• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття окремого провадження. Його відмінність від інших видів цивільного судочинства.

Окреме провадження – це самостійний вид провадження цивільного судочинства, який характеризується специфічним процесуальним порядком розгляду і вирішення точно визначеного законом складу цивільних справ, у яких суд встановлює події, дії, стан (юридичні факти), здійснює захист охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.

Окреме провадження – це вид непозовного цивільного судо­чинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про під­твердження наявності або відсутності юридичних фактів, що ма­ють значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно зі ст.234 ЦПК суд розглядає в порядку окремого прова­дження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення ци­вільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встанов­лення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу без­хазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спад­щини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в при­мусовому порядку; 10) обов'язкову госпіталізацію до протитубер­кульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю, щодо фізичних і юридичних осіб.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою по­дружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розі­рвання, про відновлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

Особливостями справ даного виду провадження є:

а) у порядку окремого провадження може вирішуватися тільки спір про факт, про стан, але не спір про право;

б) справа порушується за заявою, а тому немає позовної заяви, немає позову;

в) немає сторін, оскільки відсутній спір про право, а є заявники, заінтересовані особи;

г) коло заявників чітко визначає закон;

д) немає інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасть, мирова угода, тощо);

е) справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами ЦПК, але з доповненнями та виключеннями, обумовленими особливостями цих справ;

ж) предметом окремого провадження є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових прав або підтвердження наявності або відсутності неоспорюваних прав[66].

Загальний порядок розгляду справ окремого провадження за­кріплений у ст.235 ЦПК. Під час розгляду справ окремого прова­дження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні га­рантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи ін­тересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо все­бічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. З ме­тою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Справи окремого провадження роз­глядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим осо­бам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Мета окремого провадження - виявити і констатувати ті чи інші обставини, з якими норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення у заявника певних прав чи обов'язків. Самі суб'єктивні права повинні здійснюватись поза межами окремого провадження.

Специфічність мети окремого провадження можна просте­жити у порівнянні з позовним провадженням. Одним з основ­них завдань, яке розв'язується судом у позовному проваджен­ні, є розв'язання спору між цими особами з приводу матеріальних правовідносин.

В окремому провадженні перед судом ставиться дещо інше завдання: захистити інтереси особи, а тим самим у подальшо­му - деяку групу її суб'єктивних прав, які випливають з її по­ложення в тих чи інших правовідносинах (трудових, шлюбних, сімейних).

У одних справах окремого провадження перед судом ставиться вимога про встановлення події або дії, в інших - про встановлення певного юридичного стану особи чи майна.

Встановлення юридичного факту - дії має місце у випадках вста­новлення фактів реєстрації шлюбу та розірвання шлюбу, народження, факту-події - при встановленні факту смерті особи в певний час і за певних обставин, факту каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних або громадських обов'язків, а факту-стану - при встановленні факту перебування на утриманні, у фактичних шлюбних відносинах, факту родинних відносин громадян, визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, факту усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами, а також визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим. Наприклад, безвісна відсутність - це юридичний стан особи, ко­ли протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ст. 43 ЦК). В усіх наведених випадках завдання суду полягає в тому, щоб визначити певну юридичну обставину, яка у подальшому визначить правове положення громадянина або його майна.

Серед основних ознак, які відрізняють окреме проваджен­ня від інших видів проваджень і служать підставою для об'єднання певних категорій справ у одне провадження, слід назвати такі:

1) об'єктом судового захисту є охоронюваний законом інтерес;

2) відсутність спору про право суб'єктивне;

3) суб'єктами процесуальних правовідносин є заявник та заінтересована особа;

4) процесуальним засобом порушення справ є заява.

Оскільки у справах окремого провадження відсутній спір про право суб'єктивне (ч. 6 ст. 235 ЦПК), у цих справах немає сторін з протилежними юридичними інтересами як суб'єктів матеріально-правових відносин - позивача і відповідача.

Згідно із ч. 4 ст. 234 ЦПК справи окремого провадження суд розглядає з участю заявників, заінтересованих осіб.

Окреме провадження відрізняється від інших видів цивіль­ного судочинства матеріально-правовою природою справ, які входять до його складу. Певні відмінності є також у правилах, що регулюють процес судового захисту охоронюваних зако­ном інтересів.

