнали невдачі у боротьбі за власну державу? що необхідно зробити, аби сконсолідувати українців і досягти основної мети — побудови незалежної держави?

Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивіст2 ського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницькийу своїй праці «До основ нашого націоналізму», надрукованій у віденському тижневику «Воля» (1920, т. 2, ч. 5; т. 3, ч. 9). Націю він розглядав як певну

Соціологічна теорія М.Шаповала

Етно2

і націогенез в концепції М.Шаповала

групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет: антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і суцільну територію, на якій була, є, або може бути питома національна держава.

До атомістичного напряму належать концепції як одного фактора, так і багатофакторності. Так, наприклад, український соціолог М.Шапо- валу своїй праці «Загальна соціологія» (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії. Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, еле# менти якої з’єднуються на підставах кумулятивного (від лат. cumulatio — скупчення) зв’язку. Автор мав на увазі, що суспільство становить собою скупчення певних об’єктів у межах певної системи. Такими об’єктами# елементами є прості й складні скупчення, або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади (село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, своєю чергою скла# даючись із певних зв’язків між субелементами.

З такої позиції М.Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи як їхні проміжні ступені плем’я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об’єднаних певними кумуляціями — подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично# професійним скупченням (мовно#хліборобським), тобто подвійно# кумулятивною верствою.

Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характе# ризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скуп# ченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно#територіальна. Національне відродження і змагання за держав# ність перетворили її на потрійну кумулятивну верству#націю. Згідно з М.Шаповалом, нація — це складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (ХІХ—ХХ ст.) складною верствою (а отже, і М.Шаповал був прихильником модерністської концепції націотворення). Що більше є ліній об’єднання, то більш соціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

Таким чином, концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розу# міння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом. Водночас

Основні вади атомістичного підходу

Суб’єктивіст2 ський підхід до нації

в українській соціології

Теорія нації В.Старо2 сольського

Нація

як різновид гемайншафту

не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об’єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, а витворюють складні комбінації, які розвиваються в історично# просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

Аналізуючи атомістичний напрям, багато вчених вказують на його недостатність із двох причин. По#перше, в історії існували різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По#друге, як слушно зазначав український дослідник В.Старосольський,сама однаковість людей ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнає науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи тих зовнішніх прикмет цієї спільноти. Безперечно, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення однієї національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розрізнення понять «ми» і «вони». Але суть нації може лежати лише в ній самій, не ззовні, а всередині.

Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялися до суб’єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В.Старо- сольського(1878—1942) та О.-І.Бочковського(1884—1939), які виходили з антипозитивістської парадигми в дослідженнях нації, започаткованої у працях Е.Ренанаі передовсім у його відомій лекції «Що таке нація?», виголошеній у Сорбонні 1882 року.

Нація — це спільнота, основою якої є, за висловом В.Старосольського, араціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання, що утримує її як внут# рішньо зв’язану цілісність. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв’язку (родина, рід, плем’я), нація базується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея. Що ж до об’єктивних прикмет нації, то вони, на думку В.Старосольського, є чинниками, котрі в певних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

У власному розумінні нації В.Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф.Тьонніса,який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (ґемайншафт і ґезельшафт). За Ф.Тьоннісом, вони різняться тими типами волі, за якими

Націологія О.2І.Бочков2 ського

Символічний підхід

до нації

об’єднуються індивіди, що їх утворюють. В основі спільноти лежить «сти# хійна воля», в основі спілки — «свідома воля». Отже, націю В.Старосоль- ськийрозглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Ф.Тьонніса, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення про внутрішній зв’язок «стихійної» і «свідомої» волі (воля «стихійна» здатна раціоналізуватися, а воля «свідома» набирає емоційних проявів, можливість витворення нових сполук обох типів воль і заснованих на них об’єднань людей тощо). В.Старосольський у багатьох позиціях не погоджується з Ф.Тьоннісом, полемізує з ним, про що скажемо далі.

О.-І.Бочковський, головні праці якого про націю з’являються одно# часно або пізніше від книжки В.Старосольського «Теорія нації» (1919), вважає останнього разом із М.Драгомановим«першими каменярами» спеціальної соціологічної науки — української націології. Основний мотив концепції Бочковського збігається з положеннями В.Старо# сольського про визначальну роль психічного чинника — національної свідомості, який об’єднує і перетворює первісний народ у новітню націю. З огляду на це він розрізняє етногенез (тобто процес творення європей# ських народів з VIII до XVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується створенням новітньої нації, яку О.#І.Бочковський розуміє як окрему суспільно#культурну осібність, індивідуальність, посталу через масове усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.

Завершується праця О.#І.Бочковського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він стверджує, що розвиток нації історично й неминуче призводить до утворення власної держави, а якщо нація ще не готова витворити її, тоді держава «може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення — одну націю».

У сучасній західній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість атомістичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у суб’єктивістських концепціях. Такий третій підхід на основі врахування сучасної строкатої етносоціальної реальності передбачає нове, синтетичне поняття нації, що має в собі деякі елементи суб’єктивістської характеристики. Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О.Мотиль.На його думку, націю сьогодні можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об’єднані

Майбутнє нації в атомістичній схемі

Спорідненість позитивізму

і марксизму в розумінні майбутнього нації

певною семіотичною мережею і які є свідомі цього (тобто усвідомлюють таку семіотичну пов’язаність). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розглядає як систему символів і знаків, котрі відрізняють одну націо# нальну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки, міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, такий підхід намагається поєднати певні об’єктивні характеристики нації, які набувають великої ваги в сучасному світі (насамперед систему культурних вартостей і символів) із прагненням належати до спільноти, в основі якої подібна система культури й закладена, й існує, і розвиваєть# ся. Такий підхід загалом можна вважати одним з найпоширеніших у сучасній західній соціологічній думці.

