Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Четвер і п’ятниця, Максим

«Вона – ріка моя, стою у ній вночі під місячною млою…» Вже вечір, ще один день минув без жодного результату. Ні Олександри, ні Марини, лише слова Анастасії. Тільки чи не придумав собі той дзвінок? Вже сьогодні зранку не був певен, чи Настя справді телефонувала. Життя таким чином вело себе останнім часом, що схилявся до думки, ніби, їх розмова могла і наснитися.

Втомлено сидів у кріслі, перемикав канали телевізора. Дивився новини і не чув, погляд проходив крізь старий приймач і впирався у стіни сусідніх висоток.

Було незвично, всі попередні цілі здобував, незалежно від того, як складно вони давалися. Ні звичайно, якісь нереальні забаганки вмирали, не встигши твердо зіп’ястись на ноги. Усвідомлював, що бувають просто слова, а бувають такі, за які необхідно відповідати. Із пошуком Олександри від самого початку була допущена помилка. Не спрацював особисто перевірений досвід: все, що з ним відбувається – на краще. В цей раз вийшов фальстарт.

Вона заволоділа всім ним. В поглядах, у рухах, в його серці пульсував образ коханої дівчини. Прокидався з її ім’ям на устах, її портрет з невимушеною посмішкою, із блакитним льодом на дні очей бачив у всьому, на чому затримував погляд. Навіть, коли відганяв від себе ці думки, вона була поряд. Напевно тому, що познайомився з Сашею у нелегку для неї годину, а отже, - він був потрібен їй.

Задзвонив телефон. «Анастасія!» і за мить вже тримав слухавку:

- Алло, слухаю, - нічого не чув, заважали якісь шуми, - Настя, ти?

- Привіт, старий! Ти що там, після матчу з макаронниками з глузду з’їхав? - телефонував університетський товариш Олег.

- А, привіт друже! Вибач, втомився за день, чекаю тут один важливий дзвінок. Ну як твій настрій?

- Нормально, старий, тримайся, завтра все обговоримо! Зателефоную тобі.

- А, домовились, до завтра.

Психологічно вижатий, мов лимон, ліг, але тут чомусь прийшло на думку, що завтра вже листопад. Треба було щось змінювати в тактиці пошуку. Чи, може, змінити підхід до ситуації, яка склалася? Вагався, як вчинити. Розклад завтрашніх занять передбачав присутність, це справді було необхідно. І так останнім часом його поведінка, ставила багато запитань у викладачів, та й однокурсники стали із цікавістю вдивлятися у звично скромну постать поруч із собою. Такого вже давно не помічалось, через це відчував певний дискомфорт... Із пам’яті періодично виринали фрагменти вчорашньої гри. «Ну там же такий коридор був, передача так просилася, фланг же мали замикати крайні. А цей гол в наші ворота, самі ж собі привезли. З цими парубками так не можна. Ех, хлопці, хлопці...» Думав, логічно було б, аби йому зараз знову зателефонували. Тільки на цей раз не через хлопчачі справи. Що-небудь з приводу його творчості. Тоді був би певен, що окремі важливі речі в житті таки мають місце. Цей дзвінок необхідний був саме зараз. Складалось враження, - якщо в твоєму житті багато несправжніх почуттів, слів, намірів, то доречно було б подумати, а чи справжнє, у такому випадку, власне, усе життя? З цими думками і полинув у царство Морфея.

Наснилися автомобілі. Вже давно так ясно не усвідомлював, що картини кіноплівки перед його очима – просто сон. Тут-таки, пригадалась фраза із пісні: «Кажуть, що сон – це стара пам’ять, а потім кажуть, аби ми спали спокійно» Права на легковика отримав у сімнадцять років, проходив з однокласниками піврічну практику у учбовому комбінаті. Спочатку вчилися їздити на прадавніх «Жигулях», та найвеселіше розпочалося, коли тримав кермо звичайного тракторця. Ото вже газував! І вже після цього, життя розвело з усім, що стосувалося автомобілів. Від того часу давно звик переважно бути пішоходом, а тільки інколи - пасажиром. Але всі ці думки були супутні, бліді на фоні його поточного захвату. Снилася нічна дорога, може, навіть, магістраль, вона ніяк не скінчалася, йшла і йшла за горизонт, а він був у зручному і потужному авто.

