Субота, Олександра

Яким міг бути настрій? Дві години тому готова кидатись вниз головою. Але перед цим була моделлю, обличчям респектабельного чоловічого журналу. Півдоби раніше вигнана матір’ю із квартири через Івана Олексійовича, що змінив кудрявого бригадира Володю з московського потягу, і якого, певніше за все, поміняє умовний Вазген. Життя – лайно, суцільний бруд! Не ховалась від свого нічного кошмару (він мирно хропів в сусідній кімнаті), а просто випалювала одну цигарку за іншою. Було настільки байдуже, наскільки це взагалі можливо. Очі рахували цятки на сірій стелі, безжалісно свердлили в ній дірки. Мов стоматолог-збоченець, який тільки і чекає прокльонів пацієнта. Пальці, що тримали бутерброд, робили мимовільні рухи, ніби збиваючи попіл з викуреної мить тому цигарки.

«За які-такі злочини мені це щастя? Чому так вийшло? Дивно… кого б ще із рідні записати собі у смертельні вороги? Мати, дід... Де там загубились мої рідні татусі – всі, скільки є… Я збожеволію, я вже на краю прірви, - гірко посміхнулась, пригадавши, аби не голос старого хвилин сто тому, її душа вже мандрувала б у блакитній височині. - От би все разом вміщалося в моїх долонях! Людські долі, високі і романтичні почуття, буденні звички і енергетика героїв, дитячі посмішки і дорослі вчинки – я би все пильнувала, оберігала б вартовим. Коли б я могла...

А може, я сама у всьому винна? Може, не нещасливий жереб обрав мені долю? Не кимсь невдало підкинута догори монета визначає її?»

Неконтрольовано тремтіли руки, здавалося, останні хвилини час від часу проговорювала вголос якусь нісенітницю. Раз за разом поправляла годинник на зап’ясті, торкалася своєї зачіски, - ніби прагнула цим знайти відповіді на поставлені тільки-но питання. Раптом захотілося все кинути. «Йде все під три чорти! Ну не-на-ви-джу їх! Прапори їм усім у руки! Вбивці!»

Нашвидку одяглася, в коридорі знайшла шмат паперу і огризок олівця, написала дідові, щоб не переживав – вона вирішила бути вдома з самого ранку, і попрохала його бути обережним. Все, вибігла геть на вулицю.

Які варіанти? Повертатися до матері не було жодного сенсу. Застати її в ліжку з черговим партнером, раптом побачити як воно без нічого стоїть біля холодильника, забираючи звідти пляшку пива? От прикро тільки, що друг і приятель від самого раннього дитинства, її плюшевий кавалер, лишився там на самоті. Один між збоченцями. Може, все ж, ризикнути? Не може дозволити знущатись над ним. Знала, що зустрічі мами зі своїми раптовими коханцями часом аж надто яскраві. Ні… ні, такого не може бути!

Йшла по бордюру, утримуючи рівновагу розведеними руками. Наспівувала своїх пісень, а двірники підмітали ранкові вулиці. Ці ранкові прибиральники метушилися перед своїм нікчемним шефом, імітуючи завзяття і бадьорий настрій. Тільки він, здається, бачив їх наскрізь, і ніколи не жалкував звичних їм міцних слів. Кожен із них займався своєю справою; і так було і рік, і три, і п’ять назад. Може, навіть, і люди були ті ж самі? Невже, є люди, які все життя підмітають бруд на вулиці? Ні, сама б так не змогла!

Позаду лишився дідів район. Треба було визначитись, що робити далі, коли не йти додому. Можна було зателефонувати з автомату Катюші Смолій. Щоправда, та по неділях любить відсипатись, але якщо її вчасно не розбудити, то день для Катрі, вважай, пропав. Був ще варіант зависнути в гуртожитку в одного хлопця з університету. Познайомилася з ним на дискотеці в день міста. Натанцювалися тоді хай йому грець. Він провів її додому, перед під’їздом спитав про телефон, і інколи вечорами розважав байками про студентське життя. Загалом, нічого серйозного. Щоправда, той Тимур із гуртожитку вже не один раз пропонував покурити якусь траву. Ніби, для настрою. Відмовлялась, а він не був наполегливим. Ні, цілком очевидно, він не підходить. Ага! Марина Шепель в п’ятницю в перерві між алгеброю та іноземною хвалилася, що батьки на вихідних будуть на дачі, повернуться в неділю ввечері. Ну, вона, ніби, нічого… має зрозуміти, а вже після обіду доведеться повернутись додому - останнє слово, здається, промовила вголос.

