Філософія Г. Сковороди

Григорій Сковорода (1722 – 1794) – найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Він є творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки, він прагнув створити філософію життя, тяжіючи до ідей Платона. Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані – людина і духовне начало в ній.

Сковорода створив універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи.

Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософування Сковороди.

Антитетика– метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур – видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного тощо.

Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Він поділяв усе суще на три специфічні види буття – «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Основний об'єкт його філософування – духовний світ людини, проблема її щасливого буття. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» – Бога. Центром цього складного процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія українського Відродження та бароко	\|	Позитивізм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.