…Погляд зачепився за єдину зірку, що палала у темному нічному небі. Це – вона. Тримається мене, не відпускає.

Снилося незвично багато, але нічого фантастичного. І лише під ранок здивувався. Бачив як пігмеї облаштовуються на сніжних гірських вершинах. Здивовано розглядав чи то синю, чи зовсім чорну шкіру випадкових у цій місцині істот, кристали сніжинок, що перетворювали їх брови і вуса в смішні білі смуги. Вони щось там метушилися, возилися із величезними колодами, підіймаючи їх догори товстими мотузами, час від часу в повітрі блищали леза пігмейських сокир. А в п’ятдесяти кроках від них стояла вовча зграя і її погляди теж блищали. То були не сіроманці зі слов’янських казок. Красиві горді білі вовки. Чомусь позначив для себе, що бачить як у кожного із хижаків б’ється серце. А потім ритм ударів поступово уповільнюється. І тут раптом вовки зникли, вони були лише трохи більше миті, а пігмеї все ще переймалися своїми дріб’язковими справами. До чого це все? Це щось про нього чи... Чи про когось іншого? Вже за хвилину прокинувся. Завжди, після того, як ввечері дивився футбол, ще й без необхідного результату, кілька наступних ранків почувався... сказати б, невдоволеним. Сварив і себе, і в черговий раз «Динамо», і зірки на небі, - так приходив до тями. Знову подумав про неї. Кожного ранку прокидався і був впевнений, що побачить свою Олександру, торкнеться її руки, роздивиться, нарешті, справжній колір льодяних очей зі сніжинками замість зіниць. Міркував як змінити свою поведінку. Рішуче відмовлявся покластись на долю, що вже одного разу звела їх, був певен, наступного щасливого випадку чекати довго; а в нього не було часу. Вона була потрібна йому сьогодні...

«Ну от, вже і листопад», - подумав вголос. В його просторій кімнаті було не так тепло, опалення увімкнули лише кілька днів тому, та й працювало воно тільки аби нікого не образити. Швидко одягнувся, ввімкнув телевізор з новинами і не слухав, приготував чай з бутербродами – все як завжди. Цікаво, хоча б щось може змінитися в цьому щоденному вранішньому ритуалі? І відповів, подумавши про себе, що просто може не бути бутербродів.

Йдучи до зупинки, відчув справді холодний подих останнього осіннього місяця. Що ж, сумно. Минуле літо було гарним і корисним з усіх точок зору. Добре відпочив, довелося і поплавати в задоволення, і рибу ловив, що з ним траплялося надзвичайно рідко. А ще неподалік відпочивали легкі на розваги дівчата. Звісно, коли прощалися, обмінялися адресами, телефонами – просто так прийнято... Аж ось, - попереду вже листопад. І тільки потім зима, але її вже не хотілося. Не хотілося сірих облич, поглядів, пальто і вулиць рідного міста. До того ж був впевнений, що знайде Сашу. Принаймні, за допомоги Анастасії. Періодично думав про цю фею, яка в першу зустріч явила себе звичайною дівчиною. І водночас – незвичайною. Вона... була легка і прозора, мов персонаж із особливого американського кіно. Про привидів? Може, й так. В кожнім її слові відчувався світлий сум… Цікаво було б ще раз поговорити з нею. Не по телефону.

Сидів у трамваї, звично виводив пальцем на шибці слова, які згодом перетворювалися у малюнки. Скільки разів ловив себе на думці: більш-менш фаховий психолог, розглянувши ті рисочки, стріли, колеса, башти прикрашені рядками віршів, напевне, зробить вбивчий висновок про психологічні особливості його темної натури.

