Право касаційного оскарження.

Касаційне провадження– це стадія цивільного процесу, яка передбачає перевірку судом касаційної інстанції законності судових актів, що набрали законної сили[98].

Касаційне провадження є додатковою процесуальною гарантією забезпечення законності судових рішень, захисту прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Водночас, касаційне провадження є формою забезпечення однакового правозастосування законів при вирішенні цивільних справ, адже суд касаційної інстанції має можливість виправити помилки судів першої та апеляційної інстанції щодо застосування норм матеріального і процесуального права.

З приводу концепції касаційного перегляду (чи має вона бути аналогічною апеляційному провадженню, тобто передбачати перегляд справи у повному обсязі, або касаційна інстанція має виконувати функцію підтримання єдиного застосування норм матеріального та процесуального) існують різні підходи.

Так, Є.Ткаченко зауважує, що з огляду на встановлені у ст. 335 ЦПК межі перегляду касаційною інстанцією рішень судів, що полягають у перевірці правильності застосування норм матеріального та процесуального права, а також на зміст ст.ст. 335, 338, 341 ЦПК, можна дійти висновку, що касаційний суд не є більше «повноцінною» касаційною інстанцією, а здійснює вузько наглядові функції, яких недостатньо для захисту прав та інтересів громадян.

На думку С.Я.Фурси, загальний аналіз ст.332 ЦПК свідчить про її невідповідність ст.129 Конституції, що гарантує змагальність сторін і свободу в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Про обов’язок суду повідомляти громадян про розгляд справи і його відкритий характер говориться в загальних принципах судочинства, зокрема ст.6 ЦПК. Право на звернення до суду не повинно обмежуватися поданням лише письмових скарг, оскільки скаржник повинен бути наділений правом на безпосереднє звернення і висловлення своєї позиції, а також на її уточнення і підсилення своєї позиції до ухвалення судом рішення. Таке право зумовлене і принципом змагальності, оскільки скаржник опиняється у гіршому становищі через те, що останнє слово залишається не за особою, права якої порушені, а за тим суб’єктом, який останнім дає відзив на касаційну скаргу.

Не погоджуючись із цією точкою зору, Д.Д.Луспеник зауважує, що для ефективності касаційного провадження за міжнародними правовими стандартами необхідні такі умови: 1) можливість перегляду лише у виняткових випадках, перелік яких встановлюється у законодавстві; 2) під час такого перегляду не повинен відбуватися розгляд справи по суті; 3) встановлення прийнятних строків перегляду; 4) оскарження відбувається юридично заінтересованими особами; 5) існує лише одна інстанція, яка переглядає судові рішення, що набули законної сили.

Ефективність перегляду судових рішень пов’язана, перш за все, з інстанційною побудовою в нутрі судової системи, оптимальною моделлю якої є трьохланкова система, суть якої викладена у Рекомендації № R (95), прийнятої Комітетом Міністрів держав-членів Ради Європи 07.02.1995 р. Відповідно до цієї Рекомендації, питання судового спору мають визначатися на рівні суду першої інстанції, в який і надаються усі претензії, факти і докази (ст.2). У той же час має існувати можливість контролю за будь-яким рішенням суду першої інстанції з боку суду другої інстанції (п. „а” ст.1). Суд третьої інстанції у Рекомендації визначається як суд, який реалізує право, сприяє єдиному тлумаченню закону (п. „с” ст.7), і звернення до нього розглядається к виняток, допустимий не з усіх справ, а з тих, „що заслуговують третього судового розгляду” (п. „с” ст.7), за умови, що ці справи вже пройшли слухання у судах двох інстанцій (п. „в” ст.7).

Як зауважує Д.Д.Луспеник, суть перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, полягає у здоланні його законної сили, впливі на остаточно вирішену справу. З огляду на що, перегляд судових рішень, які набрали законної сили, хоча і можливий, але має мати винятковий характер, тому вітчизняна касація і має переглядати цивільні справи у частині додержання нижчими судами норм матеріального і процесуального права (питання права, законності), і не займатися перевіркою обґрунтованості рішень (питаннями факту).

На думку Д.Д.Луспеника та Н.Ю.Сакари, касаційна скарга на рішення та ухвали повинна допускатися до розгляду лише за умови, що прийняте рішення суду касаційної інстанції необхідне для забезпечення єдності судової практики.

Відповідно до ч.2 ст.324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У ст.387 ЦПК РФ підстави для скасування або зміни судових постанов нижчих судів у порядку нагляду визначаються як суттєві порушення норм матеріального та процесуального права. Однак судова практика відчула суттєві складнощі у тлумаченні та застосуванні цієї норми.

