Понеділок, Анастасія

Насправді важкий день. Зателефонував тато, сказав, що зовсім скоро приїде додому. Тільки не просто побачитися зі своїми дівчатками. Київські консультанти, ретельно вивчивши історію її хвороби та поточні показники, вирішили, що відтягувати операцію далі неможливо. Тато привезе з собою котрогось зі столичних професорів. Їй самій не бажана тривала подорож. Тому нічого вже змінити не можна. Вчора з мамою були у лікарні на позаплановому обстеженні. Мов у малої дитини, в ній знову оселилася кричуща відраза до якогось особливого запаху тамтешніх стін, а поряд з нею оживала і давня - до людей у білих халатах. Здається, от яка несправедливість… Ці люди докладали всіх можливих зусиль, аби вона продовжувала жити. За татові, звісно, кошти. А Всевишній, у свою чергу, просто всього лише не зглянувся на неї - ще одну зі своєї пастви; не звернув вчасно уваги на смертельну хворобу, яка без жодної видимої причини серед інших обрала саме її тіло. І що з того? Ненавиділа ж лікарів, в чиїх очах вже навіть не шукала іскри надії. Може, все пояснюється професійними мотивами? Яка різниця, це ж було її життя! Так от, їх ненавиділа, а молилася, стоячи навколішки, - Йому. Як вміла. Мама давно намагалася привчити до церкви. Купила хустину, що сподобалась доньці під час суботньої прогулянки. А потім навіть брала кілька разів на ранкову недільну службу. Тільки от… як пояснити свій стан у храмі, коли не можеш сприймати те дійство як щось абсолютно чесне зі свого боку? Зрозуміло, народилася не в ті часи, коли до релігії було шанобливе ставлення. Втім, не це було причиною того, що не складалися її особисті справи з Господом. Поки ще була дівчинкою, батьки, що й самі ледь утвердилися у житті, прагнули зробити її життя скоріше веселим ніж правильним. Правильним - з точки зору християнських догматів. Робили це відповідно до отриманого виховання ще у власному дитинстві. Така об'єктивна даність. А вона… чи могли тоді бути для неї важливими думки про те, наскільки правильно живе? Дитячі роки… Що може бути від них краще? Ікони з образами і молитви на стертих сторінках з’явилися у житті, як і житті її батьків, значно пізніше. Що за таємнича сила крилася у тих чистих і світлих поглядах? Боялася, що ніколи не зрозуміти. Не встигне. А тепер вже і не хоче. Так жадалося чогось звичайного, земного, зрозумілого у ці дні, що, за багатьма ознаками, могли бути для неї... воротами у вже інше життя, може, так... Якимись спотвореними, з гнилим душком обіцяли бути ті дні. Коли від тебе вже нічого не залежить. Звісно, десь зовсім поряд з нею будуть тато і мама, вони боротимуться за кожну краплину її життя, більше аніж це робила б вона сама. Так дивно, зараз, у цю хвилину, ледь не вперше у житті, почувалася самотньою. Читала молитву, кожне наступне слово якої поставало в голові силою виключно її думки, а отже, ніби спілкувалася з Богом, - та все ж була одна. Недалеко в котрійсь із кімнат поралася у справах мама, готова будь-якої миті глянути в бездонні очі донечки. Зрозуміло, що вона робила - готувала речі до чергового візиту у лікарню. Чергового, але не такого вже й звичайного. Мама теж була поряд, а все ж почувалася самотньою. От би вийти звідти, і ніколи вже не повертатися знову! Якийсь тупий біль краяв серце. А ще було передчуття фізичного болю. Ніби, ніколи у лікарні його не відчувала, але повернувшись із тих стін з особливим запахом, завжди більше доби приходила до тями, до свого нормального стану. Так, найрідніша буда зовсім поряд, але відчуття самоти не залишало. То був особливий стан, важко пояснюваний. Відчувала тепло, і бачила, потай кинувши погляд у мамин бік, застиглі сльозинки у її очах. Не було жодного сумніву, що батьки не відходитимуть від неї ні на хвилину. І тому не можна дати визначення тому почуттю як суцільній одинокості, що полонила всю душу. Її самота іншого порядку. Впевнена, що ніхто, навіть із найближчих людей, не відчуває тієї ж глибини емоцій. Емоцій, які стали нині для неї першорядними. Така от виходила молитва. Не надто чемна, бо постійно перебивалася зовнішніми втручаннями. Це ж не сповідь, для якої важлива послідовність. Та і не просила зовсім ніякої конкретики. Навряд чи правильним було б благати, аби операція минула успішно. Без сумніву, так вже безліч раз робили і тато, і мама, інша рідня... Ще порівняно давно випадково підслухала батькову розмову із якимось світилом, який, напевне, поважно ходив своїми коридорами у хрусткому білосніжному ковпаку. Батько просто не знав, що донька випадково залишилася вдома, а діалог із лікарем був терміновий, пізніше не можна було зателефонувати. Вслухалася у обривки розмови зі своєї кімнати, і в неї було дивне відчуття, що йдеться не про неї, а про когось стороннього. Щось собі з тих розпачливих, безконтрольно промовлених батьком деталей, розіклала на полиці в голові. Єдине, справді важливе, що зрозуміла - справи у неї дуже кепські. І от, за теперішніми її підрахунками, виходив час, доки можна було обходитися без операції. А операція... Отже, не могла просити Господа, аби хірургічне втручання минулося успішно. «Надто мало шансів?» - саме так перепитував тато людину на іншому кінці дроту у той злощасний день. А сама почула те, що не призначалося для її вух. Про що ж має бути молитва? Про що взагалі, зазвичай, моляться? Соромно, проте навіть у хвилину максимальної відвертості, не могла собі дати відповідь. Очевидно, кожен про своє. От чого ніколи не розуміла, так це того, що молитва, по суті своїй, є проханням. Людина ж сильна, кожна людина! Все в голові змішалося. Ну, сильна, так. І вона, двадцятирічна юнка, теж сильна. Тільки стоїть навколішки і думає над кожним наступним словом власної молитви. Нічого не просити для себе, це – головне. «Скажи, як мені бути, і я послухаюсь Тебе. Якою дорогою йти? Вкажи своєю десницею (чула ж десь таке слово), чи відкривати своє серце… і кому?» Була собою у цю застиглу у часі мить. Із розпущеним волоссям і не здатною відволіктися ні на що стороннє. Слабкою? Навряд… Чи хотіла, аби зараз її приголубила рідна матуся? Не до ніжності. Якесь відчуття, ніби стоїть на краю урвища. Один випадковий рух і стрімко летиш туди, звідки у це життя вже не повернутися. Навіть зупинитись на хвилину, щоб намалювати картини іншої, цілком можливої для неї реальності, не ставало внутрішніх сил. Вона поки що тут. І раптом відчула: навіть якщо долею передбачено випробування, якого їй не витримати, все одно - час не можна втрачати. Час нині був головним у житті скарбом. Боротися за нього значило не зрадити себе. Хотілося, принаймні у ці хвилини, чинити так, як вказувало серце. Саме про це воно нині відстукувало своє повідомлення. Тільки їм обом зрозумілою мовою.

