Ніч проти неділі, Андрій, Маргарита

Повільно йшов до гуртожитку і не без задоволення вдихав запах трохи прілого опалого листя. Було в ньому щось приємне – веселе, радісне, пов’язане із дитинством. А вже в училищі, восени, часто відпрацьовували прийоми рукопашного бою на невеличкій лісовій галявині, розташованій неподалік навчальної будівлі. І заміною обридлим матам слугувала саме ця запашна ковдра. Бувало, лежиш бо забив якийсь м’яз при падінні після чергової вправи, вся спина заніміла, в очах тисяча іскор, і не зрозуміло, що з тобою мить тому трапилося. Але тут, вдихаєш ніздрями чергову порцію повітря. Лежачи, бачиш прожилки на мертвому коричневому листі, тобі від цього повертається сила і адреналін викидає в тіло чергову ін’єкцію спраги до життя. Посміхнувся і всі минулі спогади відповіли такою ж приязню. Сутеніло. Навколо так гарно, що схоже на казку. Жодного звуку. Здається, у такі моменти здатен бачити себе з боку. Чиїми очима? Раптової птахи, яку інстинкти спрямували до водойми за його гуртожитком, а, може, байдужого охоронця із сусідньої автостоянки? Складно навіть уявити собі зараз, чия оцінка була для нього нині важливою… Сторонньої людини, колишніх приятелів, рідні із далеких країв? Хіба що, Ритина…Занадто очевидно махнув на себе рукою. Замкнувся у своїй горіховій шкарлупці, не чекав нічиєї допомоги, і навіть не сподівався, що хтось потребує його. От тільки кілька осінніх днів, розгойдали те стале відчуття непотрібності. Загалом… Можна навіть сказати, що врятував людське життя. Це коли міркувати безособово про події минулих вихідних. А якщо пригадати чиє життя, звісно не все так гладко. Тому що, коли копирсатися в цій історії від самого початку, знайдуться ті, хто зауважить: не зовсім зрозуміло, врятував чи занапастив він ту юну душу. Принаймні, зараз можна зітхнути з полегшенням, бо із Сашею все має бути гаразд. Жодних фізичних вад, просто потрібна спокійна і виважена реабілітаційна програма. Це добре. Проблема в тому, що залишився майже без копійки грошей, але такі питання все ж ніяк не порівняти із життям та здоров’ям. Підняв погляд у бік власного вікна. Темінь. Чи могло статися все по-іншому? Питання, кинуте у темний простір жовтневого вечора, і який у ньому сенс… Насправді, якщо бути максимально чесним, людина живе саме так, як бажає. Очевидно, ці понурі будні і є тим, до чого прагнув. Чим іншим пояснити, що його влаштовує таке принизлива форма існування? Розізлився на себе, сильно пнув кросівкою одну зі сходинок на шляху до гуртожитку, забивши при цьому великий палець. Лихословив і лютував. Усе як завжди.

Сиділа, підібравши ноги під себе, у кріслі. Закуталася у плед, бо відчувала легкий озноб. Ні, була певна, що не захворіла, просто цілий день сьогодні проїздили містом з Богдановим, а на вулиці вже майже листопад. Трохи змерзла, от і все. Поряд на підставці парував гарячий чай, у блюдці полуничне варення. Інколи, під відповідний настрій, отримувала від такого вечірнього ритуалу невеличке задоволення. Затишно. І смачно. Чого іще можна було б побажати пізньої прохолодної години? Любила комфорт. Навіть обмежений - як зараз. Іншого просто не було. Як приємно, коли чай розливається тілом, сама наповнюється теплом і спокоєм. Не зайве у теперішній ситуації. Цілий день сьогодні на ногах, добре, що вистачило розуму не взувати підбори. Скільки ж аптек відвідали впродовж останніх кількох годин? Богданов, смішний такий, під кінець їхньої мандрівки навіть не заходив у приміщення. Бачите, набридли йому лікарські запахи, - посміхнулася. Що ж, гаразд, ніби, з цієї історії вдалося вийти сухою. А Іван – мерзотник! Із Сашкою все має бути нормально. Це якщо говорити про її фізичний стан. Що стосується психології, тут порадили бути дуже делікатними і просто дочекатися, поки донечка цілком прийде в себе. Найголовніше - мала посміхнулася їй сьогодні, і, здається, свідомо промовила: «Привіт». Навіть сльоза з’явилася. Тільки от чомусь не котилася до уст. Так і висохла на маминій щоці. Тут-таки лікарка зауважила, мовляв, досить бентежити пацієнта і та хвилина, що вони її провели разом, скінчилася. Двома словами перекинулася з лікарем, і пішла додому. Богданов, до речі, чомусь був зовсім нахнюплений. Навіть, коли сказала, що із Сашкою все в порядку. Через гроші? Навряд, він же знає, що все поверну. Чому тоді? Втім, яка різниця… Робила маленькі ковтки чаю, трималася довгими пальцями гарячої кружки і потрохи позбавлялася від неприємних відчуттів, залишених у тілі попереднім прохолодним днем. Очі набували свого звичайного кольору. Поверталася в реальність навколо себе такою, яка була насправді. Пригадувати події минулих вихідних не було ані сил, ні бажання. Тепер мала налаштувати себе виключно на те, що було необхідно для успішного одужання Олександри.

