• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда

Форми навчання: лекція – розповідь

Існували в Стародавньому Римі

Лекція 9. Тема 8. Загальне вчення про договори

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке зобов'язання? Види зобов'язань?

2. Роль зобов 'язань у цивільному обороті?

3. У чому полягає зміст зобов'язання?

4. Що таке юридичні факти?

5. Які бувають підстави виникнення зобов'язань?

Мета заняття: засвоєння студентами систем договірних зобов`язань, які

План

1. Поняття договору, умови дійсності договору.

2. Контракти і пакти.

3. Вербальні контракти. Літеральні договори.

4. Реальні контракти.

5. Консенсуальні контракти.

6. Безіменні контракти.

Література: Л1, Л2, Л7, Л8, Л9.

1. Поняття договору, умови дійсності договору

Договір — contractus — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо­в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди.

Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії.

Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто­рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня­но рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовилися між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од­нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере­важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів.

Не кожна угода була договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови дотримання встановлених обов'яз­кових вимог: законності договору, свободне волевиявлення сторін, право- і дієздатності сторін, форми волевиявлення, визначення предмета договору, реального виконання дій, що становлять предмет договору. При недотриманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Законність договору. Зміст договору, що укладався, мав відповідати вимогам чинного законодавства, не суперечити його приписам. Вимога законності договору тлумачилась досить широко: він не повинен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Важливу увагу приділяли змісту, проте законність повинна була дотриму­ватися і для всіх інших елементів договору. Дія, що є пред­метом договору, має бути законною. Наприклад, договір купівлі-продажу предметів культу, майна храмів або інших вилучених з обігу речей визнавався незаконним. Незакон­ним був також договір, укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при недотриманні відповідної форми або такій, що протирічить нормам моралі, добрим традиціям і звичаям. Так, якщо в договір доручення вклю­чалась умова про оплату за послуги, тo це протирічило доб­рим звичаям, оскільки брати гроші за виконання послуг було не заведено. Незаконними визнавалися й договори, які об­межували правоздатність особи (наприклад, зобов'язання не вступати до шлюбу).

Свободне волевиявлення сторін. Воля сторін виражається в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Проте для виникнення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зу­стрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає про­дати будь-яку річ, він повинен виразити свою волю в такий спосіб, щоб вона була правильно сприйнята іншими особа­ми. Отже, воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Воля може виявля­тися усно, письмово, певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір. Спосіб виявлення волі має досить важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може призвести до неправильного тлумачення, помилок в договорі та інших негативних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про ви­явлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою — error. Пи­тання про юридичні наслідки помилки вирішуються залеж­но від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобо­в'язанням, а при відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) в характері правочину (error in ne-gotio) — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а друга — вважає, що річ передана їй в тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) — помилка контрагента в самому предметі дого­вору (наприклад, продається один земельний наділ, а поку­пець думає про інший); якщо помилка сталася в питанні властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на істотність пред­мета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) особистості контрагента (error in persona) — помилка визнавалася істотною і договір визнавався не­дійсним, якщо особистість контрагента мала істотне зна­чення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір з відомим художником, а художник виявився не тим, за якого його прийняв контрагент).

Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістот­ною і оспорювання договору в таких випадках не допускало­ся. Волевиявлення сторін повинно бути абсолютно усвідомленим. Вираження волі, яка настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося ушкодженим.

Обман — dolus — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майно­вим інтересам. У республіканський період оманою визнава­лися будь-які хитрощі, а в більш розвинутому праві — пове­дінка особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викли­кане неправильною уявою про її наміри. Цицерон дав таке ви­значення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» — cum esset aliud simulatum, aliud actum.

