Понеділок, Анастасія

День видався насиченим. Таким же поставав і вечір. Вийшла із таксі, мама зустріла у під’їзді, поцілувала і пильно глянула в очі. «Все гаразд, рідна», - і обійняла матусю. Хто, крім неї, а ще тата, зрозуміє, що бентежить душу. Чи не слабиною було вважати, мовляв, одна-однісінька у цю лиху годину, що тягнеться так до болю довго? Ні, треба облишити всі ці роздуми, вони не додають гарного настрою і тим більш, - нічим не можуть зарадити. Повільно піднялися до своєї квартири, просто тримаючись за руки. Мама цікавилася, чи не бажає вечеряти, але точно не хотілося нічого, може, трохи пізніше чаю. А от чого бажалося по-справжньому – прийняти душ, чи, навіть, ванну. В будь-якому випадку потрапити під струмені теплої води. Саме теплої. Змити весь бруд, що так затято чіплявся до неї роздумами про погане.

Колись давно їй дуже сподобався рушник у мами на голові, побачений коли та вийшла із ванної кімнати. Для маленької дівчинки це видавалося дуже незвичним і модним. Здавалося, що ніхто інший так не робить. В той же день, матуся із задоволенням прилаштувала трохи менший рушничок і до її голівки. Відтоді, у передчутті моменту, коли стане схожою на красуню із якого-небудь східного фільму, завжди із задоволенням йшла купатися. А ще брала із собою купу ляльок, і для кожної із них намагалася придумати якусь особливу хусточку у тому ж таки стилі. А згодом… почала мріяти і про свою донечку, і про те, як розчісуватиме їй вологе волосся, як із любов’ю доглядатиме за гарними пасмами, ретельно висушуватиме їх. Як примірятиме нові сережки і цілуватиме вушка… Ну, досить… для одного разу.

Розпустила власне волосся, а потім довго дивилася на себе у дзеркало. Не розуміла того, чого не розуміла від самих перших спогадів про себе, - маленьку дівчинку. От як так може бути, що не стане людини? От гаразд, можна уявити, думалось їй тоді, що хтось переїхав у інше місто, і його з колишніми друзями більше немає. Але ж десь він є… Так і смерть, напевно. Зникає тіло людини, але як собі можна уявити, що зникне те, що не є матеріальним в тобі? Куди можуть подітися думки, почуття, емоції, враження, те, що постійно в тобі… Як можна собі уявити, що від тебе не залишиться зовсім нічого? От є людина, і, раптом, нічого після неї… Так не може бути. Принаймні, зараз їй би не хотілося так вважати. Щось неодмінно залишається, тільки, може, трохи в іншому місці, чи іншій - паралельній реальності. Але залишається!

Сиділа на краю зручної ванни і дивилася як поступово набирається вода. Все ж таки визначилася. Хотіла лягти і розслабитися, і тепер вже точно знала, що у розумно гарячій. Так дивно, всюди їй трапляються дзеркала. Для чого? Аби знати, що є задзеркалля – та сама паралельна реальність, про яку тільки хвилину тому міркувала? Інший світ, в якому не може бути все так несправедливо, як у цьому. Чому це трапилося саме із нею, чим вона не влаштувала Господа, і хто так старанно виводив чорнилами рядки її лихої долі? Адже вона почувалася майже здоровою! Тільки… не могла контролювати свої приступи. Думки про майбутнє були нестерпними. Тому все частіше приходили в голову інші – саме про задзеркалля. Там, при всьому, хоча б можна себе уявити по-справжньому живою; там все ж хоч якась форма існування. Цікаво, чи можна там бути чимось на зразок згустку газу – легкою, нематеріальною, але все ж із власними емоціями та думками? Якби вона знала, що можна, дні, які їй залишилися, були б, хоч трохи, менш болючими. Ніде правди діти, - вмирати лячно. Через те, що не знаєш, - що далі. Хм… А тут ще цей Максим, звідки він взявся? Такий от щасливий випадок, що трапився перед самою завісою.