Як відомо, спори про право цивільне розглядаються в суді за винятками, передбаченими законом (ст. 15 ЦПК). Захист судом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу - це загальне правило, з якого можуть бути деякі спе­ціально обумовлені законом винятки.

Справи окремого провадження, навпаки, розглядаються судами тільки в силу прямих вказівок у законі. Такий висно­вок робимо з того, що судове встановлення фактів, реєстрація яких не передбачена, допускається тільки за умови дозволу закону; більшість юридичних фактів у окремому провадженні встановлюються тільки за такої необхідної умови, що заін­тересовані особи позбавлені можливості відновити загублені або знищені правовстановлювальні документи; перелік справ окремого провадження, розгляд яких віднесено до компетенції суду у порядку окремого провадження, передбачено у ст. 234 ЦПК.

Розгляд судами справ окремого провадження у порядку цивільного судочинства пов'язаний із захистом охоронюваних законом інтересів, а тим самим у подальшому - і захистом та реалізацією суб'єктивних прав фі­зичних та юридичних осіб на основі фактів, встановлених за допомогою доказів.

Встановлення в судовому порядку юридичного факту спрямоване на захист «охоронюваного законом інтересу» і здійснюється на основі заяви, яка є засобом порушення ци­вільної справи в суді.

Заявник у справах окремого провадження не звертається з матеріально-правовою вимогою до відповідача як у позовному провадженні. Суд розглядає заяву про встановлення певних обставин або певного юридичного положення осіб, якщо з наявністю чи від­сутністю таких обставин закон пов'язує виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян.

Окреме провадження - це діяльність суду щодо захисту охоронюваних законом інтересів.

Цей «охоронюваний законом інтерес» заявника як об'єкт судового захисту у справах окремого провадження виявляється лише у встановленні наявності або відсутності певного юридичного факту (події, дії, стану). Суд в окремому провадженні не розглядає зміст правовідносин. Його метою є визначення наявності або відсутності лише окремих частин правовідносин - юридичних обставин, які складають певні юридичні факти, а не загальні правовідносини. Він не має повноважень робити висновки про права і обов'язки заінтересованих осіб, його завдання обмежується констатацією наявності або відсутності фактів, що мають юридичне значення.

З позиції цивільного процесу охоронюваний законом інтерес заявника полягає у встановленні певних обставин справи, які в майбутньому нададуть особі відповідні права. Висновки про права здійснюють органи, у яких рішення після набрання ним за­конної сили, підлягає реалізації, зокрема нотаріуси, пенсійні органи, органи РАЦСу тощо.

У процесуальному значенні «охоронюваний законом інте­рес» відрізняється від суб'єктивного права тим, що він не суп­роводжується певною вимогою до інших учасників процесу.

Отже, можна зробити висновок, що засобом захисту «охоронюваних законом інтересів» у окремому провадженні є рішен­ня суду про констатацію юридичного факту. Тобто з набранням судовим рішенням законної сили юридичні обставини перетво­рюються у юридичні факти, а охоронюваний законом інтерес стає підставою для отримання особою певних прав, які визна­чаються законом на підставі встановленого юридичного факту.

Отже, з позицій цивільного процесуального права для виз­начення наявності спору про право у окремому провадженні достатньо, щоб він був направлений на матеріально-правові відносини, у ньому брали участь не менше двох осіб з проти­лежними інтересами у справі і сторони обґрунтовували свої доводи відповідними доказами.

Передбачені ч. 6 ст. 235 ЦПК процесуальні наслідки, тобто залишення заяви без розгляду, настають за умов, які можна визначити, аналізуючи цю норму права: коли спір має ма­теріально-правовий характер та підлягає вирішенню в позов­ному порядку, тобто спір про право, який виникає з цивіль­них, житлових, сімейних, земельних, трудових відносин; су­б'єктами такого спору повинні виступати суб'єкти цивільних, сімейних, трудових відносин тощо (приватне право); спір про право повинен бути підвідомчий суду.

Спір про право в такому розумінні в окремому провадженні не може бути предметом розгляду, а навпаки, він «знищує» окреме провадження.