Випросила у матусі дозволу зустрітися з подругою недалеко у кафе. Мама вперто просила, аби приятельки приходили до них додому. В неї паморочилася голова лише від того, що донька на хвилину може залишитися без уваги у дні, які лікарі визначали критичними для стану дівчини. Втім, про Марину мати знала, може, навіть, і довіряла їй. Попрохала лише аби подруги не відходили далеко від помешкання і зателефонували з кафе, коли будуть повертатися. А вона собі посміхалася, думаючи зараз про те, що так само мала б бути гарною мамою. Так вийшло, що була однією дитиною у родині. І на відсутність уваги чи ніжності ніколи не страждала. Тим більш у дорослому віці, - після того, як всім найближчим стало відомо про ймовірні наслідки недугу. Втім, як здалося, ніякі вади дитини, звичні для такого типу родин, характерними для неї не були. І все ж мріяла, принаймні, про двох діточок. Хлопчика і дівчинку. В її родині все мало бути тільки так. Ніяк не могла визначитись, як ставитися до своїх фантазійних мандрівок. Ніби, ні про що з того, про що не можна було б мріяти у її стані, не малювала у прихованих від усіх видіннях. А от про свою власну сім'ю... не могла відмовитись від цього задоволення. Часом це перетворювалося на жорстоке випробування. А тут ще раптом трапився цей Максим. Навіщо і звідки він взявся?!? Дякувала Господу, що він трапився у житті і, водночас, боялася себе. Знала свій особливий норов, все, чого забажала по-справжньому, мала отримувати. Цілком звичайна дівчина, ніяких дивацтв не загадувала, але відчувала всередині себе силу, здатну вирватися із-під контролю. Коли йшлося про почуття. Побачитися з цим хлопцем, роззнайомитися, а далі? От що далі? Якщо він вразлива натура, а цього не можна виключати, як він сприйме все, що з нею має відбутися? Помітила, що вся тремтить. Коли раптом це впаде в очі матері, про зустріч із Мариною можна буде забути. А вона так потребувала тієї розмови. Мусила заспокоїтись, і неня, ніби, нічого вразливого у її зовнішності не помітила. Просто ще раз нагадала свої прохання завжди залишатись на зв'язку.

