Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Субота, Максим

Прокинувся рано, з неясним настроєм. Минулого дня трапилося щось таке, що не можна було розцінити чи тільки білим, чи - винятково чорним. Відразу залишив ліжко аби бути хоч трохи бадьорішим. Поки готував чай, потроху приходив у себе. А може, Саша справді у тітки в Херсоні? Кинула попереднє життя напризволяще і вирішила розпочати нове. Чи є йому місце в тому новому житті? В животі бурчало і присів на табурет. Треба було щось змінювати. Мова навіть йшла не про пошуки дівчини, яка раптово стала мрією. Життя загалом вимагало змін. Звісно, зручно ховатись за позицією стороннього спостерігача, естета і мораліста. Зручно, але якоїсь миті розумієш, що та схованка, засідка, з якої розглядаєш як метушаться люди зі своїми щоденними справами, емоціями і сподіваннями, перетворюється на твою ж в’язницю. Неприступна ні для кого фортеця життя перетворює тебе на власного раба. Все починається привабливо - підлітки зі своїми комплексами і страхами, щоденними оголеними нервами, смішними здобутками і очима, повними сподівань. І ти сам... Вищий від того всього. Десь вдало і влучно виголошена фраза створює образ парубка із зовсім іншими, ніж в більшості інтересами, вихованням і перспективами. В сімнадцять років захоплюєшся модною філософією, тобі близьке ніцшеанство і ти згоден, що людина це щось, що мусить себе подолати. А вже в 22, не маючи досвіду підліткових невдач, біля кожної наступної стіни, що повсякчас постають перед тобою, стоїш, не знаючи, що робити далі. Як обійти чи, може, пробити чолом? Така, просто неймовірна, прірва. Ще зовсім недавно здавався собі всемогутнім, а нині почуваєшся стертим мідяком у жебрачих руках. Власне, відчував себе володарем світу лише через те, що той світ легко поміщався на аркуші з придуманим текстом. А все, що було за шибкою кімнати, мало стосувалося поета. Вкотре визнав, що справжнє життя проходило повз нього...

Лише знайомство минулої неділі дало незрозумілий внутрішній поштовх. Ритм його буднів видавався по-справжньому усталеним. Університет, книжки, підручники. Коли було натхнення писав вірші. Вони подобалися і, оскільки йшли від серця, вважав, - сподобаються і іншим. Десь, в глибині свого юного марнославства, розсилаючи їх у редакції, чекав дзвінків із столичних журналів. Але... але нічого такого не було. Ні дзвінків, ні листів. І він дивився вечорами футбол і міркував: чи поет це достойно? Та зустріч із Сашею все перевернула у житті. Здається, самою шкірою відчував, скільки всього втрачено. Вона була потрібна, потрібна для того, аби повернутись зі штучно створеного в справжнє, те, що за вікном, життя. Чи міг змінюватися без неї, ставати кращим? Надто багато запитань.

Набирав Маринин номер, пальці ледь тремтіли, майже так само, як тоді, коли телефонував Олександрі. Після першого ж виклику на іншому кінці почулося:

- Слухаю вас...

- Доброго ранку, е-е-е, я можу поговорити з Мариною? – хвилювався, але вже опанував себе, приготувавшись розмовляти дорослим голосом із дівчиною.

- Чекайте хвилину, зараз вона підійде.

Подивився у вікно, - не помічав нічого з тих понурих замальовок, які, зазвичай, розважали його під час періодичних депресій. Не помічав літаючого бруду, недоглянуті багатоповерхівки навпроти; погляд опустився долу, але не помітив навіть зграю собак, яка знущалася зі спокою цілого району. Куточки уст посміхалися у передчутті чогось приємного ще трохи довше миті.

- Я слухаю - з’явилася десь далеко співрозмовниця. Її голос був... напевно, соковитим. Чи, може, вже справді достиглим, - Алло?

- Марино, доброго ранку. Це Максим, ми з тобою бачилися вчора ввечері, а перед тим – ще раніше, наприкінці минулого тижня.

- Чимось можу допомогти, Максиме? – неочікувані ним сталеві нотки звучали у дівочій фразі.

Не можна було знітитись, - втратити зараз для себе Марину означало бути відкинутим на узбіччя у всій цій історії. Так, був прикро вражений тоном Сашиної подруги, але стримався і як міг спокійно відповів:

- Марино, хочу домовитись із тобою про коротке побачення. Тобі буде зручно сьогодні?