Зняла з плечей халат і уявила себе у хутряному манто на якомусь балу. В черзі на танок із нею самі лише красені у військовій формі. Лунає урочиста музика, яка сповіщає про початок, а вона блукає поглядом залою у пошуках одного-єдиного. Нарешті, вирізняє його серед інших, їх погляди зустрічаються. І всі навколо розуміють, що чекати її прихильності марно, тому що піти у танок вона зможе лише з одним красенем. А той юний лицар так само шаленіє від щастя, як і вона у мить, коли їх тіла починають кружляти під музику оркестру в унісон.

Залишилася зовсім без нічого, стояла і знову розглядала себе у дзеркалі. Чи так роблять всі дівчата? Не знала точно, але майже всі вважають себе привабливими. От і та Олександра, Маринчина приятелька, напевне думає собі, що краси неземної. Лялька без сірої речовини у голові (як іще сказати про ті її думки про самогубство?), вона навіть не знає, кому стала поперек дороги. Але ні, чекай… сваритися точно не стане. Просто і можливості вибору, як такої, у Максима не буде. От і Шепель сказала, що Саша ніяк не рівня їй. Чорт, соромно за такі думки. Прикро, але ще більше - соромно. Правою рукою приторкнулася до серця, зробила декілька масажних рухів, а воно промовчало у відповідь. Не бажало псувати їй настрій? Чи справді все добре… Подобалася собі і знала, що подобається іншим. «А ще й у такому вигляді», - посміхнулася. У такому точно сподобалася б усім… Як же перемогти той недуг у собі? Як віднайти сили, щоб отримати від життя те, що природно належить їй за правом віку? Те, що інші отримують, не докладаючи жодних помітних зусиль, з тієї простої причини, що мають запас часу, про який вона не може навіть мріяти. Самій не хочеться повсякчас міркувати над цією своєю особливістю, такі думки обридли насамперед їй, але, поки що, не здатна їх перебороти. Ось і зараз, в момент коли насолоджувалася власною вродою, ці зрадливі гості знову до неї на поріг. Час зануритися під воду. Спробувала її пальчиками ніг і не змогла відразу дозволити собі лягти у ванну. Довелося хвилину чекати, звикаючи до температури і обережно обливаючись із пригорщей долонь. Але згодом все ж пірнула на дно, зручно примостившись там спиною. Фантастична насолода! Вона любить життя! Хай навіть у таких буденних його проявах. Заплющила очі і посміхнулася. Бути молодою і красивою, що може бути краще? Краще бути здоровою… але зараз це не зіпсує настрою. Оглянула себе уже лежачи. Красуня, нічого не скажеш! Краще у її житті було, здається, лише у прозорій воді Адріатики - на пляжах Істрії та поблизу Дубровника. Вікові сосни, оливкові дерева… Вдихнувши повітря, там важко встояти на місці – стільки у ньому запашних ароматів, стільки життєдайної енергії. І люди на диво привітні, посміхаються, дуже чемні, уважні один до одного. Чому там так гарно, зручно, затишно? Там хочеться жити! Тільки… їй і зараз хочеться цього, неймовірно. А ще… хотілося, аби зараз її побачив Максим. Він же дорослий. Цікаво, як би він повівся, чи зробив би першим крок їй назустріч? Усміхнулася сама собі, тут справді є можливість робити кроки назустріч… Нехай вже просто тут сідає навпроти і розмовлятимуть поглядами. Вдивлятимуться уважно, посилатимуть грайливі промінці цікавості, торкатимуться очима. Вона, ніби запрошуючи уявно присутнього коханого, привстала, і сотнями живих струмків з її шиї і плечей побігла донизу вода. Підібрала ноги, зігнувши їх у колінах і обійнявши руками, вперлася спиною у задню стінку ванни і почала роздивлятися дно його трохи полохливих очей. Розуміла, що трохи постала над водою, а тому вирішила причепурити зачіску, і мокре волосся слухалося кожного її руху, а шматки піни всюди залишалися на тілі веселими і незграбними фігурками. Чи змогла б приторкнутися до нього рукою? Впевнена, так. Це ж легко, просто витягнути руку назустріч людині, з якою хочеш бути. І йому зробила б зачіску, - якогось войовничого, але смішного ірокеза. Показала б його портрет у маленькому дзеркальці, він би не стримався і розсміявся, і їм вмить обом стало б легше. Продовжував би роздивлятись її худорляву статуру, приховану муром із колін і піни, і не думав би здаватись, - так їй бажалось. Він же був воїн!? І коли юний темноволосий лицар був би готовий, вона одним рухом наблизилась до нього, піднявши догори дивним візерунком бризки, і подарувала один на двох палкий цілунок. Розпливлася у посмішці. Хочеться жити!

