Ніч проти неділі, Маргарита

Навіть розплющити очі було складно. А ще несамовитий інтоксикоз. Боже праведний, як соромно... Словами не передати. Все розуміла, і на теперішню хвору голову; але ж не можна так, як би гидко не було на душі. Невизначеність, що так бентежила її єство, підштовхувала часом до зовсім вже екстремальних вчинків. Але вона ж мама, і у неї зовсім доросла дочка. Час зав'язувати з алкоголем. Спробувала підвестися у ліжку хоча б на лікті. Складно. Чекай, а де зараз Олександра? Ніяк не могла второпати, яка зараз година, яка пора доби. Пам'ятала тільки одне - додому мусила повернутися донька. Хоча, здається, навіть не повернутися, а смачно спати у ліжку. Це відчуття тривоги додало сил і вона нарешті стала на ноги. Більше ніколи в житті, як би не було погано... Не можна так зловживати гарним ставленням до тебе власного організму. Та і зрештою... Хитаючись, трималася руками і плечем стін, аж поки не відчинила дверей у Сашкину кімнату. Світло вимкнене. Спить? Ну і добре, терміново на кухню, хотілося пити. Ніколи в житті більше! Зробило крок в сторону кухні, але подумала, що буде приємно просто торкнутися рукою доньчиного волосся. Про поцілунок навіть не мріяла, куди їй зараз торкатися тієї ніжної шкіри. А раптом вона тільки вклалася у ліжко і відразу відчує материну присутність. Ніяковіла. І все ж вирішила просто подушками пальців відчути доньчине плече. Підійшла ближче і зрозуміла, що Сашка накрилася ковдрою. Що ж, вона справді завинила перед своєю дивовижною трояндою. У цю мить, здається, просвітлів навіть її погляд у напівтемній кімнаті. З посмішкою приспустила ковдру, потім ще нижче, поки не впевнилася, що ліжко зовсім холодне. Алкоголь, який так надовго оселився у ній, раптом увесь випарувався. Мозок був чистим і готовим для прийняття рішень. А на чолі відразу виступили краплі поту. Підсвідомо розвернулася в бік до телефону. Ні стоп, треба уважніше оглянути всю квартиру. Ну, так, стосунки між ними, останнім часом, не були аж надто приязними, але ніколи (ніколи!) не було, аби Саша не поверталася додому. І під час якихось періодичних сварок, жодного разу не лунала доньчина погроза на кшталт того, що сталося. Та і чим, і за що погрожувати? Чи не виправдовує вона себе зараз? А, яка різниця! Впевнилася, що у квартирі нікого немає, швидко оглянула тамбур - жодного натяку на її чарівну красуню. Тиск у скронях почав колихати все тіло. Відкрила кватирку у кімнаті і на секунду присіла диван. Давно час викинуту його на смітник - як і більшу частину речей в її житті. Думала, може, вибігти на хвилину на вулицю, озирнутися по сторонам - чи не там, бува, за якимось рогом у нерішучості стоїть її донька? Якщо там, то, звісно, не має боятися повернутись додому. Так, останнім часом у неї накопичувалася відраза до матері, але в таку хвилину була певна, що Сашка неодмінно вибачить її, неодмінно подолає в собі все, що унеможливлює бажання просто зараз повернутися в квартиру і вибачити рідну для себе людину. Вже переодяглася і готова була вибігти на вулицю, як раптом зрозуміла: конче мусить залишатися в квартирі. В інтересах самої ж Олександри. Якщо її дівчинка перебуває десь поруч, навіть будучи ображеною, вона все одно повернеться додому. Але раптом сталося щось зле? Тоді матері завжди краще залишатися поруч із телефоном. Не могла всидіти на місці, тиск розкачував дивану її ще зовсім молоде тіло на окрайці дивану; і з кожною наступною миттю розуміла, що втрачає над собою контроль. Не можна, не можна дати себе охопити паніці. Пересіла до тумби з телефоном, тремтячими руками гортала телефонний довідник, не розуміючи, чого від нього хоче. Кому першому телефонувати? Лікарні, міліція… А, може, вона залишилася у когось із подружок? Як же погано нічого не знати про справжнє життя власної доньки! У кого, ну от у кого вона могла залишатися до такої години? А коли сталося щось справді лихе... Ні, відмовлялася навіть думати про це! Хто сильніший із тих, що двоє уживалися в ній у цю мить - її віра у доньку чи, звичне для кожного, передчуття найгіршого? Був один найпростіший варіант, як же вона не прийшла до нього відразу? Почала набирати батьків номер, поспішала і кілька разів збивалася, навіть розплакалася від того. Потім на хвилину зупинилася і чіткими виваженими рухами врешті набрала ті шість цифр. Поки не пішов виклик прожила ледь не половину попереднього життя. Один гудок, другий, наступний, а у відповідь - ціла вічність тиші. Повторила спробу. Правду кажучи, сподівань на те, що до телефону підійде батько не було майже ніяких. Та