Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Субота, Максим і Олександра

Дощ був саме такий, який подобався. Спокійний та безвітряний. Було класно, настрій самовдоволено роздивлявся довкілля ледь примруженими очима. Здавалося, всі зайві перехожі встигли вчасно сховатись, лишились ті, кому дощ був у радість. Хто не боявся підставити йому своє обличчя, виставляв краплям пригорщі долонь аби за мить розпорошити мініатюрні озерця, підкинувши їх догори. Пригадалось все, що раніше писав про дощ. Ні, не в силі зрівнятися з полотном, мальованим Майстром прямо зараз...

Був один задум. Якось почув оголошення, що місцевому радіо потрібні нові авторські програми. Пригадав, що колись хотів бути журналістом. Це так цікаво – можливість публічно засвідчити власну принциповість, дослідження актуальної проблематики, передній край громадського життя. Чого там критись, сумління народу. Із часом більше дізнався про репортерські будні, і позбавився ілюзій. Проте, що приваблювало в конкретній пропозиції, акцент робився на можливості самостійно визначати формат програми. Для початку думав влаштувати щось на зразок клубу молодих поетів. Але, крім себе, інших таких талантів не знав. Проаналізувавши, зрозумів, що доведеться вести значно активніший спосіб життя, а це, звісно, зашкодить літературній продуктивності. Переконав себе, точніше навіть вмовив, що авторська програма може бути створена і за меншої кількості докладених зусиль. Для цього необов’язково навіть залишати межі квартири. Нині він якраз роздумував над циклом передач про російський рок та його визначних постатей. Першим збирався зробити нарис про поета і музиканта Віктора Цоя та колектив під назвою “Кіно”. Свого часу справила надзвичайне враження відповідь Цоя на запитання журналіста про те, в чому секрет надзвичайної популярності гурту. Музикант відповів, що головний принцип його творчості – чесність. Мовляв, достатня кількість більш талановитих людей, ніж вони, проте всі у цьому бізнесі бажають сподобатись, бути на телеекранах і в друкованих ЗМІ, бажають продаватись, як товар. «А не може бути так, – допитувався парубок з мікрофоном, - що люди, всього лише, не знають вас, ви ж просто спекулюєте на цій своїй чесноті?» «Знаєте, можна вважати себе чесним скільки завгодно, важливо, чи люди вважають тебе таким» Після такої фрази, однією із внутрішніх вимог для себе став вважати позицію дотримання безумовної чесності в творчості.

Проходячи однією із вулиць, швидким поглядом зафіксував чергове знайоме обличчя. Не знав, хто це, хоча бачив чоловіка ледь не щодня. Років п’ятдесяти, з гарними козацькими вусами і дивовижно сумними очима. Колись раптово зрозумів сам собі, що то за сум. Чомусь був переконаний, жодного особистого нещастя не було в основі глибинної журби, яка дивилася на світ із дна чоловічих очей. Люди, що втратили найближчих, позбулися надбаного, з яких знущалася доля, - виглядають по іншому. В незнайомця сум був від розчарування, від втраченого часу, від розпачу, що нічого не змінити, від усвідомлення, - життя не відбулося. Кожного дня він повільно пересувався своєю вулицею, не відходячи задалеко від власного будинку, дивився на людей і тим жив. Нині йшов дощ, але певно, йому знову не вистачало життя і він виходив, аби підживлюватись енергією перехожих...

Тим часом негода вщухала. Хмари набували блакитних відтінків, людей на вулицях більшало. Більшало посмішок. Посміхався і він. Було передчуття чогось приємного. «Очевидно, якийсь із журналів, у який надсилав твори, зв’яжеться зі мною, запропонують зробити невеличкий критичний матеріал, опублікують кілька віршів. Чи просто пощастить познайомитись із соковитою панною? Та й ще так, аби із перспективою! Чи Київ вдало виступить на тижні у єврокубках?» Загалом, влаштувало б будь-що із переліченого і поодинці. Більше, однак, думав про те, що коли в цьому житті і займатись літературою, то на початок третього десятку років бажано аби тебе хтось помітив. Всі ж поважні часописи, на адресу яких звертався, вперто мовчали. Певно, крім безумовної чесності, критику цікавив талан і за рештою мистецьких параметрів. Але настрій був гарним, був переконаний що поступово зростає як поет, і ніхто ззовні у цю мить не міг похитнути тієї думки.

Парк був невеликим: звичайним, не надто просторим, місцем для відпочинку, затиснутим зусібіч безталанними спорудами ще тієї, попередньої епохи. Справжнім життям він дихав у свята та вихідні теплої пори року. У жовтні, у післяобідню пору і під раптовий дощ, тут зустрічались лише ті, хто прагнув самоти або шукав у тиші натхнення. Чи просто любив гуляти в парку… Жбурляв ногами цілі купи впалого листя, відпрацьовував з гіллям на землі призабуті футбольні фінти, раз за разом пригадував свої незакінчені вірші і продовжував їх вголос із новим завзяттям. Вільно додавав до них щось жартівливе, чого ніколи не допускав на папері. По дорозі випадково натрапив на перекладину і не без задоволення виконав кілька фізичних вправ на силу.

