Вихідні і понеділок, Максим

Долетів додому за лічені хвилини. Не бачив нічого навколо, крім зоряного неба. Був нічним мотоциклістом, пілотом швидкісного боліду, космонавтом, що в один політ здолав усі простори Всесвіту. Мелодія, яка лунала у транспорті, видавалася урочистою! Не вірилося, але кращі музики минулого спеціально для нього виконували свої ж шедеври. Люди поряд не чули їх, але маестро все ж грали!!!

Вдома роздягся, як міг швидко, і тільки тоді перевів подих. Озирнувся. Міг написати щось нашвидкуруч, але подумав - краще акумулювати у собі всі події, враження і відчуття дня, який минав. Завтра вранці вийде не гірше!

Зайшов до душової кімнати, відкрив воду, але на мить глянув у дзеркало. Звідти на нього дивилася дивакувата посмішка закоханого парубка. До того ж, здалося, посміхались і рушники, і зубна паста на щітці. Відкрив на всю холодну воду, перекривши гарячу, відчував, що треба прийти до ладу; інакше у посмішці свої зуби згодом показуватимуть йому і стеля зі стінами.

- А-а-а! – вліз під душ. - Мамо моя рідна, а-а-а, Господи, Боже мій!

Не залишаючи жодної сухої частини тіла, звикаючи до нещадного напору льодяного струму, обертався і танцював під ним. І вже навіть забув, що такого відбулося сьогодні. Крізь прозоре полотно струменів бачив лише те, що було справжнім: рушники, які вже час було прати, предмети гоління, зубну пасту – все нині хотілося обновити. «Не завадила б тут господиня!» – посміхнувся собі і прогнав ту думку, бо чудово розумів – він нічого не запропонує їй, не захистить від хижого погляду дорослого життя.

Шкіра поступово звикала до холодного душу, із задоволенням втирав у неї кристали від талого снігу. Йому подобалось життя.

Згадував усе, що відбулося сьогодні, у зворотному порядку – поцілунок, роздум над правильною відповіддю (коли, власне, його ні про що і так не запитували), знайомство і хвилини нерішучості перед тим рішучим кроком, прогулянка під дощем, стіна, в яку вперся, роздумуючи про свій вік... Скільки міркував про роль вчинку у житті, про те, що увесь світ побудований на енергії поступу! Правильно, вчинку передує намір, бажання, мотив, які необхідно задовольняти. Але не вимрієш собі якусь певність, не зробивши першого кроку. І наступних, що мають бути за ним! Скільки таких вчинків було в його житті? Ну, складно говорити, проте, небагато якщо чесно. Насправді, все не так складно. Важливо повірити в себе, довіряти собі! Якщо при першій же зустрічі дівчина каже, що вірить в тебе, ти не маєш сумніватись, бо зраджуєш її. Відчувалося якесь піднесення, коли усі звершення здавались реальними – зроби тільки перший крок, будь готовим до вчинку. Більше експансії в життя, більше особистих перемог!

Останнім часом зрозумів, що творчу натуру живить енергією класична музика. Всі ці магічні імена, знайомі з дитинства школярам, до початку третього десятку років залишались для нього пустими за змістом. Так само, як відчував нестачу літературної підготовки, соромно було за власну музичну освіту. Уривки загальних знань, історія життя Моцарта, а ще якісь дурниці стосовно Чайковського. Не знав, що стоїть за окремо взятим прізвищем, але бажав знати. Тиражовані масовою культурою співаки класичного репертуару, найвідоміші арії у їх виконанні не надихали. Хотілося чогось не вирваного із контексту, не солодкого через те, що виконується при п’ятдесяти тисячах публіки. Що мав робити аби задовольнити своє прагнення? Стільки питань і всі у такої дивної доби! Мружився під холодними струменями, які били прямо в очі, ще і ще продовжував обертатись навколо себе. Думалось, що чим далі він стоятиме під душем, тим далі триватиме придумувана ним казка.

