Міжнародний захист прав людини в умовах збройних конфліктів

Перші спроби розробити універсальні міжнародно-правові механізми захисту прав людини в умовах війни мали місце ще у другій половині ХІХ ст. Так, у 1864 р. з ініціативи Міжнародного комітету допомоги пораненим (нинішня назва – Міжнародний Комітет Червоного Хреста) 12 європейських держав підписали Конвенцію про полегшення долі поранених на полі бою. Ця Конвенція передбачала, що спеціально підготовлений персонал буде надавати допомогу пораненим на полі бою та доставляти їх до госпіталю, при цьому персонал, що надає таку допомогу, є нейтральним, недоторканним та не може бути взятий у полон.

Процес формування сучасної системи міжнародно-правових норм, спрямованих на забезпечення захисту прав людини в умовах збройних конфліктів (т.зв. “женевське право”) складається з трьох основних етапів:

1) прийняття у 1929 р. двох перших Женевських конвенцій – про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях та про режим військовополонених. Норми, закріплені цими конвенціями почали розглядатися як основоположні принципи міжнародного гуманітарного права, що підлягають неухильному виконанню воюючими державами незалежно від того, чи ратифіковані вони цими державами. Основною рисою цих конвенцій є їх спрямованість на забезпечення захисту прав поранених, хворих та полонених військовослужбовців держав;

2) прийняття у 1949 р. чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни, На відміну від попереднього етапу, прийняті конвенції спрямовані на захист прав не лише військовослужбовців воюючих держав, а й цивільного населення. Це такі конвенції:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;

· Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.

3) прийняття у 1977 р. двох додаткових протоколів до Женевських конвенцій 1949 р., спрямованих на забезпечення прав жертв військових конфліктів, що не розглядаються міжнародним правом як війни:

· І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.;

· ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

Виділяються такі основні принципи “женевського права”:

· воюють армії, а не народи;

· мирне населення користується спеціальним правовим захистом під час війни чи інших збройних конфліктів;

· військовополонені користуються спеціальним правовим захистом;

· поранені і хворі мають право не медичну допомогу, в т.ч. і з боку противника та нейтральних держав;

· заборона застосовувати особливо жорстокі види зброї (розривні кулі, протипіхотні міни) та зброю масового знищення (хімічна, токсична і бактеріологічна зброя тощо);

· наділення особливими правами персоналу Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

Відповідно до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. армія воюючої держави поділяється на дві категорії осіб – комбатантів і некомбатантів.

Комбатанти – це особи, що беруть безпосередню участь у бойових діях, тобто особовий склад частин і з’єднань сухопутних, морських і повітряних збройних сил, а також особовий склад внутрішніх військ, міліції, поліції та служб безпеки, що безпосередньо приймає участь у бойових діях. Крім того, до числа комбатантів також належать учасники збройного ополчення, загонів добровольців, партизан та цивільне населення, яке стихійно вчиняє збройний спротив противнику. Характеристикою належності до комбатантів є наявність у них постійних ознак, що відрізняють від цивільного населення – військової форми, знаків розрізнення, а також підпорядкування єдиному командуванню та відкрите носіння зброї у зоні ведення бойових дій.

Належність особи до категорії комбатантів наділяє її правом участі у бойових діях, а у випадку захоплення у полон – статусом військовополоненого та поширення на неї режиму військового полону. На комбатантів покладається обов’язок неухильного виконання законів і звичаїв війни, зокрема дотримання заборон чи обмежень у застосуванні окремих видів зброї, правил поводження з військовополоненими та цивільним населенням тощо. Невиконання подібних вимог є підставою для позбавлення особи статусу комбатанта та оголошення її воєнним злочинцем.

Некомбатанти – це особи, що входять до складу воюючої армії, але не беруть безпосередньою участі у бойових діях (медичний та інтендантський персонал, військові музиканти, юристи, інженери, капелани, похоронні команди тощо). Ці особи мають право застосовувати зброю лише для самооборони. До некомбатантів не можуть бути застосовані заходи воєнного насильства та режим військового полону. Воююча сторона, що захопила некомбатанта зобов’язана забезпечити йому можливість виконувати свої функції, зокрема, надавати медичну, духовну чи легальну допомогу, некомбатанти не можуть бути зобов’язані до виконання будь-яких примусових робіт, не пов’язаних з їх безпосередніми обов’язками.

Відповідно до ІV Гаазької конвенції 1907 р. особливим юридичним статусом наділяються парламентери, особи, спеціально уповноважені військовим командуванням однієї воюючої держави на ведення переговорів з військовим командуванням іншої держави. Парламентер і всі особи, що його супроводжують, користується недоторканністю під прикриттям білого прапора. Незважаючи на те, що підняття білого прапора не зобов’язує противника припиняти бойові дії, обстріл парламентерської групи вважається неприпустимим, а порушення недоторканності її членів розглядається як військовий злочин.

Не відносяться ні до категорії комбатантів, ні до категорії некомбатантів найманці та військові шпигуни.

Військові шпигуни (лазутчики, вивідачі) – це особи, які таємно чи під фальшивим приводом діють на території однієї з воюючих держав з метою збирання відомостей, що мають військове значення. Як військові шпигуни розглядаються особи, які виконують таємні розвідувальні операції не лише в місцях розташування військ противника, але і в його тилу. На військових шпигунів не може бути поширений режим військового полону, у випадку захоплення противником вони підлягають суду і покаранню за шпигунство відповідно до законодавства противника. Від військових шпигунів слід відрізняти військових розвідників, які на ворожій території виконують розвідувальні операції, не приховуючи свого статусу, в т.ч. і у власній військовій формі. На військових розвідників повністю поширюється статус комбатантів.

Найманці – це особи, що беруть участь у бойових діях на стороні однієї з воюючих держав, не є громадянами цієї держави, не перебувають у складі її збройних сил та отримують винагороду, яка значно перевищує звичайний розмір оплати у відповідній армії. Найманці розглядаються як воєнні злочинці і на них не поширюється режим військового полону.

Механізми захисту прав поранених і хворих визначаються Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. та Конвенцією про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р. Поранені і хворі особи, що входять до складу діючої армії, незалежно від жодних обставин мають право на отримання необхідної медичної допомоги. Будь-якій стороні, під владою якої перебувають поранені чи хворі військовослужбовці іншої держави, забороняється:

· посягати на життя і особисту (фізичну) недоторканність поранених і хворих;

· використовувати їх як заручників;

· посягати на їх людську гідність;

· застосовувати будь-які примусові заходи і заходи покарання інакше, як на підставі законного рішення невоєнного суду.

Механізми захисту прав військовополонених встановлені Конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 р. Елементами режиму військового полону є:

· заборона застосовувати до військовополонених акти насильства;

· заборона дискримінації за ознаками національності, віросповідання, політичних переконань;

· військовополонені зберігають свою правосуб’єктність;

· військовополонені зобов’язані підпорядковуватися законам і правилам, які діють в армії держави, що їх полонила;

· утримання військовополонених рядового, молодшого офіцерського та старшого офіцерського складу має бути роздільним;

· військовополонені зобов’язані називати своє ім’я, військове звання і номер частини. Інші відомості повідомляти вони не зобов’язані;

· військовополонені рядового складу можуть залучатися до примусових робіт, що не мають військового характеру;

· до військовополонених має допускатися персонал Червоного Хреста для надання допомоги, обліку та інспектування умов утримання;

· після закінчення стану війни військовополонені мають бути звільнені.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Міжнародні механізми захисту прав людини	\|	Поняття, предмет та джерела права міжнародної безпеки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.