Середа, Максим

Зручно влаштувавши спину в ліжку, ніяк не міг викинути з голови Анастасію. Точніше, не власне Анастасію, а все, що трапилося з ним ввечері. Зараз, за дві години, здавалося - вся вона сяяла якимсь блідим світлом, схожим на місячну імлу. Може, навіть була прозорою, бо, ніби, точно бачив те, чого б не міг бачити крізь будь-яку іншу дівчину. І рухи в неї були особливими. Звичайні дівчата не мають такої пластики, жестів; не кожна з них, поки мовчить, ясно промовляє до тебе. Та яскраве захоплення Настею було лише захопленням чарівницею із дитячих казок, феєю, з іншого – паралельного світу. Нісенітниця, маячня! Треба більше знайомитись і розмовляти з дівчатами. У іншому випадку все це безкінечне читання приведе до божевільні. Знову ставав ареною двох сил, вони сперечалися між собою, нещадно кепкували одна з одної, і тут-таки погоджувалися, що поодинці вони ніщо, і знову продовжували ображали опонента. Не міг погодитись із жодною, на них обидві спирався, але одній віддав 20 років, а іншій збирався присвятити решту життя. Тільки з якої миті? Коли розпочинати його відлік? Зрозуміло одне – нове життя не розпочнеться із завтрашнього ранку. А ще чітко знав: не заспокоїться, поки не знайде Сашу...

Прокинувся, коли палав край неба. Розтираючи долонями очі, вперся у підвіконня і зачарований дивився на народження ранку. На пазли тієї мінливої мозаїки, що грала із першими сонячними променями. Дивився і з подивом розумів, - живить така краса лише тих, хто поспішає встигнути жити, хто відмовляється аби будні фарбували життя у свої понурі кольори. Почувався якось особливо піднесено. Не сказати, щоб вперше бачив схід сонця, звісно, таке час від часу траплялося. Проте, раптом здалося, що сьогоднішній день буде вдалим, обов’язково з’ясує якісь новини про Олександру. А ще... А ще тепер прокидатиметься раніше, бо прикро втрачати хвилини особливого натхнення. У цю годину, помітив, немає тієї обтяжливої втоми від життя, яка, зазвичай, так тисне на нього. Саме цей втрачений час не можна повернути, як не можна повернути чарівні осінні кольори взимку.

... Поснідав і зібрався в університет. Після того збирався до школи. Вгору по сходах, що ведуть вниз. Ранковим містом гуляв перший справді холодний вітер. Притиснувся головою до скла тролейбусу, воно взялося ледь прозорим білявим візерунком. Його напівсонний настрій ніяк не погоджувався із тим, що скоро зима. Ще буде тепло! І дівчата зваблюватимуть чоловічі погляди короткими спідницями. І не ховатимуть зачіски під капелюхами. Ще вечірні ліхтарі довго дивитимуться вслід блукаючим закоханим парам. Подумав, ще не час для хрусту першого снігу, і спробував пальцем вивести на склі її ім’я.

Подобалось мовчати. Було відчуття якоїсь спокійної відстороненості. Навколо люди мовчали про своє – хто втомлено, хто байдуже, хто з посміхом і надією. Їх погляди проходили крізь скло та залізо тролейбусу, цемент та цеглу п’ятиповерхівок, товсті стіни промислових комбінатів і заводів аж поки не впиралися в минуле і спогади, в майбутнє і мрії. Ранок сьогодні не дарував піднесеного настрою, тиснув на них непевністю. А сам мовчав про захоплення своєю дивною незнайомкою, мовчав про почуття до неї. Як і решта пасажирів, дивився в пустоту, що оточила звідусіль, і нікого не помічав. Вкотре їхав цим маршрутом, але не знав, що за поворотом. Його повернуло до життя обличчя старенької бабусі. Серед інших поглядів нічим не виділявся, крім... З куточків очей рясніли доріжки сліз. Може, їй було так холодно? Жінка справді була вже зовсім похилого віку, вся в глибоких зморшках. Не думав ні про що із її життя. Просто помітив, хоча і не відразу повірив, - ті місця, звідки текли сльози, були, здається, шкірою молодої жінки. Це було так по-справжньому. І від того сльози була красивими. І бабусине обличчя було привабливим. Не хотів думати ні про що; і боявся тих років, хоча часом, у хвилини невпевненості, - бажав їх, і знав, що все плине. Тяжко видихнувши, спрямував тепле повітря у долоні щоб зігрітися.