Справи окремого провадження розглядаються за участі заявника і заінтересованих осіб (ч.4 ст.235 ЦПК). Ці суб'єкти мають юридичний інтерес у результатах розгляду справи судом і є особами, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК). Розгляд справ окремого провадження з участю цих суб'єктів дає суду можливість всебічно та повно з'ясувати всі обставини справи і тим самим захистити їх інтерес. Ці суб'єкти характеризуються такими ознаками:

- заінтересованість у результатах розгляду судом справи да­ного виду провадження, яка зумовила порушення ними про­цесу чи їх вступ (притягнення) у процес для захисту охоронюваних законом інтересів;

- порушення справи для захисту охоронюваних законом інтересів інших осіб (у випадках, передбачених законом) або для давання висновку у справі з метою здійснення своїх повноважень і захисту інтересів держави (ст. 45 ЦПК);

- можливість своїми процесуальними діями впливати на хід судочинства (його порушення, розвиток, припинення), тобто на діяльність суду щодо здійснення правосуддя у справах окремого провадження.

Заявник - це особа, в інтересах якої в суді порушується справа про встановлення певних обставин або правового стату­су громадянина, необхідних для реалізації нею особистих і майнових прав, без судового підтвердження яких вона позбав­лена можливості здійснити ці права. Заявник стає на захист своїх охоронюваних законом інтересів.

Характерними рисами заявника у справах окремого про­вадження є такі:

- необхідність судового підтвердження обставин, без яких заявник позбавлений можливості здійснити свої права;

- порушення справи для захисту його охоронюваних зако­ном інтересів, якщо відсутній спір про право;

- його особиста процесуальна та матеріально-правова заін­тересованість у справі, яка виявляється як у поширенні на нього всіх правових наслідків судового рішення, яке набрало законної сили, так і в обов'язковому правовому зв'язку встановлюваного судом факту (обставини) з охоронюваним зако­ном інтересом заявника та його правом;

- покладення на заявника судових витрат.

Отже, при прийнятті заяви у справах окремого провадження перевіряється наявність у заявника юридичної заінтересованості.

Рішення про встановлення юридичного факту може вплинути на реалізацію заявником суб'єктивного матеріального права. Обов'язково має бути прямий зв'язок між встановлюваним юридичним фактом (обставиною) і суб'єктивним майно­вим чи особистим немайновим правом заявника. Факти, які встановлює суд, повинні мати юридичний характер, тобто породжувати правові наслідки для заявника. За відсутності такого зв'язку особа, яка звернулася до суду, не набуває правосуб'єктності заявника.

У справах окремого провадження беруть участь заінтересо­вані особи, визначенню кола яких має сприяти чітка вказівка заявника у заяві до суду мети, для якої потрібно встановити цей факт.

При визначенні кола заінтересованих осіб слід враховувати їх юридичний інтерес не тільки особистого і майнового харак­теру, але і той, що в окремих випадках має державний і право­вий характер. У зв'язку із цим автори вважають, що до заін­тересованих осіб слід віднести:

1) осіб, взаємовідносини яких із заявником залежать від мети факту, що підлягає встановленню;

2) організації і установи, в яких заявник реалізовуватиме рішення про встановлення юридичного факту, тобто в яких будуть здійснені права осіб, що виникли внаслідок судового встановлення юридичного факту;

3) організації та установи, які згідно із законом мали б за­свідчити той чи інший юридичний факт, але з тих чи інших причин своєчасно цього не зробили і така можливість вже втрачена.

До першої групи заінтересованих осіб належать фізичні та юридичні особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки. Права заінтересованих осіб знаходяться у юридичному зв'язку із суб'єктивними правами заявників і зумовлюються встановленням юридичного факту. Інтереси заінтересованих осіб можуть суперечити інтересам заявника. Отже, притягнення (вступ) цих заінтересованих осіб має важливе практичне значення, оскільки вони мають можливість у процесі розгляду справи про встановлення юри­дичного факту своєчасно заявити про порушення чи оспорювання їх суб'єктивних прав у зв'язку із встановлюваним судом фактом.

Заінтересовані особи беруть участь у справах окремого провадження з метою захисту своїх інтересів або інтересів держави. Але на відміну від заявника ці особи самі не порушують справу, а вступають у вже розпочатий процес з власної іні­ціативи або притягуються до участі в справі судом.

На заінтересовану особу так само, як і на заявника поширюється законна сила судового рішення. Істотна відмінність між ними полягає в тому, що у заявника певне суб'єктивне матеріальне право залежить від обставин, без судового встановлення яких він позбавлений можливості здійснити його, а права заінтересованої особи перебувають у визначеному стані, тобто заінтересована особа на момент судового розгляду справи вже має такі права (наприклад інші спадкоємці за законом) або коли вона бере участь у процесі з метою захисту інтересів інших осіб (держави).

