Неділя, Маргарита і Андрій

Сиділа на лавці поруч із колишнім чоловіком і не знала, чи варто про щось говорити. Єдиним, що займало всі її думки від моменту, коли прокинулася вночі і аж до нині, було уже безслізне переживання за стан Олександри. Її істеричність відразу засвідчила себе як тільки побачила Богданова з донькою на руках. Ледь не втратила свідомість сама, але вистачило сил зрозуміти: тим критичності ситуації не зарадиш, та й Андрій, як собі пам’ятала, не настільки пристосований до життя, аби приймати правильні рішення із двома дівчатами без тями на власній шиї. А, власне, що Андрій? Готова була цілувати йому не лише уста, а ще й руки та ноги. Проте, звісно, не збиралася цього робити. І навіть злилася на нього. Так, по своєму, пригадуючи спільне минуле. А ще виплакала вже всі сльози, стримувані в собі протягом останніх років життя. Чого тільки не робила опісля того, як Сашку доправили до лікарні швидкої медичної допомоги. Завзято молилася, каялася через ту ганебну п’янку, поклялася ніколи більше не приторкнутися і до краплі алкоголю та мовчала від безвиході. Стискала до болю неконтрольованими лещатами долонь власні скроні, - все миналося, а час зупинився на місці. Бачила у білому халаті медсестри головного лікаря і кидалася випрошувати у кожного із них можливість подивитися на свою дівчинку. Богданов був поряд, але у чому була нині його місія? Здається навіть, мав би йти звідси. Саме він, мерзотник, не зміг помиритися з донечкою, з цього все й пішло шкереберть. Довго намагалася зарадити конфлікту, розмовляла з ними по черзі, але ніхто нікого навіть не збирався чути, навіщо? Лихі вони були тоді: і колишній чоловік, і її колюча троянда. І все ж… готова була цілком щиро розцілувати його. Тільки б Сашка прокинулася після операції, відкрила очі, знову побачила, наскільки прекрасним є цей світ, все, що її оточує. Про що казав черговий лікар? Не могла пригадати. Ніби, зауважив, мовляв, наслідки могли бути і зовсім трагічними, а так ситуація важка, але стабільна. Приблизно так. Що це в біса може означати? Все ще відчувала алкоголь у крові і не залишала живого місця для проклять у власному минулому. Чим можна виблагати прощення, які слова будуть почутими? Тільки б обійтися без сліз, їх просто вже не залишилося. Та й очі після тих подій печуть до нестями. Рідненька кровинка… Що могло трапитися? По всьому виходило, кілька останніх років, протягом яких намагалася владнати те, що вважала найбільшою проблемою у сім’ї, минулися марно. Не просто марно, а ще й зі шкодою для Сашки. Всі ці нерозумні пошуки чоловіка, здатного стати для донечки гарним батьком, обернулися ще більшим лихом. І тепер їй доводиться шукати багато більш прихований скарб – те, що раніше робило їх рідними людьми. Уся тремтіла, втім міркувала, як зарадити ситуації, як відволіктися і вибратися із того убивчого настрою; як дочекатися повідомлення від лікаря і не збожеволіти до цього?