Повільно блукала поміж кіосків; якесь до кінця не усвідомлюване відчуття середини між свободою її теперішнього пересування і невидимими путами, що пов’язували з родиною, раптом поставило під сумнів прийняте рішення про необхідність самостійного життя. Послідовно вибудовувала аргументи на користь кожної із позицій. Очі то ставали льодяними, то швидко танули. Коли втомилась від розмови сама з собою, вибухнула прокльонами: «Що собі думаєш? Вже зовсім з глузду з’їхала? Одна чоловіків міняє ледь не частіше, ніж білизну, в другого із двох гранат, що потрапили в голову, розірвалася лише одна, а інша досі там. Навіщо вони мені?»

...Марина була вдома. Захвату від візиту не виказала, однак, здається, щиро промовила, мовляв, не має нічого проти раптової гості. Марина була вихованою панною, мала батька-офіцера, а ще - невдалу кар’єру спортивної гімнастки. Коли їй довелося обирати між спортом і бальними танцями, обрала друге. Просто вона була закохана в свого партнера. Але рік тому з’ясувалось, що він – наркоман. Зрозуміло, професійної танцівниці із неї не вийшло, втім, рухалася вона справді надзвичайно!

- Привіт, Марино, вибач, що так рано... - зам'ялася. - Розумієш, так склалися обставини...

- Доброго ранку, все гаразд, проходь в мою кімнату.

Марина в загальних рисах була знайома з історією її стосунків із ріднею. Як, власне, багато хто в класі.

- Якщо у тебе є якісь справи, я спокійно переглядатиму журнали.

- Візьми, вони в шафі. Вибач, я збиралась прийняти гарячу ванну. Вийду і поснідаємо чаєм з бутербродами, не заперечуєш?

- Окей, тільки я не дуже хочу снідати – правду сказала.

- Я люблю довго ніжитись. Ти навіть не уявляєш як довго, так що встигнеш зголодніти. Я пішла.

Залишилась в чужій кімнаті. Одна. Заплющивши очі, спробувала уявити, ніби, повернулася до власного помешкання. Все навколо – її. Воно дихає в ритм її подиху, вбирає в себе її настрій… Зміряла кімнату короткими кроками, виглянула у вікно: «О, приємний вид!» Хотілося такого ж, хотілося бути Мариною.

Випускний клас трохи більш, ніж за півроку розбіжиться. Складнощі в сім’ї, звісно, наклали відбиток на спілкування із ровесниками. Серед однокласників було двійко відморозків, що під особливий настрій цькували її – за те, що росла без батька, за матір, чутки про спосіб життя якої докочувались і до школи. А там проста логіка зразку «яблука і яблуні», насміхалися ровесники і з героя війни. В когось із паралельного класу батько працював в психіатричному відділенні лікарні, і, ледь не всі, знайомі школярі знали і точний діагноз, і найменші дрібниці періодичних дивацтв гусара під час його оглядів у психушці. Ніколи не мовчала у відповідь. Одного разу не витримала і після потужного ляпасу на обличчі в покидька з’явився добрячий синяк. Однокласниці ставились до неї лояльніше. Була легка на підйом, відкрита в розмовах, під час перерв між уроками разом з іншими диміла цигарками – їй довіряли.

Марина ж була із заможної родини, вона не палила, її менш за все цікавила саме така форма самоствердження. Після розриву зі своїм кавалером трохи депресувала, аж поки тато з мамою не влаштували сімейну подорож у Ялту. Приїхала звідти справжньою красунею, зовні значно подорослішала, стала ще більш впевненою у собі. З нею було приємно. І спокійно.

- Марино, я тут бачу твій фотоальбом, можна переглянути?

Після нетривалої паузи голос з ванної кімнати відповів: «Будь-ласка» Було багато спортивних фото, згодом їх змінили світлини з вишуканим бальним вбранням. Уважно розглядала Марининого партнера: стрункого юнака з чорним волоссям, зачесаним назад. Парубок як парубок. Привабливий, але щось невловиме, ніби, шепотіло: «Ненадійний». А ось і згадка про південний берег Криму. Довго і уважно їх переглядала, фотографій було близько ста, і вони були окремо від решти. Марина з татом і мамою, із симпатичними брюнетами, поруч Нептун і Водяний, якийсь незнайомець частує Марину солодощами, багато чудесних краєвидів… Он воно, справжнє життя!

Ліниво взялась за журнали, зупинялася лише на показах мод, на колекціях вечірніх суконь, на золотих прикрасах. Спало на думку, що розглядаючи чужі фото, милуючись далекою красою, мріючи про подіум, проживала ще одне - паралельне життя. Більш яскраве і насичене. І від того таке бажане.

Ніч без сну давала про себе знати. Повіки самі собою стулялися, але було соромно заснути. Сіла в зручне крісло, ввімкнула телевізор, і пройшлася каналами – не допомогло. Подумала, що коли налаштуватися по-справжньому, то відпочиваючи можна буде почути, як відчиняються двері ванної кімнати. Взяла в руки великого іграшкового кота, притиснула до себе, згадуючи про свого ведмедя, і заплющила очі...