Відповідно до розглянутих підходів щодо розуміння нації існують і основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов’язані з соціаль# ною практикою.

У межах першого, атомістичного напряму, акцент на важливій та

першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує зазвичай її дальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, у рамках марксизму нація проголошувалася суто соціальним утворенням на базі відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціаль# но) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національ# ним. Національне питання могло бути розв’язаним тільки внаслідок вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав початися процес «розквіту і зближення соціалістичних націй», який неминуче призводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціо# нального типу, як#от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму в цілому світі, всі нації мали б об’єднатися у спільній системі світового комуністичного госпо# дарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вто2 ринний (залежний від економічних чинників) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економічна інтеграція).

Отже, у цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться і марксизм, і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це зауважив ще Е.Ґідденс,вважаючи одним із «пережитків минулого» в соціології панування в ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитися від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитися на

Майбутнє нації

в концепції М.Шаповала

Суб’єкти2 вістські схеми майбутнього нації

Нація

і держава

Полеміка В.Старо2 сольського

з Ф.Тьоннісом

культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, а й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.

Поміркованішу позицію у поглядах на націю та її розвиток обстоював М.Шаповал.Не заперечуючи інтеграційних процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення «громади національних громад», в якій би органічно поєднувались інтернаціональні та націо# нальні чинники рівною мірою, утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніших кумулятивних зв’язків.

Однак слід визнати, що погляди представників суб’єктивістського напряму щодо розвитку і майбутнього націй були найпослідовнішими. Якщо нація — це повноправний суб’єкт історичного руху, то її життє# діяльність треба розглядати як процес, головною тенденцією якого є переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в дер2 жавну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, В.Старосольськийвважав, що «культурна» нація мусить пересту# пити межі лише культурницьких устремлінь, щоб стати «повною» нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм нації. Тут В.Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера,який на з’їзді німецьких соціологів стверджував: «Оскільки за цим справді багатозначним словом «нація» криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівноцінним вираженням якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію витворити її (державу) із себе».

Таким чином, для В.Старосольського природним є національний роз# виток через низку фаз до пункту удержавлення нації. Послуговуючись термінологією Ф.Тьонніса, органічним розв’язанням національного питання на його першій стадії має бути шлях злиття організму нації і механізму держави — національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно#політичної організації, яка «основу# валася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів та цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів сеї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість».

Водночас В.Старосольський не погоджується із загальним розумін# ням історичного процесу в концепції Ф.Тьонніса. Якщо у Ф.Тьонніса друга форма суспільної організації — суспільство (ґезельшафт) історично витісняє першу — спільноту (ґемайншафт), і тенденція розвитку

Н.Смелзер про етнічний ренесанс

О.2І.Бочков2 ський

про етногенез і націократію

уявляється скерованою на перетворення спілки в одну#єдину форму усуспільнення, то в концепції В.Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, — це не лише раціональна техніка. Два чинники — стихійна воля, з одного боку, і «чистий розум», з другого — доповнюють один одного, представляючи дві різні сторони життя люд# ства. В історичній практиці, наголошує В.Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих суспільств і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку» історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односпрямований процес. Тому суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Ф.Тьонніса, а національна спільнота не є приреченою на загибель формою суспільства, котра вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

У цьому плані характерними є міркування одного з видатних соціо# логів сучасності Н.Смелзера.Роздумуючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть, він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спри# чинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Однак дія етнонаціо# нальних чинників стосується не лише колишніх соціалістичних країн.

«Нині ці одвічні сили... сили ґемайншафт, — пише він, — очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній і лінгвістичній свідомості, в соціальних рухах і в політичній боротьбі в цілому світі». Отже, у науковій дискусії між Ф.Тьоннісом і В.Старосольським істина була, як бачимо, на боці українського дослідника.

Продовжуючи і розвиваючи думки В.Старосольського, О.-І.Бочков- ськийтакож акцентував на неправомірності поділу націй на «нації# держави» та «нації#культури», на історичні та «неісторичні» нації, остан# ні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу (як знаємо з історії, не лише російські або польські, але навіть декотрі українські діячі зараховували Україну саме до цих «націй# культур», найвищим прагненням яких могла б бути лише культурно# національна автономія у складі чужих держав). О.#І.Бочковський зауважував, що «неісторичних народів в дійсності немає», що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній

Майбутнє нації

в концепції О.2І.Бочковсь2 кого

Символічний підхід

до етнічних процесів

Нація

як політико2 громадянське утворення

зв’язок, бо будувалися «згори додолу». Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів «неісторичних», має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об’єднана держава. У майбутньому він передбачав появу нової політичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй#держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних націо# нальних утисків і несправедливості.

Розмірковуючи про сучасні тенденції, О.-І.Бочковськийзазначав, що насправді людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію — два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не запере# чують, а доповнюють один одного. Звідси будь#яке національне і культур# не винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об’єднання і вільний розвиток націй. Тому все, що є суто національним у культурі того чи того народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживляє її. Світова культура в О.#І.Боч# ковського є творчою сумою національних культур.

Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної західної та української соціологічної думки, умовно можна назвати символічним, чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів. Національний розвиток супроводжується використанням і традиційних символів та знакових мереж, і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової українсь# кої нації, наприклад, може бути грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність. На думку вже цитованого О.Мотиля,він, а особливо Акт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їхнього походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства. Фактично тут ідеться про інтерпретацію поняття «нація» як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває дедалі більшої підтримки в колах українських учених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально#політичної спільноти, пов’язаної єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, котра усвідомлює себе як особливу соціальну спільноту — український народ. Це положення закріплено в новій Конституції України.

Культурно2 семіотична інтеграція

Основні положення соціології нації

Суть національного відродження

За логікою представників символічного напряму, подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно#семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах призведе до зростання спільних для різних націй симво# лічних рис. У них поєднуватимуться і традиційні, й новоутворені симво# лічні знаки й цінності. Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загально# людської культурно#семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.

Підсумовуючи, можна сказати, що основні положення соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію взагалі. Соціологія здійснює аналіз суспільства як органічної соціальної системи, утвореної зі спільнот#суб’єктів, до яких належить і нація. Нація, своєю чергою, є великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси — це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспіль# ного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Своє концептуальне вираження національні інтереси знаходять у національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їхніми сутнісними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягнення національної незалежності та здобуття держави. Таким чином, в національній ідеї об’єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей та устремлінь суб’єкта. У цьому разі соціальним суб’єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси є збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Уявлення про націю як окремий суб’єкт і героя історії, «особистість» із власним життям, волездатністю та власною долею — свого роду

«макроантропос» — стає загальноприйнятим у сучасній соціологічній думці. Відповідно до цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.

Проблематика етносоціології та соціології нації

Основні проблеми етносоціології та соціології нації

Етнічна/ національна самосвідомість та її структура

Виокремимо низку проблем, які є ключовими в етносоціології та соціології нації. Це передусім проблема етнічності, яка останнім часом набуває дедалі важливішого значення. Етнічність нині розглядається як прояв зв’язку між етносом і особистістю, як така характеристика, що об’єктивно і суб’єктивно фіксує місцеперебування особистості в соціальному просторі, диференційованому на різні народи#етноси. З одного боку, етнічність може тлумачитися як об’єктивна культурно# генетична приналежність особистості до певного етносу; вона здебіль# шого фіксується у понятті «національність» та інколи закріплюється в офіційних документах (як#от у старих паспортах часів СРСР із графою

«національність»). З другого боку, коли наявні суб’єктивні зв’язки між етносом та особистістю, йдеться про етнічну ідентифікацію останньої. Етнічна ідентифікація визначається В.Арбеніноюяк процес емоційно# пізнавального ототожнення особистості з певною етнічною групою. Об’єктивно2суб’єктивні зв’язки між етносом і особистістю передбачають набуття нею певної етнічної ідентичності в процесі етнічної ідентифі# кації, тобто усвідомлення і сприйняття своєї спільності з певним етносом чи етнічною групою, відчуття приналежності до них. Етнічна ідентич# ність має своє місце в загальній структурі ідентичностей людини: в однієї людини етнічна ідентичність може домінувати над іншими ідентич# ностями (громадянською, професійною, гендерною, політичною, релігій# ною тощо); в іншої — навпаки, відсуватися на узбіччя ідентифікаційної матриці. У першому випадку йдеться про етноорієнтований, у другому — про етноіндиферентний (від лат. indifferens — байдужий) тип особистості. До того ж соціологам добре відомо, що етнічна ідентичність (утім, як і інші види ідентичностей) є ситуативною, тобто має здатність змінюватися під тиском швидкоплинних обставин соціального життя.

Оскільки така спеціальносоціологічна дисципліна, як етносоціологія,

в посткомуністичних країнах лише формується, її понятійно#категоріаль# ний апарат також перебуває в стадії становлення. Тому деякі вітчизняні й зарубіжні дослідники послуговуються іншими, ніж етнічна ідентич# ність, поняттями, близькими до неї або й тотожними. Це, наприклад, поняття етнічної/національної самосвідомості. Багато вчених вико# ристовують це поняття як одну з найважливіших ознак етносу. Також вважається, що етнічна/національна самосвідомість має складну структуру,яку можна уявити таким чином.

Горизон2 тальний вимір етно2

національної самосвідомості

Вертикальний рівень

етно2 національної самосвідомості

Взаємозв’язок компонентів структури

У горизонтальному зрізі етнічна/національна самосвідомість включає усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, а також так званий образ ми та етнічні/національні інтереси. Під «образом ми» мають на увазі автостереотипи, або знання та уявлення про характерні риси своєї етнічної групи, а також інші уявлення про свій народ, його культуру, історію, територію тощо. В «образ ми» входять і поведінкові установки на певний тип дії в умовах відносин із представниками своєї спільноти. Етнічні/національні інтереси виступають як усвідомлення особистістю чи спільнотою потреб збереження самобутньої життєдіяль# ності в рамках своєї етнічної групи, етносу, нації та їх розвитку в усіх сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

У вертикальному зрізі етнічна/національна самосвідомість функ# ціонує на когнітивному (пізнавальному), емоційному та поведінковому рівнях. Головними компонентами когнітивно#пізнавального рівня є передовсім знання про історію та культуру свого народу, його типові риси тощо. Прикладом когнітивно#пізнавального компоненту етнічної/ національної самосвідомості можуть бути гетеростереотипи в тій їхній частині, де містяться знання про інші, аніж власна, етнічні групи і народи. Емоційна сфера також включена до етнічної/національної самосві# домості; вона надає емоційної забарвленості, скажімо, «образу ми» чи

«образу інших». Вона включає до себе й прагнення до згуртованості, цілісності групи. І, нарешті, етнічна ідентичність (етнічна/національна самосвідомість) містить також регулятивно#поведінковий складник; це насамперед установка і готовність до спільних дій. Цей складник керує поведінкою особи чи всієї спільноти в конкретних ситуаціях, пов’язаних з етнічними процесами і явищами.