Приводячи дихання до ладу, виокремив двійко юних панн, що недалеко від нього бавились на залишках гойдалок. Обидві стрункі, легко вдягнені, у цікавих спортивних шапочках. Здавалося, їм подобалося бути вдвох, вони щось захоплено розповідали одна одній, в жестах читалися не стільки емоції, скільки бажання бути зрозумілими. Не варто було перебивати таку розмову, але голос зсередини знову промовив: «Мусиш познайомитись» «Чекай, я ж...- спробував заперечити – Ну, я не готовий... До того ж їх дві» «Будь-ласка, не мели дурниць, ти взагалі буваєш коли-небудь готовим?»

Очевидно, зі сторони виглядав дивакувато. Спостережливе око помітило б у ньому трохи спантеличену постать через відсутність відповідей на питання, що вимагали негайних відповідей. Подумки все ще сперечався сам із собою, але при цьому повільно прямував до тендітних панн, які продовжували жваво спілкуватись.

- Привіт, дівчата! Як настрій? – голос був на диво бадьорий та впевнений.

- Здрасьтє – і пауза, хто перший не витримає.

- Трохи здивований, така погода не всім подобається, а ви, ніби, і під дощ встигли потрапити і ще зараз нікуди не поспішаєте.

- А ми чекали, може, який гарний кавалер трапиться. Не бачив тут гарних кавалерів?

- На жаль, ні. Сам от блукаю із надією. Тільки не стосовно кавалера. А давайте знайомитись… як вас звати?

- Яка різниця... – одна із них мовчала, віддавши ініціативу подрузі, яка, здається, була переповнена зухвалим настроєм.

- Гаразд, тоді поговоримо без імен. Ви не проти?

- Ні! – та, що зухвала, і тільки за мить інша. - Ми зовсім не проти!

- Ви студентки? Десь вчитесь?

- Так, ми студентки, але де вчимось не скажемо. А навіщо це тобі?

- Гм... Ну, розумієте, при розмові з незнайомками інколи необхідно дотримуватись певних формальностей. Потім розмова точиться веселіше.

- А нам не сумно! – перша. – Хоча ми із задоволенням прослухаємо все, що ви думаєте про правила гарного тону – друга. –Так! – та, що зухвала, - А ти чим займаєшся?

- Це дуже серйозно, не знаю, чи можу довіритись випадковим знайомим. А загалом, я вчусь.

- О-о-о – реакція обох панн, одна з яких вклала в це легку іронію, інша – розуміння і повагу.

- Щось технічне таке, інженер, чи може серйозне – економіст там?

- Так – так. Десь посередині. Слухайте, я можу вас пригостити, скажімо, морозивом? Мені було б приємно посидіти з вами в трохи затишнішому місці.

- Морозиво? Певно, жартуєш. Краще чого-небудь гарячого, чаю/кави, можна замовляти? – цього разу першою встигла більш стримана і вихована.

- Звісно, можна, але в обмін на ваш гарний настрій, – озвучив прихований мотив.

Дівчата чемно взялися під руки, ледь прискорили ходу, і чимось пошепки ділились між собою. Сам йшов трохи позаду і не міг думати ні про що інше, ніж про нових знайомих. Очі дівчат щось приховували, чи так тільки здалося на перший погляд? А здалося тому, що вони його відверто зацікавили. Панни по черзі мимоволі ледь торкалися устами вуха співрозмовниці, і видавалось, часом ті миті тривають до непристойного довго. Подумав, коли це повториться ще кілька разів, таке може наснитись уночі.

- Ну, так як там ваше молоде студентське життя? - бажаючи знов долучитись до розмови, звернувся до подруг, - Ви місцеві чи гості цього прекрасного міста?

- По-перше, – ми місцеві, - промовила дівчина із гарними манерами,

- А по-друге, - холодною інтонацією виклику зауважила зухвала, - ми зовсім не студентки, ми випускниці, і лише наступного літа перестанемо бути школярками. Ось так. І ми нікуди не підемо, якщо ти розчарований знайомством з нами... Так Марино?

- Так.

- О, приємно, тепер знаю Марину. А як твоє ім’я, красуня? – виділив із пари одну, що цікавила його більше.

- Сьогодні без імен, не сердься будь-ласка... - на диво лагідно попрохала виокремлена ним дівчина.

