• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Кримінологічна характеристика особи злочинця-рецидивіста

Особа рецидивіста має певні особливості як щодо особи законослухняного громадянина, так і щодо особи, яка вперше вчинила злочин. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбулися певні суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основі його ціннісних позицій і пріоритетів є правовий нігілізм та антисоціальна поведінка.

Основними особливостями особи рецидивіста є:

• формування антисоціальної спрямованості особи у підлітковому віці;

• вчинення адміністративних правопорушень та становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

• низький освітній та культурний рівень;

• схильність до бродяжництва, злочинного гастролювання;

• втрата сімейно-родинних зв’язків і контактів з незлочинним середовищем та інтенсивний контакт зі злочинним середовищем;

• втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних короткочасних насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, азартні ігри тощо);

• відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, культ злочинної субкультури («поняття», жаргон, татуювання, агресивність, жорстокість тощо).

Слід зауважити, що глибина та стійкість вказаних якостей особи рецидивіста посилюється зі збільшенням кількості судимостей.

У рецидивній кримінології прийнято класифікувати злочинців-рецидивістів на такі типи:

• антисоціальний тип рецидивіста є найнебезпечнішим типом, який свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну «мораль»;

• асоціальний тип рецидивіста – це такий тип, у якого ще не сформувалася активна установка на протиставлення себе суспільству; для нього характерні стійка негативна соціальна установка, соціальна деградація, втрата соціально корисних зв’язків, що штовхає на нові злочини;

• ситуативний тип рецидивіста – це, як правило, особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах та протистояти негативному впливу інших осіб; значну роль у їх поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, стійка негативна установка у них ще остаточно не сформувалася.

Враховуючи вищесказане, можна скласти портрет середньостатистичного злочинця-рецидивіста. Насамперед, це особа віком 30-40 років, яка виховувалася в неблагополучній сім’ї, з початковою або неповною середньою освітою, яка з неповнолітнього віку допускала адміністративні правопорушення і вчинила в цьому віці принаймні один злочин. Особа має 3 і більше судимості. Спеціалізується на вчиненні злочинів проти власності (крадіжки, грабежі, розбої, шахрайство, бандитизм, вимагання) та проти життя, здоров’я, честі й гідності особи (умисні вбивства, тілесні ушкодження тощо). Рецидивіст, у більшості випадків, не має сім’ї та житла. Для нього характерною є стійка антисоціальна спрямованість. Рецидивіст ніде не працює й не навчається. Зловживає алкогольними напоями чи наркотичними речовинами (за статистикою таких є 80 %).

3. Причини й умови рецидивної злочинності.

Детермінанти рецидивної злочинності складаються з трьох груп чинників:

• детермінанти, що зумовлюють вчинення особою першого злочину, за вчинення якого вона вперше була притягнута до кримінальної відповідальності;

• детермінанти, що зумовили подальшу криміналізацію особи під час розкриття, розслідування злочину, призначення й відбування особою покарання;

• детермінанти, що зумовлюють злочинну поведінку особи в постпенітенціарний період, тобто після відбуття покарання.

Детермінанти, які зумовили вчинення особою першого злочину ті ж, що й зумовлюють загальну злочинність, вони детально розглядалися в Загальній частині цього посібника (див. теми 3 та 5).

Детермінантами, що зумовили подальшу криміналізацію особи після вчинення першого злочину є:

1. Неповне розкриття злочинів, тобто не встановлюються й притягуються до кримінальної відповідальності всі особи, що вчинили злочини. Не забезпечується принцип невідворотності покарання.

В Україні рівень розкриття зареєстрованих злочинів останнім часом, після невеликого зростання, має стійку тенденцію до зниження. Так, у 2005 році частка розкритих злочинів склала 64,5 % від усіх зареєстрованих; у 2006 році – 66,6 %; у 2007 році – 69,5 %; у 2008 році – 71,4 %; у 2009 році – 64,3 %; у 2010 році – 57,2 %; у 2011 році – 55,3 %.

Серед нерозкритих злочинів значну частину складають тяжкі та особливо тяжкі злочини (умисні вбивства, у тому числі на замовлення, умисні тяжкі тілесні ушкодження тощо).

Крім того, для окремих злочинів притаманний високий рівень латентності. Латентна злочинність не тільки штучно знижує рівень загальної, в тому числі й рецидивної злочинності, а й штучно завищує рівень розкриття злочинів.

Причинами нерозкриття злочинів є, насамперед, низький рівень кваліфікації працівників органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, недостатня технічна забезпеченість правоохоронних органів. Важливим фактором, що зумовлює низький рівень розкриття злочинів, є недовіра до правоохоронних органів, зокрема, до міліції з боку населення, яке не сприяє, не надає допомогу їх працівникам щодо розкриття злочинів.

Низький рівень розкриття злочинів зумовлює, відповідно, безкарність злочинців, стимулює вчинення ними нових злочинів.

2. Рецидивній злочинності сприяють недоліки в діяльності органів, що здійснюють досудове розслідування, та суду, що зумовлюється перевантаженістю правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом працівників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки.

Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необґрунтованого лібералізму при обранні запобіжного заходу щодо осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, звільненні їх від кримінальної відповідальності та від покарання, або від відбування покарання з випробуванням. Нерідко при призначенні покарань особам, які мають кримінальне минуле, суди обирають мінімальні види та строки покарань.

3. Особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, принаймні їх частина, під впливом обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру, піддаються подальшій криміналізації.

Позбавлення волі як найсуворіший вид покарання застосовується щодо осіб, які вчинили злочини, і виправлення яких, на думку суду, є неможливим у разі застосування більш м’якого виду покарання. Окрім кари, цей вид покарання переслідує мету виправлення засуджених осіб і недопущення ними, а також іншими особами вчинення нових злочинів. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, ізольована від суспільства, яке захищається таким чином від нових злочинних посягань з її боку. Окрім того, наявність такого суворого виду покарання за вчинення злочинів є ефективним стримуючим фактором для осіб, схильних до правопорушень.

У місцях позбавлення волі виховно-виправний процес має бути поєднаний із обов’язковим залученням засуджених до праці. В умовах економічної кризи, коли звичайні підприємства закриваються або працюють на неповну потужність, підприємства виправних установ залишилися взагалі без замовлень і були закриті. Це не дає змоги достатньою мірою фінансувати діяльність таких установ, блокує можливість заробітку засуджених. Крім того, вимушена бездіяльність засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбавлення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже праця є одним з основних чинників виправно-виховного процесу).

Разом з тим, місця позбавлення волі стають своєрідним «університетом злочинного світу». Частина засуджених підпадають під вплив «злодіїв у законі» та «авторитетів», налагоджують зв’язки в злочинному світі, сприймають кримінальну субкультуру, манери поведінки. У них формуються спотворені погляди на соціальні цінності та стійка антисоціальна спрямованість особи. Чим довше така особа перебуває в місцях позбавлення волі, тим важчий процес її ресоціалізації. За час ув’язнення така особа втрачає сім’ю, суспільно корисні зв’язки, втрачає навички життя на волі. Натомість, така особа засвоює закони злочинного світу, має певну злочинну «кваліфікацію» і авторитет у злочинному середовищі. Після звільнення така особа не має можливості та й бажання займатися суспільно корисною працею, тому знову й знову обирає злочинний спосіб життя.

Детермінантами, що зумовлюють злочинну поведінку особи в постпенітенціарний період, тобто після відбуття покарання є:

• втрата соціальних зв’язків особами, що відбули покарання (втрата сім’ї, житла, соціальних зв’язків);

• неможливість працевлаштування, особливо через загострення проблеми безробіття;

• відсутність громадського контролю за особами, які відбули покарання;

• суспільно-корисна праця з низьким рівнем заробітку дедалі менше приваблює колишнього засудженого;

• злочинний досвід і кримінальні зв’язки колишнього засудженого знаходять попит у злочинному середовищі;

• на злочинний шлях колишнього засудженого штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азартних ігор і неможливість задовольнити його законним шляхом.

4. Профілактика рецидивної злочинності

Важливе значення для організації профілактики рецидивної злочинності має Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1209-р від 30 листопада 2011 р. Детально цей документ ми розглядали раніше (див. тему 7).

У Концепції, зокрема, підкреслюється гострота проблеми соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Серед заходів профілактики злочинності передбачено формування системи реінтеграції бездомних осіб і безпритульних дітей та соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, а також покращення умов для виправлення та ресоціалізації засуджених і соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, профілактики вчинення ними правопорушень, підвищення рівня соціально-виховної роботи, стимулювання правослухняної поведінки.

Профілактика рецидивної злочинності, як і злочинності взагалі, є загальносуспільною справою. Викорінити рецидивну злочинність як і злочинність взагалі є неможливим завданням. Основним завданням профілактики рецидивної злочинності є недопущення її зростання, стабілізація та зменшення негативного впливу на найважливіші сфери суспільного життя.

Профілактика рецидивної злочинності включає заходи загальносоціальної та спеціально-кримінологічної профілактики.

Загальносоціальна профілактика стосується злочинності в цілому і розглядалася раніше (див. тему 7).

Спеціально-кримінологічне запобігання рецидивній злочинності – це безпосередня протидія причинам і умовам, що її породжують або їй сприяють, формують стійку антисуспільну установку в злочинців, провокують повторні злочинні прояви, а також запобігання і припинення на будь-якій стадії розпочатого злочину і ресоціалізація та адаптація осіб, що відбули покарання. Воно складається з таких трьох головних напрямів протидії рецидиву: кримінологічної профілактики, відвернення злочинів і припинення злочинів.

Кримінологічна профілактика– це головним чином випереджальний напрям запобігання рецидивній злочинності. При його здійсненні боротьба з нею виноситься на ранні стадії соціалізації особи. Правопорушення і злочинність неповнолітніх є початковим етапом рецидивної злочинності. її запобігання необхідно починати із запобігання первинній злочинності неповнолітніх. Профілактика злочинності неповнолітніх є одночасно профілактикою потенційної рецидивної злочинності.