Процедура вирізнення цих структурних зрізів і компонентів етніч# ної/національної самосвідомості здійснюється соціологами для зручнос# тей вироблення методології і методики емпіричних досліджень; у

«чистому» вигляді ці складники трапляються зрідка. Крім того, вони пере# плетені між собою і зазвичай становлять певний мисленнєво#поведінко# вий комплекс. Так, наприклад, автостереотипи фіксуються одночасно і як складник горизонтального виміру етнічної ідентичності (етнонаціо# нальної свідомості) — «образ ми», і як явище внутрішнього світу особистості, яке функціонує на всіх трьох рівнях вертикального зрізу: у вигляді знань, емоційних переживань і уявлень та установок на дію.

Залежно від наявності у внутрішньому світі особистості цих склад# ників та їхніх різноманітних комбінацій дослідники виокремлюють різні

Типи етнічної ідентичності

Складники процесу етнізації

Етапи досягнення спільнотою соціальної зрілості

типи етнічної ідентичності. Так, наприклад, Г.Солдатовавирізняє такі типи:

• нормальну ідентичність, або позитивні уявлення про свій народ у сукупності з толерантними установками на спілкування з представ# никами інших народів;

• етноцентричну ідентичність з акцентом на значущості етнічної

ідентичності, орієнтацією на неї та на її переваги, але без почуттів агре# сивності стосовно інших або замкненості та відстороненості від інших;

• етнодомінуючу ідентичність, коли етнічна ідентичність стає провідною серед інших соціальних ідентичностей і набуває якостей безумовно домінуючої цінності;

• етнічний фанатизм як крайня форма агресивної ідентичності, що

супроводжується готовністю йти на будь#які жертви і дії аж до засто# сування тероризму;

• етнічну індиферентність, коли люди практично байдужі до проблем етнічності й міжетнічних стосунків;

• етнонігілізм у формі космополітизму, який означає заперечення етнічності разом з етнічними цінностями і презентацію себе як «люди# ни світу»;

• амбівалентну ідентичність, тобто суперечливу, розщеплену, перма#

нентно змішану, інколи полярно протилежну ідентичність особис# тості.

Процес етнізації або набуття етнічності особою можна предста# вити такими складниками:

• генетичне наслідування;

• вплив родини, найближчого соціального оточення;

• засвоєння рідної мови;

• засвоєння головних елементів етнічної культури: традицій, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань тощо;

• вплив етнічно забарвлених елементів повсякденної побутової куль#

тури;

• взаємодія з іншими культурами, усвідомлення диференціації на «ми» і «вони».

Якщо розглядати етнонаціональну спільноту як соціальний суб’єкт,

то вона, як і особа, також перебуває в процесі становлення і набуття рис соціальної зрілості. В.Арбенінавиокремлює чотири основні етапи розвитку етнонаціональної спільноти як суб’єкта.

1. Нижчий рівень зрілості, якому відповідає номінальна, типологічна

спільність. Вона охоплює індивідів, які успадкували спільні ознаки етнічної приналежності.

Типи етно2 соціальних взаємодій

Міжнаціональні конфлікти,

їх означення

і причини виникнення

2. На другому етапі відбувається подальше згуртування членів певного утворення і помалу складається наступний тип спільності — соціаль2 но2психологічний. На цьому етапі формується етнічна ідентифікація членів певної спільноти, «образу ми» і «відчуття ми».

3. Змістом третього етапу є становлення ідеологічної спільності, а його ознаками — усвідомлення своїх інтересів, потреб, цілей, завдань роз# витку, місця в соціальній системі, формування ідеологем, програм тощо.

4. Нарешті, етнонаціональною спільнотою досягається вищий рівень її соціальної зрілості — організаційний, якому притаманні система внутрішньогрупових комунікацій, організаційних форм об’єднання, поява загальновизнаних лідерів, груп ідеологів та організаторів.

З досягненням кожного наступного етапу посилюється вага певної етнонаціональної спільноти в суспільстві, вона починає відігравати деда# лі помітнішу роль і у внутрішньому житті соціуму, і в міжнародних відносинах.

Отже, і член певної етнонаціональної спільноти, і сама ця спільнота мають здатність виступати суб’єктами міжетнічних і міжнаціональних відносин та взаємодій. На думку Є.Бабосова, всю багатоманітність етносоціальних взаємодій можна звести до таких основних типів:

• придушення;

• домінація (панування);

• суперництво;

• конфлікт;

• асиміляція (тобто злиття одного народу з іншим через засвоєння його мови, звичаїв, культури тощо);

• акомодація (або пристосування до інонаціональної культури);

• кооперація (співробітництво).