...В університеті було так само холодно. Всі несли перший подих зими в аудиторії, здавалося навіть всі розмови точилися навколо інею, ледь теплих батарей і осінніх обновок. Було зимно, а дівчата дзвінко сміялися і жартували. Сидів за партою, із секундним запізненням відповідав на привітання в свою адресу і гортав сторінки підручника. Мусить її знайти саме сьогодні! Рука сама виводила одну за одною лінії, незрозумілі гачки, поєднувані між собою, часом рятував такими малюнками психіку, ховався за ними, ділив з ними власне бажання побути на самоті.

Перша пара минула непомітно, вв’язався в якусь непевну дискусію стосовно особливостей біографії не дуже відомого письменника і громадського діяча. Аргументував можливість іншого життєвого шляху того діяча у випадку прийняття ним зваженого рішення в одній складній життєвій ситуації. Він обрав жінку, а міг залишатись вільним і впливовим. Загалом, дискусія була ні про що. Але студенти випускного курсу лінувалися готувати завдання вдома і з великим задоволенням підтримали штучно викликаний діалог. Коли ж викладач надумав таки перейти безпосередньо до обговорення заданого, виявилося, що часу на це не залишається. Ну, і всі, відповідно, були задоволені.

На другій парі дали щось для самостійного опрацювання і цю жахливу нескінченість вбивав час написанням жартівливих віршиків на останній сторінці зошиту, де, здається, вже не було живого місця. Згодом запропонував своєму сусідові по парті дати прогноз на матч «Динамо»; сперечалися з цього приводу довго і жваво, але тихо. Відразу після дзвінка побіг в буфет, взяв собі гарячого чаю з бутербродом, наспіх скуштував і попрямував в бік іншої школи, в якій могла навчатись Олександра.

Все має буде гаразд, все! По іншому не може бути. Сьогодні обов’язково побачить її. Вірить у це. Поки не вперся поглядом в триповерхову будівлю школи, роздумував про свій проект на радіо. Час було реалізовувати його, якщо взагалі братись за цю справу. Мав кілька приблизних, хоча, думав, достатньо якісних нарисів про генерацію яскравих російських рокерів. Ніби, змістовна частина їх була готова, синтезована ним із різноманітних друкованих джерел і розбавлена якимись власними думками та висновками; проблемним було музичне наповнення. Із цим треба радитись чи зі своїми знайомими, чи, може, вже на радіостанції. Все не вистачало часу. Чи не було телефону під рукою, чи забувався номер, чи просто не... ну, знаходились і перешкоди, і аргументи, і пояснення. Для себе.

Пройшов через спортивний майданчик цієї школи. Вперся ногою в лаву, розташовану просто навпроти входу в приміщення, спробував що-небудь розгледіти за шибками шкільних вікон і приготувався до найскладнішого... То летіли, то тяглися хвилини. Час випробовував його, а він, через силу, тішився над часом. Час не витримував, а він лишався. Змерзли долоні, вуха почервоніли, ступні витанцьовували щось своє, і вростали в пошкоджений десятиріччями асфальт. Сварився про себе, лихословив вголос, а Олександри все не було. Хлопчаки меткими гуртами змінювались на майданчику і він жив їхніми іграми. Парубки, що доросліші, займали місця біля перекладин і, викурюючи одну цигарку на компанію, кепкували один над одним із явним наміром продемонструвати справжній клас. «Час – це пісок в моїх долонях». А що як ось прямо зараз побачить її? Що як вона не впізнає його, огляне байдужим оком, пройде повз тут поряд, на відстані витягнутої руки? Його пересмикнуло. В цю мить не був впевнений у собі. Коли на вулиці тепло можна жартувати, робити компліменти, не боячись пропонувати провести додому, натрапити по дорозі на троянди чи будь-які інші квіти. А восени? Стоп, стоп. Чекай, друже. Побачить її, побачить сьогодні. Коли не її, то Марину. Раптом подумав, що справді, було б краще побачити саме Марину. Здавалося, з нею було легше в розмові. Ну, і можна, певно, дізнатися хоча б щось про Сашу. Як тим вечором, коли вони познайомилися, в неї склалося вдома? І що зараз? Так, хотів побачити саме Марину. Або Анастасію. Відчував необхідність підтримки, дружнього слова. Хтось мав розділити з ним захоплення. Може, достатньо буде навіть погляду. Розглядав дівчачі куртки, плащі і пальто, чобітки, кросівки і теплі черевики, хустини, капюшони і капелюхи. Навіть жодної схожої. Здається, зі школи вийшли вже всі, батьки забирали з продовженого дня малих школярів, у останніх класних кімнатах згасало світло.

Рішучості не стало менше. Просто хвилювався, чи не захворіла вона, чи владнала свої справи з батьками… Було не по собі лише через те, що Олександра вчиться десь зовсім в іншому кінці міста і шанс побачити її чи Марину зводиться до мізерних відсотків, до ще одного щасливого випадку. День на свіжому повітрі закінчувався тим самим, із чого розпочався – сидів у тролейбусі і думав про своє. Навколо майже порожньо, тому трохи здивувався, коли почув знайомий голос.