й про що його не спитаєш, відповідь завжди звучатиме образами і прокльонами. А от Сашка, аби раптом залишилася там ще на одну ніч, підійшла б обов'язково. Її сон дуже чутливий. Але те, що вона залишилася, хоча б на одну зайву хвилину, у дідуся було просто неможливо. Що ж, ця соломинка не виявилася рятівною, і знову на дещицю часу піддалася паніці. Очі лячно фокусувалися на чомусь одному, але через мить чіплялися за інший предмет. Катувала себе кожною наступною думкою, аж поки вони всі не скінчилися. Стрілою промчало, що ніж картати себе за вже вчинене, краще шукати можливість допомогти доньці, якщо звісно, допомога іще потрібна. Все ж обдзвонювати лікарні? Чи ні... Накрутила себе до стану, коли в уяві виразно постала будівля місцевого моргу. І це відняло здатність підійти до телефону. Просто сіла і дивилася у стелю. Пригадала, як у першому шлюбі із рідним Сашці батьком (а жили тоді в невеличкому районному центрі - майже у селі) було у її дівчинки звичайне дитяче крісельце. Коли сім'я обідала чи вечеряла, найменшу містили у нього і звідти замурзана леді веселила всю родину. Аж раптом, якимось дивом, вона так жваво поралася, що витягнувши маленьку ніжку, знайшла нею на столі тарілку із холодцем. В перший раз всі бадьоро реготали, але вже наступного разу було не до сміху. Олександра, відчувши заохочення за свою акробатичну вправу, намагалася повторювати цей фокус знову і знову. Як би її згодом не сварили, чим би не погрожували. Десь у всьому цьому і був справжній впертий характер її доні! Ніколи не боялася обстоювати власну думку. Не змогла знайти спільної мови з наступним татом? Що ж, не біда, її це не обходило; кому незручно, той хай і розшукує вихід із ситуації. Саші цілком вистачало того, що було. Так, мала, чесно кажучи, просто неймовірна, фантастична! Така ж, як і сама Рита у далекому-предалекому дитинстві. На обличчі нарешті постала посмішка. Як буде вчинити правильно? Ну от чому зараз поряд з нею немає надійного чоловічого плеча... Мерзотники - і той перший, і Богданов ще більше! Кому Господом призначено більше, з того завжди і спитають більше. Це міркувала про Богданова. Слабак він, просто слабак... Не можна було так відверто і байдуже поступатися проблемам, що звідусіль оточили його. Це не по чоловічому. Так чинять лише зрадники. Або безвусі підлітки. Яке він мав право так себе повести? Гаразд... Сашо, люба доню, чи не трапилося чого? Відійшла від телефону, бо розпочиналися якісь слухові галюцинації. Сиділа поряд з ним, бачила, що ніхто не телефонує, але сама чула сигнали виклику; прикладала слухавку до вуха - і тиша. І так вже кілька разів. Ні, ні, не можна божеволіти, зараз надто складна ситуація! Хіба таке могло трапитися в іншій родині? І відразу у пам'яті постав епізод, десь більше, ніж десятирічної давності. Була у неї приятелька. Ефектна така брюнетка з переконливими аргументами для чоловічих очей. Вони гарно товаришували, і часто разом забирали дітей із садочка. Якось після роботи вирішили, поки мали пару вільних годин, посидіти у кафе. Натрапили там ще на кілька знайомих і прекрасно проводили час, аж поки хтось із них не пригадав, що їхні хлопчик і дівчинка ще у садочку. Зібралися за одну мить, викликали таксі і за хвилин 20 були на місці. Їх зустрів лютий погляд сторожа, якому дітей довірили після того як розібрали всіх вже із чергової групи. При цьому хлопчик ображено дивився на свою пишну маму з грайливими очима, а Олександра веселе прощебетала: «О, мамо, привіт! А я тебе чекала!» Їй ще у тому віці подобалися нестандартні ситуації, щось нове і незвичайне. Насуплений сторож з відразою до всього зовнішнього світу - це, в її розумінні, було цікаво. Проте… Цікаво, а що ж робити далі? Можна спробувати переконати себе, що все добре, лягти у ліжко і вимкнутися із реальності... Ні, не могла собі цього дозволити. Так просто не вийде. Знову встала і пішла ходити із кімнати в кімнату. Помітно нервувала; хоча і не псувала нігті, але все рівно тримала пальці в роті. Має ж бути якийсь вихід! Аж раптом зупинилася, відчувши, що вдарила ногою щось велике і м'яке. Спочатку не зрозуміла, що то було, глянула уважніше і все одно очі її трохи підводили. Присіла, не змогла повірити собі, і тут-таки впала на сідниці. Ка-та-стро-фа... Може, це і є поясненням всьому? На підлозі окремо одне від одного лежали голова та тулуб улюбленої Сашкової іграшки - клишоногого здорованя. В її очах з'явилися сльози. Все тіло затремтіло від раптового і щирого плачу. Насправді, це була іще її іграшка! Той ведмідь був доросліший від