На жаль, як бачимо, в соціальній практиці людства переважали такі види етнонаціональних взаємодій, які пов’язувалися насамперед із частковою чи повною дискримінацією тієї чи тієї етнічної групи, її підкоренням іншій, сильнішій з подальшим розчиненням першої в іно# національному організмі. Більшість дослідників схиляється до думки, що найбільш напружені стосунки між етносами, націями, етнічними групами поволі відходять у минуле і починає переважати останній тип взаємин — кооперація і співробітництво.

Однак і дотепер серед усіх типів цих взаємодій на чільне місце в етносоціології висуваються міжнаціональні конфлікти, оскільки вони становлять собою велику загрозу політичній і соціальній стабільності багатонаціональних держав, а також світові в цілому. За даними

Перший вид класифікації міжетнічних конфліктів

Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, дві третини всіх насильницьких конфліктів у середині 90#х рр. були міжетнічними. В.Тішковозначує міжетнічний конфлікт таким чином: це будь#яка форма громадянського, політичного або збройного проти# борства, в якому обидві сторони або одна зі сторін мобілізуються, діють або страждають за ознакою етнічних відмінностей.

Професор Каліфорнійського університету (США) Д.Горовітц

пропонує таке визначення міжетнічного конфлікту: його треба розглядати як боротьбу, мета якої полягає у досягненні певних переваг і водночас у нейтралізації чи усуненні суперника або у завданні йому шкоди. Згідно з його теорією міжетнічного конфлікту серед причин цього явища можна назвати передусім:

• суперництво економічних інтересів (наприклад, міжетнічні конфлік#

ти між меншинами#посередниками і суспільством, яке їх приймає; історія зберегла приклади такого типу конфліктів, пов’язаних із посередницькою діяльністю китайців у Південно#Східній Азії, азійців у Східній Африці, євреїв у довоєнній Європі);

• етнічні відмінності, пов’язані з поділом етнічних груп на «відсталі» й

«передові», традиційні і сучасні; ці відмінності знаходять своє відображення в етнічних стереотипах (приклади такого типу конфліктів часто фіксувалися у країнах Африки, Азії та Карибського басейну).

Оскільки міжетнічні/міжнаціональні конфлікти є поширеним явищем у цілому світі, вчені роблять спроби їх типологізувати. Ю.Ару- тюнян, Л.Дробіжевата О.Сусоколовпропонують два принципи класифікації міжетнічних конфліктів: перший — за характером дій сторін, які конфліктують; другий — за змістом конфліктів та цілями, що їх ставить перед собою сторона, яка має певні претензії і висуває їх до іншої сторони. Згідно з першою спробою класифікації можна виокремити такі види міжетнічних конфліктів.

1. Конфлікт стереотипів, тобто стан, коли етнічні групи можуть ще чітко не усвідомлювати причин суперечностей, але створюють стосовно опонента негативний образ «недружнього сусіда», «небажаної етнічної групи».

2. Конфлікт ідей, коли вже висуваються ті чи ті домагання на кшталт

«історичного права» на територію або державність.

3. Конфлікт дій з його проявом у мітингах, демонстраціях, пікетах аж до відкритих зіткнень.

Другий вид класифікації міжетнічних конфліктів

Завдання соціології

в оптимізації міжетнічних/ міжнаціо2 нальних взаємин

Інша класифікація кладе в основу головні цілі й зміст вимог сторін, що протидіють або однієї з них. Тоді вирізняють наступні типи конфліктів (ця типологія побудована на основі аналізу подій кінця 80 — поч. 90#х рр., що призвели до розпаду СРСР).

1. Статусні інституціональні конфлікти у союзних республіках, які переросли у боротьбу за незалежність. Ідеться про національні рухи в Україні та деяких інших республіках колишнього СРСР, які від самого початку висували вимоги реалізації етнонаціональних потреб та інтересів. У процесі розвитку цих рухів здійснювався перехід від етнонаціональних вимог до вимог державної незалежності, але мобілі# зація за етнічним принципом залишалася в силі.

2. Статусні конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за підвищення статусу того чи того утворення, прикладом яких в Україні може бути прагнення створення автономної республіки Крим.

3. Етнотериторіальні конфлікти, найважчі для врегулювання. Одразу після розпаду СРСР на його теренах було зафіксовано 180 етнотери# торіальних суперечностей, і навіть станом на 1996 р. зберігали актуальність 140 територіальних претензій і домагань. Такого ґатунку конфлікти часто виникають під час реабілітаційних процесів щодо репресованих народів і стосуються відновлення територіальної автономії; в Україні це стосувалося кримських татар.

4. Міжгрупові (міжспільнотні) конфлікти у вигляді міжгрупових зіткнень. Оскільки такого роду конфлікти Україну обминули, то наводяться приклади російсько#естонського в Естонії, російсько# латвійського в Латвії і російсько#молдовського у Молдові.

Традиційно вважалося, що завданням соціології щодо міжетнічних конфліктів є виявлення мотивації та реальних інтересів груп, які беруть участь у конфліктах, їх символів і цінностей, що переносяться на взаємини між етносами, націями, етнічними групами. Нині, особливо у західній соціології, акцент робиться не на конфліктах і спробах їх оптимально мирного розв’язання, а на виявленні тих точок соціальної та етнічної напруженості, які можуть згодом перерости у конфлікти. Відповідно соціології й відводиться важлива роль у пошуках і локалізації таких зон напруженості й міжетнічного тертя, які спроможні надалі провокувати конфлікти, а також участь у виробленні виваженої державної етнонаціональної політики, здатної усунути можливості для виникнення будь#яких зіткнень на етнонаціональному ґрунті.

