Ніч проти неділі, Андрій

Хто ти, Богданов, зло чи добро? Стояв на місці, і, може, хитався - саме у цю хвилину не міг бачити себе з боку. Втомився надзвичайно. І більше навіть не фізично, хоч і блукав вулицями міста ледь не цілий день. Це було схоже на перенасичення. Емоційне. Звик із сумною посмішкою слухати брехню по телевізору, і забув, коли сприймав її близько до серця. Від того моменту, коли залишився на самоті, коли зрозумів, що допомоги чекати нізвідки, здається, і розпрощався зі справжнім життям. Згодом, у раптові сеанси просвітлення, ніяк не міг зрозуміти, як можна у свідомому стані погодитись виміняти справжнє життя - зі щирими посмішками і гіркими сльозами - на його примітивні клони. Спокійні, розмірені і байдужі. Це у його випадку. Бачив тисячі таких клонів, які підміняли одну, визначальну від початку реальність, на інші. Гаразд, не тисячу, а десятки. Всі сусіди на поверсі так само жили клонованим від дарованого їм Творцем життя. Як же примітивно потурати своїм слабкостям… йти їм на зустріч, привітно усміхатись. Одного разу вчиниш наперекір справжньому бажанню, погодишся на компроміс, - і ти вже на початку дороги до клонованого життя. Не можна поступатися собою! У його особистому випадку навіть не міг пригадати, коли вперше натиснув на гальма, коли із кишені вперше завиднілася для загалу білосніжна хустка, що згодом стала помітним для усіх знаменом. Іншої аналогії зараз просто не міг віднайти. Він був зламаний спис. Стержень, який міцно тримав самоповагу, впевненість у правильності обраного шляху, не витримав. Побачивши черговий усміх пащі від хижої долі, - просто здався. А так не можна було вчинити! Мав бути відповідальним за свою родину. І що з того вийшло? Не стало сім'ї, заради якої варто було чіплятися всіма силами за життя, і сам собі вирішив, що йому-то, не так вже й багато від життя потрібно. А з чим він залишився нині? Хто ти, Богданов, зло чи добро? Була колись, ще у зовсім далекому минулому, приятелька, старша від нього років на 4. Напевне, вони товаришували. Ще від початку знайомства промайнула між ними якась іскра симпатії, особистого інтересу, але не настільки помітна в житті, аби сприймати її дуже серйозно. У тієї дівчинки був дорослий парубок, іще якісь романтичні пригоди; звичайна юна панночка, яка жадала отримувати від життя усе, призначене для її віку. А він... взагалі у своєму, тоді ще ніжному, віці ні про що особливо збудливе навіть не думав. Але одного разу так зупинилися у небі зірки, що теплої літньої ночі вони опиналися на одній лавці. Хто розпочав вже не пам'ятав, тільки руки отримали волю, а потім і губи стулилися, готові до поцілунків. Схвильований, торкнувся її щоки, і вона трохи сміливіше відповіла. Там панувала ніжність і, все ж, нерішучість. Ота лагідна ніч могла стати його першим дорослим досвідом у житті, але ніхто нині не скаже, як було б вчинити правильно. Він ледь продовжив руками, обережно приторкаючись її дорослих принад, вона рішучіше підтримала. А далі нічого. І от, коли обидва протверезіли від п’янкого аромату, вона тихо і, здається, із легким сумом промовила: «Кому ж дістанеться таке диво, як ти? Хто буде та щаслива дівчина?» Ніяковів і мовчав. Навряд чи міг відповісти щось до ладу. А тепер відповість із легкістю. Вона у всьому помилилася. Дівчина, якій він дістався по-справжньому і надовго, - не була щасливою. Як про це не прикро згадувати. Але головне... зовсім він не диво! Та перша доросла подружка просто не знала яким він є насправді. Чи, задумався на мить, саме вона знала, а от він, вже давно, перетворився