Сашки. Колись давно, ще коли була русявим дівчатком, мама зробила їй подарунок вже не згадати на яке свято. То була звичайна радянська іграшка з не надто вдалою кольоровою палітрою, із звично не дуже приємних на дотик матеріалів. Але він якось відразу припав їй до душі. Усміхнений - то, звісно, добре, але була у нього іще одна неоціненна перевага. Родина ж була з татом-військовим. Не один раз доводилося переїжджати із місця на місце. Щось губилося у тих нескінчених клумаках і валізах, щось відривалося і псувалося; а міцна якість клишоногого та здатність завжди бути помітним, поряд з його привітною усмішкою, зробили з нього найкращого товариша усього дитинства і пізнішого підліткового віку. Коли Сашка тільки почала свідомо сприймати світ власних іграшок, за вікном були не найлегші часи. Втім, чи легкі вони зараз? І тоді подарувала свою улюблену іграшку доньці, а та - просто з першого погляду закохалася у Мишка. Увесь час вони проводили разом, інколи донька навіть відмовлялася від ігор на вулиці, розповідаючи своєму кошлатому приятелеві веселі дитячі історії. Так все і продовжувалося і дотепер. Може, так і не правильно, але напевне знала, що нині донька багато більше любить іграшку, аніж свою маму. Ну... просто так сталося. Вона теж любила цю пам'ять про своє минуле, тому і прагнула примиритися з цим знанням. Все ж, розраховувала, що взаємини з малою (яка ж вона вже мала?) скоро поновляться, і мама з донькою знову стануть найкращими подругами. Тільки от їй необхідно вирішити кілька поточних питань. Ні, йдеться напевне, не про Івана Олексійовича. Хай він пощезне... Це ж він (а хто як не він?) у горілчаному дурмані переплутав кімнати, порушив усі заборони, неодноразово виголошувані Сашкою для неї. Раптом десь поряд, ніби з боку пролунало: «Прокидайся, суко! Прокидайся, погань! Душу з тебе витрясу... Тварюко, ти чуєш мене? Я не дам тобі жити Що ти зробила з Мишком? Хто це зробив, суко?» Зараз не обходили ті доньчині слова. Хай там що лунало з рідних уст! Принциповим було те, що, очевидно, вона була вдома, а потім, побачивши, що тут сталося, принижена пішла геть... Спробувала максимально зібратися, витерла рештки сліз і продовжила міркувати, як правильно вчинити далі. Хто може, насамперед, допомогти у ситуації? Бігти до найближчого відділення міліції? Здається, вони не поворухнуть пальцем, поки не мине 3 доби, треба було б знайти когось авторитетного, або, принаймні, хто має хоча б якісь знайомства у райвідділку, черговій частині, чи як у них все там передбачено. Зателефонувала Івану. Не підійшов до телефону. Зробила ще дзвінки - всі їй радили дочекатись, принаймні, ранку. А коли не терпиться, то телефонувати не в міліцію, а в лікарні або... Ні, туди вона не зробить жодного дзвінка, просто тому що впевнена - нічого лихого не сталося. Саша була вдома, просто... згодом пішла, бо була ображена. І було від чого. Набрала якийсь телефон у лікарні, ніхто не відповідав, ніяк не могла натрапити на номер чергового лікаря. Знесилена почала переглядати свої записнички, безліч шматків паперу, якихось окрайців з інформацією про послуги та товари, переглянула все, що тільки було можна. Коли вже зовсім зневірилася, прочитала на папірці: «телефон гуртожитку Богданова»... В першу мить не знала як повестись. Але розум, зрештою, взяв гору. Не може бути, щоб у нього не було зовсім ніяких можливостей. Всі в погонах знаються між собою. Хай це було і давно, може, є, хто зможе допомогти. Адже йшлося про здоров'я, а може й життя донечки. В черговий раз взялася за телефон. І знову виклик двадцятьма гудками зникав у темному мороці ночі. Прокляття! Вже збиралася жбурнути від безсилля слухавку, як раптом на тій стороні пролунало заспане і сварливе «Алло...» Спитала, чи ще мешкає там Андрій Богданов, відповіли, мовляв так, але сьогодні з обіду як пішов, то ще не повертався. Чорт, чорт, чорт... Від безсилля вдарила правицею об стіну. Навіщо? Відчула пекучий біль, і сльози знову навернулися на очі. Все проти неї цього недільного вечора. І всі теж - проти неї. Кохана доня, де вона зараз мерзне? Так холодно на вулиці. Раптом задзвонив телефон. Вона підняла слухавку - там продовгуваті гудки. Не було ніякого виклику... глюки? Чи, може, все ж зірвався... Ще один дзвінок. Телефон? Ні, дзвонили у двері. Саша? Нарешті прийшла кохана донечка? Чимдуж побігла до дверей, відчинила різким рухом руки, і її очі полізли нагору.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Субота, Андрій	\|	Ніч проти неділі, Андрій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.