МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
РОЗДІЛ XIII Позадоговірні зобов'язанняЗапитання для перевірки засвоєння матеріалу 1. Що таке вербальні договори? 2. Що таке сттуляція і поручительство (порука)? 3. Дайте характеристику літеральних договорів. 4. У чому сутніеть реальних договорів ? 5. У чому відмінність договору позики від договору позички ? 6. Особливості договору схову. 7. Характерні ознаки консенсуальних договорів. Які договори належать до цієї групи ? 8. Основні риси договору купівлі-продажу. 9. У чому відмінність договорів найму? 10. Які основні права і обов'язки сторін у договорі підряду? 11. У чому полягають особливості договору доручення? 12. Дайте характеристику договору товариства. 13. Які Визнаєте типи безіменних договорів? 14. У чому полягають відмінності пактів від контрактів? 15. Які Ви знаєте основні типи пактів і в чому сутність їх?
§ 1. Зобов'язання ніби з договорів Назва групи зобов'язання ніби з договорів (мал. 25) підкреслює те, що вони виникали не із контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для виникнення їх міг бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Характерною особливістю такого роду зобов'язань є одержання певної вигоди однією стороною за волевиявленням і за рахунок другої, але без наміру одарити першу сторону. Разом з тим зобов'язально-правові відносини, що виникають з такого роду односторонніх дій певних осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникали з договору. 'Саме тому такі відносини почали називати ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча самого договору або якоїсь іншої угоди між сторонами зобов'язання не було. Одностороння дія, з якої виникало подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип зобов'язань — деліктні зобов'язання. і До зобов'язань ніби з договору римське право відносило дві категорії зобов'язань: а) ведення чужих справ без доручення; б) зобов'язання, що виникали з безпідставного збагачення. Останню охоплювало три різновиди зобов'язань, що виникали: із помилкового платежу незаборгованого; факту майнового надання з певною метою, яка не здійснилась; повернення недобросовісно одержаного. Ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) — це правовідношення, в якому одна сторона — гестор — проявляє турботу про майновий інтерес другої особи — господаря — без якого-небудь доручення з його боку. Турбота може бути виявлена в найрізноманітніших формах: надання якої-небудь юридичної чи фізичної послуги, управління майном, годування тварин або рабів, охорона майна. В основі виникнення зазначених зобов'язань лежать врешті-решт дозволені, правомірні дії, проте мотиви їх здійснення неправомірні або через помилку, або через інші фактори. Вони наближаються до реальних договорів — зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачі якого-небудь майна однією стороною другій. Однак між зобов'язаннями із реальних договорів і зобов'язаннями з безпідставного збагачення існують суттєві відмінності. Вони полягають в тому, що в реальних договорах передача майна здійснюється на законній підставі (угода сторін), і тому одержане за договором майно не може визнаватися безпідставним збагаченням.' Зобов'язання із безпідставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок іншої, тобто збагатилася без достатніх для цього правових підстав. Позов про повернення незаборгованого — condictio indebiti. Якщо одна особа сплачує іншій неіснуючий борг, то ця друга особа збагачується за рахунок першої без достатніх для цього правових відстав і зобов'язана повернути безпідставно одержане. Із фактичного складу випливає зобов'язання, за яким безпідставно збагачений зобов'язаний повернути все одержане особі, за рахунок якої він збагатився. Це зобов'язання відноситься до зобов'язань з безпідставного збагачення тому, що в даному випадку немає правової підстави для платежу, бо немає і самого боргу. Характерні елементи підстави виникнення зобов'язання із помилкового платежу. 1. Здійснення платежу по неіснуючому боргу. Форма про-вадження такого платежу значення не має. Це могла бути відмова від певної вимоги (тоді збагаченому залишалося певне майно чи сума грошей), передача суми або іншого майна особі, що не мала права на його отримання. Платіж міг виражатися в безоплатному виконанні робіт на користь певної особи, внаслідок чого вона неправомірно зберегла за собою якусь суму грошей тощо. 2. Відсутність боргу, що також може виражатися в різноманітних формах: повна відсутність боргу; борг існує, але плата по ньому відшкодована не кредитору, а іншій особі, яка мовчазно прийняла платіж, який їй не належав. До цих випадків незаборгованого платежу прирівнюється сплата боргу не зобов'язаним боржником, а іншою особою, а також плата умовного боргу до настання умови. Проте плата боргу достроково, плата по натуральному зобов'язанню не визнавалися платою по неіснуючому боргу. 