на привид власного минулого, примару себе справжнього... І цей привид на цілий сьогоднішній день віддався обіймам дощу. Так, зовсім він не диво. Звичайний лабіринт мільйона судин, а до них нескладний конструктор із кісток і колись м'язів, а нині... Нині лишаються тільки спогади. Отак і у його особистому випадку - був чашею з Божим нектаром, а згодом перетворився на усамітненого мандрівника, чиї смертельні отрути підживлюють чудовиськ, що активно множаться у нього в середині. Була прекрасна мрія, тепер стала полова. Хто ти, Богданов, зло чи добро? Почувався таким мізерним і ницим, мов стертий мідяк у руках жебрака. Ще тільки хвилину тому рішуче налаштований швидше йти додому, знову зупинився – міцні хвилі холодного вітру вперто встали на дорозі. Обхопив голову руками, заплющив очі і почув скрип великої і малої стрілок на циферблаті годинника у кімнаті в гуртожитку. Тиша у тій комірчині тиснула на свідомість; раптом зрозумів, що не хоче туди повертатись. Зробити б іще кілька кроків вперед - і можна було б побачити довгі гірлянди вогнів вечірнього міста. Зробити хоча б крок, а там далі вже громадський транспорт, хоч якби він погано не ходив, але дібратися можна. Але не хотілося, хай навіть промокли ноги. Розвернувся в бік будинку, куди півгодини тому зайшла Олександра і надумав оглянути місце, звідки йому почувся зойк та інший шум. А коли все гаразд, відразу, ні секунди не гаючи, бігтиме в гуртожиток. Принаймні, подумав, сьогодні буде міцний сон. А завтра до обіду ховатиметься під ковдрою, і хай тільки спробують зіпсувати надуману ним насолоду завзяті приятелі-заводчани. Гірлянди вогнів палали зовсім в іншій стороні, а в цьому дворі, за межі якого так і не встиг вибратися, була глупа ніч та ще й незрозуміло, звідки неслося нудне собаче скавучання. Оце так розвагу придумав собі колишній майор! Від початку йти доводилося майже навпомацки, поки не дістався перших вікон з увімкнутим світлом. До того місця, де якийсь час простояв, прагнучи вирахувати квартиру Олександри, залишалося ще метрів 100. Саме там, здавалося тоді, щось і гупнуло. Йшов повільно і ледь почав виокремлювати силует на асфальті, пішов швидше, із жахом зрозумівши, що попереду - людина. Але все ще не міг розрізнити точно. П'яничка? Така думка прийшла першою, бо була зручною. І ось майже біля тіла, розвернутого до нього спиною. Боязко... Серед ночі не помітно, чи є поряд кров, і вимушений був присісти, і перевернути тіло обличчям до себе. Тільки-но зробив це, як не втримався навприсядки і впав на спину. Здається, так зблід, що сам для випадкових перехожих міг би слугувати на потужний ліхтар. Серце зупинилося, свідомість заклякла, але вже за мить відтворювала в пам'яті калейдоскопом фрагменти попереднього життя, що стосувалися Олександри. Короткі сполохи блискавок, і в нього перед очима одна за одною картини. Коли ще вони утрьох мешкали в гуртожитку, кухня була спільного користування. Саме тоді Сашка була малим жвавим мишеням. Рита готувала щось, білявочка вертілася поряд з нею, і коли дружина просила щось передати їй із кімнати на кухню, до нього забігала малявка і промовляла точну фразу від матусі: «Андрію, передай солі!» Смішно було. Колись, коли доньці було вже 13, і сім'я от-от мала розвалитися, він, виходячи з однієї кімнати до іншої, випадково почув сварку між дівчатами. Це була нечаста справа для них, саме у тому Сашиному віці. Вона швидко подорослішала, і вже не була надто емоційною. А Маргарита... просто не розмінювалася на сварки з малою, їй вистачало розмов із ним. В той момент мати сварила