- Сьогодні, сьогодні, сьогодні... – вона щось говорила собі під ніс і, складалося враження, переглядала записничок, - Алло, Максиме, десь о 16.00 тебе влаштує? Чуєш мене?

- Домовились. Де тобі буде зручно? – зовсім мікроскопічною дещицею в його кров вводили щось хмільне і тепле-тепле.

- Ну, скажімо в тому самому парку, де познайомились. На тому ж місці. Підходить? Гаразд, побачимось, - не дочекавшись його слів, Марина припинила розмову.

На диво, в університеті заняття минулися швидко. Всі здивувалися, коли він відсидів пари, був уважним і витягнув на собі дисципліну, ставлення до якої студентів-випускників визначалося чимось посереднім поміж неприйняттям і відразою. Настрій був бадьорим, і всі, хто хоч трохи знав свого однокурсника, дивувалися, мовляв, куди подівся його звичний декаданс. Привітність із нього лилася, мов з рогу достатку. І всі посміхалися йому у відповідь.

Прийшов раніше протоптаною стежиною, прикрашеною давно впалим, та ще не прибраним листям. Навмисно поспішив, чи бажаючи випередити даму, чи з іншої причини. Вже будучи на місці повільно прогулювався, згадуючи то фрагменти, а то і уламки власного життя. Руки тримав у кишенях, шию втягнув у себе, сховав її за піднятим коміром піджака. Колись, ще тільки на першому курсі університету, був у складі групи, яка кілька днів подорожувала осіннім Києвом. Столиця зачарувала неповторними багряними пейзажами, вишуканим спокоєм великих парків. Часто здавалося, що блукаючи між напівроздягнутих дерев, проходив перед камерами майстрів кіно, які без слів створювали свої шедеври. Забирався на невисокі пагорби і, крізь віти дерев, дивився на величний Дніпро. Сила спокійної води, мінливих синьо-блакитних кольорів наповнювала груди гордістю, а ще – мужністю. Такі прогулянки завжди провокували на сповідь, на розмову із самим собою про щось, що не спадає тобі на думку, поки ти в тролейбусі, поки тебе сварять. Або поки ти потроху відходиш від вражень про останній двобій улюбленої команди, а також поки ти збуджений сміливістю чергової юної білявки чи брюнетки... Завжди прагнув використати цей шанс, зрозуміти, хто він є насправді, чому власні вчинки такі, а не інші. Чи дорога, якою сміливо прямує – його?

Оглянувся навколо – нікого. Ні, не допускав думки, що Марина не прийде. Може запізнитись? Так, звісно. Але ж це зрозуміло. Заглянувши після занять лише на мить додому, відразу ж зателефонував на Сашин номер. Багато-багато довгих гудків, як і вчора. Що це? Херсон чи лікарня, чи десь далеко, подалі від матері, чи... З розмаху поцілив кросівкою у стовбур сухої акації - стало боляче, не стримав себе і голосно вилаявся.

- Максиме, - почувся зі спини знайомий дівочий голос, - якщо у тебе поганий настрій, краще я піду... – із жартівливими нотами поряд звучали дорослі і серйозні, це таки була Марина.

Зніяковів, але лише на мить. Обернувся до дівчини і щиро посміхнувся. Не встигши нічого відповісти, оцінив наскільки Марина змінилася у порівнянні із зустріччю майже тиждень тому. Її спортивний стиль змінився на виразно молодіжний - модні вузькі брюки, симпатичний светр із веселим малюнком, дорога замшева куртка. З такою приємно і просто поспілкуватись, пройтись під ліхтарями в останні дні серпня. Не час для роздумів, втім, знайомства з такими дівчатами це те, чого йому не вистачало дотепер. Взагалі, виявляється все, що було дотепер - необхідно переосмислювати.

- Вибач, це так, - невеличка пауза, - викид негативної енергії. Накопилося надто... її – тоном сумнівів і непевності. – Радий тебе бачити, Марино, маєш чудовий вигляд. Дякую, що прийшла.

- Ти теж вельми гарний парубок, Максиме, - не без приязні відповіла співрозмовниця.

Марина загадково, але, ніби, з сумом посміхнулася. Принаймні, йому так здалося. Лише мить розглядав осінній блиск її очей і потрохи починав розуміти, ця дівчина – раптовий айсберг у теплих водах. Вона – не на долоні. Хтось збоку міг подумати, що дівчина прийшла на побачення. Такою грайливою могла здаватись її поведінка, але досвідченіше око помітило б той самий «лід на дні її очей». Школярка стояла перед ним, сказала лише одну нейтральну фразу, навіть із натяком на комплімент. Але здавалося, Марина задумала собі поєдинок з ним. Чи їй самій хотілося дізнатись, що стоїть за його врівноваженою меланхолією, за втомленою посмішкою у хвилини, коли треба бути зосередженим і готовим до вчинку?

