Міжнародні конвенції та договори в сфері банківського права, що ратифіковані парламентами країн, також належать до джерел банківського права.

Наприклад, Женевські вексельні конвенції 1930 р. (Про Єдиний вексельний закон), Женевські чекові конвенції 1931 р. (Про Єдиний закон про чеки), Оттавська конвенція УНІДРУА 1988 р. (Про міжнародний факторинг), Маастрихтський договір 1992 p., Амстердамський договір 1997 p., Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) (Міжнародний договір від 24 вересня 2003 p.).

Міжнародні звичаї, що сформувалися в міжбанківській практиці і стають об'єктами міжнародної уніфікації в рамках Міжнародної торгової палати (МТП), є актами неофіційної кодифікації міжнародних звичаїв.

У банківському праві до них можна віднести Уніфіковані правила МТП з інкасо в редакції 1995 p., Уніфіковані правила і звичаї МТП дня документарних акредитивів у редакції 1993 p., Уніфіковані правила МТП за договірними гарантіями в редакції 1978 р.

У сфері міжнародної банківської діяльності важливе місце посідають міжнародні банківські стандарти, які розробляє Міжнародна організація стандартизації (ISO). Стандарти становлять сукупність технічних вимог до оформлення банківських документів, додержання яких має правове значення, оскільки їх використовують у міжнародній банківській практиці.

У країнах, що належать до англосаксонської правової системи (Великобританія, США, Канада та ін.), де діє прецедентне право, важливу роль у правовій регламентації банківської діяльності відіграє судова та арбітражна практика, тобто рішення судових органів і арбітражів з конкретних справ за участю банків, а також прецеденти, створювані Судом ЄС

Важливим елементом правового регулювання банківської діяльності в різних країнах є нормативно-правові акти міжнародних організацій, що застосовуються на території їх держав-учасників.

Так, з утворенням Міжнародного валютного фонду (МВФ) 1944 p.- Міжнародної валютно-кредитної організації, що має статус спеціалізованої установи ООН, найважливим джерелом правового регулювання банківської діяльності, особливо центральних емісійних банків, став статут МВФ - документ міжнародно-правового характеру. Статут МВФ виконує важливу роль в розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх додержанням, регулюванням порядку здійснення системи платежів при укладанні міжнародних валютних угод, міжбанківських угод про порядок ведення розрахунків та інших питань.

Прикладом Європейського Співробітництва в сфері банківського регулювання є ЄС і Європейська Комісія, що наділені правом прийняття нормативних актів, які мають юридично обов'язковий характер для держав - членів ЄС. Сукупність таких актів (регламенти, рішення, директиви, що регулюють банківську діяльність у рамках ЄС) одержала назву Європейського банківського законодавства. До таких банківських директив слід віднести: Директиву ЄС від 12 грудня 1977 р. "Про Координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій", Директиву ЄС від 17 квітня 1989 р. "Про власні кошти кредитних організацій", Директиву ЄС від ЗО травня 1994 р. "Про схеми щодо захисту внесків у кредитних організаціях", Директиву ЄС від 29 червня 1995 р. "Про поліпшення нагляду за кредитними організаціями", Директиву ЄС від 14 червня 2006 р. "Про заснування та подальшої діяльності кредитних установ" та ін.

Важлива роль в цьому плані також належить Європейському центральному банку, який приймає нормативні документи, як-от: "Роль Євросистеми у сфері контролю за платіжними системами" (червень 2000 р.), "Стандарти контролю за системами роздрібних розрахунків в євро" (червень 2001 р.), "Досягнення безпеки в системі розрахунків електронними грошима" (травень 2003 р.) та інші, якими встановлено базові правові принципи контролю за платіжними системами країн єврозони та основні функції центрального банку в сфері контролю за ними.

Підводячи підсумки розгляду питання про джерела банківського права в зарубіжних країнах, можна дійти таких висновків:

1) у провідних зарубіжних країнах склалася і розвивається розгалужена система банківського законодавства, яка складається з правових норм, що традиційно належать до норм публічного і приватного права;

2) у банківському законодавстві зарубіжних країн слід виділити дві великі групи правових норм: а) норми, що забезпечують стратегічне регулювання банківської діяльності, які мають стабільний і тривалий характер; б) норми, що забезпечують оперативне регулювання і містяться, як правило, в підзаконних нормативних актах;

Для національних систем банківського права характерним є включення не тільки джерел внутрішнього державного права, а й джерел міжнародного права: міжнародних договорів, міжнародних звичаїв. Важливим моментом, що характеризує банківське законодавство зарубіжних країн, є тенденція до його зближення та уніфікації, особливо після створення ЄС і формування Національного європейського права.

Таким чином, правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах характеризується безліччю та розмаїттям різних за юридичною природою джерел банківського права, високорозвиненою системою нормативних актів про банки і банківську діяльність, ретельністю їх правової регламентації та проникненням іноземних елементів в національне банківське законодавство.

9.3. Організація і функціонування банківських систем розвинутих країн

Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави відіграє вирішальну роль в економічному розвитку країни, виступає головним механізмом фінансово-кредитних відносин в державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох чинників, до числа яких поряд з історичними, політичними та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин в країні, загальний економічний розвиток, фінансову кризу, засоби регулювання грошового обігу та ін.

У сучасних умовах практично у всіх країнах з ринковою економікою створено і активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому - діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції.

Вважається, що в деяких країнах функціонують трирівневі банківські системи, які передбачають включення в ці системи також кредитних інститутів небанківського типу (наприклад, фінансових і страхових компаній, інвестиційних фондів та ін.). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, належать також різні кредитні установи - Федеральне відомство фінансового нагляду (Німеччина); Комітети з банківської регламентації і з кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада керуючих Федеральної Резервної системи, Федеральний комітет відкритого ринку, Управління контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю є й те, що в США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і Японії поряд з приватними значне місце займають напівдержави державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов'язаних із широким впровадженням електронно-обчислювальної техніки і оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великобританії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи проявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається положенням останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткотермінові, депозитно-позикові і довготермінові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовано. Інвестиційні банки спеціалізуються на операціях з державними і корпоративними цінними паперами. У Великобританії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділено. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

- принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

- принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з нерухомістю, страхові операції тощо. У більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні та способом побудови наглядових структур в державі.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суть банківського права розвинутих країн	\|	Перша група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.