Був вечір, і в кафе вони всілися у затишному куточку із приємним блідим світлом. Відвідувачів знову не багато і можна поспілкуватися у задоволення. Саме цього бажалося найбільше. Поцілувалися і стали вибирати замовлення. Марина вирішила сьогодні дотримуватись спортивного стилю і це ще більше підкреслювало переваги її стрункої статі.

- Маринко, ти знову просто красуня... Впевнена, як і попереднього разу, сьогодні ти так само була непередбачувана, інакше сиділа би поряд зі мною разом з цілим гуртом чорнявих парубків, і, це вже виключно на твій смак, - можна з одним блондином.

- Настуню, ти ж знаєш, в моєму житті події так швидко не відбуваються. Все трохи спокійніше. Хоча я сама не проти, отих брюнетів і на додачу ще блондина - і вимушено посміхнулася.

Здалося чи ні? Вдивлялася у приятельку і не могла позбутися відчуття, що Шепель не затишно себе почуває. Якась аж надто очевидна напруга помітна у ній. Прикро, розраховувала на дружню розмову - відверту, без пауз і підтекстів, які треба вгадувати. На таку бесіду не було ні часу, ні, тим більше, настрою. Що могло статися за один лише день? Розглядала подругу і не бачила передвісників прихованого і лихого. Здається, у Шепель трапилось щось із того, про що кожен мовчить, бо воно особисте. Хм, Марина ж не відмовить її так гостро відчутій проблемі - поговорити із справді близькою людиною?

- Мариночко, люба... Щось трапилось? Ти, ніби, не схожа на саму себе. Переживаю, чи все гаразд?

- Зі мною все гаразд, правда, не зважай... Просто, я і сама мушу з тобою поговорити.

- Навіть мусиш? Не дуже приємна місія, погодься. Трохи інтригуєш. Хочу тебе вислухати. Може, чимось зараджу тобі?

- Повторюю, зі мною все нормально. Але гаразд, давай від самого початку. В мене є подруга Олександра. Точніше, не подруга, а... яка різниця, правда? Так от, вчора ми випадково провели цілий день разом; я її підтримала у нелегкий для неї момент. Знаєш, у ситуації, в яку вона потрапила, не побажаєш опинитися нікому... - Шепель було важко говорити, не треба надто розумітися на людях, аби відчути її справжній настрій. Тільки от що могла знати ця школярка про стан, у якому не бажано опинятися? Для поточного життєвого моменту історії чужого внутрішнього дискомфорту зовсім не цікаві. Про свою ж, не розповідає на кожному кроці… Ні у кого не шукає співчуття. Так, гаразд, але до чого вся ця тривала вступна частина...

- Марино, ти ж не чекаєш моїх сліз, правда? Знаю, у багатьох дівчат трапляються неприємності, тільки от в одиниць - справжні. Ти погоджуєшся зі мною? І все у твоєї Олександри буде добре. Ну, може, трохи згодом...

- Настуню, ти, здається, не розумієш, я розповідаю про важливе виключно для тебе. А ця Олександра... Вона просто… персонаж в історії, яка трапилася вчора, але має до тебе безпосереднє відношення.