Якщо розглядати етнічні/національні спільноти як суб’єкти суспіль# ного розвитку, то одна з їх головних ознак — самовідтворення, або

Державна етно2 відтворення цілісності, що розвивається переважно за своїми внутріш#

національна

політика

та її складники

Основні підходи

до проблеми розв’язання міжетнічних конфліктів

німи закономірностями. Але в процесі саморозвитку в сучасних умовах велику роль відіграє зовнішній чинник — діяльність конкретних соціальних, культурних і політичних інститутів. Ключову, організуючу роль у цьому процесі нині відіграє держава, особливо в суспільствах, що трансформуються. Держава за допомогою вчених виробляє конструктив# ну етнонаціональну політику, скеровану на оптимальний і гармоній# ний розвиток усіх етнічних груп і національних меншин, які проживають в її кордонах та під її юрисдикцією. Складниками цієї політики (особливо в напрямі попередження виникнення міжетнічних конфліктів) зазвичай є:

• створення реальних, конституційно закріплених умов для розвитку титульної нації (в Україні це — українці), а також для забезпечення справжнього рівноправ’я всіх етнічних груп і національних меншин в країні;

• створення реальних можливостей і умов для розвитку культур усіх етнічних утворень в межах країни;

• розробка і запровадження в навчально#виховний процес концепції національного виховання з формуванням почуття національної гідності титульної нації при одночасному вихованні почуття поваги до мови, культури, звичаїв, традицій інших етнічних груп і національ# них меншин;

• максимальна увага та врахування державними органами запитів і потреб представників етнічних груп і національних меншин;

• розробка і практичне здійснення обґрунтованої і динамічної мігра# ційної політики влади тощо.

Звичайно, державна етнонаціональна політика може і повинна включати не лише проблеми розв’язання міжнаціональних конфліктів; її центральним змістом має бути вироблення стратегії і тактики держави стосовно оптимального розвитку титульної нації країни в гармонійному поєднанні з розвитком національних меншин, які в цій країні прожи# вають.

Проблема врегулювання міжетнічних конфліктів є актуальною не лише для колишніх республік Радянського Союзу; вона має міжнародний характер. Відомий дослідник цієї проблематики Р.Вяйріненназиває різні підходи до врегулювання міжетнічних конфліктів. Перший підхід полягає в тому, щоб концентрувати увагу на перебігу конфлікту, з’ясовувати його відмінності від інших типів конфліктів, а відтак намагатися знайти засоби, за допомогою яких він може бути пом’якшений і в остаточному підсумку розв’язаний. Другий підхід передбачає вивчення наслідків

Форми розв’язання і варіанти вирішення

міжетнічних суперечок

та конфліктів

Концепція

«плавильного тигеля»

етнічного конфлікту для існуючої міжнародної системи та можливостей її реструктурування з метою зниження потенціалу екскалації (розгортан# ня і поширення) насильницьких конфліктів. Цей дослідник також велику увагу приділяє причинам виникнення внутрішніх і зовнішніх міжетнічних конфліктів і акцентує на тому, що в сучасних умовах недостатньо шукати корені конфліктів лише у сфері матеріальних інтересів (територія, права на власність, політична влада, економічні ресурси тощо). Нині дедалі частіше чинниками міжетнічних конфліктів стають проблеми культури — її відмінності, ідентичність, мова, релігія тощо.

Р.Вяйріненрозглядає також можливі форми розв’язання конфліктів:

• двосторонні переговори між державою та етнічною меншиною;

• залучення «третьої сторони» — експерта і посередника у розв’язанні конфлікту;

• використання альтернативної або так званої народної дипломатії (неурядової, неформальної та неофіційної форми залагодження суперечок).

Він же пропонує розрізняти чотири варіанти вирішення етнічних суперечок і конфліктів:

• випадок «відходу», внаслідок чого відносини між урядом і етнічною групою розриваються таким чином, що в результаті можливе крово# пролиття; типом цього варіанту може бути й шлях міграції, коли етнічна група репатріюється (тобто повертається на історичну бать# ківщину);

• шлях надання етнічній групі автономії з наступним розширенням політичних, економічних і культурних прав на території її компакт# ного проживання;

• включення етнічної групи до процесу ухвалення рішень на рівні уряду; найчастіше така м’яка форма призводить згодом до асиміляції цієї етнічної групи або до її інтеграції в складі всього суспільства;

• надання етнічній групі права національного самовизначення з її наступним відділенням і утворенням самостійної держав.

Отже, проблематика, пов’язана з дослідженням етнічних процесів та процесів етнічної ідентифікації, крім внутрішнього, має ще й зовнішній вміст. На початку цієї теми вже акцентувалося на тому, що питання, пов’язані з природою і розвитком етносів/націй, довший час перебували на маргінесі наукових зацікавлень соціологів. Нині ж у світі дедалі біль# шої сили набуває явище «етнічного ренесансу»; відтак увага соціологів повертається у бік різноманітних досліджень, пов’язаних з етнічністю, етнонаціональним розвитком, націоналізмом тощо. Наприклад, у

Концепція

«салатної вази»

Проблема націоналізму

Дві оцінки націоналізму

західних багатонаціональних (поліетнічних) країнах гострою була і є тема співіснування різних етнічних груп, кожна з яких володіє своєю неповторною етнічною культурою, має свої інтереси і потреби розвитку. Це створює певні проблеми і для суспільства, і для держави, оскільки в багатоетнічному середовищі неминуче виникає міжнаціональна напру# женість, а часто й конфлікти. У 70#х рр. ХХ ст. у США пануючою концеп# цією етнічності була так звана концепція «плавильного тигеля», згідно з якою всі етнічні взаємодії мали з часом призвести до асиміляції (злиття) та переплавлення різних етнічних груп і національних меншин в одно# рідну масу.