Поки їхав до своєї зупинки багато всього передумав. Важким тягарем, що зручно примостився на плечах, тиснув на нього проект із радіо. Довгими осінніми вечорами, в паузах між серйознішими заняттями, робив свої коротенькі нариси про російських рокерів. Десь давав свою оцінку, інколи посилався на друковані джерела, - загалом, нічого особливого. Не всіх, про кого збирався розповідати, відчував по-справжньому. А це було необхідною умовою успішності проекту. На його думку. І це теж гальмувало реалізацію задуму. Було дві-три постаті, якими захоплювався, але ж цикл програм передбачав і загальний огляд проблеми, і знайомство з яскравими постатями, а їх не дві-три серед загалу. Для себе розумів, що то лише відмовки, широкі плечі, за якими можна, до часу, сховатись від байдужого, а часто і хижого погляду дорослого життя. В хвилини щирості із собою погоджувався, що лише один серйозний крок – і буде втягнутий у водограй стосунків, впливів, амбіцій, прагнень, якими живуть люди із реального життя. Цей крок треба було зробити. В його конкретному випадку – підняти слухавку, зателефонувати на радіо і домовитись про зустріч; ще краще – відразу прийти і поділитись задумом, нехай всі бачать, який ти талановитий. Цей крок готовий був зробити, але все відкладав його на завтра. Зрозуміло, тільки через об’єктивні причини та форс-мажорні обставини.

В університеті дівчата обговорювали вчорашній фільм, хлопці під час перерв звично сварили футбольних арбітрів, лихословили з приводу гри Києва, а ще ділилися думками стосовно майбутнього працевлаштування. Рідко хто з них бачив себе працюючим за професією, яку нині здобували. Сам переважно відмовчувався, приязно відповідав на посмішки знайомих, але не міг приховати тіні журби в своєму погляді.

Довго сумнівався йти на третю пару чи ні. Погода не була приємною, але мусив розшукати Олександру. Навіть нічого не став пояснювати старості. Вона побачила його очі і все зрозуміла: «Звичайно, йди.»

Ще зранку взяв шарф, теплого капелюха і рукавички. Дивився на вулиці сумного кольору, на голі віти дерев і зграї ворон між сивими хмарами. Все, що навколо, ніби, хотіло його переконати: те, що з ним трапилось – випадковість, у нього не має жодної перспективи. Випадкові дівчата із перехожих посміхались і, здавалося, робили це щиро. Вони бажали знайомств і нових вражень, а йому хотілось серед десятків незнайомих поглядів розгледіти один.

Сьогодні прийшов до школи, яку обрав із самого початку, ще в понеділок. Зупинився біля кіоску із солодощами, навибирав пакунок льодяників і знову став чекати. Повз нього проходили ті, серед кого шукав свою Сашу. Все безрезультатно. Скоро живі ручаї зі школярів поступово перетворилися на самотніх перехожих, нічим йому не цікавих. Благав долю аби Олександра відвідувала в цей день гурток, залишилася відпрацьовувати пропуски уроків з якої-небудь алгебри чи біології, не заперечував би побачити її разом із однокласницями з хай навіть із пивом та цигарками. Хоча б якусь! Вона була йому потрібна... Світло в шкільних класах гасло один за одним. Вже, певно, останніми з будівлі виходили жінки із зовнішністю умовних завучів.

Ще один день в прірву. Вперся потилицею в залізний каркас автобусної зупинки. В його житті катастрофічно не вистачало подій. Добрих чи лихих. Це місто і ця планета прекрасно обійшлися б і без нього. Надто мало кольорів він вміє розрізняти. Що з того, що він шукає принцесу? Різний бруд ліз йому в голову. Треба було перезавантажуватись. Будні давали надто мало вражень і емоцій. Сонливе інше «я» подавало голос десь із середини, заповнюючи в ці моменти все єство, воно бажало аби раптом щось сталося. Хай і лихе, яка різниця! Хтось би потрапив під машину, і щоб з поранених учасників ДТП кров била фонтаном, і щоб були жертви, спотворені від страшного удару. Щоб дами втрачали свідомість, і очі у лікарів із «швидкої» світилися безпорадністю. Ну, можна щоб хтось просто влаштував бійку, щоб розбили вітрини магазинів, хай хто-небудь істерично кричить. Нехай хоча б щось коїться, просто що-небудь відбувається... Але все навколо було тихо, і він, іронічно посміхнувшись, подумав: «От і слава Богу!»