доньку за перші (так він, принаймні, зрозумів) підліткові дорослі захоплення - в місці традиційного відпочинку компанії Сашки, виявляється, все було як і у інших зграях однолітків - вони палили цигарки, і пробували на смак якийсь алкоголь. Напевно, слабкий. На мить зупинився між кімнатами, але в той же час відчинилися двері, і з іншої вийшли дві його красуні. Рита тієї ж секунди звинуватила у підслуховуванні, але відклалося у пам'яті не те. Дівчата були однаково дорослі, однаково вродливі, і погляд Сашки був зовсім трохи молодший. І от, у цю секунду, бачив перед собою цей же дорослий погляд. Він автоматично, не свідомо, натрапив на її пульс. Вона... жива? жива! Треба діяти негайно. Татове сонечко... Що ж мало трапитись, аби вона так вчинила? І де зараз віднайти маму... Просто зараз, на дотик відчув перші у житті їх спільні обійми. Рита промовляла тоді доньці: «Скажи: Андрію, я тебе люблю», а потім: «Скажи: я тебе люблю, тато» І після паузи лунало: «Андрію, я тебе люблю». А тато тоді ще був, та, власне й залишився, один - рідний. Але... то зовсім інша історія. Підняв доньку на руки і вирішив у першій же квартирі на поверсі дізнатися, чи саме тут мешкає його колишня сім’я. А коли ні? До кого ж вона заходила? Парубок, ніби, пішов в іншу сторону. Невже саме той хлопчик винен у дорослому і безглуздому вчинку Саші? Коли так, знайде і зітре в порошок. Думки проносилися одна не встигаючи за іншою, як міг - одночасно і швидко, і обережно дібрався до дверей під'їзду. Відчинив і почав обдзвонювати квартири, бити в двері кулаком, волаючи: «Відчиніть швидше, благаю вас, тут дівчинка вмирає!» Всюди панувала тиша. Люди злякалися? Час здавався безжалісним і нескінченим. Нестримним шалом проносилися один за одним чорно-білі дні в календарі. З очей побігли сльози і в цю мить, відчинилися двері однієї із квартир. «Скільки можна горлати до всіх вас?» - не стримався. Втім, тут-таки вибачився перед літньою жінкою, що стояла у теплій хустці на плечах. Сльози заважали говорити… Тільки от вона сама все зрозуміла, і, тримаючись за серце, промовила: «Я біжу викликати швидку! Дівчинка мешкає у 12 квартирі на 3 поверсі, там має бути її мати» Правильніше було б, зрозуміло, залишити Олександру на першому поверсі, спробувати помістити її на тверду поверхню. Але хіба правильні думки могли надійти вчасно? Рита... Чим же вона займалася, коли із сусідньої кімнати випадала з вікна її донька? Не зміг все для себе пояснити. Але, все ж, зрадницьки промайнуло у голові: невже могло так статися, що дівчата посварилися між собою, невже Рита здатна на таке? Чи це якась афективна реакція Саші на якусь химеру у власному житті? Прийшов до того, до чого не міг не прийти. Зрозумів, - саме він винен в тому, що сталося. Від самого початку, коли Маргарита переконувала замислитись щодо власного сьогодення, переосмислити поведінку, відмовитись від щоденної байдужості, і аж до сьогоднішнього вечора… Коли продовжував копирсався у хворобливій психіці, вирішуючи, чи рушати додому, чи повернутись туди, де, може, сталася біда. Не пробачить собі, якщо саме цього часу не вистачить аби врятувати його дівчинку. Це навіть не шрам на серці, це справжній іменний квиток у пекло... Нарешті дібрався до 12 квартири, тримаючи Олександру, всю у крові, на руках, і головою натиснув на дзвінок. А його, ніби, чекали, і вже за мить побачив свою колишню дружину. Вперше за кілька років.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ніч проти неділі, Маргарита	\|	Понеділок, Анастасія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.