Бачив перед собою лиш гору брудного посуду. Потім раптом розвернувся навколо і глянув у дзеркало. Чи не зачастив дивитися у нього? І все ж роздивлявся себе. Спочатку ретельно. Далі - прискіпливо. Потім – нищівно висмикував, мов сивину, зі свого обличчя кожен наступний недолік і цинічно вголос розжовував, підкреслено вишукуючи йому місце у скрині неслави власної зневаги. Озирався врізнобіч і знову фокусував всю увагу на своєму найгіршому ворогу – тому, що стояв навпроти, у задзеркаллі. Дивився спокійно, а потім зле. І чого тоді чекати у зворотному погляді? Звідти його оглядали як зрадника. Як брехуна, як злодія, що вкрав найдорожче в дитинства і у юності; як шахрая, що глумиться над чесністю і довірою. Раптом відчув, що стає важко дихати, не вистачає повітря. Ноги підгиналися, ніби зроблені були із вологої вати. Відсахнувся від дзеркала, і вже точно ненавидів себе. Здається, варто тільки було заплющити очі, подумки відчинити шлюзи в середині себе, і тоді на волю вибралися б найчорніші демони особистого пекла. Хіба можна заперечити його існування? Особливо, коли стільки часу живеш у ньому... Але вистачило сил дібратися до вікна і уваги, аби із нього не випасти. Впустив у кімнату зграю веселого вітру і ніби прийшов до тями. Втім, все ще хитався. Стиснув скроні долонями і, мов шкодливе цуценя, із почуттям безкінечної провини дивився у чорне в цятку небо. До кого звернутися? Хто міг би почути… Це просто настає розплата, точніше, навіть, - тільки її початок. За марно згублене минуле, невчасне каяття, за неправильно прийняті рішення, за те, що недослухався мови власного серця… Гаразд, все одно зараз не заснути. Підтяг до вікна крісло, сів у нього, вперся ліктями у підвіконня і глянув у відкрите вікно. Що ж, подумав, можна і розпочати розмову з собою…

Посміхнулася, але здається, скоріше, в середину себе. Як же правильно буде вести себе далі стосовно Сашки? Просто вона вже дуже доросла. Із цілим власним світом. У того окремого світу такі хиткі стіни, напівпрозоре небо і таке чутливе до неправди серце. Спробувала пригадати себе, і не могла позбутися думки, що Олександра точна її копія. А як же у часи дитинства ставилася до неї матуся? Зовсім недавно пригадувала, минулої п’ятниці по дорозі додому. Втім, був приємним кожен спомин із тієї щасливої пори. Мама заплітала їй косички, і вона теж уважно доглядала за зачісками Саші, мама готувала гарні сукні їй для прогулянок, так само і вона слідкувала за зовнішнім виглядом донечки. В чому ж різниця? Чому ж сама вважає власну маму найкращою у світі, а Олександра - точно ні? Звісно, є деякі підозри на цей рахунок, але навряд чи вони правильні. Тому й говорити про них не має сенсу. Рідненька доня, матуся примчить до тебе, обійме і розцілує. Дякувати Богові, лікар сказав, що організм сильний, і по-справжньому прагне жити. А ще той русявий чоловічок у білому халаті якось особливо дивився на неї. Спочатку здалося, що в його погляді не було нічого, крім співпереживання, очевидно, притаманного людям цієї професії. Але коли вони залишилися вдвох, лікар взяв її руку, продовжуючи виказувати підтримку, і якось особливо озирався врізнобіч. Впевнена, що мить, поки він тримав її руки в своїх, затягнулася і спробувала звільнитися. Звісно, відпустив, але серце не обманеш, він вивчав її – як вона поводиться, які у неї реакції на чоловічу увагу… Не хочеться зараз про це. Тільки… Все ж лікар видавався їй симпатичним. І… ні, точно ні! Зараз всі зусилля необхідно докласти, аби поновити хоч якесь справжнє порозуміння з донькою. Потім лікар! Ну, може… не налаштована поки що ні на які стосунки. Це надто серйозна позиція. Цікаво, переконала себе чи ні? Що ж, лікар і лікар, хай собі буде, ще такого не було. Але тільки потім!