Ще, може, хвилину вони звикали один до одного. Чемні манери обох, повільні рухи назустріч одне одному, але так, щоб тримати дистанцію. Хто мав перший говорити? Трохи заспокоївся, все ще мовчав, але вже впевнений у собі. Вона йшла легкою ходою і ніяк не міг второпати, коли ж період її сталевої серйозності трансформується у настрій знайомої йому дівчини. Сподобалось просто йти поряд з нею, ще лише дещиця і він сам був би готовим визнати, що все це майже схоже на побачення.

- Марино, ти, здається, займалася спортом. Тільки не можу так відразу сказати яким, - не дивився дівчині в очі, може, тільки тому, аби зайвий раз оцінити видимі переваги юної статі. – Щось таке, загалом типове для дівчат, не помилився?

- Ні...

Вона продовжувала впевнено рухатися вперед. Потім ледь помітно зітхнула. «Ей, Максиме, чого тобі треба? – подумала, - Хто ти насправді і чого бажаєш?»

- Максиме, скажи, що тобі сподобалося в Олександрі? Чим таким вона тебе звабила?

- Чому питаєш? Мені здається, ти доросла дівчина і розумієшся на тому, що за почуття бувають між... – запнувся, бо на відміну від себе не міг визначити належне для Олександри слово; «дівчина» – трохи не те, тим більш – «жінка», а що ще? - ... між людьми.

- Я запитую, бо Саша мені небайдужа, і тому мені не все одно, які в тебе наміри, і що ти собі думаєш про неї. Розумієш мене?

- Може, я помиляюся, Марино, але ти не найближча Сашина подруга. Так ти сказала мені раніше?

Дівчина дзвінко розсміялася. Настільки щиро і голосно, що йому стало незручно. Відразу здалося, що сказав якусь дурницю. Уста все ще широко посміхалися, вона, ніби, і пробувала спинитись, але не могла… невже це так важко? Зрештою, знову стала собою, очі набралися глибини. Вона задумливо промовила:

- Знаєш, Максиме, це добре, що ти уважний. Я так само уважна, коли мовиться про серйозні речі. Вибач, просто хочу тебе по-справжньому зрозуміти. Не ображайся, я відчуваю відповідальність. Ти посміхаєшся... А ти знаєш, що у нашій спільній історії є надзвичайно важливі речі, про які ти не маєш ані найменшого уявлення? Складно зараз говорити. Так мені лише шістнадцять, є такий недолік, - вона була чарівною, - але є і певний досвід. Звісно, ти маєш свій. Просто мій досвід лежить саме в площині людських втрат, розумієш? Я вже залишалася без людини, яку, здається, кохала. І є підстави вважати, боюсь про це навіть думати, що це не остання втрата із числа тих небагатьох людей, яких я ціную і люблю. Правда, трохи схоже на твою історію? – Марина виголосила останню фразу тоном, який вимагав відповіді, але за мить сама продовжила, - Ти запитував, чи займалася я спортом. Так, займалася ортом, бальними танцями. Знаєш, був у мене партнер на ім’я Роман. Звичайна така історія закоханості, ошатно вбрана у білосніжні одежі. Талановитий хлопець, - її голос, здається, вперше, надривався, - може, кращий в місті у своїй віковій категорії...

Вона замовкла. Сміливо глянув у Маринині очі, що анітрохи не стали вологішими. Розповідала фрагмент свого життя, мов сторонній спостерігач. Чи так буває? Не збивалася, не давила на якісь, бодай, театральні почуття… Вона дуже сильна дівчина. А ще надзвичайно людяна, подумалось тоді. Зрозуміло, Марина не стала ділитися досвідом лише для того аби розповісти історію, схожу на його власну. Вона віритьв життєлюбність Олександриі бажає аби біля неї була людина, яка зможе підтримати Сашу по справжньому.

Незрозуміло чому стиснув кулаки. Його заполонили відчуття, мов коли чув слова пісні: «Чого вартуватимуть тисячі слів, коли важливою буде міцність руки?» Десятки разів пережите хлопчаче прагнення бути сильним в який уже раз боляче полоснуло задубілим батогом оголені нерви. Навіть відсахнувся. Ні, не від дівчини, що йшла поруч. Може... Власне, знав відповідь. На багато питань, що стосувалися тільки його особисто.