Траплялися такі хвилини ненависті до себе, коли почуття відрази швидко трансформувалися в допустимість зла і нещасть близьким людям. Пам’ятав про чудовисько, якому знаходилось місце в його закритій для всіх натурі. Тільки безсилля і втома живили ту гидку потвору, яка, причаївшись, могла собі дозволити прокидатись у хвилини особливого настрою. Але завжди швидко приходив до тями. Поки що…

Ставало темно все раніше. Ні про кого не хотілось думати. Йшов, опустивши погляд долу, і роздивлявся у калюжах відблиски ліхтарів, які через один різали навпіл сутінки першого дня листопада. Був сам у собі, тому не помітив, як до нього майже підбігли двійко невисоких дівчат. Все ще не помічав їх, коли одна з них звернулася:

- Привіт, ми з тобою, здається, знайомились. Пам’ятаєш мене?

Звів очі догори. Перед ним стояла... - пригадував її ім’я, ну звичайно! Страшенно зрадів цій зустрічі, вона була так необхідно йому!

- Привіт , Марино… вибач, а хто з тобою? – був ввічливим, і не міг не звертати уваги на супутницю Олександриної подруги, - мені багато і серйозно треба з тобою поговорити.

- Мені теж, а це - Оксана. Поспішаєш?

- Дуже приємно. В мене є стільки часу, скільки необхідно для розмови.

- Знаєш, ти якось загубився... Тому, може, краще, ти розпочнеш?

Не чекав від себе такого напливу емоцій. Скільки запитань рвалися зовні, і всі про одне, але навіть те, що, зазвичай спиняло – перспектива виглядати надто збудженим, не контролювати себе, не зупиняла у цю мить, хай і стояв перед, фактично, незнайомими дівчатами. Думкою повернувся у недільний парк, пригадав перший погляд в Сашину сторону і ті незрозумілі, важко пояснювані відчуття, що подарували знайомство, розмова. Скільки раз користувався у виявах власної творчості словом «флюїди» і в ту хвилину, нарешті, зрозумів справжнє його значення. Не міг собі повірити. Дні і ночі без жодної вісточки, без хоча б якої-небудь певності... І ось, нізвідки з’явилась Марина. В той вихідний день вона видалась надзвичайно цікавою. Було трохи незвично – вже звик до дорослих дівчат (ну, свого віку), а Марина, нехай і випускниця, але ж іще тільки школярка! В неї були правильні риси обличчя і впевнений погляд. Її розумні очі багато про що говорили. І так само переконливо приховували щось. Ось у цю конкретну мить вони говорили про те, що раді його бачити і чекали від нього готовності до дій. Яких? Байдуже, був готовий практично до всього.

- Марино, з недільного вечора я шукаю Сашу. Ось, з обіду виглядаю чи її, чи тебе з тієї школи, яка на вулиці Комарова. Ви ж з однієї школи? – ніяково посміхнувся… так чекав відповіді, результатом якої могло бути те, що вже за півгодини можна зустрітися з дівчиною, яка так стрімко стала його мрією.

- А... Так, ми з однієї школи, і з одного класу.

- Марино, Оксано, ходімо зігріємось в кафе. Поп’ємо чаю чи кави. Вибач, Оксано, якщо затримую вас, але мені дуже потрібна розмова з твоєю подругою.

- Нічого, нічого. Може, мені теж буде цікаво від цієї історії – відповіла Оксана і Максим зрозумів, - вона не найближча подруга Саші і Марини; так, звичайна знайома, з якою інколи бачаться, не більше.

Вони знайшли затишну напівпусту кав’ярню, замовили хто – каву, хто – чай. Ніхто не заважав.

- Розумієш, Максиме. Після того, як всі ми попрощалися в неділю, Олександри в школі ще не було...

- Як не було? – не зрозумів, - тобто? А де ж вона?