Сидів у всьому брудному, і через те почувався незручно. Насамперед, перед колишньою дружиною. І все ж, хотілося просто свіжого одягу, але не міг дозволити собі зараз залишити Маргариту одну. Лікарня швидкої знаходилася у порівняно затишному районі, у старому, дореволюційному приміщенні. Воно не знало навіть косметичного ремонту вже не один десяток років, тому виглядало підстаркуватою панною, з якої осипається пил минулого. Перед будівлею парк з деревами; і саме у цей день він був неймовірної краси, бо сонячна погода, а небо майже щемливої блакиті. Не залишало відчуття, що все бачене ним - то створювана пензлем Майстра саме у цю мить картина. Із рухливою ковдрою багряно-червоних тонів, що лише від раптового подиху вітру часом оголювала маленькі ділянки вже втомленої осінню землі. Із майже цілком роздягнутими липами і яскравими жовтими плямами навколо них. Сидів поряд і мовчав. Про що говорити? Про те, що сталося минулої ночі, кілька років тому, чи, може, у минулому житті? Приблизно уявляв стан Маргарити, і тому боявся порушити тишу. Пригадав, колись була трохи схожа ситуація з Сашею. Це все ще із історій про чарівне біляве мишенятко. Якось черговий раз йшли на прогулянку до набережної. Тільки от не пам’ятав, чому були святково одягнені. До ігрових майданчиків залишалося перейти одну-єдину ділянку дороги. А справа була біля театру, де рух автомобілів завжди обмежений. Ну і треба було знати їх малу, але стрімку дівчинку. Лишень підійшли до дороги, вона вивільнила свою руку із його дорослої. Чому він це дозволив? А може, не дозволяв, чи… взагалі навмисно відпустив? Чи, може, вона крокували разом з мамою? Так от, повільно повз них пройшла одна машина, яка, втім, перекрила можливість побачити іншу, яка рухалася паралельно першій другою полосою. А Сашка… в той час вона все робила надто швидко. Стрімко побігши через пішохідну доріжку, вона злякано зупинилася лише в метрі від авто, що також встигло загальмувати. Водій відразу вийшов на розмову, але вгледівши блідих батьків миша та її саму, того ж кольору, - просто змовчав, повільно повернувся за кермо і рушив далі. Щось тоді підказувало Богданову: той випадок тільки початок пригод для цієї дівчинки. Початок пригод… Зовсім нічого не знає про теперішню Олександру. Звісно, можна було б зараз спитати у дружини, що вона про це думає, як те могло трапитися? Проте, ще не забув їх регулярні сварки у минулому, аби так легко встряти у нову. Проблема в тому, що він, за звичкою, вже кілька годин почувався винним через те, що сталося. І вистачало і міри вини, визначної для себе особисто. А Маргарита… у критичні моменти вона не зосереджувала увагу на собі, не копирсалася у висхідній глибині власних чеснот і вчинків, аби віднайти першопричину негаразду. Підходила до всього простіше. У кожної неприємності, які в тій чи іншій мірі стосувалися колишньої дружини, винними завжди були зовнішні впливи. І кожен у сталій чи короткочасній перспективі мав відповісти за її дискомфорт. Але зараз хотілося бути, принаймні, корисним для неї. Тільки от як, - не знав і продовжував мовчати.