- Інтригуюче. Слухай, ну добре, переконала, я мовчу і уважно тебе слухаю - їм якраз принесли замовлені салати і по склянці соку.

- Ще раз і спочатку. Вчора вранці до мене прийшла Саша. У вкрай збудженому стані. Тобто як... ну от всі зовнішні характеристики свідчили про те, що в ній панували гальмівні процеси. Але тільки як наслідок попереднього вибуху. У неї вдома не дуже приємна ситуація, вони ніяк не можуть розібратися з мамою у справжніх почуттях одна до одної. Така, трохи дивакувата історія, але оскільки вона не має прямого відношення до тебе, - облишу. Ну, якимось чином я мусила допомогти цій дівчинці, просто думаю, що в тому своєму стані вона готова була до будь-яких девіантних проявів...

- Точно девіантних? - посміхнулася, бо ще не було по-справжньому цікаво - слово простіше складно було підібрати?

- Саме таких - посмішкою відповіла і Марина, - ти ж знаєш, періодично в мені прокидається цікавість до психології... Мені вже час визначатись, яку спеціальність обирати при вступі в інститут. Гаразд... Так от, я трохи розрадила її, спробувала повернути до нормального настрою. І ми вирішили подихати свіжим повітрям у парку. Була трохи дощова погода, втім, це нас не зупинило. Ну, справді, мені особисто, після розмови з Сашею, хотілося вдихнути повітря на, як би це сказати, - та так і скажу, на мої повні груди. Просто провітрити макітру, видути із неї увесь негатив.

- Ти жартуєш кожним наступним словом. Дуже переконливо про твої повні груди. А ще… я вперше чую, як ти обзиваєш свою розумну голову макітрою. Що ж буде далі, і коли розпочнеться цікаве, - що стосується власне мене...

- Вже починається. Поблукали ми трохи парком Петровського і, ніби, збиралися розпрощатися. Тут нізвідки з'явився симпатичний чорнявий парубок. Погляд у нього був трохи сумним, але очі посміхалися. Буває так? Не знаю, здається, у ту мить було саме так. Підійшов до нас із явним наміром познайомитися. Як на мене, шукав якоїсь розради для себе. Ну, власне, і зробив крок назустріч. Що ж, хлопець гарненький, чому ні? Олександра від початку поводилася з ним достатньо агресивно. Але я розумію чому. В її стані складно по-іншому реагувати на раптові компліменти, спроби делікатних залицянь…

- Так вже й делікатних… Вмієш ти бути ґречною, - приязно посміхнулася, зважаючи, до чого веде Марина? Тисячі симпатичних брюнетів у місті, невже збирається підвести до того, що вони двоє познайомилися з Максимом? Навряд чи… тільки яким іншим чином до цієї історії вона сама? – а це дуже цінується у дорослому житті. В окремих випадках. Хоча… Я ж знаю, яка ти є насправді. Але гаразд, мова в будь-якому випадку не про тебе. А про мене! Ти ж обіцяла, правда…

- Обіцяла – наскільки могла жартівливо підіграючи, продовжувала Марина, - і тому не припиняю. Він все питався про наші імена, а ми про його і не думали згадувати. Причепився один… Та все ж, мимоволі, моя недільна приятелька звернулася до мене на ім’я. Це важлива деталь для подальшої розповіді. Як звати Олександру при мені так і не було промовлено. Якийсь час розмова все ніяк не могла владнатися, і потроху ставала схожою на вимушену. Але тут поступово Сашин настрій підтанув, все пішло трохи веселіше. Я ще певний час допомагала їхньому бажанню віднайти спільні точки в діалозі, а вже потім дивилася на них з боку. Пригадуєш, яким малювала портрет Максима? Я чомусь запам’ятала. І от, у цього парубка, ті ж повільні і неспішні манери, та ж розважливість. А ще він видався мені, чи правильно буде сказати? Може, гарно вихованим. І такий, - вміє підтримувати розмову. Така от у неділю трапилася знахідка.

- Ну, поки що зовсім не бачу, чому раптом я маю почуватися незатишно ще й через твою історію про дощовий вихідний.