- Я не знаю... Слухай мене уважно. Пам’ятаєш, Саша казала, що має проблеми з батьками? Точніше, навіть з матір’ю, бо тата вона давно не бачила.

- Так, пам’ятаю, - відчував як серце в своєму русі набирає несамовитих обертів, зробив вимушений ковток чаю аби просто щось зробити. Помітив в Оксаниних очах іскорки цікавості – вона не сподобалася з першого погляду. Передчуваючи щось цікаве і тривале про чужі долі Маринина знайома запалила цигарку...

- Загалом, мені здається, - продовжила Марина, - все виглядає приблизно так. Саша казала, що не хоче повертатися додому. У неї там... Ну, скажімо, конфлікт. При цьому, вона така, знаєш, емоційна дівчина. Розумієш, вона відкрита, розсудлива, відповідальна за свої вчинки, але тоді, коли мова йде про стосунки з нормальними людьми. А її мама, вибач, трохи особлива.

Мовчав і на мить забув думати про погане. Було цікаво все, що стосується Олександри, і він губкою впитував кожне слово про неї. Так багато хотілося спитати, але поки Марина говорила – слухав. Напевне, розраховував почути від неї те, чого не спитав би, коли б знову побачив саму Олександру. Що? Не так важливо. Зазвичай, подруги можуть собі дозволити на дещицю більше відвертості...

- Тобто?

- Ну... Складно про це говорити. Та й чи треба? Її мама, ніби, переживає другу молодість, в тому сенсі, що... міняє чоловіків, розумієш. Саша, зрозуміло, не мириться з цим. Ну, вони вже дуже давно посварилися. Ось, така історія. Коли ми всі познайомилися, Олександра все ще була дуже схвильована. Такою не бачила її жодного разу. Здається, вона навіть була готова до серйозних вчинків, - Марина раптом зрозуміла, що на цьому акцентувати увагу Максима зайве, ледь не запнулась, але тут-таки продовжила, - знаєш, я думаю, що Саша просто поїхала до тітки в Херсон...

- Марино, ми з тобою дорослі люди. Твої слова, - довго підшуковував правильне визначення, пауза тривала, - непереконливі. Ти, ніби, хочеш мене заспокоїти. В чому проблема? З Сашею щось трапилось? І ти знаєш що… Так?

- Максиме, сьогодні – п’ятниця . З понеділка твоєї Саші в школі не було. Зрозумій, я не є для неї кращою подругою, - вона подивилася на Оксану, її голос звучав твердою струною, - я приходила до неї додому у вівторок, телефоную їй щодня, але вона не відповідає. Це об’єктивно.

- Чекай, ти мені покажеш, де вона живе?

- Без проблем. Мені не складно, - і вона зробила рух аби встати.

Всі троє піднялися, Оксанині очі в напівтемряві кав’ярні видались Максиму недобрими, а якщо вже зовсім по чесному – лихими. Це було схоже на те, ніби, задоволення, яке вона зараз отримувала, раптово перервали. Їй було класно і раптом...

Вони йшли спочатку повільно, розмова не дуже клеїлася. Згодом, холодний вечір першого дня листопада прискорив ходу, вони встигли вскочити в переповнений трамвай. Він тримався за поручень, а дівчата, вимушено, за нього. Всі ніяково посміхалися і, вийшовши з дуже громадського транспорту, почувалися значно легше. Максим розповів про окремі деталі того вечору, змовчав лише про поцілунок, дарований йому Олександрою. Марина говорила багато, перепрошувала і дивувалася собі. Чесно казати, він їй теж подобався, але більше як співрозмовник, хлопець, який з тобою знайомиться щоб провести приємний вечір. Якщо серйозно, було в ньому щось... надто багато замішано на меланхолії з флегматизмом. Він говорив правильні речі, але не був певен у них. Його очі… часто шукали підтримки. Саме у неї.