3. В основу плати по неіснуючому боргу покладено вибачну помилку, помилку особи, яка здійснила цей платіж. Бажання одарити іншу особу (animas donandi), відмова від вимоги з цією ж метою не можуть бути підставою виникнення даного зобов'язання. Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно отримане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. Внаслідок цієї причини дане зобов'язання було віднесене до групи ніби договірних, квазі-контрактних. Позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута — condictio causa data causa поп datorum. Квазі-контрактом є зобов'язання, через яке особа, що одержала майнове надання з певною мірою, яка не здійснилась, зобов'язана повернути його тому, від кого це майно одержано. Це одностороннє зобов'язання, що виникає з огляду на одностороннє волевиявлення. Його підставами могли бути різноманітні надання майнової вигоди однією особою другій з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки в передбаченні одержання позики, встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смерті, якщо дарувальник пережив того, кому дарував. Необхідні елементи підстави виникнення зазначеного зобов'язання. 1. Фактичне надання майнової вигоди однією особою Другій. Вигода може полягати в передачі певної суми чи майна, відмова від вимоги та інших фактичних дій на користь другої особи. 2. Надання майнової вигоди з певною метою: боргова розписка видавалася з метою одержання позики, придане встановлювалося э метою укладення шлюбу, дарування здійснювалося з метою надання майнової допомоги тому, кому дарували. 3. Мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здійснилася: особа, що видала боргову розписку, позики не одержала; придане, встановлене на користь жениха, не привело до шлюбу; особа, що одержала дарунок, померла раніше за дарувальника. Тут не має значення причина, через яку мета не була досягнута. За наявності зазначених елементів виникало зобов'язання, з огляду на яке безпідставно збагачена особа зобов'язана була повернути все одержане. Позов про повернення краденого — condictio ex causa Jurtiva, Оскільки злодій ні за яких умов не може стати власником краденої речі (майна), проти нього завжди можна було застосувати віндикацію — позов про повернення власником своєї речі із незаконного володіння злодія. Проте це досить складні процесуальні дії, які потребували великих затрат часу та енергії. Однак проти злодія вимагалася оперативна вимога. Отже, було визнано можливим допустити кондикційний позов для повернення краденого. Римські юристи виходили з того, що юридичною підставою кондикції із крадіжки є факт збагачення злодія за рахунок власника без достатніх для цього правових підстав. За об'єктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попередні кондикції і тому для виникнення зобов'язання вимагалися такі ж самі елементи юридичної підстави. Це квазіконтрактне зобов'язання, на підставі якого злодій повинен був повернути крадене власнику. Кондикція із кра-діжки надавалася тільки власнику краденого. Відповідачами могли бути тільки злодії та спадкоємці їх. Пособники злодія відповідали за деліктним позовом. Стосовно зобов'язання, яке випливало з кондикції із кра-діжки, злодій повинен повернути передусім все крадене в повному обсязі з усім приростом, не тількі з фактично одер жаними, а й з тими, які могли бути одержані. Злодій відповідав також за випадкову загибель речі, що відбулася протягом часу між крадіжкою і присудженням. В такому випадку він зобов'язаний був оплатити найвищу ціну краденого. Пізніше дану кондикцію застосовували і для інших випадків неправомірного збагачення однієї особи за рахунок другої, наприклад при утриманні одним із подружжя речі, що належала другому. Однак цю кондикцію вже не називали кондикцією із крадіжки. Застосовувати до взаємин подружжя таке поняття було просто незручно, не етично. Гай зазначав: «Бо для вшанування честі шлюбу заперечують (можливість закладання) до дружини ганебних позовів» (Д.25.2.2) Позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою — condictio ex causa injusta. Такий позов почали називати кондикцією із незаконної підстави і застосовувати, окрім зазначених випадків, для витребування закладеної речі після сплати боргу, забезпеченого закладом, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу Спільним для кондикцій із крадіжки та із незаконної підстави була недобросовісність збагаченого. Поряд із спеціальними дістала поширення загальна кондикція — condictio sine causa. Можна вважати, що вона є виразом загального правила, через яке будь-хто, що збагатився без правової підстави, зобов'язаний був повернути все набуте особі, за рахунок якої він збагатився.