…Сиділа на кухні і дивилася у сивіюче завіконня. Місто зустрічало темінь поодинокими, а тому, здавалося, - самотніми ліхтарями. Їхні блискучі ока з’являлися деінде, не можна було передбачити, де розгориться наступне, жодної системи. А ще за склом чутний шум машин. Десь так само приблизно було і з нею у цей вечір. Ніяк не могла зрозуміти, як поводитися далі. Звісно, отримала купу задоволення від придуманої сцени у ванній кімнаті. Тільки от… сцена-то скінчилася, а її життя продовжилося із такою ж незліченою кількістю запитань і мізерною – відповідей. Багато чого не залежить від неї, що ж, хай так. Але от, наприклад, все, що стосується бажання познайомитися з Максом, а також вірогідних наслідків від цієї зустрічі – виключно сфера її відповідальності. Хто може бути порадником? І виходячи із яких уявлень про поведінку їй поводитись… Поговорити з мамою? Вона усіляко підтримуватиме свою доньку, немає жодного сумніву. А з татом? Розчаровано видихнула… Не тому, що не розраховувала на батька, - знала, що він вчинить, як і мама. До речі, вона казала, що завтра тато може приїхати додому. Правду кажучи, це могло свідчити лише про одне. Час операції відтягувати далі не можна. Ставало зовсім темно. І працюючих навкруги ліхтарів майже автоматично побільшало. А відповідей на питання? Мааааааксим… Ніби така протяжна вимова допомагала відтягнути час перед прийняттям важливого рішення. Отож, що таке її кохання? Крила, що несуть понад землею зі швидкістю, стрімкішою від птаха, щасливі усмішки, які вона дарує врізнобіч випадковим перехожим, думаючи про обраного кавалера? Чи отруйне зілля, яким збирається почастувати Максима? Що значить для неї кохати? Обхопила голову руками, і так не хотілося, аби навіть мама перервала чергову спробу розібратися у собі. Ледь не головне питання її сьогоднішнього життя. Помилятися не варто, бо надто дорога тому ціна. От як можна вирішувати, нічого не знаючи про людину? Це нерозумно! Тільки часу для роздумів особливо-то немає. А що замість того є? Є безмежне бажання просто посидіти з ним у кафе, почути як він розмовляє, виокремити з його мови слова, звернені до тебе і… таки побачити дно його очей. Цікаво, які діти могли б у них бути? Трикляте серце! І хто нагородив ним… теж. Це… не про батьків. А хлопчик точно був би схожий на Максима, і коли вони утрьох би гуляли в якійсь мальовничій місцині, вона відпустила б парубків трохи вперед, а сама закохано їх роздивлялася на відстані. І пишалася б ними також. Знову приторкнулася до лівої сторони грудей. Перепросила, що не стрималася хвилину тому. Воно прекрасно знає, яке до нього справжнє ставлення. Раптом захотілося у обійми до тата. Скучила за його міцними руками та теплими батьківськими цілунками. Чоловіки… Стільки багато вони важать у жіночій долі. Мріяла пишатися чоловіком і сином, а от стосовно тата ніколи і не полишало її таке почуття. Впевненості, захвату, любові. Чи був би Максим таким же? Парубок, якого вона навіть не знає... Правду кажучи, він - придуманий нею персонаж. Насправді, більшість дівчат саме так і закохуються, до ладу не знаючи в кого… Але від цього почуття її не меншає ані на йоту, чомусь… Чарівний стан закоханості, і що з ним поробиш? Раптом її роздуми перебив докучливий собачий гавкіт за вікном. Стало трохи нудно і вирішила зателефонувати Шепель.

- Мариночко, люба, привіт, що поробляєш? – справді бажала відволіктися від обридлих роздумів, і поцікавитись чиїмись сторонніми справами.

- Та так, нічого… Просто дивилася у вікно. Як сутеніє. А ти? – чорт, це правда, що Марина знову не у тому настрої, на який розраховувала, чи це вади її власного сприйняття. Невже цей лихий стан самопочуття поширився і на улюблену приятельку…

- Все гаразд, хороша. Так само блукала поглядами у вікні. Що вдома, як школа? – ще трохи терпіла, утримуючись від прямого запитання.