Заінтересованість другої групи осіб має державний і право­вий характер. Так, це має місце тоді, коли органи РАЦСу будуть зобов'язані на підставі судового рішення про встановлення юридичного факту провести реєстрацію і видати заінтересованій особі відповідний документ.

Щодо останньої групи осіб, то вони особистої чи державної заінтересованості в результатах справи не мають і на хід судо­вого розгляду не впливають. Отже, відносити ці органи до заінтересованих осіб неправильно, оскільки цим органам не надано право представляти державні інтереси та вони мають вчиняти дії лише відповідно до їх компетенції. Участь у спра­вах даних органів як заінтересованих осіб буде відволікати їх від виконання прямих обов'язків. Про це свідчить і судова практика. Важко знайти у цих органів інтерес, який спонука­тиме їх до участі у справі, оскільки їх права не можуть зачіпатись у рішенні суду. З точки зору покладення на ці органи обов'язку визнавати встановлений у судовому порядку факт внаслідок його преюдиційності участь такого органу обов'яз­кова. Але існує для таких органів інша, більш широка властивість судового рішення - загальнообов'язковість, яка змушує ці органи визнавати встановлений судом факт та реалізувати рішення незалежно від їх ставлення до нього. Отже, особиста участь цих органів у справах окремого провадження необов'язкова. Інша річ, коли у цих органів внаслідок їх компетенції існують відомості, що можуть вплинути на рішення су­ду, таку участь у процесі також немає можливості визнавати як участь заінтересованої особи. Участь цих органів слід розцінювати як участь «свідків» або «осіб, які утримують письмові або речові докази». Щодо явки даних осіб у судове засідання, то питання вирішується залежно від конкретних обста­вин справи.

Заінтересованими особами є особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права й обов'язки.

У частині 5 ст. 31 ЦПК зазначено, що заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права та обов'язки сторін за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК. Але окреме провадження відрізняється від позовного тим, що у ньому відсутні сторони з протилежними юридичними інтересами. У статті 31 ЦПК передбачено спеціальні процесуальні права сторін, а саме: змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, закінчити справу мировою угодою тощо. Але дані права не можна поширювати на суб'єктів окремого провадження - заявника та заінтересованих осіб за аналогією, без урахування особливостей процесуальної природи даного виду провадження. У зв'язку з цим в законі слід передбачити спеціальні процесуальні права заявника та заінтересованих осіб. Щодо загальних процесуальних прав та обов'язків, пе­редбачених у ст. 27 ЦПК, то заявник і заінтересовані особи на­ділені цими правами у силу того, що законодавець у ст. 26 ЦПК відніс їх до осіб, які беруть участь у справі.

З аналізу ст. 31 ЦПК у відповідача є право визнавати позов повністю або частково, що може розглядатись як «перший крок» до укладення мирової угоди, оскільки передбачається, що здійснення прав позивача залежить від відповідача. Однак при розгляді справ окремого провадження відсутній такий суб'єкт, а заінтересованих осіб не можна ототожнювати з від­повідачами у справі. Тому, з одного боку, заінтересовані особи мають право визнавати або заперечувати наявність обставин, які підлягають встановленню, а з іншого - визнання певних обставин заінтересованими особами може розглядатись лише як побічний доказ їх існування, а при запереченні проти вимог заявника спонукати суд до більшої уваги при розгляді справи. Останній випадок, на думку авторів, може супроводжуватись заявою заінтересованої особи про порушення або ос­порювання її прав, що при наявності відповідних передумов має викликати необхідність залишення заяви окремого провадження без розгляду (ч. 6 ст. 235 ЦПК) та розглядати спра­ву (позов та заяву окремого провадження) у порядку позовно­го провадження.

Заява у справах окремого провадження є процесуальним засобом порушення справи, подається до суду і розглядається в певному процесуальному порядку, характерною рисою якого є надання всім заінтересованим особам єдиних процесуальних гарантій.

В силу особливостей інтересу, про захист якого просить заявник у окремому провадженні, його заява не містить матеріально-правової вимоги. Складний характер позову, який по­єднує у собі як процесуальні, так і матеріальні вимоги, для заяви не характерний.

Заява не спрямована на те, щоб ініціювати суд на розв'язання матеріально-правового спору. Спір про право суб'єктив­не не є предметом судового розгляду справ окремого провадження, а тому порядок розгляду таких справ, в яких відсутній спір про право, потребує особливої процедури формування са­мостійного виду провадження.