Обґрунтування у чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального або процесуального права, є обов’язковою вимогою до змісту касаційної скарги (п.5 ч.2 ст.326 ЦПК). Наслідком порушення цієї вимоги є відмова у відкритті касаційного провадження (п.5 ч.2 ст.328 ЦПК). Разом з цим, згідно з ч.4 ст.328 ЦПК неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги.

Суб’єктами права на касаційне оскарження судових рішень є:

1) сторони;

2) інші особи, які беруть участь у справі;

3) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки.

На думку Д.Д.Луспеника, враховуючи те, що касаційний суд перевіряє лише законність, а не обґрунтованість судового рішення, тобто правовий бік справи, виступати у касаційній інстанції мають лише практикуючі юристи, за прикладом солістів (solicitors) або барристерів (barristers) у англійській правовій системі. Не даючи оцінки цій позиції, слід зазначити, що вона є лише пропозицією до удосконалення законодавчого регулювання касаційного провадження, адже відповідно до ч.4 ст.333 ЦПК дають свої пояснення сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Разом з цим, згідно з ч.5 ст.333 ЦПК у своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити лише ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

Органи та особи, які за законом мають право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси (ч.2 ст. 3, ст. 45, 46 ЦПК України), але не брали участі у справі, мають право на касаційне оскарження судових рішень, якщо таке право передбачено законом. Так, згідно з ч.3 ст. 37 Закону України «Про прокуратуру» право внесення касаційної скарги на судові рішення в цивільних справах надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі у розгляді справи Генеральному прокурору України, прокурорам АРК, областей, міст Києва і Севастополя, спеціалізованих прокуратур (на правах обласних), міжрайонним прокурорам, прокурорам міст, районів, районів у містах та прирівняних до них спеціалізованих прокуратур, їх першим заступникам і заступникам. Згідно з п.10 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право на касаційне оскарження судових рішень, ухвалених у справі за його зверненням.

Відповідно до ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, зміни кредитора чи боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках зміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, якщо правонаступництво допускається, воно може мати місце на будь-якій стадії цивільного процесу, у тому числі на стадії касаційного оскарження судового рішення. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. Тому право касаційного оскарження судових рішень у межах установлених ст. 325 ЦПК строків належить і правонаступнику такої особи.

У зазначених випадках на стадії касаційного провадження питання про процесуальне правонаступництво при поданні відповідних заяви і доказів вирішує суд касаційної інстанції (п. 2 постанови Пленуму ВССУ № 10 від 14 червня 2012 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку»).

Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. Приєднатися до касаційної скарги мають право і особи, які не брали участі у розгляді справи, проте суд вирішив питання про їх права і обов’язки (ч.1 ст. 329 ЦПК).

Правовими умовами приєднання до уже поданої касаційної скарги є:

1. тотожність правового обґрунтування незаконності рішення суду першої або апеляційної інстанції;

2. тотожність правових вимог до суду касаційної інстанції. Водночас, якщо вимоги особи, яка приєдналася до касаційної скарги, відрізнятимуться від відповідних вимог самої касаційної скарги, то таку заяву слід сприймати як самостійну касаційну скаргу.

Зміст заяви про приєднання до касаційної скарги у ЦПК не визначений. У літературі зазначається, що він має відповідати ст.326 ЦПК.

Заява про приєднання до касаційної скарги може бути подана протягом 3 днів з дня одержання копії касаційної скарги. За подання заяви про приєднання до касаційної скарги судовий збір сплачується у розмірі, визначеному для касаційної скарги.

Право на доповнення чи зміну касаційної скарги може бути здійснено лише протягом строку на касаційне оскарження. Статтею 330 ЦПК України не передбачено права суду касаційної інстанції вирішувати питання про поновлення пропущеного строку на внесення змін чи доповнень до касаційної скарги, тому відповідні заяви, подані після визначеного законом строку, не приймаються до розгляду, а повертаються ухвалою судді-доповідача.

Відповідно до ч.3 ст. 330 ЦПК особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження. Про прийняття відмови від скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу.

У разі закриття касаційного провадження у зв’язку з відмовою від касаційної скарги повторне оскарження цих рішень, ухвал цією особою не допускається.

З огляду на зазначене, спірною є позиція, за якої повернення касаційної скарги не може призводити до закриття провадження у справі за наявності заяви про приєднання до цієї скарги іншої особи, яка все одно має бути розглянута судом. Навряд чи запровадження цієї пропозиції у ЦПК є доцільним, оскільки зазначені обставини не позбавляють особу права звернутися до суду з касаційною скаргою.

Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції.

При відкликанні касаційної скарги суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги (ч.4 ст.330 ЦПК).

Об’єктом касаційного оскарження можуть бути:

1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішенняі ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у п.п. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч.1 ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Ухвалами, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, зокрема, є ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження, ухвала про повернення заяви, про закриття провадження у справі, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 25. Касаційне провадження	\|	Строк і порядок касаційного оскарження.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.