- Вдома нормально. Мама приготувала смачні голубці, і я не втрималася, - з’їла цілих два… А ти хочеш голубців? Вони щойно приготовані і просто класні, - побачила як у цей момент посміхнулися очі подруги, і прицмокнули уста… Її мама справді гарно готувала, особливо страви традиційної домашньої кухні. Завжди із задоволенням смакувала ті кулінарні витвори, коли гостювала у Шепель.

- О, це було б просто супер! Слухай, серденько, а ти нічим мене сьогодні не здивуєш… - і пауза, під час якої Маринка так само тривожно мовчала, - я, звісно, про те, що тобі стало майже звичкою зустрічати десь по дорозі мого симпатичного брюнета.

- Ні, Настуню, не здивую, хоча, - і вона аж раптом запнулася ненароком, зробивши це так очевидно, що не залишилося сумнівів, - щось трапилося, - ні-ні, нічого такого особливого не трапилося. Ну, принаймні, Макса або когось надто схожого на нього, я точно не зустріла.

- Слухай, красуне, а чому ти так зі мною поводишся? Я ж чую, що з тобою не все гаразд. Невже я кожного разу мушу витягувати свої звичні знаряддя для тортур і випитувати в тебе. Давай. Не крийся…

- Настю… це просто напряму не стосується тебе. Пам’ятаєш нашу останню розмову? Ти саме про це тоді неодноразово казала.

- Чекай, не плутай грішне з праведним. Я просто від початку не зрозуміла… Звісно там йшлося про цікаві і важливі для мене речі. А… невже у тебе зіпсований настрій через ту кралю, про яку ти мені вчора розповідала?

- Загалом, так – і замовчала, відчувалося, що їй справді складно говорити. Що може бути тому причиною? Невже Марина знає, чим скінчилася та вчорашня прогулянка? Невже підозри, що точили її хворе серце не були марними… Відчувала, що іще мить і не стримається, і кричатиме у весь голос. Невже все, що намріяла сьогодні під водою і у воді не має ані найменшого шансу? Але змогла спокійно перепитати:

- Що з нею? – і ледь вимовивши, проте, тим самим тоном – Чи з ними?

- Не переживай, з Максом все нормально… Я так думаю. А проблеми насправді у Саші. Її сьогодні не було на уроках. А вже під кінець 7-го уроку стало відомо, що вона у реанімації. І стан її важкий. Проте, - Марина стала говорити із виразно повільною інтонацією, - стабільний. Висока ймовірність того, що вона житиме.

- Нічого собі. Буває ж таке…Слухай, а Макс там ніде і ніяк не фігурує? Вибач, що питаю таку дурню, тільки ти ж прекрасно розумієш, як це мені важливо. Взагалі, що відомо?

- Це майже все, що я знаю. Спитатись ні в кого, може, завтра стане відомо щось трохи конкретніше. Я б зателефонувала їй додому, але… Ти розумієш, у якому стані там мати. Може, спробуємо намовити завтра нашу класну керівницю. Їй, принаймні, нічого не завадить зробити такий дзвінок. Такі справи, Настуню.

- Мариночко, навряд чи можу сказати щось, крім вже сказаного… Якщо там з’явиться якась інформація про Макса, прошу тебе, дай мені знати…

- Звичайно, Настуню… Вибач, що трохи зіпсувала тобі настрій власним, я не спеціально. Просто ти ж пам’ятаєш, що її вчорашній день розпочався з візиту до мене. І ми багато часу провели разом – отак інколи буває…

- І ти мене вибач, хороша, вибач, що інколи не стримуюся – вони розпрощалися, і обидві із тяжким серцем від останніх подій у житті.