§ 2. Деліктні зобов'язання До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних зобов'язань — ex delicto, тобто зобов'язань, що виникали з цивільних правопорушень. На відміну від квазіконтрактних зобов'язань, в основу яких переважно покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії. Цей вид зобов'язань сформувався ще з Законі XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, Що приватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину, вважалася неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі, як крадіжка, дія, що призвела до каліцтва). Деліктні зобов'язання в давні часи несли за собою відповідальність у вигляді кровної помсти «зуб за зуб», «око за око». З часом ця санкція трансформувалася в систему штрафів. У таблиці VIII Законів XII таблиць ми знаходимо відлуння давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде заподіяно те ж саме». Проте тут же встановлені й інші правила: «Якщо рукою або палицею переломить кістку вільній людині, хай за-платить штраф в 300 асів, якщо рабу — 150 асів. Якщо вчинить кривду, хай штраф буде 25». Однак вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за заподіяну власнику шкоду. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то слід або видати (потерпілому) тварину, що вчинила шкоду, або відшкодувати вартість нанесених збитків». Пізніше застосування помсти було заборонено, а штрафи все частіше замінювалися майновим відшкодуванням заподіяної шкоди. Однак певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов'язань, деліктні не завжди переходили в спадщину. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за деліктними зобов'язаннями. До них закладався позов тільки в тому випадку, коли вони мали певну вигоду внаслідок делікту. Деліктна відповідальність, на відміну від договірної, формувалася зовсім за іншим принципом, а саме за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути пайовою чи солідарною, тобто кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту співборжників. Деліктна відповідальність при вчинені делікту кількома особами ніби помножувалась на їх число. Кожен з тих, хто заподіяв шкоду, відповідав повною мірою (наприклад, за позовом із крадіжки штраф зобов'язані оплатити в повному обсязі всі злодії, які брали участь в крадіжці). Не співпадала дієздатність осіб в договірному праві і деліктному зобов'язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати в договірні відносини, і, отже, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наступала і для них. З часу Законів XII таблиць зберігалась і так звана ноксаль-на відповідальність домовладики за шкоду, заподіяну його підвладними дітьми і рабами. Якщо делікт вчинявся підвладним або рабом, домовладиці надавалося право вибору — відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або видати винного для розправи, а пізніше для відробітку шкоди. Проте в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору в римському приватному праві було два види правопорушень — договірні (що були порушенням умов договору) і позадоговірні, коли порушник і потерпілий в договірних відносинах не знаходилися. Римляни так і не прийшли до загального правила, за яким деліктна відповідальність наставала за будь-яке неправомірне вчинення шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалися і несли відповідальність тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: а) особиста образа; б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна. Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу: а) фактична шкода, що заподіяна протиправними діями однієї особи іншій; б) винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду; в) зазначена протиправна дія визнана законом як приватноправовий делікт. Особиста образа — injuria. Цим терміном позначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не по праву, — omne quod non jure fit. Термін мав і більш спеціальне значення, більш вузьке — особиста образа. Вже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок людського тіла), а також інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів). Отже, особиста образа припускає посягання на тілесну недоторканність вільної людини і несла за собою відповідальність у вигляді штрафів у конкретно встановлених розмірах. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям особистої образи. Преторська практика істотно розширила поняття особистої образи, залучивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Однак претори практикували певні розміри штрафів на свій розсуд залежно від характеру особистої образи. Так, до поняття особистої образи відносилася не тільки будь-яка образа дією, а й будь-яке образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність. Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходили до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, і імператорське законодавство встановило за вчинення їх кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановилося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винагороди за нанесення образи чи кримінального переслідування. Крадіжка — furtum. Своєрідність римських деліктів виражалася в зарахуванні до них ще одного протиправного діяння, що визначається кримінальним злочином, — крадіжки. Проте термін furtum не співпадає з теперішнім поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало собою як крадіжку в точному значенні цього слова, так і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привласнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, а й користування або володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum, як більш широке порівняно з сучасною крадіжкою, охоплювало ряд посягань на чуже майно. На відміну від особистої образи об'єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло зазначав, що «крадіжка є привласнення собі або самої речі, або навіть користування нею, або володіння, що має намір створити для себе певні вигоди» (Д.47.2.1.3). Отже, необхідним елементом визнання крадіж-ки було створення майнової вигоди за допомогою проти правного впливу на чужу річ, тобто animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним способом і проти волі власника. Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таємне розкрадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого володаря. Таким чином, furtum — це будь-яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес. Відповідальність за крадіжку встановлювалася різними правовими засобами. Можна було закласти віндикаційний позов про витребування краденого. Однак цей речово-правовий засіб був незручний тому, що покладав на позивача тягар доведення (onus probandi). Для більш простого і доступного захисту власника від посягань злодіїв був зобов'язально-правовий засіб — condictio ex causa fartiva, який мав на меті повернути крадене. Одним із зобов'язально-правових засобів захисту, передусім права власності від злодіїв, був позов про крадіжку (actio furti). Він був підставою виникнення позадоговірного зобов'язання, за яким злодій зобов'язався сплатити штраф. Відповідальність по ньому визначалась залежно від характеру крадіжки: furtum manifestum, furtum пес manifestum. Якщо злодія спіймано на місці крадіжки чи крадена річ в нього знайдена внаслідок спеціального урочистого обшуку, це furtum manifestum, якщо ж його затримано через певний час після крадіжки — furtum пес manifestum. Злодій, спійманий на місці злочину, за Законами XII таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть вбитий, якщо крадіжка здійснювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках злодія віддавали на розправу потерпілому. Він утримував його протягом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, потерпілий мав право за своїм вибором або вбити, або продати його в рабство. Преторська практика змінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, злодій якої був спійманий на місці злочину. В праві Юстініана визначається єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти злодіїв, пособників, співучасників і переховувачів. При furtum пес manifestum, тобто якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язувався до сплати подвійної вартості крадених речей. Ця санкція зберігалась аж до Юстініана. Спійманий на місці злочину злодій ніс більш сувору відповідальність — його присуджували до штрафу в чотирикратному розмірі вартості краденої речі. Всі співучасники і переховувачі відповідали адекватно, мала місце кумулятивна відповідальність. Отже, з факту крадіжки виникало два зобов'язання. Перше на підставі кондикції із крадіжки, за якою злодій присуджувався до повернення речі з усім її приростом; друге — на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким злодій, спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикратної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, — до її двократної вартості. Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна — damnum injuria datum. В ранньореспубліканський період римське право не мало загального правила про відповідальність за неправомірне вчинення збитків чужому майну. В Законах XII таблиць встановлювалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, зумовлені головним чином земле-робним характером господарства. Піддавався страті той, хто зі злим наміром підпалював чужий будинок чи скирди хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таємного знищення врожаю. За злісну вирубку дерев накладався штраф. Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно заподіяну шкоду чужому майну були сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в III ст. до н.е. Проте і вони мали обмежений характер. Ульпіан писав, що закон Аквілія відмінив всі закони, видані раніше, в яких зазначалося про протиправно заподіяні збитки, — як правила Закону XII таблиць, так і інші (Д.9.2.1). Цей закон був прийнятий плебсом за пропозицією плебейського трибуна Аквілія. Він складався із трьох глав, дві з яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну. Гай відтворює зміст пер шої глави: «Якщо хто-небудь протиправно вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього в даному році» (Д.9.2.2). Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба чи тварини і за знищення чи пошкодження чужої речі. Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба чи тварини, а також за знищення або пошкодження чужого майна необхідні були такі умови. 1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також пошкодження або знищення чужого майна повинні бути вчинені согроге, тобто безпосередньо діями правопорушника. Раб або тварина, наприклад, повинні бути вбитими правопорушником, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякавшись правопорушника. Не буде відповідальності й тоді, коли порушник уморив голодом раба чи тварину, зачинивши їх у хлів. 2. Відповідальність у цих випадках наставала також тоді, коли шкода заподіяна согрогі, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Раб має бути вбитий або поранений, наприклад, ломакою. Проте, якщо тварина загнана в ріку й там втопилася, відповідальність не наставала — тут немає безпосередньої матеріальної дії. Не буде відповідальності, якщо правопорушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, повтікали, чи пошкодив покрівлю і внаслідок цього вони загинули від дощу. 3. Деліктна відповідальність за законом Аквілія наставала тільки за наявності вини правопорушника, нехай самої легкої. За випадок відповідальність не наставала. 4. Заподіяний вбивством раба або його поранення або тварини, знищенням або пошкодженням чужих речей збиток відшкодовувався тільки власнику. Інші особи, зацікавлені в збереженні зазначених речей (володільці, заставодержці, узуфруктуарії та ін.) користуватися захистом закону Аквілія не могли — на них він не поширювався. Заподіювач збитків зобов'язаний був сплатити власнику вбитого чи пораненого раба чи тварини, пошкодженої або знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо заподіювач шкоди ухилявся від відповідальності, сума стягнення подвоювалася. Отже, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встановлював відповідальності за будь-яке неправомірне вчинення шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопорушника мала штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром збитку. В разі оспорювання смерті вона могла подвоюватись. Якщо збиток вчиняли кілька осіб, то позов закладався до кожного з них (кумулятивна відповідальність). У разі настання смерті правопорушника зобов'язання відшкодувати збитки на його спадкоємців у період республіки не переходили, проте в період імперії відповідали в межах збагачення. Все зазначене свідчить про те, що позов, який випливав, з факту вбивства чи поранення чужого раба або тварини, пошкодження або знищення іншого майна, був за своїм характером штрафним. Між тим заподіяння збитків чужому майну не обмежувалися зазначеними вище способами, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не визнавалася і не несла ніякої відповідальності. Преторське право і практика почали застосовувати зазначений закон в усіх випадках неправомірного заподіяння шкоди чужому майну, а не тільки согроге согрогі. З часом цей позов надавали не лише власнику вбитого чи пораненого чужого раба чи тварини, пошкодженого чи знищеного майна, а й іншим зацікавленим особам (володільцям, детенторам, заставодержцям тощо) і навіть кредиторам власника вбитого або пораненого раба та іншого пошкодження чи знищення майна. Така практика забезпечувала відшкодування будь-якого збитку, заподіяного