Юрист Лабеон, який жив значно пізніше Цицерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лу­кавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д.4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавав­ся позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стяг­нення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману. Позов мав становий характер, оскільки присудження за да­ним позовом було безчестям (infamia) для відповідача. Тому він на практиці майже не застосовувався проти вельможних осіб, батьків, патронів; його замінювали іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під при­мусом іншої. Примус може виражатися у фізичному насильстві або в психологічному впливі — погрозі (metus). Воля вважа­лася ущербленою, якщо погроза була протиправною, реаль­ною і «викликала страх перед великим злом» (Д.4.2.5), тому не мала значення, наприклад погроза застосувати санкції до несправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під впли­вом погрози, дійсним. Римські юристи обґрунтовували це тим, що «хоча і під тиском, під примусом, але ж волю я виразив» Coactus tamen volui (Д.4.2.21.5). Пізніше вони дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справж­ньою. Особі, що виявила волю під впливом погрози, нада­вався позов для оспорювання правочину: позов з договору або спеціальний позов — actio quod metus causa. Той, хто застосував примус, присуджувався до відшкоду­вання завданих збитків. При відмові добровільно виконати вирок він присуджувався до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Право і дієздатність сторін. Само по собі волевиявлення (вільне, усвідомлене, не стиснене) договору ще не породжу­вало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Крім численного стану рабів, право­здатності були позбавлені підвладні як нездатні укладати поговори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здат­ності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для свободного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні і неповнолітні, душев­нохворі та інші категорії вільного населення. Свободне во­левиявлення можливе тільки при наявності право- і дієздат­ності як фізичних, так і юридичних осіб. Форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недотримання її призводило до недійсності договору. Це манципація, стипуляція, деякі пись­мові договори.

Визначення предмета договору. Договір має мати чітку ви­значеність. І все римське право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет визнавався ясно і чітко, не викликаючи сумнівів; у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продають­ся речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізнялися родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тоб­то предметом договору була родова річ, — це родове зобов'я­зання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'я­зання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей принцип виражався афоризмом: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non periu Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припи­няла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: нема зобов'язання, якщо його предмет неможли­вий — impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про політ на Місяць за умов Старо­давнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучена з обороту, — це юридична неможливість виконання договору. Договір вважався неможливим мораль- но, якщо він протирічив загальноприйнятим звичаям (на- приклад, зобов'язання виконати роль зводні).

Зміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного, визначений відомою тріадою юриста Павла: dare, facere, pra-estare (dare — в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; facere — «зробити», тобто -виконати певні дії або утриматися від здійснення певних дій; praestare — «надати» річ в тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору) визна­чає відповідні права й обов'язки сторін: якщо сторони до­мовилися про здійснення будь-якого діяння, то у другої сто­рони виникає право вимагати його виконання, а перша має його виконати.

При цьому слід мати на увазі, що в римському рабовлас­ницькому суспільстві договорів щодо виконання якої-небудь фізичної праці було порівняно мало. Фізичну працю вико­нували раби, а з рабами договорів не укладали. І все ж рим­ське право знало договори найму, виконання послуг та інші, предметом яких була саме праця.

Крім зазначених елементів, зміст договору включав в себе й інші, їх поділяли на три види: істотні (необхідні), зви­чайні та випадкові. Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існувати (наприклад, у договорі купівлі-про-дажу — товар, ціна). Кожний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднувалися однією властивістю. Разом з тим у договір могли включатися і елементи, без яких він не втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір купівлі-продажу включався пункт, який встанов- лював обов'язок продавця доставити товар у домівку покуй-ця. Це не було безумовно обов'язковим. Такі елементи змісту договору називалися звичайними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було включити елементи, які не були для нього необхідними і звичайними. їх називали випадковими (умови, строки).

Умова як фактор дійсності договору відрізняється від умо­ви як випадкового елемента в договорі. В цьому випадку умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включається в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням в договорі, що ставить його чинність в залежність від настання певної зумовленої в договорі події. При укладенні ще достеменно невідомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або при­пиняє її. Якщо настання чинності договору зумовлено на­станням цієї події, то така умова називається відкладальною, або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку залежить від переїзду продавця на проживання до іншого міста. Якщо продавець переїде до іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не пере­їде — договору немає. Прикладом відкладальної умови може бути здача в найм будинку до одруження сина.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання зу­мовленої події, то така умова називається відміняльною, або резолютивною. При відміняльній умові договір набуває чин­ності відразу після його укладення і припиняє чинність з настанням цієї умови, а при відкладальній умові — набуває чинності тільки при настанні цієї умови.

Строки. Чинність договору може залежати від настання певного строку. В ньому і умови, і строки подібні між со­бою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може на­ступити або не наступити, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно — це певний строк (наприклад, договір укладено на два місяці), а якщо ні — невизначений строк (наприклад, договір купівлі-продажу набуде чинності зі смертю спадкодавця). Строки (як і умови) поділяються на відкладальні та відміняльні. Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими. Умова не повинна протирічити закону, добрим звичаям і бути можливою до виконання.

Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'я­зується сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну Річ. Набуття речі і є найближча мета, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладен-, ня договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко ви­значити, називаються каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Є договори, сто­рони в яких чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція). Такі договори ніби абстра­говані від своєї мети і називаються абстрактними. Договір — contractus — походить від лат. contrahere, бук­вально — con+trahere — стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це суміщення волі сторін і призводить до укладення договору. Процес такого суміщення волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягненя відповідної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офер­тою — propositio.

Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і в будь-який спосіб, проте так, щоб вона була доведена до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнята. Це може бути пряма пропозиція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступи­ти в договірні відносини, або оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою, виставкою товарів на базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свою оферту. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму поста­новки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір співпадаючою або неспівпа-даючою відповіддю. Сама по собі оферта договору не по­роджувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийнята заінтересованою особою (акцептована). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консен-суальних договорах акцептування оферти вважалось досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення дого­вору вимагалось виконання певних формальностей (дотри­мання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від відчу-жувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо осо­бисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не до­пускалося встановлення зобов'язання через представника.

1. Контракти і пакти

Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істот­но відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система кон­трактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші уго­ди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного зна­чення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розви­вався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжу­вало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відпові­дальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали но­вих договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного за­хисту.

Контракти також поділялись на види. Критерієм поділу їх були підстави виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів. Ще в II ст. Гай розрізняв чотири види зобов'я­зань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus. Такі підстави виникнення зобов'язань із контрактів. Вони були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вер­бальних, літеральних, реальних і консенсуальних.

Відмінність між реальними і консенсуальними контракта­ми полягає в тому, що перші виникають з моменту фактич­ного передавання речі. Ніяка усна угода до цього зобов'я­зання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ могла бути передана значно пізніше угоди (якщо договір спрямований на передавання речі). Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В реальному договорі угода без фактичного переда­вання речі зобов'язання не породжує, отже, його невико­нання відповідальності не несе.

Кожній з перелічених груп відповідав суворо визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити із одної групи до іншої. Наприклад, до­говір позики відносився до групи реальних договорів (його і тепер відносять до цієї групи). Відповідно чотири групи до­говорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим прак­тика вимагала визначення юридичної чинності і за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята гру­па, яка вже в середні віки дістала назву безіменних кон­трактів —contractus innominati. За своєю юридичною приро­дою вони наближалися до реальних контрактів.

За цим самим критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі — класичному. Передусім при тлумаченні законів спостерігається тенденція до все більшого проник­нення в зміст, надаючи йому перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Більш важливим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.

Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'яз­кам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (на­приклад, договір купівлі-продажу).

Розрізнялися договори платні, коли майнову вигоду ма­ють обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і бе­зоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося вище, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку кон­трактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кож­ний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю влас­ною назвою. Характер позову визначався змістом договору. Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм роз­межування їх на три групи: а) приєднані пакти; 6) пре­торські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами. Приєднані вами (pacta adjects) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юри­дичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний чає після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юри­дичне визнання лише за умови, що положення боржника не буде погіршено. Так, угоди, за якими на боржника поклада­лися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавали­ся такими, шо відповідають закону.

Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів, їх було всього два: підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: й) угода з третейським суддею яро розгляд ним спору, що виник між певними особами; б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і жильців; в) угода з банкіром щодо уплати обумовленої суми за рахунок клієнта третий особі.

Підтвердження боргу — eonstitutum dibiti. У Деяких випад­ках виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто приймав на себе зобов'язан­ня сплатити борг кредитору, за яким вже сплив строк по­зовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплати вже існуючий борг і є його визнанням, підтверджен­ням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — одна з різновидностей Поруки.

Угода з третейським суддею про роптд ним стру, що виник між певними особами — recepyum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть пе­редавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на роз­гляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і дістав назву receptum arbitri.

На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розгляну­ти спір і винести но ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує приймати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже прийняв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д.4.8.3.1). За ухилення від виконання прийнятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільня­ли його від відповідальності, наприклад хвороба, виниклі після укладення пакту недружелюбні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору тощо.

Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівку в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були до­ручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, ко­ней). Про факти прийняття таких речей на збереження ук­ладався зазначений пакт, за яким господар ніс відпові­дальність не тільки за виновне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі жильця приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ними підприємницької діяльності. Госпо­дар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани ко­раблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобич ділили між собою. Хоча б певною мірою обмежити розмах грабіж­ництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які по­терпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі — receptum argentarii. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла приймав на себе зобо­в'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що знаходилися на збері ганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржни­ка, які знаходилися у нього на зберіганні, Хоча ця обстави­на і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг прийняти на себе такий обов'язок і у випадку, коли гро­шей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржни­ка третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Од­нак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту нада­вався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.

Імператорські (pacta Iegitima) — пакти, які одержали юри­дичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захи­щалися кондикційними позовами, що випливали з закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компро­міс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода, про надання приданого; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) — угода про передачу спору на роз­гляд третейського судді. Майновий спір, що виник між гро­мадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте спірники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідно­син, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спірників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узако­нена в період імперії визнанням зазначеного пакту.

Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя пере­дасть річ або суму грошей тому із спірників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішен­ня арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання приданого — pactum dotis — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої приймав на еебе зобо­в'язання передати майбутньому чоловікові евоєї доньки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дру­жини обіцяного приданого. Правовий режим приданого ви­значався нормами приватного права.

Угода про дарування — pactum donationis -- неформальна уго­да, за якою одна сторона — дарувальник — здійснює безоп­латне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрости

Майнове надання може складатися в передачі тему» кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмови від певного права вимоги та ін. Дарування здійнюється саме з метою проявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. За­собом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відпо­відало інтересам панівного стану. Тому в класичний період з метою недопущення подрібнення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру* дарування, що не торкалося дарування між близькими ро­дичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили е»0€ значення, проте було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося в формі так званої судової інсину­ації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстигіана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму, понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дару-» вання одержав позовний захист.

Однією з форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стнпуляиіь Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.

Незважаючи на безоплатний характер відносин, даруваль­ник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за мож ливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умис лом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. В класичний пе­ріод патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. За­значений окремий випадок відміни дарування Юстініан по,-ширив на всі випадки дарування. Були також вироблені пра­вові підстави для відміни дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої об­рази, створення небезпеки для життя дарувальника, заподі­яння майну дарувальника істотної шкоди- Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, опісля народжувалася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад майнове надан­ня.

Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу.

1. Вербальні контракти. Літеральні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошен­ня їх — verbis. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущени­ка патрону при звільненні і встановленні приданого. Два останніх договори укладалися дуже рідко. Стипуляція, нав­паки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відобра­жає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встанов­лювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипу­ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була вже відома за Законами XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника співпала з поставле­ним запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Коли ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Проте в більш роз­винутому праві було допущено визнання договору в цьому випадку в меншій сумі. Оскільки форма укладення стипу­ляції вимагала виголошення запитань і відповідей, звичай­но, вона була недоступною для глухих і німих. У період аб­солютної монархії укладення стипуляції допускалося у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по суті не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступною для глухих і німих.

Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не визначалася близька мета, не була чітко визначена матеріальна основа, з якої виникало б зобов'я­зання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абст­рактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкри­вати матеріальну основу договора, вони вдавалися до стипу­ляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір, проте абстрактний характер стипуляції не позбав­ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійсною і тоді, коли сторони наголошували і на певній меті договору.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона перетворилася на пануючу форму. Для надання факту укла­дення стипуляції більшої вірогідності звертаються до пись­мової форми, що одержала назву cautio. Поступово письмо­ва форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових до­кументів не заперечувала, а передбачала попереднє здійснен­ня словесної форми.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акце­сорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконан­ня зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, поки існував основ­ний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припиняла­ся і порука, яка мала забезпечити виконання основного зо­бов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хто третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і домовитися з ним щодо прийнят­тя додаткової відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверд­жувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє за­питання, звертався з таким самим запитанням до присут­нього при цьому поручника. Якщо він давав стверджуваль­ну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався укладе­ним Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському праві відповідальність поручни­ка носила саме додатковий (акцесорний) характер. За цим вважалося, що кредитор за спливом строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи з поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акце­сорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсідіар-ної (запасної, додаткової відповідальності), яка наступала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручника акцесорна відповідальність була обтяжливішою, ніж субсідіарна. Юстініан реформував пору­ку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кредитор насамперед звернув стягнення на майно основно­го боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспро­можності боржника настає відповідальність поручника.