Заява про порушення справи є здійсненням процесуально­го права на звернення до суду за захистом. Але було б помилковим надати заяві окремого провадження суто процесуального характеру, з огляду на відсутність у заяві матеріально-пра­вових рис розглядати її лише як засіб захисту процесуального інтересу. Справді, заява не містить у собі матеріально-право­вої вимоги - питання про матеріальне суб'єктивне право заяв­ника взагалі не ставиться. Але якщо воно виникає, то породжує підвідомчий суду спір про право, у зв'язку з чим справа набуває позовного характеру з усіма правовими наслідками (ч. 6 ст. 235 ЦПК). Проте якщо спір про право непідвідомчий суду, справа про встановлення юридичного факту розгляда­ється в порядку окремого провадження.

Але, зрозуміло, що «охоронюваний законом інтерес» заявника, за захистом якого він звернувся до суду, має матеріально-правовий відтінок. Саме тому закон вимагає, щоб у більшості справ окремого провадження у заяві зазначалося, для якої мети заявнику необхідне встановлення даного факту. Це має місце у справах про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим (ст. 247 ЦПК), встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 258 ЦПК). В інших справах окремого провадження мета встановлення юридично­го факту випливає із змісту факту, що встановлюється. Так, у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним - це захист матеріального становища особи, яка обмежується у дієздатності, її сім'ї, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати (ч.1 ст. 238 ЦПК), у справах визнання громадянина недієздатним - позбавлення особи, яка у резуль­таті психічного розладу, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, можливості діяти на шкоду собі та іншим особам (ст. 238 ЦПК) тощо.

Щодо змісту та форми заяв у справах окремого провадження, то форма є письмовою, а зміст регламентується окремою нормою для певної категорії справ. Так, у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання особи недієздатною та поновлення дієздатності фізичної особи - це ст. 238 ЦПК. Зміст заяв інших справ окремого провадження передбачено у статтях 243, 247, 252, 258, 261, 270, 275, 280, 284, 288 ЦПК.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір у справах окремого провадження складає 0,1 мінімальної заробітної плати. Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» не сплачується судовий збір за подання: заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням; заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; заяви про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

1. Справи, що розглядаються судом у порядку окремого провадження

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засоба­ми, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст.36 ЦК).

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усві­домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Відкриття провадження. Заява про обмеження цивільної дієздат­ності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнан­ня фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем про­живання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у нарколо­гічному або психіатричному закладі, - за місцезнаходженням цього закладу (ст.237 ЦПК).

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органами опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими дохода­ми або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органами опіки й піклування.

Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути по­дана членами її сім'ї, близькими родичами незалежно від їх спіль­ного проживання, органами опіки та піклування, психіатричним закладом (ст.237 ЦПК).

У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний роз­лад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо, по­ставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за зако­ном зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими дохода­ми або позбавлення її цього права повинні бути викладені обста­вини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші на­слідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психіч­ний розлад, внаслідок чого особа не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст.238 ЦПК).

Підготовка справи до розгляду. Відкривши провадження по справі, суддя повинен вжити заходів у ході її підготовки до залу­чення до процесу всіх юридично заінтересованих у результаті роз­гляду справи осіб і до того, щоб суд мав усі необхідні докази під час розгляду справи.

Фактичні обставини, що підлягають встановленню по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздат­ним, можуть бути встановлені за допомогою всіх передбачених за­коном засобів доказування: пояснень заявників і інших юридично заінтересованих у результаті розгляду справи осіб, показань свід­ків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Згідно зі ст.239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про пси­хічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлен­ня її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

Судово-психіатрична експертиза призначається судом за наяв­ності обґрунтованих даних, що дозволяють сумніватися в повно­цінності психічного здоров'я громадянина (є довідка про лікуван­ня в психіатричній лікарні, довідка про психіатричний діагноз і тощо). Одного клопотання сторони про призначення експертизи відносно іншого громадянина недостатньо, тому що тоді мова буде йти про втручання в приватну сферу.

У виключних випадках, коли особа, відносно якої відкрите про­вадження по справі про обмеження її цивільної дієздатності чи ви­знання її недієздатним, явно ухиляється від проходження експер­тизи, суд у судовому засіданні при участі лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

Висновок про недієздат­ність повинен робити суд, а не експерт.