Здається, потрохи заспокоювалась. Ні, звісно, серце шалено калатало у передчутті новин з операційної; у цю мить кожна людина в білому халаті була для неї вісником з добрими чи лихими новинами… Але із кожною наступною миттю оволодівала собою, до неї поверталася здатність тверезо мислити. І вже навіть Богданова усвідомлювала як цілком реальну людину, не так, як ще якусь годину тому… Персонажем із кіно, що з’явившись нізвідки, мов забутий усіма лицар, повернувся в її життя із тільки-но втраченим нею скарбом. Хотіла оглянути його зараз, але чомусь було ніяково. Все ж, бридка вчорашня пригода аж надто відлупцювала її самооцінку. Так не можна. Ну ось, знову одне й те ж. Забути, терміново! І про відмову від алкоголю – це був зовсім не жарт, жодної краплі. Обхопила голову руками і тихесенько затягнула собі під ніс щось нудне і нескінчене. Як у тих малих народів Півночі. Колись вона вчила про таке уроки у школі. Думала, що основне зараз не почати розгойдуватись у такт своєму нудному плачу, бо це не тільки зверне на неї зайву увагу, а ще й поставить у складне становище Андрія, чого б вона зараз точно не хотіла. Нарешті прийшла до думки, що час з’ясувати хоча б у когось як справи у її донечки, і що має зробити, аби колюча троянда швидше прийшла у свідомість? – так правильно все називається у теперішній ситуації? Все ж, знайшла у собі сили підняти погляд на колишнього чоловіка, аби ретельніше роздивитися майже знайоме обличчя. Неголений, ну, це й так зрозуміло. І, здається, помітно погладшав. На вермішелі чи тістечках? Власне, байдуже. Був у спортивному одязі і з брудними руками, деінде на пальцях все ще виднілася краплі крові, що запеклася. Як все це вчора відбулося? В них так і не було можливості переповісти одне одному кожен свою частину вчорашньої ганебної історії. Та й… про що розповідати?. Можна почати розмотувати клубок подій минулими сутінками, а скінчити розповідь словами: «І от сиджу тепер тут із тобою». Або просто чекати. В будь-якому випадку вони обидва мусять чекати. Думала, що не розуміє нині його місії. Але сама потребує зараз його підтримки, і це найголовніше. Здається, в районі очей кількість зморшок ледь не подвоїлася. У нього вони були не такими, як у літніх людей. Втім кількість їх постійно збільшувалася. Принаймні, їй було приємно думати, що вона майже красуня. Про що це? Гаразд, але ж не можна вишкребти якимось шкрабом весь непотріб із власного минулого. Те, що відбулося в житі, назавжди залишається з нами: в мові, жестах, спогадах… Здається саме Богданов колись цитував їй це висловлювання. Ніби, хтось із іспанців казав, але, зрештою, яка різниця…

Перебирав пальцями рук і раптом відчув усім тілом, що стає морозно. Так, звичайно, була сонячна погода. Здається, промені віддавали навіть більше тепла, ніж могли тепер. Але надворі вже красувався кінець жовтня. До того ж, ще від вчорашнього вечора шкарпетки промокли, а його ступні, скільки себе пам’ятав, зажди залишалися уразливими до прохолоди. І навіть не помітив, як те відчуття холоду поширилося від ніг на все тіло. Хотілося нарешті потрапити під ковдру. Ні, звичайно, не просто зараз. Коли все скінчиться. Тільки от про що собі думає, коли каже «все»… Сидів, понуривши голову, і міркував про щось непевне. Хвиля, яка набирала сили із самої глибини єства, підмовляла промовити хоч двійко слів чужій нині жінці, що сиділа поруч. Хіба вона чужа? До цього часу нікого більш близького у його житті не було. Крім мами, звичайно. Але то зовсім інша історія. У випадку із Маргаритою все надто складно. Що ж… тільки от скільки можна зважати на щось, чого насправді не знаєш? Боявся роз’ятрити минулі рани? Але ж не можна усього на світі боятися. Свого минулого, всього, що стосується колишньої родини. Втім, насамперед колишньої дружини. Намагався хоча б поглядом приторкнутися її силуету. Відчути знайому раніше зворотну енергетику руху. Підняв голову, випрямив спину і став надто помітно великим у порівнянні із Ритою. І це також тиснуло на нього, хоча, здавалося б, чому? Промовити слово першим. Бути, нарешті, чоловіком… Відчував, що струнка брюнетка на лавці поряд із ним так само несамовито напружена. Але, в значно більшій мірі не через причини, що підживлювали його дискомфорт. І все ж необхідно наважитися. Вже подумки промовляв перші фрази майбутнього діалогу, як раптом запершило у горлі. Розкашлявся, але вона не помітила, бо, здається, знову занурилася у себе. Що ж, вояко, так і збираєшся відсиджуватися у окопі? Ні, ніколи не був критичним боягузом. Коли треба було йти в атаку без особливих сподівань на успіх, не звик відмовлятися. Бо наказ є наказ. Так, він не зірвиголова, не шалений рейнджер, втім, солдат, здатний виконувати рішення керівництва. Але у цю хвилину не було нічиїх наказів, ініціатива мала йти від нього і йому було по-справжньому складно. Повторно підняв погляд в бік Маргарити і побачив її очі, виразно звернені до нього. Можливості для відступу не було. Це добре. Навіть здалося у перший момент, що Рита із якимось очікуванням розглядає його. Все це тривало менше миті і він переконався, що може звернутися до неї.