Але з часом виявилося, що етнічні характеристики є дуже сильними, глибоко вкоріненими у внутрішній світ і повсякденне життя особистості навіть в умовах посилення уніфікаційних чи глобалізаційних процесів; що здобуття людиною в розвинених країнах свободи й автономної само# достатності призвело до її усамітнення; в пошуках виходу з лабет самот# ності людина починає шукати «групи своїх» — своїх за мовою, культурою, способами думання і поведінки. Такими референтними, захисними

«групами своїх» і є етнічні групи. Відтоді наслідком міжетнічних взаємо# дій стає не «плавильний тигель», а «салатна ваза», де при спільному місцезнаходженні кожного складника вони не змішуються; при загальній консистенції зберігається кожний інгредієнт (або складова). Мовою науки це означає переважання теорій, які визнають рівноправність кожної етнічної групи чи національної меншини та обстоюють надання їм широких можливостей для розвитку, самовідтворення і самовиз# начення.

Прагнення етнічних груп до самовизначення породжує загострення проблеми їхніх відносин із державою. Одне з вирішень цієї проблеми — надання такій етнічній групі культурної (культурно2територіальної) автономії. Коли ж боротьба за самовизначення є організованою в масштабах цілої етнічної групи або нації, заснованою на виробленій ідеології, здійснюваною під проводом національної еліти, тоді на порядок денний висувається вимога самостійної держави. Рух, пов’язаний з боротьбою за самовизначення у вигляді створення держави, називають націоналізмом.Відомий англійський соціолог Е.Ґеллнервизначив епоху, яка почалася з часу Французької революції 1789 р., як епоху

«пришестя націоналізму»; в його концепції націю творять інтелектуали саме на підставі ідей націоналізму.

Націоналізм — це багатовимірний, надзвичайно складний та супереч# ливий феномен. Як зазначає В.Арбеніна, з одного боку, націоналізм

Громадянський націоналізм

Етнічний націоналізм

Теорія етнічного націоналізму Ф.Ріггса

означає політичний принцип, згідно з яким політична та національна спільноти мають збігатися (трактування Е.Ґеллнера) і який покладений в основу побудови більшості так званих національних держав. І в цьому сенсі термін «націоналізм» характеризує об’єктивний історичний процес розвитку багатьох країн світу, початок якого пов’язаний з переходом від доновітнього до модерного етапу історії людства. З другого ж, як вважає англійський історик А.Тойнбі, націоналізм може становити деструктив# ну силу, яка зруйнувала більшість цивілізацій і яка отруює політичне життя сучасного світу.

Автори підручника «Етносоціологія» (М., 1999) поділяють націо# налізм на громадянський (державний, територіальний; в останньому випадку вживається термін Е.Сміта) і етнічний (або етнонаціоналізм). Перший тип націоналізму заснований на вільному самовизначенні особистості; такий, що є раціональним; такий, що базується на громадян# ському розумінні нації — тобто нації у термінах кордонів і громадянства. Він часто ототожнюється з патріотизмом і визнається нормою людського співжиття, оскільки скерований на консолідацію всього населення держави за допомогою політичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяється на дві гілки: політичний і культурний. Політичний етнонаціоналізм заснований на розумінні нації як передусім етнічної спільноти й має за мету досягнення або утримання державності включно з соціальними інститутами, ресурсами, культурною системою. Культурний етнонаціоналізм скерований на збереження цілісності народу, на підтримку і розвиток його мови, культури, історичної спадщини. Він здатний відігравати позитивну роль за умови дотримання двох вимог: по#перше, якщо не містить у собі ідей культурної замкненості та ізоляціонізму; по#друге, якщо в ньому нема прагнення відродити й розповсюдити ті архаїчні елементи в культурі, які гальмують розвиток сучасного етносу.

Цікаву інтерпретацію етнічного націоналізму пропонує Ф.Ріггс. На його думку, піднесення етнонаціоналізму в сучасному світі — це історичний процес, який ще остаточно не завершений. Людство пере# буває нині лише посередині шляху, який можна уявити за допомогою такої метафори. Наслідки етнічного націоналізму мають силу урагану чи революції. Автор використовує японське слово «цунамі», яке означає величезну припливну хвилю; на відміну від звичайних хвиль цунамі починається із землетрусу і згодом виривається з надзвичайною силою на всю материкову масу. Отже, етнічний націоналізм можна уявити як

Три цунамі етно2 націоналізму

Різноманітні спроби класифікації націоналізмів

три велетенські хвилі#цунамі, остання з яких у початковому стані і ще не досягла свого апогею. Географічно їхній початок у Європі, але нині вони охопили цілий світ і спричиняють руйнівні наслідки.