- Привіт, де це ти зібрався надвечір? – то був його ще однокласник Ігор.

По життю Ігор був філософом. Таким собі… Мешкав з мамою, тримав у сім’ї все на собі, підробляючи на різноманітних студентських роботах ледь не впродовж цілого року. Але злим не був.

- Привіт, Ігорю. Так, блукаю сам собі.

- Еге ж, дуже переконливо. А то я тебе не знаю. Восени та ще й ввечері, і завтра може бути перший сніг, а ти от так - від нічого робити розважаєшся прогулянкою. Все нормально, друже, не кожне запитання вимагає відповіді...

- Я знаю, - перебив, - і знаю тебе. А ти з роботи? Хоча вигляд у тебе, вибач, не втомлений. Десь відпочивав?

- А-а-а, - протягнув однокласник, ніби вагаючись, чи говорити на цю тему, - познайомився з одною цікавою дівчинкою. Одеситка, до речі. І щось, знаєш, якісь у мене сумніви. Ну, складно мені перелаштуватися. То собі познайомився, розгледів ближче, є перспектива чи нема і дій по схемі. А тут і сказати нічого... Танцями займалася. Отаке. Ну, чого мовчиш? Що в тебе нового?

- Ні-ні, Ігорю, розповідай, - було цікаво, все розпочиналося так схоже.

- Що розповідати? Ми ж з тобою не тітки на базарі. Просто, розумієш, час у мене обмежений. А дівчині треба увага. Я ж дивлюсь в її очі і інколи бачу щось сумне. Як мені їй пояснити, і, головне, що пояснювати? Що я працюю і не можу більше приділяти уваги. Та що більше... Бачимось один-два рази на тиждень. Така любов, друже, такі у нас стосунки.

- Знаєш, менше за все збираюсь тебе підбадьорювати. Просто, сам же розумієш, що слідом за одеситкою буде киянка, потім ще хтось. А те, що ти робиш зараз – для себе, для своєї мами – це правильно. Дівчата, - промовляв це через силу, ледве проковтнувши ком, що взявшись нізвідки і застряв був у горлі, - вони ще будуть. Скільки ще їх буде... – зробилося гидко від власних слів. Здається, це навіть не він казав. Хтось за нього. Насправді без тих слів (вимовив їх останніми) легко було обійтись. Просто парубки іноді штучно підкреслюють свій чоловічий досвід. При цьому, одні посилаються на власний, а решта вважає можливим ховатись за чужий.

- Ну, певно так. А з іншого боку... Торкаюсь її рук, бачу як вона чепуриться, поки думає, що я не помічаю, - Ігореві думки перебивали одна одну, - знаєш, такого раніше не було. Все було, а такого не було. – Він посміхнувся якось по-особливому, - мама дивується мені. Уявляєш, радіє моя вчителька передпенсійного віку. Навмисно дочекається мене і давай розпитувати. А я приходжу після тих мішків ледь живий, а відмовити їй не можу. Їй цікаво.

Замовчали. На мить запанувала тиша, заповнивши собою всі порожнини у тролейбусі. Нікому не було незручно. Пауза не тиснула. Між ними не було обов’язків і обіцянок, нічого, що могло б вплинути на щирість теперішніх слів. Їх об’єднували вирвані шматки часу в минулому, а ще – поточна розмова про справи кожного, про те справжнє, чим вони жили нині. Ігор довго дивився крізь брудне скло на чорне тло неба і рухи м’язів обличчя одне за одним видавали хлопчачі думки, картини, що він відтворював у своїй пам’яті, і відчуття.

- Слухай, а може так бути: знайомлюсь із дівчиною. Ну, як знайомлюсь, - на мить запнувся, - розмовляю, роблю компліменти цій дівчині і її подрузі, ми п’ємо чай і повне враження, що є контакт, розумієш? Ось, ніби і знайомлюсь, а на прощання – ні імені, ні телефону, ні адреси. Тільки якесь відчуття, що знову побачимось. Така, трохи кіношна історія. Що ти думаєш?

Такої реакції не чекав. Ігор просто розсміявся, причому настільки голосно, що, здається, навіть водій зловчився і виглянув у салон пересвідчитись, чи все там гаразд. Ігор з розмаху добряче хлопнув співрозмовника в плече, ніяк не заспокоюючись.