- Як ти, Рито? Нормально себе почуваєш? Наскільки це зараз можливо…

- Як тобі відповісти, - ніяково посміхнулася, і був той посміх гірким для нього шоколадом, - загалом, нічого… Тільки… дуже переживаю за Сашку. Сил не залишилося просто ніяких.

- А що… що трапилося. Рито?

- Слухай, Богданов, не питай мене зараз ні про що таке, прошу.

- Не буду. Коли для тебе це складно. Просто хочу допомогти, тому питаю.

- Ой, ти так можеш мені допомогти, як і я собі. Просто помовчи, цього якраз вистачить.

- Не розумію тебе. Чим тобі моя сьогоднішня допомога завадила? Ну от що ти за людина, - ображали слова, що лунали з її уст. Такі звичні слова, такі звичні образи.

- Прошу, не поводься, мов засватана дівчина, нічим я тебе не образила. Принаймні не більше, ніж ти мене.

- Навіщо ти розпочинаєш розмову, у якої, за жодних обставин, не буде щасливого фіналу.

- Та нічого я не розпочинаю. Просто нервую, ти ж бачиш. А ще почуваюся не дуже добре, - от і звучу трохи грубо. А якою вона має бути, моя мова?

- Та все я розумію. Тільки… не все. Ти справді можеш тут побути, чи краще відпочинеш годину? Я ж бачу, ти втомлена…

- А я збиралася запропонувати відпочити тобі. Мені здається тобі не завадили б кілька годин сну, - і вона раптом торкнулася його волосся своїми довгими пальцями. Як зовсім давно раніше, і від того його вдарило легким розрядом току, він аж зрушив із місця, - підеш відпочинеш?

- Чесно кажучи, йти мені нікуди. До того ж, я теж чекаю, що має повідомити лікар.

- Дякую тобі, тільки не розумію причину такої поведінки. А ти сам?

- Мені складно зараз говорити про все і відразу… Тільки от повір мені. Я справді хочу дочекатися гарних новин, будучи поруч із тобою.

- Гарних новин? Бажано б таких – і відвела свій погляд у бік, звідки до них підлітали кілька пихатих голубів, ціла зграйка… - А що стосується поруч зі мною, - і замислилася, шукаючи якісь правильні слова, - ну, гаразд, давай ще трохи підтримаємо одне одного.

- Скажи… ти точно запам’ятала все з того, що промовив лікар, розповідаючи про її стан? Просто це дуже важливо.

- От не розпочинай. Так, я все передала тобі максимально точно. Але навіть якщо ні, якщо я раптом помилилася, то чим ти можеш зарадити?

- Слухай, якщо ти будеш у такому настрої, Рито, у нас нічого не вийде. Твій сьогоднішній настрій руйнівний.

- Та мій – хоча б сьогоднішній, А ти – руйнівник від природи. Сам по собі.

- Ну от навіщо ми граємо в підлітків. Чим ми зарадимо твоїй доньці коли так будемо поводитись…

- Бачиш, Андрію, в тому то й справа, що моїй доньці. Не нашій з тобою. Бачиш… Я тебе прекрасно розумію, але мені прикро, що все так сталося. Все пішло шкереберть.

- Хіба про це зараз мова, хіба будемо згадувати, що є причиною чому? Я ж бачу, ти втомлена. Невже в тобі є сили для такої розмови, невже ще не усі слова були сказані?

- Так, все ти говориш правильно. Тільки маячню абсолютну, несусвітню, от що ти зараз кажеш… Хоча, загалом, звичайно єдине важливе зараз – це кроки хірурга, що може вже йде до нас темними коридорами і… те, що він збирається нам промовити, - її очі знову стали вологими, і за мить поклала голову йому на плече.