неправомірними діями. Основні положення її були покладені в основу деліктної відповідальності в сучасних правових системах. § 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти) Позадоговірні цивільні правопорушення, що вчиняли шкоду будь-кому і не підпадали під ознаки делікту, дістали назву ніби делікти (квазіделікти). Це четверта група підстав виникнення зобов'язань (квазіделіктних). Загального визначення квазіделікту римські юристи не залишили, а перелік неправомірних дій, що охоплювалися цим поняттям, досить широкий. Найпоширенішими серед них були кілька недоз-волених дій. 1. Відповідальність судді за постанову несправедливого вироку. Навмисне неправильне або недбайливе вирішення судової справи, а також порушення інших суддівських обов'язків визнавалося неправомірною дією — ніби деліктом і несло майнову відповідальність. Суддя, який виніс явно несправедливий вирок або не з'явився в призначений день для розгляду справи, був зобов'язаний відшкодувати заподіяну його неправомірними діями шкоду потерпілій стороні. В разі навмисних дій (dolus) суддя відшкодовував усю суму закладеного позову, а за наявності вини — штраф, що призначався судом. 2. Відповідальність господарів житлових будинків за викинуте або вилите. Господар чи інший житель житлового приміщення, з якого було щось викинуто або вилито на дорогу, площу або тротуар, де звичайно ходять або їздять люди, відповідають за заподіяну шкоду. Не мало значення, ким була особа, що викинула або вилила, — власником будинку чи наймачем, володільцем чи утримувачем. Проте той, хто тимчасово знаходився в будинку, відповідальності не ніс. Мешканці, що проживали разом, несли солідарну відповідальність. Позов, що випливав з такого недозволеного вчинку, не був деліктним, оскільки відповідальність за ним наступала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, проте він наближався до деліктного. Цей позов був введений преторським едиктом для забезпечення безпеки руху на вулицях та в інших громадських місцях міста. Його застосовували і у випадках, коли що-небудь викидалося або виливалося й з інших приміщень або споруд, наприклад з воза, корабля, хліва, якщо в місці, куди воно попало, знаходилися люди (Д.9.3.5.3). Відповідальність наставала в розмірі подвійної суми заподіяної шкоди. Заподіювач шкоди звільнявся від відповідальності тільки в разі нездола-ної сили. 3. Небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивішене що-небудь, що може впасти на людей. Недбало прикріплена вивіска, небезпечно виставлені на вікні вазони, підвішені на стіні будинку предмети, виставлені або підвішені на балконах речі тощо — все це, знесене вітром або за будь-яких інших причин зірване зі свого місця, може впасти на перехожих і завдати їм певної шкоди. Будь-хто, що помітив подібне, міг закласти позов до господаря будинку, в якого що-небудь підвішено або виставлено, позов про сплату штрафу в розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини і наявності шкоди. 4. Неправомірні дії працівників готелів, заїжджих дворів і кораблів, які завдавали шкоди майну жильців і пасажирів. В цьому разі несли відповідальність господарі, які зобов'язані були відшкодувати заподіяні працівниками збитки в подвійному розмірі. Отже, жильці й пасажири мали достатньо дійовий правовий захист своїх інтересів проти господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів в разі заподіяння їм будь-яких збитків. При пропажі зданих на схов речей жильці могли заявити кондикційний позов до господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів. За шкоду, заподіяну працівниками господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів, жильцям і пасажирам потерпілі могли закласти квазіделіктний позов безпосередньо до тих, хто вчинив шкоду, а в разі їх неплатоспроможності — до їхніх господарів. 5. Шкода, заподіяна рабом або твариною чужому майну або особі. І в цьому разі наставала квазіделіктна відповідальність їхнього господаря. Виною власника раба чи тварини, що заподіяли шкоду, вважалась відсутність належного нагляду за тваринами і рабами. Власник раба чи тварини, що заподіяли шкоду, був зобов'язаний відшкодувати її чи за ноксаль-ним позовом видати тварину чи раба. Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу 1. Які є позадоговірні зобов 'язання і їхні характерні риси? 2. Назвіть кондикції із позадоговірних зобов язань? 3. Що таке делікт і квазіделікт ? 4. Які зобов'язання виникали з деліктів? 5. Які зобов 'язання виникали з ніби деліктів (квазіделіктів):?
|
||||||||
|