Розгляд справи в суді. Справи про обмеження цивільної діє­здатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої роз­глядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я. Судові витрати, пов'язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави. Суд, установивши, що за­явник діяв недобросовісно, без достатньої для цього підстави, стя­гує із заявника всі судові витрати (ст.240 ЦПК).

Повнолітні члени сім'ї громадянина, який зловживає спиртни­ми напоями або наркотичними засобами, можуть заперечувати проти обмеження його дієздатності. У цьому випадку суду необхід­но ретельно перевірити обґрунтованість доводів цих осіб.

Якщо провадження у справі буде зупинено у зв'язку з відмовою заявника від своєї вимоги, то ця обставина не виключає можливос­ті порушення згодом цим же заявником справи про обмеження діє­здатності того ж громадянина у випадку, якщо він продовжує зло­вживати спиртними напоями або наркотичними засобами і після припинення провадження у справі.

Рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення про обмеження ци­вільної дієздатності фізичної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоря­джатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздат­ною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за по­данням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.

Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначе­ної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухва­лу. Суд за заявою особи, над якою встановлене піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу.

Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклуваль­ника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.

Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатнос­ті фізичної особи та відновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недіє­здатною та відновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. В разі її видужання або значного по­ліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.

Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування (ст.241 ЦПК).

Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка є матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рі­шенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої осо­би за письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду (ст.35 ЦК).

Відкриття провадження. Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздат­ності у випадках, передбачених ЦК України, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання (ст.242 ЦПК).

У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної діє­здатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня осо­ба працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

Розгляд справи в суді. Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а та­кож представників органів опіки та піклування. Участь представ­ників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов'язко­вою (ст.244 ЦПК).

Рішення суду. Суд, розглянувши заяву про надання неповно­літній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює рішен­ня, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявни­ка. У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі нада­ється повна цивільна дієздатність Після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду про надання неповнолітній особі пов­ної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили над­силається органові опіки та піклування (ст. 245 ЦПК).

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою

Якщо місцезнаходження одного із суб'єктів матеріально-право­вих відносин невідоме, це сприяє невизначеності правового положен­ня інших суб'єктів цих правовідносин. Така невизначеність може по­рушувати інтереси зазначених осіб, утруднює або унеможливлює здійснення ними своїх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Для захисту їх інтересів закон передбачає можливість ви­знання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання не­має відомостей про місце її перебування (ст.43 ЦК).

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (ст.46 ЦК).

Висновок суду про встановлення безвісної відсутності базується на юридичному припущенні знаходження громадянина в живих, а оголошення померлою – на припущенні смерті особи. Викорис­тання замість достовірних доказів припущень – наслідок браку відомостей про те, де ж перебуває той або інший громадянин, жи­вий він чи помер. Однак висновок суду про невідомість знаходжен­ня людини протягом певного строку повинен відповідати об'єктив­ній істині і підтверджуватися достовірними доказами.

Відкриття провадження. Заява про визнання фізичної особи без­вісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місце перебування якої не­відомо, або за місцезнаходженням її майна (ст.246 ЦПК).

У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають під­стави припустити її загибель від певного нещасного випадку (ст.247 ЦПК).

Вказівка в заяві мети допомагає суду встановити, чи є у заявни­ка юридичний інтерес у справі, і визначити коло заінтересованих осіб. Справи такої категорії можуть порушуватися з метою припи­нення шлюбу, призначення пенсії, одержання спадщини або ви­требування з майна безвісно відсутнього.

Обставинами, що підтверджують безвісну відсутність громадя­нина, є будь-які дані, що свідчать про те, що протягом року в місці його проживання немає відомостей про те, де перебуває громадя­нин (виписка з будинкової книги, негативні відповіді на запити реєстраційних служб за місцем народження, роботи або передба­чуваного знаходження, відомості про розшук, проведений органа­ми внутрішніх справ тощо). У заяві повинен бути підтверджений строк тривалості відсутності громадянина в місці постійного про­живання.

Підготовка справи до розгляду. Суд до початку розгляду спра­ви встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідо­ме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем про­живання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за остан­нім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідомо. Одночасно суд вживає заходів че­рез органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над май­ном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено (ст.248 ЦПК).

Суддя також повинен з'ясувати, чи не є відсутність громадяни­на навмисною (наприклад, переховується з метою уникнути кри­мінальної відповідальності, ухиляється від сплати аліментів або виконання якого-небудь іншого обов'язку). Для цього суддя пови­нен направити запити в органи міліції, опитати близьких відсут­ньої особи.