В чому ж спасіння? І м’язи обличчя самі намалювали посмішку. Оце так початок особистої сповіді. Ну, не зовсім же він пропащий! Мусить бути вихід із стану обридлої пекельної безвиході. Сам там опинився, за власним бажанням; самому й вибиратись. В чому ж спасіння? Чи в кому спасіння… Так легко було дати собі відповідь. Подивитися правді у очі. А точніше, подивитися у очі Маргарити. День, який минув, був справді днем із минулого. Зустрілися біля лікарні, як і домовлялися. Тримався, аби не обійняти її, коли підійшла. Вона відразу пішла до лікаря, довго там розмовляла з ним і вийшла трохи збентежена. Втім, сказала, що із Сашею все має бути нормально. І тут-таки подякувала йому за ту жахливу ніч цілунком у щетину. Почувався ніяково, бо хотів так само відповісти, але не мав права. Так собі уявляв. А згодом розпочалася подорож десятком аптек. Як і колись раніше, вона йшла попереду, а він – трохи позаду. Милувався нею. Схоже, стала ще вродливішою. Справді? Чи це сум і туга за тим, що давно минулося, так виявляли себе – робили її гарнішою у його очах? Заходили у одні двері, щось купували, поверталися на зупинку і шукали наступну аптеку. Їхали у громадському транспорті, і коли була тиснява вона легко трималася за його лікті чи плечі. Не думаючи ні про що особливе. Йому ж здавалося, що серце от-от вистрибне з грудей. Скільки раз сміявся гіркими сльозами, волав, мовляв, так неправильно! Але не зміг себе умовити. В якийсь момент у неї скінчилися гроші, бачив, як тяжко перебороти їй себе, звернутися за допомогою; відразу поліз у кишені. Бо побачив поруч із ними в минулому мале біляве мишеня, з безпосереднім поглядом і словами, що випереджали навіть найшвидшу думку. Дякувати Богові їх спільних грошей вистачило на необхідне. А сам все шукав можливість звернутися до Маргарити, спробувати зачепитися за серйозну розмову із нею. Тільки… знав усе наперед. Тому і лячно було промовити навіть слово. А ще у неї прекрасна інтуїція, варто лише відкрити рота, і вона готова до відсічі. Та й що може зараз запропонувати їй? Похнюпився, але ще не здався. Так в чому ж спасіння? Якщо не в Маргариті…

Допила чай. Тепло і затишно. Відчула, що втома поволі перемагає її, і очі ось-ось мають стулитися. Так навіть краще. Вже майже провалювалася у несвідоме, коли зіниці віднайшли у кріслі навпроти дві рівновеликі частини колись подарованого їй іграшкового ведмедя. Пару ночей тому Мишко був символом кінця життя родини, а зараз звичайне створіння із гарним товстим животиком. Яка дивна штука життя! Те, що хтось вважає важливим, інші – навіть не помічають. Може в цьому проблема непорозуміння з донькою? Тяжко видихнула. Сон ніби рукою зняло, навіть розсердилася трохи на себе. Саша вже доросла дівчинка. І мусила б розуміти: все, чого прагне мати – щастя для донечки. Просто поки що не складаються у веселку всі кольори докладених нею зусиль. Ні… згодом необхідно буде серйозно поговорити із малою. Не можна жити тільки своїм життям. Поряд є люди, які люблять тебе, бажають добра. Хоча, саме добрими намірами устелений шлях у пекло. Цікаво, те чого чекає від Саші - розуміння, терпіння, поваги, притаманне їй самій? Чорт забирай, стільки запитань, і все через сон, який раптом зник. Встала з крісла, все ще загорнута у плед, і віднайшла у шафі скриньку з голками та нитками. Нескладно було знайти циганську голку, аби створити диво чи то від майстерного хірурга, чи то від вправної швачки, приладнавши Мишкову голову до тулубу. Клятий понівечений клишоногий! Що ж за тридцять три нещастя трапилися їй на дорозі… Геть! Ні слова про минуле. Під кожну із рук взяла по частині від хижого звіра, всілася на ковдру і взялася повертати життя цього, майже живого, члена родини. Завзято поралася, поки не відчула, як нестримно палають вуха. Цікаво, хто б це міг бути, і що там за інтерес? Чи просто дідові лихі слова… Після того, як Сашка прийшла від нього, не зібралася навіть зателефонувати до батька. А навіщо? І все ж, хто збурює повітря, згадуючи її? Може, Богданов не стримався і потонув у спогадах про минуле. Здається, протягом всього дня був спокійним і врівноваженим. Чи просто не пам’ятає, який він насправді? Ну, помітила ж зміни в стані, коли гостював у неї вдома. Сьогодні, ніби, був нормальним. Та гаразд з ним, з Богдановим. Хто іще міг так пристрасно згадувати о вечірній порі її скромну персону? Невже Іван нарешті прийшов до тями і згадав про співробітницю, яка так раптово взяла відгули за власний рахунок. Чи, може, це сьогоднішній лікар, Андрій Євгенович? Хай би там хто, байдуже, тільки прикро, що не заснула там, у кріслі кілька хвилин тому.

