Ніч проти вівторка, Максим

Уважно вдивлявся у картину, посталу перед очима. Це була театральна зала, вся у відтінках червоних кольорів. Втім, затишна, і якась, ніби, домашня за атмосферою. Зручна для різноманітного глядача. Мов така собі провокація, одна із лож на третьому ярусі була вбрана зовсім не ошатними занавісками, і з-за них періодично з’являвся заспаний негр у вим’ятій майці. За його жестикуляцією було зрозуміло, що він лається. Мовляв, якого біса всі зібралися перед моєю господою?

А публіка виглядала справді цікавою. Фарбовані дівчата в шкіряних капелюхах зі срібними бляхами; білими, блакитними та помаранчевими боа на шиях та незвично довгими і яскравими нігтями. Поряд з ними товсті домогосподарки в дивакуватій мішковині з глибокими вирізами на спинах. Із-під дивних суконь виднілися модні лаковані чобітки на потужних платформах. Вони мало розуміючи дійство на сцені ритмічно гойдали головою, щелепи, в такт музиці, розжовували жуйку. Між ними, через одну, зневажливо провалившись у крісла, розсілися могутні червоношкірі парубки з кольоровими ірокезами на голених черепах. Їх нітрохи не дратувало сусідство із спітнілими театралками та розпусна поведінка останніх. Суворі густі брови, що схилялись над парою прожекторів, із розумінням відслідковували щось своє, віднайдене у виставі. Були вгодовані пузані неслов’янської зовнішності, з перснями на товстих пальцях всієї п’ятірні. Стиль їх одягу поєднував елементи зимового князівського вбрання часів Київської Русі та брутальний несмак нуворишів нового часу. Від нема чого робити, вони викручували своїми інкрустованими коштовним камінням палицями піруети, аби не захропіти, спостерігаючи за не надто жвавим видовищем. Власне, на сцені відбувався діалог чоловіка та жінки. Це було щось вирване з контексту, не мало початку і, певніше за все, кінця.

- Я пам’ятаю вас юною панною, вам подобалось носити короткі білі блузи. А ви, ви пам’ятаєте мене? Я працював у вас гувернером, вчив вас французькій мові...

- Облиште, нічого такого не було. Бачу вас вперше. А взагалі – втомилася від того, що всі чоловіки шукають оригінальний спосіб знайомитись.

- Хіба справді не пам’ятаєте? Я був тоді сірим гімназистом, а ви – моєю принцесою, і я ставив вам правильну вимову. Ми разом співали «Марсельєзу».

- «Марсельєзу»? Смішно. Розкажете іще якісь цікавинки?

- Уявіть собі, я знову зустрів вас шістьма роками пізніше. Ви на диво змінились. Були у чорних галіфе, курили сигару, стояли поруч з красенем – мотоциклом, і мені здавалося у ту мить, ви із ним були єдиним цілим. Це було неймовірно.

- Чому ж?

- Його жовте око світилося тим же світлом, що і ваш чарівний погляд.

- Дуже цікаво, - і публіка помітила, що відповідаючи панна зівнула, їй було байдуже згадувати минуле.

- То ще не все... А от минулої ночі я знову бачив вас. У місячній імлі, палаючою кометою ви мчали крізь чорне небо. Осідлавши залізного скакуна, прекрасна в своїй наготі, ви линули понад містом. Мені на хвилину здалося, що я ладен був віддати вам душу...

- Припиніть негайно! Це нікому не цікаво.

«Чому не цікаво?» – басом гуділи глядачі, реагуючи на останні слова. Зусібіч виднілися очі, які прокинулись від легкої дрімоти. «Продовжуйте, нема чого критись!» До стелі злетіли повітряні кульки з довгими стрічками, почувся м’який вибух і посипалось різнокольорове конфетті; домогосподарки голосно загуділи у дудки спортивних фанатів. Естети ліниво торкнулись своїх біноклів. Публіка по-різному цікавилась чужими стосунками.

- Наступного дня я поставив свічку в церкві, і я молився за вас.

- Не розумію, про що ви… Перепрошую, я мушу йти.