Вона розповідала про те, що в класі всі хвилюються, де Саша. Про те, що класний керівник щодня обриває дзвінками телефон в її квартирі і на материній роботі. І нічого не зрозуміло. Вона відчула зміну його настрою і перевела розмову на іншу тему. Пригадала кілька коротких шкільних історій. Про те, як на уроках праці дівчата вперше всі разом готували щось дуже примітивне, здається, суп з фрикадельками, а Саша вже тоді була гарною господинею і вміло керувала процесом; при цьому її поради інколи були професійнішими і доречнішими, ніж ті, що давала вчителька. Так само, посміхаючись розповіла як на уроках біології клас поділили на хлопчачу та дівочу половину. Коли почали розповідати про особливості статевого дозрівання іншої статі, майбутні леді не могли стримати зрадницький смішок, який інколи перетворювався на відвертий регіт. Олександра була навдивовижу спокійна і врівноважена, вона здавалося дорослішою від однокласниць. Але ті й у цьому випадку обернули все на власну користь, час від часу глузуючи з Олександри через її серйозність. Тоді в Саші ще просто не вистачало характеру посилати всіх подалі.

Вони втрьох стояли перед дверима, оббитими дерматином. Двері мали чисельні пошкодження; відразу було зрозуміло - тут давно не пахло господарем. Взагалі площадка була не доглянута, бруд навколо: безліч папірців, недокурки, порожні консервні бляшанки...

Тричі поспіль натиснув на дзвінок. За мить, що минула від останнього натискання, пережив щось неймовірне. Вона зараз могла відчинити йому!!! Мимоволі зробив крок в сторону, і в разі, коли б це зробила Саша, а не мама, то на порозі стоятиме саме Марина, його ж серце розриватиметься на шматки зовсім поряд. Але... Ніхто не відчиняв. Хвилину і другу. Вже можна було одягтись, почистити зуби, прожувати котлету і подивитись повтор небезпечного моменту по телевізору. Ніхто не відчиняв.

- Бачиш? – схвильовано звернулася Марина, - треба щось вдіяти. Правда, не знаю… є варіант, що Саша дійсно поїхала до тітки. Вона час від часу їздить в Херсон.

- Ну чому, чому все так складно... Ти ж сама не віриш в те, що кажеш, - промовив він подаючи їй руку, поки вона спускалася сходами, - Марино, ти коли-небудь зустрічалася з феями? – він не чекав серйозної відповіді, але відчував необхідність поділитися своєю таємницею про Анастасію.

-Я навіть особисто знаю одну, - і загадково посміхнулася. Але чомусь то була сумна посмішка, - Давай не будемо про фей…

Вони вийшли з під’їзду, самотній ліхтар, розхитаний холодним осіннім вітром, освітлював ледь не половину двору. Вона подивилася в його очі, шукаючи там рішучості, але було надто темно. Марина взяла парубка під руку: «Виведи нас на проспект, ми візьмемо таксі.»

- Слухай, Марино. Давай обміняємося телефонами. Не знаю, чи можу тебе просити, та зараз не прошу, а навіть благаю: поділися зі мною ще й Сашиним номером. А далі... Ти, головне, не зникай. Мені потрібна твоя допомога. Розумію, що вона не краща твоя подруга, але... Не знаю нікого, хто допоміг би знайти її. Вона раптом оселилася в мені... І не можу нічого з цим вдіяти. Щось мені підказує, вона потребує нашої з тобою допомоги.

- Макс, тримайся. Ти гарний, нормальний парубок. Думаю, що все з’ясується найближчим часом – і здалося, що вона потай підморгнула йому… А стосовно телефону, тримай – протягнула папірець, - це мамина візитка, там – робочий і домашній телефон. А потім дописала олівцем іще один.