Вони вийшли з парку, коли в сіро-блакитному небі з’явились перші самотні зірки. За два кроки від смуги дерев розташувалося сяке – таке кафе із чаєм, кавою, алкоголем і ще товарами, на які завжди попит.

- Слухаю вас, - байдуже промовила людина із-за прилавка.

- Чай і дві кави будь-ласка.

- Сідайте, я позву вас, коли буде готово.

Знову опинився між красунями. Не можна було випускати ініціативу із рук.

- Як пройшли вихідні? Чи осінь не той час, коли вони можуть бути яскравими і насиченими? – піймав себе на думці, що просто приємно чути їх голос.

- О, зовсім ні! Вихідні були і яскраві і насичені, - промовила та, що все наполегливіше просилась в його серце, - в більшості людей стільки подій, скільки трапилось в мене двома минулими днями, не буває за рік...

- Правда? Щось приємне? Власне, коли ні - можеш не відповідати.

- Розумієш, просто у мене дуже складні стосунки з ріднею – мамою там, таке, розумієш... Чесно кажучи, якби не Марина, то, ну, не знаю... Розумієш, я можу ніколи в житті тебе більше не побачити, тому я не знаю, як поводитись. Все, що я можу розповісти, може й цікаво, а може нікого і не стосується... Ось так.

- Вона дуже сильна дівчина, винятково міцна натура, - сказала дивлячись просто в очі співрозмовнику Марина; при цьому вона по-дружньому стиснула долоню однокласниці, в черговий раз підтримуючи її.

Кожен з них окремо подумав про своє. Він нишком подивився у її очі, звернені до вечірнього неба і відчував: у них можна потонути. Страшенно захотілось запросити нову знайому гостювати до себе; скільки їй буде зручно, саме на стільки готовий і він. Але мовчав, розуміючи, така пропозиція буде, принаймні, передчасною. А взагалі – некоректною. Чи навпаки. Хоча...

Марині просто було цікаво. Ще із пори власної спортивної юності, звикла до того, що навколо парубки старшого віку. Вона знала, про що вони жартують, як поводяться. Літній відпочинок у Криму зайвий раз переконав, що більшість хлопців однакова, і різниця між ними лише у рівні вихованості. Їй було цікаво: чи і сьогоднішній знайомий такий самий? А ще починала відчувати, що скоро час повертатись додому.

Дуже сильна дівчина і винятково міцна натура згадувала день, коли відзначала перший ювілей - десять років. Перед тим, тижнів за два, зламала руку. Але батьки вирішили нічого не відміняти, тому прийшли всі гості: подруги, хрещені батько й мати, сусіди. Дорослі підбадьорювали її, казали: «Все минеться». Коли зовсім ввечері діти стали всім байдужі, вони влаштували несамовитий тарарам, і наступного дня мама тільки дивувалася. А вона собі зрозуміла, одну просту річ. Може бути щось, що тимчасово тебе обмежує, але ти завжди здатна це подолати. Так і зараз. Просто необхідно видертись із того, що тебе оточує. Далі будівничим своєї долі стаєш ти.

- А які у тебе стосунки з батьками? – поновила розмову, звернувшись до хлопця.

- Нічого поганого. Однак я прекрасно розумію, аби ми усі жили разом, конфлікти були б неминучі. Просто тому, що ми дорослі люди.

- А ти живеш не разом із батьками?

- Ні, вони живуть далеко звідси, я б навіть сказав дуже далеко.

- Он як...

Їм сказали, що можна забирати чай та каву. Поки випускник університету ходив за ними, Марина, вибачившись, сказала подрузі, що після кави повертається додому. «Так, звичайно, не уявляєш, наскільки тобі вдячна, - пауза, - словами це просто не передати...» Вона торкнулася цілунком щоки однокласниці, і коли побачила, що цей вияв симпатії помітив парубок з трьома склянками, пустотливо всміхнулася.

- Слухайте, ну ви мене просто ставите у незручне становище, - з теплою іронією зауважив він, - все, що ви робите, коли виявляєте одна одній ознаки уваги, виглядає надзвичайно хвилююче. Пригощайтесь, будь-ласка.

- Не бентежся, ми робимо це навмисно, - по-жіночому грайливо відповіла Марина, - навмисно для тебе, - і лагідно торкнулася скронею плеча подруги.

- Знаєте, дуже подобається з вами саме розмовляти, але якщо ви надумали поводитись так, як робите це зараз, я із задоволенням замовчу.

- Нічого в тебе не вийде! Мушу тебе розчарувати, Марині вже час додому. Та й мені, очевидно.

- Я можу вас провести?