- Чекайте. Послухайте, що скажу. Вам байдуже моє життя, всі ці роки ви жили своїм, залиште мені просто надію ще раз побачити вас.

- Друже, вам не здається, що ваша поведінка, принаймні, нахабна?

- Так і є – ці слова він сказав ніби сам собі. - Я ще більше кохаю вас через те, що ви не любите мене. Ви така... Кохаю вас, бо ви зовсім інша, ніж решта. Ви –дитя людей іншого ґатунку, я пам’ятаю вашого брата. Він теж особливий.

- Майте, будь-ласка, на увазі, я ще й дружина іншого чоловіка. Крім того мати, як ви кажете, іншої дитини.

- Так, я знаю. Кохання – це біль. Називайте його як хочете, але все ж воно залишиться таким. Жертовним.

- О, ні, ні. Тільки не в такому тоні. Навіщо ви так кажете?

- Перепрошую?

- Слухайте, це не по чоловічому. Ви зупиняєте мене посеред вулиці, верзете про якісь епізоди із мого життя, і раптом зізнаєтеся у вічному коханні. Дешево. Що у вас на думці?

Домогосподарки не стрималися. Вони співпереживали панночці, сиділи, стиснувши долоні у кулаки, нутром відчували відразу до чоловіка. Внутрішня агресія, що повсякчас у них куняє, прокинулася і рвалася зовні. В кутках роту виднілися слина, вони ставали схожими на бійцівських собак якраз за мить перед початком поєдинку на смерть. Очі наповнилися кров’ю: «Та він маніяк! Облиш її придурок, ми швидко тобі руки-ноги...» Натомість, якесь дівча, видихнувши дим від сигари просто в чорні пащі товстух, тримаючи витягнутою рукою револьвер, і ледь не торкаючись ним тяжко дихаючих облич, зухвало промовило: «Всім мовчати, я серйозна як ніколи! Хто заважатиме артистам отримає кулю... Продовжуйте, панове, прошу вас!» Вона вистрілила в стелю, і разом з пострілом залою пролунали голосні вигуки підтримки. Від них на секунду прийшли до тями круглолиці пузані з коштовними палицями. Проте, всі стежили не за ними.

- Мені прикро, що слова, мовлені мною, викликають у вас таку реакцію. Це просто кохання. Більше нічого. Кохання, що дає змогу по-справжньому жити. Світло серед мороку ночі, знаєте?

- Зрозуміло, - ніби погоджувалася вона, - я автоматично перетворююсь на персонажем зі знаком «мінус». Холодна, не емоційна. А ви… що ви робили всі ці роки?

Чоловік замислився. Перед очима кіноплівкою проносилися фрагменти життя. Студентство, він гувернером заробляє на шмат хліба. Роки в Алжирі, гарячий пісок і берег моря, замурзані діти і неприязні погляди зусібіч; на що він розраховував у тій лихій чужині? Вже точно не на пригоди. Місто Кривий Ріг. Випрана білизна, після ночі на вулиці, вся червоного кольору, там навіть сніг, ще не торкнувшись землі, іскриться рудими кристалами. В Кривому Розі він побачив її знову – такою, як уявляв собі весь час після останнього заняття. Коли вона невпевнено, навіть трохи незграбно розповідала про Париж. Все було точно, як він казав: чорні галіфе, сигара, мотоциклет поряд з нею. І далі, - свіжоскошене сіно, дівчата співають пісень, а він лежить на траві, і ні ладен думати ні про що, крім насолоджуватись часом, який спинився. Аж раптом, - небо розділено навпіл, зорі всі разом падають в ліс та річку, і на своєму залізному сіроманцеві вона мчить у височінь, до самого місяця. Він не вірив власним очам, і тут-таки зрадлива сльоза нагадала йому – все скінчилось. Життя скінчилось. Просто повільно пройшло повз нього, навіть не глянувши в його бік. А тут раптом, за тисячі днів і кілометрів від часу та місця їх знайомства, він знову зустрів її.