Якими були перші думки? Про Макса чи про Олександру? Здається про останню. Але чи стане сили зізнатися, про що думала по справжньому… Думала: ну от питання і вирішилося, при чому - так до ладу і не поставши. Була проблема і сама собою зникла. Тепер Макс навіть не постане перед вибором. Хоча, повертаючись до минулих роздумів, навряд чи і стояв би він. Істеричка! А як по іншому можна про ту дівчину сказати? Втім, Марина сказала б якось по науковому. Так що, дорога відкрита? І сумно посміхнулася, розуміючи, що її відвертість межує зі здоровим глуздом. Цікава штука людська психіка. Чи жіноча? Ні, впевнена, все ж – людська. Якщо раптом припустити, що у Саші в родині стосунки були б хоч трішечки кращі, ніж є зараз, а психіка тієї старшокласниці була трохи більш стійкою, то цілком можна уявити, як сама Олександра міркувала б про неї, Анастасію. От уявімо, та дівчинка побачила її і Максима разом. А потім раптово дізналася про хворе серце своєї суперниці, які були б реакції, побажання у тієї істеричної натури? Стало лячно. Як добре, що сторонні люди не часто залежать один від одного, як правильно, що питання одужання Саші залежать виключно від здоров’я і сили того організму… А її особисте життя залежить від неї самої. Хоча… може, тут і помиляється. Таки помиляється. Багато ще залежить і від лікарів. Яких вона, між іншим, кляла кілька останніх днів. Що ж, побачимо, що із всього того вийде. Тільки от багато клопоту із її сумлінням, що постає завжди у не надто зручний час. Може, якось простіше ставитися до всього. Чому, ну чому вона постійно бере до уваги іще чиїсь інтереси, окрім власних? Ні, без сумніву, вона бажає здоров’я тій кралі. І навіть щастя, якщо вже зовсім чесно. Тільки б не за свій особистий рахунок…

Прийшла до мами у кімнату, сіла поряд, потім зразу поклала голову їй на коліна. Був увімкнений телевізор і якийсь час вони мовчали. Матуся за звичкою ніжно перебирала пасма її волосся і часом цілувала. Наверталися сльози. Знала, що так буває завжди, і все ж не могла відмовитися від задоволення побути з мамою, відчути особливе тепло, яке йшло від неї. Мама була хороша, найкраща у світі. Посміхнулася, пригадала одну трохи смішну історію. Вона була ще зовсім маленькою і жили вони, здається, на чужій квартирі. Умов не було майже ніяких. Ха! Це було навіть до того, як мама розпочала в'язати їй рушники на голові, а значить – реально давно. Так от, неня стояла із кухлем з гарячою водою, збираючись вимити доньчине волосся. А маленька весь час щось перепитувала, і так затуркала мамі голову, що та забула розвести кип’яток. І ось під чергові запитання і уточнення донечки, що ніяк не могла змовкнути, неня і почала потрохи виливати їй на волосся кріп. Зараз смішно пригадувати. А тоді… було навіть не боляче, а просто лячно. Звісно, маленька красуня розкричалася як могла, прибіг тато з величезними очима і тут-таки заклякла матуся із кухлем у руці. Німа сцена, тільки верещить маленький ротик. Тато вихватив посудину у мами з рук і ще довго потім сварив її. Але насправді винна в усьому була лише одна говірка дівчинка. Все скінчилося гарно, бо пролилася вода лише на волосся, а шкіри майже не зачепила. Цікаво, чи пам’ятає мама про цей випадок? Тільки хотіла спитатися, як почула слова:

- Настуню, дівчинко моя, завтра приїжджає тато, він вже так скучив, що не може більше бути далеко від нас, - посміхнулася. Справді скучила за батьком. Тільки здивувалася не надто вдалій фразі. Навіщо були всі ці трохи незграбні уточнення, коли і так все було зрозуміло. Знала напевно, що мамі відомо про те, що її донька майже все знає про свій справжній стан, і про найближчі перспективи із цим пов’язані. Що ж, дивна фраза, але хай такою і залишиться.

- Я знаю, рідна. Дуже його чекаю. До речі, в інституті всім дуже сподобалося намисто, яке він подарував. Одна викладач поважного віку навіть сказала, що знає майстриню, чиї руки його зробили. Сказала, що це дуже відоме ім’я серед народних умільців. Отакий у нас тато, - молодець!

- Так… справді, молодець. Настуню, у нього є одне прохання до нас. Він хоче, аби ми завтра, це буде ще до його приїзду, сходили до церкви…

- До церкви?!

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Маргарита і Андрій	\|	Неділя, Андрій і Маргарита

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.