Виконуючи зобов'язання, поручник мав право вимагати (регресний позов) від основного боржника відшкодування своїх витрат.

Письмовими контрактами називали договори, які уклада­лися письмово (Шегае _ письмо; litteris fit obligatio — зобо­в'язання, що виникало внаслідок запису, письма).

Письмові договори не мали широкого поширення у Ста­родавньому Римі, оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою пись­мових договорів були записи в прибутково-видаткових кни­гах. Для римлян взагалі була характерною ретельність ве­дення господарських справ Письмовий контракт укладався у формі запису в прибутково-видатковій книзі. Проте поря­док здійснення таких записів нам невідомий. Припускають що кредитор робив відповідний запис у своїй книзі про ви­дачу боржнику певної суми грошей на сторінці «Видатки». Боржник зобов'язаний був зробити такий запис в своїй книзі на сторінці «Прибуток». Записи робилися на основі досяг­нутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. За цією фор­мою часто укладалась новація.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору. Крім того, якщо запис робився на основі вже діючого договору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Недоб­росовісний кредитор у таких випадках міг вимагати оплати неіснуючого боргу чи на основі двох договорів, чи раніше укладеного, а потім оформленого в прибутково-видатковій книзі. Іншими словами, літеральний договір у формі запису в прибутково-видаткових книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в класичний період ця форма догово­ру поступово втрачає своє значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів.

Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф— фіксова­ний факт передачі кредитором певної суми грошей боржни­ку в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

Проте процедура складання синграфу була обтяжливою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в пері­од абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий доку­мент може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.

1. Реальні контракти

До реальної групи контрактів римське приватне право відно­сило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої догово­ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підста­вою могли бути: позика, тимчасове користування, збережен­ня, застава. Як і в усіх договорах, фактичній передачі пере­дувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійсни­ти дві дії в сукупності: досягнути угоди і передати річ. Здійснення однієї з них до виникнення договору не призво­дило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

Позика — mutuum — найдавніший вид реальних договорів, які були різновидністю кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, нав­паки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення. Це відображалося в договорі.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сто­рона — позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за спливом строку договору.

Такий договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні: нексум (nexum) і стипуляція. Юри­дична природа нексуму в історії римського права не розк­рита. Проте відомо, що цей договір був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обороту вимагав простішої фор­ми, якою і стала позика.

Предметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одер­жував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися кількістю, масою чи іншою мірою. Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю борж­ника, який був їх необмеженим володарем і розпорядни­ком. Адже, гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це підвладно тільки власнику. Внаслідок цього договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну особливість такого до­говору — оскільки боржник ставав власником позичених речей, отже, за загальним правилом він ніс ризик їхньої ви­падкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору падали на боржника, навіть якщо загибель речей сталася не з його вини.

Договір позики — суворо односторонній договір. За ним кредитор-позикодавець має право тільки вимагати повер­нення боргу, не несучи ніяких обов'язків, а боржник-пози-чальник несе тільки обов'язок повернути борг, не маючи ніяких прав.

Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його ви­конання), боржник зобов'язаний повернути борг за спли­вом строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитора.

Договір позики може бути оплатним і безоплатним кон­трактом, тобто позика могла бути процентною чи безпро­центною. Оплатний договір — якщо за передані в позику гроші боржник повинен оплачувати проценти. У процентній позиці їхній розмір був різний — від 1 % на місяць до 6—8% на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпроцентні пози­ки.

Позичка — commodatum — різновидність найму речей, а сучасна позичка є різновидом позики, кредиту. Цю відмінність варто мати на увазі, розглядаючи договір позич­ки за римським приватним правом.

Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторо­на (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуаль­но-визначену річ в тимчасове і безплатне користування За сплавом строку договору позичальник (комодатарій) зобов'я­зується повернути ту ж саму річ у повній цілості.

Виходячи з наведеного визначення, бачимо, що предме­том договору позички може бути тільки індивідуально-ви­значена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки за спли-вом строку користування поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (на­приклад, земля). Наявні джерела містять різні відомості з цього приводу — одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до про­тилежної думки.