Коли прокинулась, зрозуміла, що дрімала не 10 хвилин. Принаймні, півгодини. Обережно вийшла з кімнати в коридор, подивилася в обидві сторони, почула, що хтось порається на кухні. На щастя, то була однокласниця, а не її батьки.

- Марино, вибач, я, здається, трохи заспалася...

- О, ти прокинулась, за хвилину буде готовий наш пізній сніданок! – в словах вже легко вгадувались турбота і симпатія до гості.

Спочатку багато говорили про різні дрібниці. Захоплення дитинства, історії щасливого часу, коли емоції били фонтаном і рідко, хто їх спиняв. Коли стосунки з друзями були чесними, а любов до матерів безумовною. Згадали записки із парубочими освідченнями, перші поцілунки. Порівнювали, що то були за відчуття. Ділилися враженнями про однокласників і спільних знайомих. Раптом подумала, що знає співрозмовницю багато краще, ніж здавалося раніше. Хотілося торкнутися її долоні, щоб засвідчити щиру приязнь до неї.

- Розумієш, це був шок, - Марина розповідала свою танцювальну історію, - виною всьому було безглузде бажання Романа довести старшим хлопцям, що рівня їм. Він дуже талановитий, з нас двох саме він підтягував мене, підказував, пояснював. А потім, відмовився від того, що було життям його і багато в чому – його батьків. Відмовився, аби мати можливість демонструвати старшим лише на кілька років хлопцям, що він дорослий і живе по-дорослому. Розумієш, створити видимість замість справжнього жити реальним життя. Я так боролася за нього, переконувала, доводила, що наркотики – смерть, він не слухав. Ти, певно, знаєш – я кохала його, наскільки це можливо. Після чергової невдалої розмови прийшла додому, батьків не було, і жити не хотілось... Я накидала в склянку два десятки різних пігулок. Але розумієш, коли я нездорова і мушу ними лікуватись, то з проблемою ковтаю одну, ну максимум – дві, а тут їх двадцять штук. Я не змогла. Ще не заспокоївшись, вийшла на балкон, глянула вниз і якась сила, не знаю зсередини чи ззовні, скомандувала: «Плигай!» Знаєш, я була готова. Довго стояла, і якби ще хоча б раз чітко почула команду, думаю виконала б її. Ну, на щастя, тато щось мусив взяти на роботу, заїхав додому, побачив, в якому я стані, терміново викликав маму. Ось так все і вирішилося... – Марина щиро розсміялася. – Дурепа, правда? Знаєш, - вона продовжила цілком серйозно, - я завжди дуже поважала тебе через те, що живучи в непростих умовах ти тримаєшся, і тобі, напевне, й на думку таке не спадає.

Повисла пауза. Дівчата пережовували бутерброди, маленькими ковтками відпивали чай. Було складно прийняти рішення, хотілось поділитись своєю проблемою, ситуація була настільки зручною... Водночас, не була до кінця впевнена, що Марині справді цікаві її особисті проблеми.

- Що, пригрузила я тебе? Вибач.

- Зовсім ні, Марино. Ти можеш сміятись, але буквально сьогодні зранку я теж була близька до того, щоб виплигнути з балкону, - її голос затремтів, вмить каплі сліз двома ручаями ринули з очей.

Марина ледь не кинула свій чай, міцно обійняла однокласницю і цілуючи її в скроні шепотіла: «Не плач, хороша, не треба...» Скоро краса облич обох дівчат була зіпсована і вони, взявшись за руки і дивно посміхаючись, пішли до ванної приводити себе до ладу.

Дивилась на Марину зовсім по-іншому. Наскільки час, який проводили у школі, обмежує уявлення про людей, що тебе оточують. Холодна і впевнена у собі Марина. Вона як ніхто вміла утримувати дистанцію в стосунках, не підпускала до себе нікого ближче, ніж собі визначила. І лише хвилину тому була для неї найріднішою істотою в світі. Мимоволі, коли Марина відклала в сторону рушник, повернувшись до неї з іскрами веселих вогників, трохи соромливо торкнулася її уст ніжним цілунком, і навіть промовила «Дякую тобі за все». Після миті, коли погляди зустрілись, Марина поцілувала у відповідь...

Сиділи, боячись поворушитись; сама і колишня гімнастка та танцівниця теж, обидві почувалися ніяково. Тишу порушила Марина: «Слухай, а ходімо в парк, за три-чотири години стемніє, хочеться подихати свіжим повітрям!» Через п’ятнадцять хвилин вони вийшли з квартири, накрапував дрібний дощ.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Субота, Максим	\|	Субота, Максим і Олександра

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.