Розгляд справи в суді. Суд розглядає справи за участю заявни­ка, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за по­трібне допитати, і ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою.

У резолютивній частині рішення суд повинен указати прізви­ще, ім'я, по батькові громадянина, рік і місце його народження, останнє відоме місце проживання, початок безвісної відсутності або дату смерті громадянина, якщо вона відома.

Після набрання законної сили рішенням про оголошення фі­зичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщи­ни, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, - відповідному ор­гану місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкоємного майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального ар­хіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотарі­усу для вжиття заходів з охорони спадкового майна (ст.249 ЦПК).

У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було ви­знано безвісно відсутньою або оголошеної померлою, або відомос­тей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням осо­би або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно від­сутньою або оголошення її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або іншою заінтересованою особою. Копію рішення суд направляє від­повідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть (ст.250 ЦПК).

Висновок суду про встановлення безвісної відсутності базується на юридичному припущенні знаходження громадянина в живих, а оголошення померлою - на припущенні смерті особи. Викорис­тання замість достовірних доказів припущень - наслідок браку відомостей про те, де ж перебуває той або інший громадянин, жи­вий він чи помер. Однак висновок суду про невідомість знаходжен­ня людини протягом певного строку повинен відповідати об'єктив­ній істині і підтверджуватися достовірними доказами.

Усиновлення

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для за­безпечення стабільних та гармонійних умов її життя (ст.207 СК).

Відкриття провадження. Заява про усиновлення дитини або повно­літньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхньо­го піклування, подається до суду за місцем їх проживання (ст.251 ЦПК). Подача такої заяви через представника не допускається (ст.223 СК).

Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновленої дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини.

До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути до­дані такі документи:

1. копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним із подружжя;

2. медичний висновок про стан здоров'я заявника;

3. довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

4. документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;

5. інші документи, визначені законом.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями крім документів, зазначених у ЦПК, додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відпо­відної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можли­вість спілкування з дитиною.

До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є гро­мадянином іншої держави, крім документів, зазначених у ЦПК, додаються згода законного представника дитини та згода компе­тентного органу держави, громадянином якої є дитина.

Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізова­ні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі доку­менти повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.

Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити ві­домості, зазначені в ЦПК, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви повинні бути додані документи, зазначені в ЦПК, а також згода особи на усиновлення (ст.252 ЦПК).

Підготовка справи до розгляду. Суддя під час підготовки спра­ви про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклу­вання, а по справах, провадження в яких відкрито за заявами іно­земних громадян, - уповноваженого органу виконавчої влади.

Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:

1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

2) свідоцтво про народження дитини;

3) медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізич­ний і розумовий розвиток;

4) у випадках, передбачених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення.

Суд у разі необхідності, може вимагати подання інших доку­ментів (ст.253 ЦПК).

Розгляд справи в суді. Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органів опіки та піклу­вання або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дити­ни, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усинов­лення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обо­в'язковою участю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за по­трібне допитати.

Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встанов­лених СК України, суд розглядає справу в закритому судовому за­сіданні.

Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхід­ною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи.

Рішення суду. За результатами розгляду заяви про усиновлен­ня суд ухвалює рішення.

У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявни­ком (заявниками).

Суд не може відмовити особі в. усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ч.3 ст.224 СК).

За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження уси­новленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновле­ної повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками.

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників).

Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до на­брання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на п усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.

У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рі­шення про усиновлення, але до набрання законної сили, суд скасо­вує своє рішення і залишає заяву без розгляду.

Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду. Для внесення змін актового запису про наро­дження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільно­го стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлен­ня дітей іноземцями – також до уповноваженого органу виконав­чої влади (ст.255 ЦПК).

Встановлення фактів, що мають юридичне значення

Під фактом, що має юридичне значення, розуміється подія або дія, що тягне відповідно до закону певні правові наслідки. Встанов­лення факту, що не має юридичного значення, безпредметно, у зв'язку з чим суд відмовляє в проханні встановити такий факт. Суд встановлює факти, від яких залежать виникнення, зміна, припи­нення особистих або майнових прав громадян, організацій.