Цунамі № 1 було переважно європейським; його головною темою був характер об’єднання. Метою цього цунамі було створення держави, в межах якої члени певної єдиної нації могли стати громадянами й поділяти владу. Наслідком стало те, що нині називається «нацією#дер# жавою» або національною державою, яка включала переважно громадян спільної етнічної національності. Але до кожної такої держави на практиці входили етнічні меншини. Це й спонукало в подальшому виник# нення цунамі № 2, або рух у протилежному від об’єднання напрямку. Його головним гаслом стало визволення: внутрішні й зовнішні меншини, які були підкорені пануванню імперських націй#держав, ставали достатньо мобілізованими і вимагали для себе автономії або й незалеж# ності. Реалізація цих вимог припала на час після великих війн ХХ ст.: перша поклала кінець Османській та Австро#Угорській імперіям, а друга — великим імперіям європейських країн, США та Японії. У такий спосіб етнічний націоналізм створив глобальну мережу нових держав, і саме в цьому полягає прояв цунамі № 2.

Цунамі № 3 лише розпочинається; центральним гаслом цієї велетенської третьої хвилі стає самовизначення. Це спричинено тим, що кожна з нових держав встановлювала свій суверенітет у довільних кордонах, проведених імперськими завойовниками; всі ці кордони лише дуже приблизно збігаються з традиційними етнічними межами. Відтак починаються внутрішні війни та конфлікти, спровоковані етнічними відмінностями за мовами й релігіями, чимало з них висувають вимоги перегляду кордонів, щоби згодом створити нові незалежні держави. Автор дещо песимістично дивиться в майбутнє; згідно з його концепцією, почастішають внутрішні війни та конфлікти, а на міжнародній арені — міждержавні конфлікти з етнічним забарвленням. Як інструмент вирішення таких суперечностей і конфліктів міжнародна спільнота буде дедалі частіше вдаватися до глобальних інтервенцій на кшталт збройного втручання США у справи Іраку чи Боснії. Логічним продовженням такого втручання буде загострення міжнародних відносин і конфронтації.

Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева та О.Сусоколовзазначають, що різні автори пропонують своє бачення розмаїття націоналізмів. Так, Дж.Брейлірозрізняє сепаратистський націоналізм (скерований на відокремлення від існуючої держави), реформаторський (що закликає надати існуючій державі чіткіше вираженого національного характеру)

Типи націоналізмів

та ірредентський (націлений на об’єднання декількох держав або приєднання частини однієї держави до іншої). Дж.Голлкласифікує всю багатоманітність націоналізмів щодо конкретних історичних періодів і регіонів.

Е.Гаасвирізняє такі типи націоналізмів:

• ліберальний (розглядає націю як братерську спільноту, що за свою мету має реалізацію прав і свобод індивідів і тим самим сприяє забезпеченню щастя для всіх). Цей тип тісно пов’язаний з ідеологією прогресу — і духовного, і матеріального;

• якобінський — відрізняється від ліберального тим, що вимагає від певної спільноти поширювати й насаджувати ліберальний націо# налізм серед інших народів;

• традиційний, який намагається мобілізувати народ під знаменами

старих часів, переважно не у вигляді прав індивідів, але груп, класів, гільдій тощо. Він завжди створює або реанімує міф про архаїчний золотий період солідарності та прагне використати його для орга# нізації мас, які мобілізуються;

• синкретичний — подібний до традиційного у захисті спільноти від чужих ідей. Однак перший з них не заперечує оновлення повністю і переймає такі ідеї, які вважає корисними для досягнення своїх цілей;

• інтегральний — зосереджує всю увагу на самій спільноті, а не на групах чи індивідах. Він жорстко підкоряє благо громадян виживанню спільноти, яка сприймається як монолітна й органічна цілісність. Автори згаданого підручника пропонують свою версію націоналізмів,

поширених на теренах Росії. Вони вирізняють:

1. Націоналізм класичний, що виражає прагнення до повної незалежності;

2. Націоналізм паритетний — з яскраво вираженим прагненням до якнайповнішого суверенітету; останній обмежений за рахунок передавання частини повноважень федеральному центрові (Москві);

3. Економічний націоналізм, за якого домінуючою стає самостійність в

економічній сфері, і ця самостійність розглядається національною елітою як шлях до якомога повнішого суверенітету;

4. Захисний націоналізм, у якому домінують ідеї захисту мови, культури, території, демографічного відтворення;

5. Модернізаційний націоналізм, за якого домінують прагнення рефор# мування суспільства; їх реалізація має створити притягальний образ певної національної держави (в цьому випадку — Росії), до якої потягнуться інші народи.

Специфіка соціологічного підходу

до вивчення націоналізму

Серед українських дослідників цієї проблематики найповнішою спробою розгляду теорій нації та націоналізму є монографія Г.Касьянова(1999 р.). Він звертає увагу на те, що націоналізм може бути розглянутий у річищі різних соціогуманітарних наук, оскільки кожна з них має свій кут зору на це явище. На його думку, специфіка соціологічного підходу до націоналізму полягає в тому, що для соціологів об’єктом аналізу є пере# дусім спільнота; відтак соціологія зосереджує свою увагу насамперед на дослідженнях національних (націоналістичних) рухів, учасниками яких і є члени певних спільнот (у нашому випадку — націй, національ# ностей, етнічних груп). Такий підхід, очевидно, є найоптимальнішим, тісно пов’язаним із провідною ідеєю побудови цього посібника, а саме з визнанням спільнот основними діючими особами і суб’єктами суспіль# ного розвитку, що їх досліджує соціологія.

Як бачимо, у світовій і вітчизняній соціологічній думці вироблено багато підходів до вивчення етнонаціональних явищ і процесів. До певної міри вони можуть бути застосовані до соціологічних досліджень етно# національних феноменів і в сучасній Україні; як саме це можна зробити, розглянемо в останній частині цієї теми.

Переглядів: 1420