За договором позички річ передавалася в тимчасове і без­платне користування, тобто за користування річчю пози­чальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджу­вати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору найму речей. Ос­кільки за цим договором позичальник одержує право без­платного користування чужою річчю, він зобов'язаний був виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та обе­режність, ніс повну відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.

Позичальник за договором позичок повинен використо­вувати річ відповідно до її господарського призначення, про­являючи піклування доброго господаря. Адже він одержав її у безплатне користування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позич­ки річ передається у тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається в позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.

Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і двостороннім (хоча й рідше).

Права і обов'язки позичкодавця. Основне право позичко­давця — вимагати повернення своєї речі відразу після закін­чення строку договору. Крім того, він має право витребува­ти відшкодування збитків, заподіяних речі з вини позичаль­ника. Договір позички приносить вигоду тільки одній сто­роні — позичальнику. Позикодавець виявляє певне благо­діяння, люб'язність позичальнику. Цей договір зумовлюєть­ся не господарською потребою позичкодавця, не якоюсь його необхідністю, а, навпаки, бажанням надати допомогу, зро­бити добро іншій особі. Отже, позичкодавець, надаючи дану люб'язність, особисто визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх обов'язків. Проте, вступивши в зобов'язання, він певним чином зв'язує себе і не може вимагати повернення речі раніше визначеного строку. Межами цієї люб'язності ви­значаються й обов'язки позичкодавця, які можуть виникну­ти, а можуть і не виникнути. Якщо люб'язність справжня, то природно, річ, що надається, має бути придатною для користування. У такому випадку у нього ніяких обов'язків не виникає. Проте, якщо надана в тимчасове користування річ виявиться несправною, що може заподіяти чи заподіяла збитки позичальнику, позичкодавець зобов'язаний відшко­дувати заподіяні збитки (Д.13.6.17.3). Наприклад, позичко­давець передав у тимчасове користування хворого коня, який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загину­ли. В цьому випадку позичкодавець повинен відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки.

Права і обов 'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої сторони (ко­респондує відповідний обов'язок). Тому можна сказати, що в договорі позички права і обов'язки позичальника обумов­лені правами і обов'язками позичкодавця. Наприклад, пра­ву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обо­в'язок позичальника повернути дану річ. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник повинен дбайливо ста­витись до одержаної речі і відшкодувати заподіяні через його вину збитки. Право в позичальника може виникнути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав в корис­тування справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це суворо односторонній договір. Якщо з вини позичкодавця в користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право вимагати відшкодування запо­діяної шкоди. У такому випадку договір буде двостороннім. Неважко помітити, що права і обов'язки сторін в договорі позички не еквівалентні. Обов'язок позичальника може на­ступити тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позинкодавці.

Різновидом договору позички був так званий прекарій (ргеcarium), за яким багаті рабовласники передавали які-небудь речі зі свого майна в користування своїм незалежним приближеним з метою заручитися їхньою підтримкою під час виборів чи інших політичних акцій. Відрізнявся прекарій від позички тим, що за договором позички річ передавалася на певний, визначений або невизначений строк, а за пре-карієм — до вимоги. Ульпіан писав: «Прекарій є надання речі в користування за проханням особи на такий строк, на який вважає можливим власник речі» (Д.43.26.1). Прекарій був правовою формою політичного тиску і економічного закабаления незаможних верств вільного населення багати­ми і знатними римлянами.

Договір схову (поклажі, зберігання, схоронення — deposi-tum) широко поширений реальний контракт, ретельно роз­роблений римськими юристами, відшліфований претор­ською і судовою практикою.

Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Яких-небудь особливих вимог до суб'єктів договору схову не пред'являлось. Сторонами в ньому могли бути звичайні право- і дієздатні особи. Спочатку договір схову характери­зувався тим, що предмет поклажі переходив у власність хра­нителя. Тому останній підбирався особливо уважно, як пра­вило, серед вірних друзів. Проте згодом в римському праві так само пред'являлися високі вимоги до хранителя, наприк­лад при ненормальній поклажі. Поклажодавцем могла бути будь-яка особа, в тому числі і не власник, тобто на схов можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індиві­дуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за яки­ми на зберігання передавалися речі, що визначалися родо­вими ознаками (зерно, гроші тощо).

Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним договором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за спливом строку річ у повній цілості з усім приростом. Йому ж належало право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки схов завжди укладався в інтересах поклажодавця, хранитель відповідав тільки за уми­сел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі за його вини у формі легкої необрежності, хранитель відповідаль­ності не ніс.

Так само як і в договорі позички, обов'язок в поклажодав­ця може виникнути, але його може і не бути. Він виникає і покладається на поклажодавця у випадку, коли передана на схов річ заподіяла шкоду майну хранителя (наприклад, хво­рий кінь заразив коня хранителя). У такому випадку покла­жодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні з його вини збитки. Крім того, якщо схов вимагав від хранителя певних витрат, поклажодавець зобов'язаний був також відшкодува­ти їх. Проте обов'язки поклажодавця носили випадковий характер.

Права хранителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші і при цьому можуть виникати, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяних хранителю збитків і витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держа­телем, а не володільцем, який зобов'язаний за спливом строку схову повернути ту саму річ і в такому ж самому стані.

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність. Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Різновиди договору схову. Договір схову застосовувався до­сить широко і це викликало множинність його форм щодо різних обставин. У деяких випадках обмеження відповідаль­ності хранителя не відповідало інтересам поклажодавця (на­приклад, на зберігання передавалася особливо цінна річ). Поклажодавець бажав надійнішого схову, більшої впевне­ності в одержанні речі назад по закінченні зберігання. У такому випадку сторони укладали договір на платне збері­гання, яке встановлювало більш сувору відповідальність (в тому числі і за легку необережність), але це вже був інший договір.

Часом договір схову укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад, пожежа, землетрус, повінь). Уклада­ючи договір за нормальних умов, поклажодавець мав мож­ливість вибрати надійного хранителя, як правило, це був вірний друг або родич. Договір був безплатним і брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише ті особи, які знаходилися в близьких стосунках з поклажодавцем, що ко­ристувалися його довірою. Якщо ж за таких обставин хра­нитель допускав необачність в зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам по­клажодавець, який припустився помилки, необачності у виборі хранителя і вже тому поділивший його вину. За екст­ремальних умов поклажодавець був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір почали називати нещасною, або тужливою, поклажею — deposition miserabile. Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність хра­нителя за цілісність речі (в подвійному розмірі). До цієї гру­пи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, зем­летрусу тощо.

Ще одна різновидність договору схову, або поклажі, ста­новила незвичайна, ненормальна поклажа — depositum ігregulare. Предметом звичайного договору схову, як відомо, були індивідуально-визнані речі. Однак інколи виникала необхідність передати на схов речі, що визначалися родови­ми ознаками (наприклад, гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані (на­приклад, гроші передані в шкатулці, зерно в мішках), це був звичайний договір схову, якщо ні — depositum irregulare, В такому разі речі поклажодавця переходили у власність хра­нителя, який за спливом строку договору був зобов'язаний повернути не ті самі речі, а таку ж саму кількість таких са­мих речей. Такий договір був подібний договору позики, проте відрізнявся каузою. У договорі позики мета — задо­вольнити потреби позичальника, в договорі схову — покла­жодавця.

Секвестр, або секвастрація, — особливий вид поклажі. Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ на підставі певної умови. Відомий юрист Павло залишив таке визначення секвестру: «В повному розумінні в якості секве­стру передається на зберігання річ кількома особами солідар­но на схов і повернення на певних умовах» (Д. 16.3.6). Най­поширенішим видом секвестру була передача на схов третій особі речі, з приводу якої виник спір. Сторони, що не дові­ряли одна одній, могли передати спірну річ на схов обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її особі, що була визначена її власником.

Договір застави (hipotheca) укладався у випадках, коли за­става супроводжувалася передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засо­бом договору застави, що визначав правове положення сторін. Так, при фідуціарній угоді обов'язок заставодержця повер­нути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спо­чатку носив тільки моральний характер. При ручній заставі заставодержець мав і певні обов'язки. Він повинен був ста­витися до предмета застави турботливо, як добрий госпо­дар, і повернути річ після погашення зобов'язання. Обов'я зок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заста­ву річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержцю. Тоді він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки.

1. Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до» говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'як­шений. Укладення договору досягалося тут простою уго­дою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариств ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди.

Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додатко­вих формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів, досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ста-вал о юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього мо-менту полягало в тому, що після цього кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Договір купівлі-продажу — eraptio-vendttio. Оборот речей, вдо мав місце в суспільстві, здійснювався в основному в формі купівлі-продажу. В епоху натурального господарства він про-зддився у вигляді міни — товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Юрист Павло так пояснює походження договору купівлі-продажу: «Походження купівлі-продажу коріниться в міні. Бо колись не було таких монет, коли не називали одне това­ром, інше ціною, а кожен залежно від потреб даного часу і від характеру речей обмінював непотрібне на потрібне»

Договір купщі-продажу є контрактом, за яким одна сторо­на - продавець бере на себе обов 'язок передати іншій стороні—покупцеві — у власність яку-небудь річ. Покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

В інших випадках продавцем міг бути і невласних, на­приклад, у разі продажу за довіреністю (договір доручення) і продажу з публічних торгів.

Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом купівлі-продажу.

Іншим істотним елементом договору купівлі-продажу була, ціна. За загальним правилом вона встановлювалась угодою, сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через річ. Ціна повинна бути чітко визначеною. Вона залежить від наявності товару і по­питу. В імператорський період були зроблені спроби регу­лювання цін на ринку, які успіху не мали.

Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Прода­вець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зо­бов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення догово­ру не впливає і є лише елементом його виконання.

Продавець був зобов'язаний:

1. Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем може бути тільки власник товару, за винятком продажу, за договором доручення і з публічних торгів, але й в цих випадках продаж провадиться від імені продавця-влас-ника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її влас­ником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. В такому випадку продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі раніше виниклого права. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власника. В цьому випадку продавець може бу­ти притягнутий до відповідальності за евікцію, проте лише при необмінній умові. Закладаючи позов про відсудження купленої речі від покупця, останній зобов'язаний залучити до справи продавця. Якщо продавець не візьме участі в справі з вини покупця, він звільняється від відповідальності за евік цію. Якщо ж річ буде відсуджена, не дивлячись на активні зусилля продавця довести своє право на її продаж, він несе відповідальність в подвійному розмірі ціни.

2. Передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовити­ся прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тоб­то такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба). За недо­ліки, які можна було помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити).

3. Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло за­подіяти майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відпо­відальність. У зв'язку зі строком виконання договору купівлі-продажу виникає інше, не менш важливе запитання — з якого моменту покупець стає власником купленої речі. В процесі виконання договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: час укладання договору, час його виконання і час перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і виконання договорів, як пра­вило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвит­ком обороту моменти укладення договору і його виконання в часі не співпадали (між ними інколи виникав досить три­валий розрив). Саме в цей період річ могла випадково заги­нути, і тоді поставало питання, хто мав відшкодувати збит­ки Від її загибелі. За загальним правилом — власник. Поку­пець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загально­визнаного принципу — periculum sentit dominus (ризик ви­падкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього за­гальновизнаного принципу, покладало ці збитки на покуп­ну з моменту укладання договору — periculum est emptoris (ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покуп • цеві). Відповідно до цього були вироблені такі правила.

1. В момент укладення договору право власності до по­купця не переходило. Факт укладення договору лише по­кладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ покупцеві.

2. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі.

3. Ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником.

Таким чином, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, підлягав ризику нести збитки від її випадкової загибелі. Це означало, якщо річ випадково гинула після укладення договору, але до фактич­ної її передачі покупцеві, останній зобов'язаний був запла­тити ціну продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаним поглядам римських юристів. Довгий час йому не могли знайти пояснення. Врешті-решт зійшлися на тому, шо в давні часи договір купівлі-продагку виконувався в момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик випадкової зегибелі її. Проте після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ри

Читайте також:

1. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
2. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
3. Автоматизовані форми та системи обліку.
4. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
5. Агрегативна стійкість, коагуляція суспензій. Методи отримання.
6. Адаптовані й специфічні методи дослідження у журналістикознавстві
7. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
8. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
9. Адміністративні методи управління
10. Адміністративні, економічні й інституційні методи.
11. Адміністративно-правові (організаційно-адміністративні) методи мотивації
12. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля

Переглядів: 1334