- Правильно. Згідна з тобою, іще рано. Ще трохи ми поблукали разом, і от знаєш, часом трапляється відчуття, що ти зайва між іншими людьми. Саша продовжувала більше мовчати, а парубок намагався дарувати компанії гарний настрій. Навіть частіше посміхався мені, бо бачив схвальну реакцію на свої жарти і оповідки. Але все ж, я відчула себе саме зайвою. Хоча, власне, мені й так був час повертатися додому. Ми втрьох стояли на зупинці, і кожен собі мовчав про своє. Але лише я ступила на підніжку тролейбусу, і посміхнувшись промовила на прощання щось на кшталт «Будьте розумниками», парубок ледь не прокричав мені навздогін: «Щасти, Марино, до речі, мене звати Максим!» Уявляєш мій стан? І це все після того, як кожен його рух я співвідносила із тим, що чула від тебе про хлопця, який тобі подобається…

- Ну, чекай, і все ж, я не бачу достатніх підстав вважати, що те ваше знайомство відбулося саме із моїм Максимом. Чи їх мало у місті? Навіть і симпатичних брюнетів серед них. Втім, мені нарешті стало цікаво, розповідай далі, і якщо ти у настрої, то із якимись цікавими для мене дрібницями.

- Ми розмовляли про те, чим він займається. Він не говорив конкретно, де вчиться, але з усього видно, що саме на тому факультеті, про який ти згадувала. Це – по-перше. По-друге, всі зовнішні характеристики співпадають. Крім того, є навіть по-третє. Я, хоча і у самих загальних рисах, але знаюся на твоєму смаку. Тому… майже на всі можливі відсотки переконана: Настуню, я вчора випадково познайомилася саме із твоїм Максимом…

Була уважна до кожного промовленого Мариною слова. Цікаво просто неймовірно! І навіть трохи стримувала себе, аби не демонструвати відчуття захвату, що кожною наступною миттю розганяло кров судинами. І увесь той рух відбивався у блиску її закоханих очей. Здавалося, періодично випадала із поточної реальності. Тільки-но орієнтувалася виключно на власні рецептори щастя, не помічала нікого навколо, як тут же реагувала лише на зовнішні подразники. І вже з подивом відзначала посмішку на обличчі чарівної дівчинки навпроти. Марина? Точно… Така посмішка подруги могла свідчити про одне-єдине. Як би вона зараз не намагалася, нічого приховати не вдалося. Іскри її кохання пустилися у жвавий танок, який не сила було спинити. Та й не хотілося, правду кажучи. Ні про що інше не збиралася думати. Вистачить і того, як ті безтілесні мрії злітають у вишину та дарують всьому, що трапляється на шляху щирі обійми і настрій веселої звитяги. Яка ж розумничка Марина, все прекрасно розуміє, навіть слова не промовить, аби не злякати тендітну мить короткого дівочого щастя. Свідомість знову вимкнулася назовні. Вслухалася у те, по що мовило її серце. Ніби, нічого небезпечного. Було б прикро, коли б саме у цю хвилину воно дало збій, зрадницьки прошепотівши: «Швидше телефонуй мамі!»

- Мені… складно зараз говорити, кицю, може, помічаєш це? Але тільки-но… було просто неймовірно класно! Чому ж ти розпочинала розмову із таким важким серцем, Мариночко? Справді вважаєш, що у чергової твоєї проблемної приятельки і того, нібито мого коханого принца, може бути щось спільне? Скажи мені правду, прошу… І загалом, розкажи трохи про неї, я ж бо мушу знати власних суперниць. Принаймні, у короткочасній перспективі – і після тих слів стала схожою на задоволену хижу кішку, яка передчуває легку здобич.

- Ти зараз просто неймовірної краси, Настуню. Бачив би тебе якийсь талановитий художник, він би точно не втратив нагоди створити шедевр.

- Припини, вже казала сьогодні: твої гарні манери часом дуже доречні. Але зараз, розмовляй зі мною серйозно, добре? Бо мені здається на дворі аж надто швидко сутеніє, відчуваю, мама скоро дасть мені зрозуміти, на якому-небудь ментальному рівні, що час бути вдома. Отже…

- Там така, непроста історія. Звісно, вона тобі не рівня. От якщо на мій погляд – і Марина замовкла, стало помітно: недарма від самого початку вона нервувала, сховала пальці під стіл і ніяковіла від того, що тепер їй складно повсякчас поправляти зачіску або перебирати серветку, - розумієш, ні ти, ні я, не знаємо того життя, яким живе вона, а для неї кожен новий день це реальне випробування.