Запобігання рецидивній злочинності неможливе без підриву і руйнування кримінальної субкультури, традиції і звичаї якої суперечать загальним людським цінностям і спрямовані на формування стійкої негативної антисоціальної спрямованості особи.

Важливим напрямом запобігання рецидивізму злочинів є подальше вдосконалення правоохоронної діяльності, зокрема своєчасне виявлення і розкриття злочинів, неухильне забезпечення принципів невідворотності і більш суворого покарання злочинців за новий злочин. Щоправда, не завжди ці умови виконуються послідовно на практиці. Багато злочинців через різні обставини звільняються від покарання або засуджуються на незначні строки позбавлення волі.

Суттєвим чинником криміналізації особи є її перебування в пенітенціарній установі під час відбування покарання. Важливим напрямом профілактики рецидивної злочинності є підвищення ефективності діяльності пенітенціарної системи, її виховного та виправного впливу на засуджених. Результати діяльності цих установ слід оцінювати по рівню рецидиву серед осіб, які відбували там покарання.

Статистика МВС України за 2011 рік свідчить, що майже половина виявлених осіб, які вчинили злочини, мають кримінальне минуле (102 694 особи або 45.5 %), із них третина на момент учинення злочину мали непогашену і незняту судимість (35 828 або 15,9 %).

Наведені абсолютні цифри, що характеризують рівень рецидивної злочинності, свідчать як про низьку ефективність виховного та виправного впливу на засуджених пенітенціарних установ, так і про бездіяльність органів міліції, які здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі. Потребує докорінної перебудови за європейським зразком уся пенітенціарна система України.

З метою здійснення постпенітенціарного запобігання рецидивній злочинності необхідно створити державну постпенітенціарну систему опіки з метою надання допомоги і підтримки особам, звільненим після відбуття покарання з місць позбавлення волі. Завданням цієї служби є здійснення соціальної роботи та нагляд за звільненими з місць позбавлення волі, надання їм психопедагогічної, психотерапевтичної, наркологічної, психіатричної, медичної, правової та матеріальної допомоги, сприяння зменшенню їх соціального відчуження та прискорення процесу їх соціальної адаптації.

Істотне значення для запобігання рецидивній злочинності має адміністративний нагляд за певною категорією осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Порядок встановлення та здійснення адміністративного нагляду визначається Законом України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі».

Запобіганню рецидивній злочинності можуть сприяти комплексні заходи соціального контролю і соціальної допомоги, неформальне проведення і дійсна зацікавленість у долі звільненого з місць позбавлення волі з боку правоохоронних органів, органів влади, трудового колективу, сім’ї.

Специфіка запобігання рецидиву з боку осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, умовно-достроково звільнених, пов’язана з наявністю іспитового строку. Іспитовий строк встановлюється з метою запобігання вчиненню засудженою особою нового злочину. Це досягається саме загрозою збільшення покарання у разі вчинення нового злочину, а також активною участю громадськості і трудових колективів у відповідній виховній роботі з метою закріплення результатів виправлення і залучення засуджених до чесного життя.

Особливої уваги потребує профілактична робота з такими категоріями осіб, звільнених з місць позбавлення волі, як психічно хворі, хронічні алкоголіки і наркомани, психопати, соціопати та ін. Для цього доцільним є створення центрів соціальної адаптації і ресоціалізації, які включають соціально-психологічну і наркологічну служби, що деякою мірою сприятиме зменшенню гостроти проблеми постпенітенціарного періоду.

Відвернення та припинення рецидиву злочинів. В основі запобігання рецидивній злочинності лежать заходи переорієнтації антисуспільної установки осіб, які звільняються після відбування покарання; активна протидія рецидиву; організаційно-превентивна робота.

Кримінологічні дослідження свідчать, що багато рецидивістів учиняють нові злочини у перші дні або місяці після звільнення. Це свідчить про те, що намір продовжити злочинну діяльність у них сформувався під час відбування покарання. Мета профілактичних заходів щодо відвернення рецидиву злочинів полягає в тому, щоб спонукати тих, хто відбуває покарання, і тих, хто звільняється від нього, відмовитися від продовження злочинної діяльності.

Організаційно-превентивна робота щодо запобігання рецидивної злочинності передбачає коло заходів, спрямованих на більш результативну боротьбу правоохоронних органів з рецидивною злочинністю. Необхідно забезпечити належний соціальний захист осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі; налагодити в країні через засоби масової інформації за допомогою і підтримкою громадськості контрпропаганду злочинної діяльності; протидіяти залученню у злочинну діяльність неповнолітніх та молоді.

До заходів цього напряму боротьби з рецидивною злочинністю належать також законотворча робота щодо вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, кримінально-виконавчого законодавства.

Нагальною потребою є підвищення рівня оперативно-розшукової роботи з виявлення і припинення злочинної діяльності рецидивістів; забезпечення ефективної взаємодії і координації зусиль правоохоронних органів у виконанні програм боротьби з рецидивною злочинністю.

Потребує дальшого розвитку і вдосконалення міжнародне співробітництво у сфері боротьби з рецидивною злочинністю.

Переглядів: 1125