Тисячу днів це могутнє плече було надійним прихистком для неї. Але вже точно так само тисячу – і не було. Втім, цей рух, це торкання були абсолютно рефлективними, вона ні на йоту не сумнівалася у правильності своїх дій. Таке було внутрішнє бажання, і йому ніколи не могла заперечити. Це те ж саме, як посміхнутися своїй мамі, як приголубити того, кого палко кохаєш. Як промовити «люблю» в момент абсолютного щастя. Ким він нині їй доводився? Перебирала підсвідомо іменники чоловічого роду. Але вирішила зупинилася на доволі дивному варіанті. Зараз він був для неї – плече. Тим, чого найбільше бажала. Тим, що дасть відпочити і набратися сил. Ні на що інше те плече вже не може претендувати. Бо це плече із минулого, а минулому для неї немає вороття. Заспокоїлася, але тут-таки відчула, що Богданов сам тремтить. Це через те, що трапилося із Сашкою, чи він просто змерз, чи… хвилюється і не може себе стримати? У нього таке часом траплялося. На мить заплющила очі і знову ретельно вдивлялася у всіх лікарів, які йшли у їх сторону. Прокляття, скільки можна терпіти це! І раптово не стрималася, вдаривши своїм кулачком коліно колишнього офіцера.

Цей удар трохи повернув до тями. Із власного досвіду, ще з воєнного училища, пам’ятав: стан, коли тобі холодно, потрібно просто перечекати. Це була така особливість організму. Він завжди компенсував всі незручності, пов’язані з прохолодою чи спекою. От і зараз, вже майже був готовий адаптуватися до температури та неприємного вітру, який все посилювався. А ще, здається, ресурси тіла були поновлені хвилиною якогось напіванабіозу, поки перебував між реальністю та сном. І ось тим раптовим, непередбачуваним ударом Маргарита нагадала, що він мусить бути поряд з нею у ці хвилини. Та, власне, із задоволенням. Дозволив собі обійняти її, просто аби трохи зігріти, і це було сприйнято нею спокійно, із розумінням. Вони обидва мовчали і це в них виходило краще, ніж розмовляти. Чомусь він почув власне серце. Чи це було ритмічне биття серця, що притулилося до нього? Така щемлива хвилина… Так, обійняв її, але в тому можна розтлумачити єдине бажання: зігріти або, принаймні, підтримати свою колишню струнку красуню. А вона? Що вона… Час тягнувся, тиснучи нудною одноманітністю на здатність залишатися у здоровому глузді. Тільки голуби гуркотіли поряд і він подумав, що коли раптом Рита трохи відпочине, неодмінно підійде до бабусь, які неподалік продавали смажене насіння, і частуватиме цих пихатих красенів. Ніколи особливо не звертав на них увагу. А от виявляється, що кольори, у які вони одягнені, ледь не довершені. Так, він кидатиме їм насіння, поки не дочекається повідомлення від лікаря. А Рита, як і він мить тому, здається трохи загубилася у часі, просторі, подіях і провалилася у короткий сон. Скільки ж разів у спільному житті так траплялося? Буває, лише заплющить очі, поклавши голівоньку на його руку, і вже її немає поряд, уже вона далеко-далеко. Тільки він посміхнувся, відчувши насолоду від споминів, внутрішня напруга, що рвалася з неї зовні, нагадала про себе і Маргарита втомлено промовила:

- Знаєш, це я в усьому винна, - потім тривала пауза, яку він і не думав перебивати, - в усьому винна тільки я… Звісно, я кажу про вчорашні події і ні про що інше, - здається, непомітним рухом вона витерла із-під ока одну сльозинку. – В мене на вихідних гостював один знайомий. Навіщо тобі більше знати, правда? Так от… Боюся, знаю, що спонукало Сашу до такого дурного вчинку. Мій дурний вчинок. Ти ж пам’ятаєш її іграшкового ведмедя?