- Послухай мене, люба… Повторюю, бо вже казала. Мені не дуже цікаві чужі негаразди. Аби я хотіла, щоб всі люди у цьому місті зглянулися наді мною, повір мені, я би всім розповіла власну історію. Жодного слова брехні, тільки правду. І було б багато справжніх сліз. Розумієш? Але я мовчу навіть у розмові з тобою, ти зовсім нічого не знаєш із того, чого і не варто було б знати. Тому… прошу, продовжуй, але тільки про те, що може мені бути корисним, гаразд? – промовила все тихо, спокійно і без жодної злості, бо настрій, все ж, був особливим.

- Мені страшно, Настю… від того, що ти розповідаєш про себе. Я справді нічого не знаю? Чим можу тобі допомогти, люба?

- Та розповідай же, який раз прошу! – розсміялася їй у відповідь.

- Гаразд. Саша трохи особлива дівчина. Коли наполягаєш на розповіді. Вона вчиться зі мною в класі, і там зовсім не сіра мишка. Чому так трапилось? На мою думку більше цьому сприяли зовнішні життєві впливи. Сама по собі, Олександра доволі сумирна дівчинка. Але… обставини та довкілля, визначають теперішній стереотип її поведінки. Класно я сказала? – і підморгнула Анастасії, - так от… Кілька років тому в неї розлучилися батьки. Ну, не дивина, правда? У багатьох сім’ях таке нині трапляється. Розбіглися собі і гаразд. Але проблема в тому, що у Сашки не вийшло контакту з матір’ю. Просто у найбільш відповідальний момент дві людини не виявили здатності зрозуміти одне одного. Я знаю її маму, вона справді нормальна жінка. Ну займається пошуками своєї долі, так не лише виключно для себе. Їй важко утримувати родину на власних плечах. А Саша… агресивно сприймає материні, часом невдалі поневіряння. Отака загалом історія, коли коротко. А емоційний стан Олександри, про який я згадувала, а ти мені дорікала, - і вона торкнулася руки своїй старшій приятельці, розраховуючи на розуміння у такий складний фрагмент розмови, - пояснюється дуже просто. Саша ледь не вкоротила собі віку минулої ночі… чи позаминулої – тут я вже загубилася.

Дивилася на Марину і не розуміла, почулося їй, чи та обридла вже за сьогодні Олександра точно збиралася покінчити із власним життям. Це просто маячня! Не могла нині повірити, як можна бути у здоровому глузді і так реагувати на виклики життя. У цей чарівний його момент, коли, здається, навіть небо особливої, ніколи раніше не баченої блакиті, не була здатною сприймати факт, що хтось добровільно відмовляється від життя. Навіть не байдуже плює на нього у хвилину чергового розчарування, а зумисне скорочує власний вік… Невже Марина сказала саме те, що їй почулося? Раптом відчула як зсередини горло стисли раптові спазми, що завжди були передвісниками сліз. Це зовсім не бажана і не очікувана реакція, ні до чого вона зараз. Тільки от сьогодні вперше у житті щиро молилася, і хай благала Господа не за іще один зайвий день під сонцем, насправді-то йшлося саме про це! А десь зовсім недалеко, може й у той самий момент, інша дівчина так вперто прагла позбутися того, що їй, за великим рахунком, і не належало! Життя дитини – це відповідальність насамперед батьків. Скільки сил, емоцій, терпіння, коштів вкладають у її спасіння тато й мама, інші близькі люди. І от поруч з нею паралельно відбувається історія що перекреслює усякий здоровий глузд. Життя, родина, кохання, – це краплі з глечика з божественним нектаром, здатним втілювати найзаповітніші мрії. Родина… А що як буває по-іншому, не так як у неї вдома? Ні, звісно, вона знає, її батьки – найкращі у світі, таких пошукати, - навряд чи знайдеш. Але… не знаходити із власною мамою спільної мови настільки… Ні! Відмовляється вірити.