Стаття 256 ЦПК приводить перелік фактів, що мають юридич­не значення:

1.наявність родинних відносин між фізичними особами;

2. перебування фізичної особи на утриманні;

3. каліцтво, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

4.реєстрація шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5.проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6. приналежність правовстановлюючих документів особі, прі­звище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначе­ні в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, міс­цем і часом народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або в паспорті;

7. народження особи в певний час у випадку неможливості реє­страції органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8. смерть особи в певний час у випадку неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежать виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не передбачений інший порядок їх встановлення.

Справи про встановлення факту приналежності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.

Окреме провадження являє собою форму правосуддя по цивіль­них справах, а звідси повинно випливати, що навіть у випадку від­сутності спору заява в суд подається для захисту охоронюваного законом інтересу якоїсь конкретної особи. Це означає, що:

1) суд не повинен займатися посвідченням фактів. Для цього існують інші органи: нотаріальні, РАЦСу, внутрішніх справ, міграційна служба тощо;

2) суди не повинні встановлювати факти, якщо вони вже вста­новлені і ніким не оспорюються, а для підтвердження факту досить звернутися в орган, що відає його встановленням (при втраті свідоцтва досить звернутися за видачею його дубліката);

3) суди не повинні встановлювати факти, якщо закон передба­чає для цього спеціальний порядок і існує можливість підтвердити факт у встановленому порядку (приналежність документів, що за­свідчують особистість, може бути встановлена в органах РАЦСу, внутрішніх справ).

Суди можуть приймати заяви про встановлення фактів, що ма­ють юридичне значення, і розглядати їх у порядку окремого про­вадження при дотриманні наступних умов:

1. відповідно до закону такі факти породжують юридичні на­слідки (виникнення, зміну або припинення особистих чи майно­вих прав фізичних або юридичних осіб);

2. встановлення факту не пов'язується з наступним вирішен­ням спору про право;

3. заявник не має іншої можливості одержати або відновити на­лежні документи, що засвідчують факт, який має юридичне зна­чення;

4. чинним законодавством не передбачений інший (позасудовий) порядок їх встановлення.

Відкриття справи. Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання (ст.257 ЦПК).

У заяві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити та з якою метою; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що засвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтвер­джують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів (ст.258 ЦПК).

Якщо суддя дійде висновку про те, що заявник юридично не заінтересований у встановленні факту (тобто встановлення даного факту для заявника не тягне ніяких правових наслідків), він від­мовляє в прийнятті заяви, а якщо справа вже порушена, то прова­дження в справі припиняється шляхом постановления ухвали.

Розгляд справи в суді. Справи про встановлення фактів, що ма­ють юридичне значення, повинні розглядатися судом за участю за­явника і заінтересованих у результаті розгляду справи громадян та відповідних організацій (органів соціального захисту, військко­матів і т.п.).

У судовому засіданні суд з'ясовує, чи мав місце дійсно факт, про встановлення якого просить заявник, чи має він юридичне зна­чення для заявника і чи є умови, за яких припустиме встановлен­ня факту.

Якщо заявником подані в суд заяви про встановлення декіль­кох фактів, що мають юридичне значення, всі ці заяви можуть бути об'єднані і розглянуті в одній справі. Інші вимоги в цьому провадженні розглядатися не можуть.

У рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мета його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстра­ції в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нота­ріальному посвідченню, не заміняє собою документів, що видають­ся цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів (ст. 259 ЦПК).

Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі

Цінний папір на пред'явника – це документ, у якому не вказу­ється конкретна особа, на користь якої необхідно вчинити вико­нання. Виходячи із цього особою, уповноваженою на здійснення вираженого в такому цінному папері права, є будь-який власник цінного папера. Таким чином, скористатися правами, що виплива­ють з цінного папера, може будь-яка особа, у тому числі і та, якій дійсно ці права не належать. Для захисту інтересів законного влас­ника цінного папера і передбачений судовий порядок відновлення прав щодо документів на пред'явника.

Відкриття провадження. Особа, яка втратила цінний папір на пред'­явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнан­ня їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір. Заява подається до суду за місцеперебуванням емітента цінного папера на пред'явника або за місцем платежу за векселем (ст.260 ЦПК).

У заяві до суду про визнання втраченого цінного папера на пред'­явника або векселя недійсним та відновлення прав на них повинно бути зазначене:

1. ім'я і місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи – заявника;

2. обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель;

3. повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя – вид, номер бланка, сума векселя, дата і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця й інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також пер

Переглядів: 7857