- Звичайно. Здається, ти розповідала, що подарували його іще тобі.

- Та отож бо й воно, що мені. Але доня від самого народження із ним бавилася. А останнім часом я просто перестала її розуміти. Вона розмовляла із ним більше, ніж зі мною. Просила її схаменутися, а вона лише більше від мене відверталася. Ну, гаразд із цим. Хоча, боляче… Такий тупий біль, знаєш? Біль втрати, яку, майже впевнена, уже не повернути. Були собі рідні очі, а стали байдужі і чужі. У якийсь момент я втратила її, Андрію… Це страшне відчуття. І тобі б навіть не побажала його.

- Навіть?

- Саме так, навіть тобі…

- Так от, ми трохи не розрахували із алкоголем. І була у мене іще думка зачинити Сашкину кімнату на замок, поки її не було вдома. Але загубилася та думка в п’яному забутті. Коротше кажучи, коли я прокинулася, то ще на автопілоті напнулася на порване навпіл іграшкове тіло. І, чесно кажучи, вже тоді передчувала щось лихе. Така от історія. Молюся, аби зі щасливим кінцем.

- Вона могла так вчинити через іграшку? Я нічого не розумію…

- Та ти взагалі нічого не розумієш, - і вона відсторонилася від його плеча, і тепер ніщо між ними не торкалося тіла іншого.

Мовчав. По всьому виходить, він знову винен? Просто тому, що він є. Ну не міг у цей момент зрозуміти, як можна змарнувати власне життя через іграшкового ведмедя?!? Та хоча б і за живого! Що ж відбувається у тій непідвладній його розумінню жіночій психіці в критичні моменти? Відповідей не було. Напевно, він справді був поганим батьком. А ще гіршим чоловіком. Ледь стримував себе, аби не встати і просто зараз рушити в сторону своєї так бажаної нині комірчини. Здається, якийсь внутрішній його імпульс помітила і Маргарита, її очі відразу заповнилися неспокоєм і вона взяла у свою велику долоню колишнього чоловіка

- Прошу тебе, не залишай мене зараз. Я не зможу сама. Ще зовсім трохи побудь зі мною. Це важливо – її очі були прозорими і чистими озерами.

Який сенс шукати цьому раціональне пояснення? Жодного. Просто вона така, і сприймати її треба саме такою. Напевне, колись це була одна із його помилок, він просто не був готовий, що дружина… буває різною, але завжди залишається собою. Тоді йому здавалося, що вона грає ролі, намагається маніпулювати ним, - і виходило в неї це… якось погано, краще б і не робила цього. А тепер… видихнув, і усвідомив, що ніколи не зрозуміє її справжню, або ж - коли вона справжня.

- Вибач… Не до кінця зараз усе розумію, але вибач, - і він взяв у свої її красиві долоні, аби хоч трохи зігріти їх. Схилив голову, дивлячись у лінії тріщин на асфальті, абстрагувався від усього і не чув навіть розмов говірких голубів, що так вразили його своєю красою ще кілька хвилин тому.

Раптом відчув як маленькі долоні здригнулися, мимоволі глянув на Риту і побачив: її погляд сфокусований на постаті у білому халаті, яка стрімко наближалася до їхньої лави. Щось всередині, якась хмарка із тисяч гострих голок піднялася від низу живота і заполонила простір у грудях. Йому здалося, що ті ж самі відчуття у Маргарити; і взагалі, схопившись міцно за руки, вони на мить перетворилися у одну істоту, зі спільним шаленим серцебиттям та поглядом, сфокусованим у одній точці, яка невпинно наближалася і ось постала перед ними. А потім промовила:

- Добрий день, це ви батьки дівчинки Саші, якій щойно робили операцію?

- Так…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Понеділок, Анастасія	\|	Понеділок, Анастасія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.