- Скажи, Марино, а ця твоя приятелька… Ну, ми ж дорослі люди, і я все прекрасно розумію. Здатна вона звабити мого ймовірного Макса у своєму, як ти це називаєш, збуджено-загальмованому стані? Ти даєш їй такі непрості оцінки. Неоднозначні, сказала б… І, знаєш, хоча то були перші години знайомства, але я вже нервую… Через твою знайому кралю…

- Нервувати точно не треба – і помітивши реакцію нерозуміння з боку Анастасії спробувала ще заспокоїти, - для цього просто немає підстав.

- О, звісно, яких інших слів підтримки можна було б від тебе чекати, правда, люба?

- Настю, я просто відповідаю на твоє питання. Ти ж чомусь питаєш мене, для тебе важлива моя думка, наскільки я розумію…

- Нічого ти не розумієш, Марино. Мені справді потрібна твоя думка, але багато більше, ніж твої гарні манери…

- Настуню, мені здається, що нам обом складно продовжувати цю розмову і тим не менш, я готова до цього.

- Це правда. Але просто скажи мені: вона може із ним переспати? Виходячи із твоїх вражень про відношення між тими двома. Усе ж складалося на твоїх очах. Мені важлива твоя думка.

- Думаю, ні. Але як людина, що цікавиться психологією, цілком такий варіант викреслити не можу. Ти ж просиш мене про правду, Настю. Тільки от ти акцентуєш увагу більше на стані та здатностях Саші, а я б іще пам’ятала і про твого, ніби, принца.

- Не треба мені нічого розповідати про це, юна моя подруго. Я прекрасно знаю, що у таких історіях все, абсолютно все залежить саме від дівчини. І… за самими тільки розмовами я вже відчуваю небезпеку такої поведінки від твоєї однокласниці. От школярки-старшокласниці, чорт забирай, звідки ви беретеся?

Промовила це трохи збуджено. І відчувала: могла тим образити Марину. Зрозуміло, напряму приятельку це не стосувалося, але хто б у такій ситуації не сприйняв такий випад і на власний рахунок? Тим більш, дівчинка навпроти наскільки могла підтримувала її, а ще була дуже розумною. Що ж, коли так, Марина все правильно зрозуміє. Просто складно сприймати такі речі. Раптом з’явився у житті такий яскравий промінчик щасливого настрою. Хлопець, що змінює все її ставлення до сьогодення і майбутнього. Пригадала його посмішку, побачену крізь вікно. Тоді була впевнена, що у похмурому жовтневому небі розлилася всіма своїми фарбами липнева веселка. І тут-таки виявляється, хтось сторонній уже підживлюється гарним настроєм Максима. Чи не Максима? Все настільки непевно у цій історії; чому дозволяє собі сприймати все так близько до серця? До її особливого серця… Вирішила відволіктися. Приторкнулася до долоні приятельки своїми довгими пальцями, і з посмішкою людини, яка усвідомлює, що завинила перед співрозмовницею, промовила:

- Серденько, вибач, щось я сьогодні трохи не в собі, навіть нічого не збираюсь пояснювати, тільки прошу, не ображайся, я не навмисно так себе поводила. Нічого?

- Про що ти, Настуню… Жодним словом мене не образила, Лише окремі твої слова мені не сподобалися, власне, ті, в яких ти згадала, що я дуже багато не знаю про тебе. Мені лячно, знаєш…

- Не зважай.

Вони швидко і без своїх звичних жартів розпрощалися і кожна пішла, думаючи про своє. Марина дочекалася, поки Анастасія сяде у таксі і сама повільно рушила у бік зупинки громадського транспорту. Раптова інтрига, що ненароком постала у житті близьких для неї людей, і була наслідком звичайної прогулянки, жодним чином не покращувала їй настрій. Прекрасно знала про те, що Настя свого не полишить, не звикла вона ділитися тим, що належить виключно їй. А Саша… про неї взагалі складно сказати хоча б щось певне. Та от і на уроках її сьогодні не було. Невже вдома все ще триває та нескінченна війна непорозумінь?

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ніч проти неділі, Андрій	\|	Неділя, Маргарита і Андрій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.