- Знаєш, друже, - все ще регочучи розпочав він, - ми з тобою нагадуємо п’ятнадцятирічних школярів, у яких там всередині щось кипить і грає, рветься зовні, якісь гормони. Але школярі ті виховані, тому вони все посилаються на якісь дурниці, тільки б однолітки не присоромили, що вони не надто рішучі у своїх парубочих вчинках, - він зупинив, врешті, свій сміх, поступово його темні очі стали серйозними, - знаєш, в голові чомусь засіла фраза з одного гарного фільму. Там дорослий чоловік розмовляє із ще зовсім хлопчиком, якому дуже подобається приваблива дівчинка – підліток; так от, наставляє, щось радить йому, а потім промовляє заперечуючи все, про що казав раніше: «Тримайся від неї подалі, вона розіб’є твоє серце...» Ось так, друже. Тобі не здається, що і з нашими знайомствами приблизно така ж перспектива? Знаєш, мене не залишає враження, - ми з тобою обмінюємося думками, балансуємо між загальними та поверхневими фразами і тим, що відбувається насправді. Кожен розбереться сам. Тримайся! – Ігор подав долоню, - Я виходжу, - і, немов, згадавши про щось важливе, - до речі, як там твій футбол?

- Я все ще вболіваю за той самий клуб. Ти маєш пам’ятати... Щасти тобі! – Ігор вже був по той бік скла і вітав однокласника поглядом. Посміхнувся собі. Через зупинку виходити. Дивився як вогні цього невеликого міста розрізали темноту спочатку блідими, а потім яскравими мечами-блискавками. Кожен наступний меч іще одну ділянку нескінченої темені.

Ще має час. Не придумав її. Вона не гра уяви, не раптовий вибрик втомлених очей. Зрештою, вона його поцілувала. В кінці кінців, була Анастасія і вона не просто так казала, щоб не залишав Сашу одну. Може, та прозора фея підказувала, що Олександрі потрібна підтримка. Гм... щось видається, життя часом може бути насиченим. Підходив до дверей під’їзду, і тут розпочався дощ. Підійняв комір, але краплі, весело бешкетуючи, падали на обличчя. Встиг помітити, що на його поверсі всі вікна горять світлом домашнього затишку. Ще раз для себе зрозумів, що є речі, про які йому приємно мріяти.

Швидко впорався з вечірніми справами. Поки був на вулиці трохи змерз, тому сховав ноги під плед, маленькими ковтками відпивав гарячий чай. Думав про неї, і щось поза розумом та свідомістю, самим єством читало вголос рядок: «Ніжна мова твоїх рук готувала до розлук». Певно, втомився, очі раз по раз стулялись, руки безсило падали. Ввімкнутий телевізор нудно розповідав про новини, і не знав чи це насправді, чи тільки сниться. У мить ясного розуму збирався розстелити ліжко і лягти під ковдру, але було так спокійно і тепло. Плив собі у човні, ніколи раніше цього не робив, однак вправно володів веслами, уникав прямих дівочих поглядів з човнів, які йшли назустріч. Здалося, зараз, просто в цю мить, підійме очі і побачить... Може, Сашу, а може й Марину, чи своє перше кохання – дівчинку зі школи. Її звали Оксана. Хоча, він радо зустрів би будь-яке інше обличчя зі свого дитинства чи юності. Щось голосне стало йому заважати, ніби бджола, чи скоріше увесь бджолиний рій влаштував обговорення термінового питання просто у нього в вусі. Один, два, три... Це не припинялося. Зрозумів, що ці звуки йшли з того світу, який він залишив засинаючи. Піднявся і пішов до телефону. На останньому, здалося, виклику взяв слухавку.

- Алло... Слухаю вас... Уважно.

- Привіт, це Анастасія, ти спиш?

- Вже ні. Яка Анастасія?... Анастасія! Мені треба обов’язково з тобою поговорити, ти можеш зараз?

- На жаль, ні. В мене до тебе одне прохання. Воно дуже особисте. Ти не заперечуєш?

- Настя, ну що за розмови? Будь-ласка, будь-яке твоє прохання... Тільки якщо можеш, прошу тебе, зустрінься зі мною.

- Слухай. Є одна людина... В неї зараз неприємності. Ти її знаєш, це Саша.

- Скажи, як знайти, - не стримався, перебивши співрозмовницю, - не зникай, як зробила це вчора, і як зробила Саша.

- Не залишай її одну…

Відразу після останнього слова Анастасії на лінії пішли якісь шуми, щось заторохкотіло, з’явилися незнайомі чужі голоси, а ще за мить пішли короткі гудки, вслід яким ще десяток разів кинув приречене «Алло». Так давно не лаявся. В якусь мить здалося, що навіть сусіди зверху готові проламати собі підлогу, а йому стелю аби він змовк. Єдине, на що йому стало розуму – не рознести слухавку в друзки.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вівторок, Максим і Анастасія	\|	Ніч проти неділі, Андрій, Маргарита

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.