Спасіння… Аж надто чарівне слово. Не із його сірого світу, і не від корабельного оточення. А, може, слід шукати спасіння в тому місці, де про це найбільше має мовитись? Може, податися до храму, там зглянеться якийсь черговий священик, порозмовляє із ним і той порадить віддатися у лоно церкви. Чи як там звучить ця дивна фраза? Готовий був порвати себе на шматки. Миттю перепросив Господа мовою, якою вмів, за свій недолугий жарт. Чи недоречний сарказм. Ні в чому було віднайти додаткові сили. Що ж, нехай зараз так… Підкотив рукави халату, міркуючи якою буде вечеря. Ще один гвіздок у домовину. Чому ніколи навіть приблизно не готував так смачно як Рита? Ніколи! Так в чому ж той несамовитий, раптово посталий із минулого, поклик в бік колишньої дружини? Що в самій визначальній основі цього надривного крику душі… Чи вміє бути до кінця відвертим із собою? Він не потрібен їй. Але вона надто багато вартує в поточному моменті його життя. Вона – це надія, це далекий острів серед нескінченого океану, якого прагнеш понад усе. Вона – це шанс поновити до себе повагу. І… просто дивитися на світ все ще розумними очима. Така в нього вийшла увечері ода на славу жінки із власного минулого. Пригадав, що недалеко у шафі сховане фото від самого початку їх зустрічей. Тоді, здається, ще не були у шлюбі. Казкові часи кришталевого захвату один одним. Навіть зробив рух у ту сторону, але вчасно зупинився. Подумав, чим все це скінчиться – пекучими сльозами і розібраним станом до завтрашнього ранку. Тому… просто увімкнув газову колонку, поставив кип’ятитися воду і заглянув до пакету з макаронами. Що ж, у черговий раз пошуки відповідей, у чому його власне спасіння завершуються біля каструлі з вечерею…

От і все, Мишко знову живий. І дуже непогано виглядає. Здавалося б, лише на кілька хвилин спізнилася, а тут таке розпочалося. Зняла із плечей плед і підійшла до кількох фото у серванті. Олександра, розумничка мамина… Бачила сьогодні її очі, краси неймовірної! З неї точно вийде справжня красуня, тільки б вибратись без помітних вад із цієї історії. І з психікою також треба щось вирішувати. Усе життя попереду. Напевно. Очевидно, треба і самій порадитись із психологами. Навряд чи віднайде коротку і правильну дорогу до рідного їй серця власними силами. Переглянула перший ряд фото і раптом наткнулася на приховане, між іншими, фото, де вони всі утрьох разом з Богдановим. Оце так розвага віднайшлася під саму ніч. Навіть забула, що є така світлина. Вони із ним стояли по обидві сторони від Саші, якій було роки 4. На тлі буйної весняної зелені і гарної випадкової берізки. Мама у строгому сірому костюмі, гарненько вбрана донечка, і тато у своїх не зрозумілих спортивних обладунках. Щасливі і, майже, зовсім молоді. Не чекала на таку випадкову згадку. Серце якось особливо защеміло, відчула слабкість у ногах. «Що ти накоїв, Богданов? Чому, чому ти не зміг захистити власну родину? Зрадник! Зрадник і мерзотник…» Миттю пронеслося в голові. І тут же пішло тремтіння тілом: пальці, руки, живіт… Навіть думки більше не допустить про нього! Звідки він знову взявся… А, так, пригадала. Обережно опустилася на ліжко. Біль від злості, що був охопив її, пішов усім тілом. Треба заспокоїтись. Усього лише. Порятунок від минулих розчарувань, - просто не згадувати про них. Спасіння у сьогоденні, у турботі, у звичайних планах на найближче майбутнє. Так минав черговий день. Сусіди зверху за звичкою несамовито горланили про те, що давно зробило їх чужими людьми. Проте, її це не обходило. Зараз точно знала, що іще рівно мить і відлетить на крилах у царство спокою і чарівних іскристих візерунків.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Середа, Максим	\|	Четвер і п’ятниця, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.