Обв’язався рушником, сів у крісло, діставши альбом із дитячими фотографіями, бо скучив за батьками. Торкнутися б пальцем татового чола, посміхнутись у відповідь маминій усмішці; подолати в одну секунду кількасот кілометрів для того, аби поділитись з ними своїм настроєм, почути дружнє слово підтримки. Треба їм зателефонувати днями, подякувати за все. Глянув на годинник, був час відпочивати. До часу, коли обов’язково її побачить, лишалось всього лиш півтори доби. «Добраніч» – побажав сам собі.

…Ранок понеділка звично нагадував просту комп’ютерну гру. Усталений порядок послідовних дій. Поворот направо, перешкода, подолання. Поворот наліво, кухня, сніданок. Зупинився, черевики, дорога.

Поспішаючи в університет, пригадав, що вночі наснився рядок із нового, ще ненаписаного, вірша: «Не залишай її одну...» Насправді, так важлива річ відповідальність! Почуття обов’язку перед близькою людиною. Раптом стало не по собі, стільки гіркоти звучало в її словах, коли казала про сімейні негаразди. Аби чого там не сталось... Дивно, тут-таки розмірковував про відповідальність, а жодного уявлення про те, де, як і, найголовніше, коли вони побачаться, не мав. Звісно, вона відмовлялась будь-що повідомляти про себе. Але можна було, принаймні, вмовити її провести хоча б до під’їзду. Ну, гаразд, все неодмінно вирішиться так, як треба.

Не знав як поводитися після свого щасливого знайомства. Під час пар та в перерві між ними. Ніби і спілкувався із тими ж людьми, щось там, за звичкою, жартував, поводився, як завжди. Але спиною відчував десяток поглядів, які вперлися в нього з надією, що він ось-ось розколеться. Був готовий всім все розповісти відверто. Обійняти кожного, кого знав вже кілька років. Проте, насправді, всім було байдуже. З того самого часу, коли дівчата із групи та потоку зрозуміли для себе, що за нареченого він не піде, цікавість до його постаті зменшилась. Невиправдано серйозний парубок із трохи незвичними поглядами на життя. Ну що в ньому може бути дійсно цікавого? Які-такі новини в його житті заслуговують на увагу? А він із самого початку занять ходив сам не свій. Друзі по-товариськи гупали кулаком в плече, мовляв, приходь до тями; і ніхто не помічав - поруч з ними закохана людина.

Коли міркував собі над тим дивним почуттям, яке поглинало всього без залишку, із сумом відзначив, що поділитися тим щастям ні з ким. Тільки батьки, але вони далеко-далеко. Та, зрештою, і розмову з ними важко було уявити. Ось, познайомився з дівчиною. Вона гарна і... якась особлива. В ній є те, чого увесь цей час йому так не вистачало. Щоправда не знає її імені, де вона живе, а також, не знає точно, коли її побачить. А ще дуже переживає за неї. Ну, цього не досить, аби батьки вважали нове захоплення чимось серйозним. Гм, дівчина без імені...

Ледь дочекався закінчення занять, відмовився від пропозиції йти на пиво, і в шаленому темпі помчав додому. Нашвидкуруч приготував бутерброд, змінив черевики на кросівки, і у якійсь нестямі побіг до місця, де вчора ввечері, подарувавши поцілунок, та неймовірна принцеса залишила його наодинці із новонародженим почуттям. В чому була віра? Який щасливий випадок мав випадково звести двох знову, вже наступного дня після першої зустрічі? Не було відповідей. Але палко бажалось її побачити, і вперто вірив, що за хвилину, півгодини чи півтори, вона з’явиться на видноколі, повільною ходою, мріючи про щось своє. Така ж неповторна і безпосередня як вчора.