Щось тиснуло на потилицю, стало незручно, відзначив про себе, що актор грає дуже переконливо. Ось і публіка, за винятком пришелепуватих товстух, погоджується з безперечним таланом виконавця. «Просто прекрасно! Неодмінно треба більше уваги приділяти драматургії. Якщо вистачатиме сил»

...Зробив рух в бік співрозмовниці, хотів торкнутися її пальців – вона мимоволі відступила крок назад. Її погляд був льодяним. Чи пам’ятала вона хоча б що-небудь із того, чим всі ці роки жив він? Навряд чи. Він втратив її назавжди.

«Сашо!» – прокинувся увесь мокрий. Глянув на годинник – перша ночі. «Що трапилось, що могло трапитись?!» Стер рукою піт із чола, рушником з вологого волосся. Приходив до тями, але надто повільно, от і пальці ніколи не тремтіли, а тут... Що могло трапитись? Встав із ліжка і не вірив собі – ноги не тримали. «Невже її звати Сашею, звідки це прийшло до мене і що взагалі зі мною… І що з нею?» Став пригадувати сон. До чого він? І чим він скінчився? Що ж за маячня, що коїться? Алжир, Париж, Кривий Ріг – маршрут ще той. Можна, навіть, ралі влаштувати. «Ну, скажімо якщо її справді звати Сашею, то це... Ну, це гарно, дуже приємне ім’я. Олександра. Красиво. Слухай, а може, я все ще сплю? Театри, якісь розмови ні про що…» І тут у нього перед очима ясно постали тільки-но почуті слова: «Втратив її назавжди». Він ще не до кінця розумів, що відбувалося. Ще не міг кінцево пов’язати одне з іншим, а серце вже било в барабани, пропускаючи крізь себе потужні потоки липкої червоної рідини. «Чекай, чекай, чекай... Не можна так одразу божеволіти. Із Сашею все гаразд, - в цю секунду вже точно знав її ім’я, - з нею не може трапитись нічого лихого тому, що... так хочу» Так буває тільки в мелодраматичних історіях, індійських фільмах, та й то у жінок. Лише у них такі надприродні здібності: відчувати, щоіз близькими людьми. Боровся сам із собою, всі логічні доводи, розумні аргументи перекреслювалися щемом серця, зрадливим сумнівом непевності. Хотів вірити у краще, а думки про те, що скоїлось незворотне, не полишали. «Як ти міг? Який із тебе після цього чоловік? Познайомився один...» Кращого виходу ніж холодний душ не було – він заспокоїть, налаштує на тверезий підхід до вирішення проблеми. Власне, усвідомлював – необхідно на тижні години з десятої спостерігати за шкільним подвір’ям кожної із двох шкіл, рівновіддалених від місця, де минулої неділі вони розпрощалися з надією побачитись знову. Вона обов’язково попаде на очі. Хай восени, вже навіть ближче до зими, але дорослі дівчата все одно мають звичку палити на вулиці, ділитися якимись своїми новинами, виставляти випадковим перехожим на показ нові речі. Обов’язково знайде її...

Взяв рушника, ввімкнув світло і пішов до душу. Вже зовсім прокинувся, доторкнувшись пальцями до льодяного струму, і став згадувати блискучі подвиги на особистому фронті. П’ятірні однієї руки явно вистачало, ще й великий із вказівним були зайвими. Проте, всі попередні звершення здавались юнацтвом, спробами хоч трохи раніше відвідати на смак дорослого життя. Ну, досить, так можна договоритися, взагалі, до будь-чого. Просто Саша – якась особлива. «Інша, за словами персонажу із власного сну» Неприродно великі і жорстокі у своєму натиску краплини нагадували йому дрібний суботній дощ. «Все мусить скінчитися добре. Ми зустрілися, мені вистачило сил та хоробрості познайомитись – я не хочу думати, що це випадковість»

Спав спокійно. Може, щось і наснилось, проте відтінки неясних картин були розважливими і десь навіть оптимістичними. І коли зранку глянув у вікно, побачив: небо скоріше блакитне, ніж сіре. Нашвидкуруч приготував яєчню, приправив сіллю та перцем, з апетитом поглинув те все і побіг до університету. Хотів встигнути на першу пару, відбути її, а далі попередити старосту, що через невідкладні справи він сьогодні не буде на заняттях. Власне, так все і вийшло.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вихідні і понеділок, Максим	\|	Субота, Андрій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.