Швидко вийшли на зупинку, пропустили один тролейбус, бо Марина розповідала історії із життя спортивних гімнастів. А потім він розповів як іще підлітками його футбольна команда їздила на змагання у невеликий районний центр. Але першість у тому місті відбувалася не лише із футболу, а ще й із вільної боротьби. Хтось із кимсь зачепився між парубками, у результаті бабуся, яка сиділа на прохідній в пансіонаті футболістів, зі шваброю відганяла від помешкання ігровиків кремезних навіть у юному віці борців. Потім Марина вже майже стала на підніжку тролейбусу, а він, прощаючись, вирішив назватись. І чомусь здалося, коли промовив власне ім’я, Марина виглядала спантеличеною, її очі стали ширшими, і вона, ніби, щось пригадала чи зрозуміла для себе. Але те тривало лише мить, поки двері зачинялися, і вона встигла сказати на прощання: «Будьте розумниками!»

Вони мовчки йшли поряд. Ставало прохолодно. Хтось мусив порушити тишу першим.

- Ти поспішаєш? – запитав із надією на заперечну відповідь.

- Зрозуміло. До того ж, завтра школа. Треба хоч підручники змінити на понеділок. Знаєш, ще дванадцять годин тому мені було дуже зле. Дякувати Марині, вона витягла мене із безодні. І… мені складно говорити про що-небудь серйозно, хоча б тому, що ми знайомі три години.. Розумієш мене?

Боявся відповісти неправильно, бо мав досвід подібного спілкування і прекрасно собі уявляв: одне необережне слово може знищити хитке розуміння між двома ледь знайомими людьми. Необережне слово або неправильно використана інтонація. Знав наскільки мінливий настрій у дівчат в такому віці, як легко ранимий внутрішній світ; їх легко образити, зовсім не маючи мети. Все ж, не вистачало ні досвіду, ні знань. Тому коли запитала, чи розуміє він її, просто піймав дівочий погляд і пустив його в себе. Нехай візьме звідти все, що вважає потрібним.

- Знаєш, мені здається, ти хороший. Я вірю в тебе.

- Ці слова зобов’язують.

- Насправді, зовсім ні... Ти не знаєш мене. Я можу сама для себе прийняти якесь рішення і все.

- Що все?

- Ну, все. Ми з тобою ніколи не побачимось.

- Чекай, чекай. Навіщо поспішати. Про це не треба говорити.

- Може й так. Зараз я прийду додому, поцілую улюблену іграшку, зроблю необхідні вечірні процедури і ляжу спати. І від завтрашнього ранку в мене буде моє звичайне життя, а в тебе своє. Ти дещо знаєш про мене, а я нічого про тебе. На мене нічого не буде тиснути. Ну познайомилась, поцілувала на прощанні. Я не знаю, хто тебе чекає, кому місячними ночами ти клянешся в коханні... Розумієш, ти зникнеш, і для мене це нічого не означатиме. Був і нема.

- Я можу тебе попрохати про телефон?

- Думаю, ні. Якщо буде треба, ми просто ще раз побачимось із тобою.

- Давай завтра, - промовив посміхнувшись.

- Ну, побачимо – сказала це тим тоном, який не залишав сумніву – можлива завтрашня зустріч бажана нею. – Знаєш, ми вже майже поруч із моїм будинком, я мушу йти. Мені приємно було з тобою познайомитись.

- Чекай, про це казав не я. Ти обіцяла поцілунок на прощання.

Посміхнулася, як роблять тільки найдорожчі люди. Підійшла до нього настільки близько, що відчув її серцебиття, здається, кров розбігалася по тілу втричі швидше, ніж це мало б бути осіннього вечора. Його очі заглянули в її. Вона лише на мить торкнулася устами неголеної щоки, ховаючи руки за спиною. Теж боялася себе.

- Ну все, я побігла. Мушу.

- Скажи, як тебе звати? Благаю…

- Може, завтра. Приємних снів! – кричала вже здалеку, побігши туди, де її чекав лише давній плюшевий приятель, коханий друг дитинства та юності.

В куточках її очей сховались маленькі кристалики вологи. Але вона поспішала до кімнати, хотілось обійняти ведмедя і поділитись з ним. Скільки всього, з чим не бажалось засинати, не поділившись! Як в собі стримати те, що готове бити джерелом; швидше, швидше до ліжка! Сьогодні не спатиме до ранку, переповідаючи йому всі дрібниці про недільне знайомство! Швидше до ліжка! Господи, невже могло так статись, що вона б його більше ніколи не побачила. Що за дурна ідея летіти вниз головою, коли тебе так самовіддано чекає друг.

Нехай розлітаються в друзки вони - її божевільна рідня!

Підходячи до дверей під’їзду, ледь не зіштовхнулась із моложавим вусанем, що хитаючись вийшов з них, наспівуючи собі під ніс якусь бридоту. Було темно і вона не розгледіла вусаня. Проте чимось, виключно жіночим, її серце відчуло - це і є Іван Олексійович; а отже, він тільки-но залишив матір.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Субота, Олександра	\|	Вихідні і понеділок, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.