Вперся спиною в опору автобусної зупинки, склав руки на грудях і став чекати. З легким розчаруванням пригадав: зовсім недавно поряд був газетний кіоск, який би допоміг скоротати час, що збирався витратити на пошук (чи очікування?) його красуні. Але за мить подумав: не можна бути уважним (коли важлива кожна секунда!), звертаючи увагу на чужі новини, історії і почуття. Погода не була вітряною, і він змирився, що час до пізніх сутінків проведе тут. Напроти були розташовані магазини і пошта, десь поряд знаходились дві великі школи. Розраховував, що після уроків вона може тут з’явитись.

...Люди на зупинці змінювались, його не помічали, а згодом звертали надмірну увагу; запитували про час, а він уважно вдивлявся у перехожих. Даючи відпочити очам, в безнадії кидав погляд урізнобіч від думки, що міг її пропустити. Шукав за склом авто, серед тих, хто тиснулися в тролейбусах, у стихійних чергах, біля затишних крамничок і кафе. Дивна річ, виокремлюючи одну серед інших, не помічав краси решти. Це було так незвично, одна на цілий світ. Нікого більше не існувало. «Не залишай її одну!» – било у скронях, і не знав, як вчинити.

У якусь мить стало страшно побачити її з кимсь іншим. У своїх думках не допускав, що усе попереднє життя навколо неї були якісь хлопці – друзі, приятелі, однокласники. Зрештою, у неї міг бути коханий. І тепер міг злякатись будь-яку іномарку, що з’являлася із-за повороту. Коли бачив поряд із водієм супутницю, відводив погляд. Ні, такого не може бути... Чому?!

Її не вистачало, не вистачало невимушених рухів, стрункої постаті, грайливих очей, здатних за секунду перетворитися у кригу байдужості. Не вистачало настільки явно, що фізично відчував нестачу половини від себе, і від цього було боляче. Ходив зі сторони в сторону, думав чи правильно обрав місце, з якого прагне вгледіти кохану, сумнівався і будував плани на наступний день. Тоді шукатиме спочатку біля однієї школи, а ще наступного дня – біля іншої. Він неодмінно знайде ту, яку вимріяв собі.

Сутеніло. Люди поверталися з роботи. Зрозумів, цей день минув марно. Ставало все більш прохолодно і вирішив повертатись додому. Чомусь серцю було неспокійно. Ну, не все у неї в сім’ї гарно, але ж... До якої міри може бути конфлікт із рідними? Посварилися, погримали один на одного, але тут-таки забули і помирились. Сам себе переконував і не вірив собі. Щось у її словах було такого, від чого линув неспокій. Вона сама була неспокій. Надто емоційна, впевнений - ще психічно до кінця не сформувалась. Їй потрібен друг, товариш, співрозмовник. Добре, коли Марина повсякчас може бути поряд з нею. А якщо ні?

Вдома все валилося із рук. Відкрив конспект і зразу віджбурнув подалі. Готовий був завалитись у ліжко як тільки почистив зуби, але тривога не полишала. Незадоволений погодою, обставинами, собою – він брудно лаявся. Від почуття безсилля, від неможливості бачити з собою поруч ту, яка так близька його серцю. Ніяк не міг зрозуміти, чому вийшло так, що не знає ні її імені, ні телефону, ні адреси... Лаявся останніми словами! Може, вперше сусіди з усіх сторін відчули, що в квартирі поруч мешкає жива людина зі звичайними емоціями.

Це ставало схожим на зубний біль. Не міг знайти собі місця. Перевертався в ліжку з боку на бік, підбігав до вікна, готовий за мить бігти у холодну жовтневу ніч. Тримався руками волосся, час від часу вмивався крижаною водою, прагнучи залишатись у здоровому глузді – мало чим допомагало. Чим далі в ніч, тривога проймала його наскрізь. Погоджувався на будь-які умови в уявних розмовах з її ріднею, обіцяв ніколи в житті не скривдити, благав аби вони відпустили доньку з ним хоча б на годину. Торжествував, торкнувшись її руки... Очі поза його волею стулялись, все ще перемикав канали телевізора, але був уже далеко. Аж раптом чітко побачив перед собою дивину.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Субота, Максим і Олександра	\|	Ніч проти вівторка, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.