Далі Марина мовчала. Оксанин погляд блищав лихим світлом. Мовчав і він. Думав, добре, що темно, а то багряні плями видають його справжній стан. Провів їх до проспекту і уважно по черзі роздивлявся кожну з них. Поглядом благав Марину: «Допоможи мені, відчуваю, ти щось приховуєш, а я… мушу її знайти»

Школярки сіли у таксі і вже за мить зникли за найближчим поворотом. Голосно видихнув, тим теплим повітрям зігрів собі руки і попрямував додому…

Вітер уривчастими хвилями бив у спину. Дивився у своє темне вікно і боявся навіть мріяти про той час, коли переступивши поріг почує лагідний голос коханої: «Любий, так чекала тебе, не затримуйся більше довго.» Вдома холодно і самотньо. Самотньо і сумно. Сумно і... Відімкнув двері і вдихнув повними грудьми домашній затишок. Ну, нарешті вдома. Ледь передвигаючи ногами дібрався до батареї на кухні. Нехолодна і то добре. Присів на табурет, натиснув кнопку магнітофона і хвилину дивився у стелю. Припинив тільки тоді, коли там, угорі, почали з’являтися усілякі чудовиська, на його очах вони роззявляли пащі і тут-таки поглинали менших між себе. Б-р-р-р! Просто треба відпочити...

Швидко прийняв душ. Та, власне, просто хвилину стояв під ним, для того, щоб через іще одну сховатися в ліжку. Тримався руками за голову. Іще за мить відчув як серце скотилося в живіт. Воно так відчутно, так неспокійно билося. Щось передчувало? Луна від того сердечного дзвону йшла через груди і стегна в кінцівки. Чи було від цього боляче... Просто час загубився десь по дорозі. В його невеликому власному просторі пахло безнадією.

Що могло б зарадити? Швидкий сон. Для того й існують у нього безліч книжок. Торкнешся першої ж палітурки, перегорнеш одну за одною кілька сторінок і очі заплющуються самі собою. Ну! Варто тільки протягнути руку. Так, звісно, жовч, – більше нічого в цьому не було. Тільки безсилля перетворює сумнів у безодню. І, ніби, робив він все правильно. Хоча, мерзнути на вулицях – чи це правильно? Чекай, чекай, сьогодні ж зустрів Марину, а це так здорово! Згадавши про Марину довелося згадати про її слова, сумніви, чи все добре з Олександрою. Він раптово скочив із ліжка, підбіг до столу і одним широким рухом дістав із кишені піджака аркушик паперу з номерами телефонів Саші і її вимушеної, може навіть, ситуативної, подруги. Невже, набравши ту комбінацію цифр зможе почути її голос? Глянув на годинник – початок одинадцятої. Ну, власне... І не зміг зрушити. Ледь дібрався до ліжка, там передчуття чогось неймовірного притисло його, що не поворухнутись...

Так тривало хто знає скільки, а телефон мовчав і зневірявся. Не розумів, як мусить вчинити. Слухався серця, але те раз за разом грубо перебивалось. По черзі: здоровим глуздом, уявленням про гарні манери, просто неможливістю взяти слухавку і набрати ті незвичайні для нього цифри. Провалювався у безодню і здається, сам не уявляв як вибратись звідти. Хвилина минала за хвилиною, він же тільки кліпав очима, не будучи здатним прийняти виклик. Ніяк не міг повірити, що його ноги не слухаються. Правою п’ятірнею пробував масажувати ватні стегна, а сам дивився на телефон, і... боявся його, як когось живого. Тільки коли той, що сидить в кожному і направляє власні страхи нам перед очі, збільшуючи їх, загнав Олександру у могилу, піднявся і пальцями, що не слухаються, набрав Сашин номер. В роті пересохло, на нього якось зразу напав гидкий кашель і почали різати втомлені за всю добу очі. Перший виклик – слухавку тримав плечем, впершись обома руками об стіл, не розрізняючи нічого навколо себе, другий – його внутрішній стержень, те, до чого кріпилися кістки і м’язи, занімів, починаючи з верху, третій - відчув, як спітнів; рясні краплі щедрим розсипом з’явились на чолі. Загубився в рахунку тих нудних викликів, і коли пішов четвертий вже не уявляв, що робити. А, раптом,.. раптом хтось відповість? І що тоді? Не було відповіді на запитання, але на тому кінці дроту до телефону не підходив ніхто. Зрештою, відімкнувся і заснув.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ніч проти неділі, Андрій, Маргарита	\|	Субота, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.