- Марино, вибач, я буду нечемним... Твоє порівняння... Не знаю, про що ти казатимеш далі, але відчуваю. Ти говориш про свої стосунки і даєш мені зрозуміти, що втратила хлопця. Я не втратив. Просто не повернув. Загубив, мов дурень, але знайду. Тут немає альтернативи... – і вже зовсім тихо, - Вона потрібна мені.

- Ти не розумієш мене. Не зважай на мій не надто вдалий приклад. Забудь про нього, викинь з голови. Мова про інше .

- Чекай. Думаю, що ми говоримо однією мовою. Може, кожен трохи про своє, але однією. Знаєш, найбільше хочу, щоб ти повірила мені. Повірила, що Олександра мені потрібна. І ще… Ти хороша дівчина, але мовчиш про щось важливе. Впевнений, у тебе є свій секрет.

Вона посміхнулася йому. І, здається, вперше з вологими очима. Їй подобалось, як він говорить: щиро і відверто. Але… в тих в очах Марина не помічала впевненості у собі, у власній щасливій долі. Для чоловіка ж, чи, навіть, юнака - це так важливо… Втім, може, їй так здалося і тому, що він трохи образив, не вислухавши історію, і, десь підсвідомо, не готовий був сприймати слова про її особистий досвід.

Сам відчував, що повівся зі співрозмовницею не дуже коректно. Провина тиснула і тоном примирення зауважив, що вдячний за все, що вона зробила для нього. Подальша розмова не обтяжувала вже нікого. Просив її пригадати якісь історії із початкових класів цікаві для нього – про неї і про Сашу. Чи вони відпочивали разом в дитячих таборах, чи ділилися дівочими таємницями, досвідом перших цілунків? Згодом сам розповідав про різноманітні дрібниці: як вчився їздити на мотоциклі, як у випускному класі здавав на права аби їздити на тракторі, як з великими проблемами склав залік з плавання на другому курсі в університеті. Говорили про щось своє аж доти, поки забули, чого зустрілися.

Давно вже вийшли з парку. Якийсь час обоє мовчали, Марина просто незвично виговорилась – не чекала від себе такого. Він, відчувши потужний поштовх зсередини, повсюди шукав очима телефон-автомат. Не злився про витрачений на Сашину однокласницю цілий день, але коли звечоріло, поведінка почала його видавати. Зрештою, знайшов телефон, вистояв чергу з двох чоловік, що добряче попсувало нерви. Марина, здається, теж помітно нервувала. Просто підійшла до будки, повідомила, що бере таксі і повертається додому. Трохи здивований від такої розв’язки зустрічі, через якийсь час набрав Сашин номер, але у відповідь знову були лише безрадісні тривалі виклики.

Вечір першого дня останнього осіннього місяця раз за разом нудно нагадував про себе. Кусав уривчастими язиками вітру за вуха, пробравшись крізь черевики до пальців ніг знущався і над ними. Втім, йшов повільно. Попрощатись з Мариною як слід не вийшло, вона пішла йому на зустріч, була відвертою з ним, та загалом розмова не вдалася. Не досягнуто нічого важливого. Хіба ні? Спроби бути дорослим на фоні школярки, переконливим в прагненнях, не справили на неї враження. Здається, вона продовжує ставитись до нього упереджено, не зовсім довіряє, а, отже, не каже всього, що знає...

Якось все було дуже прикро. Так він відчував. Саша стала вибухом в його житті. Вона без жодного слова чи погляду перевернула його уявлення про різні дуже важливі речі. Про щоденну поведінку, про справжню відповідальність за вчинки, про цінність миттєвості і повагу до часу, вона розбудила ті чесноти, що десь собі відпочивають в кожному, і тільки той, хто сильний, здатен підкорити їх на власну користь. Відчував, що дозрів для того, аби стати іншим, змінитись на краще, стати господарем власних мрій. Зрештою, зробити для цього перший крок.

Але... Але нічого не знав про Олександру. Всі його думки зводилися лише до того, що із дівчиною сталося лихо. Лихо, не лихо... Не знав, і від цього його тіпало. Вже стільки всього передумав. Часом вмовляв себе, йшов під холодний душ, шукав на каналах футбол, а думки про погане, мов непрошені гості, все приходили йому в голову. Ці хижі звірі, ненажерливі вампіри... Так, звісно, він готовий ставати краще, готовий змінитись, але мусить знати, що із Сашею все гаразд. Одне чіплялось за одне. Кожен внутрішній порив вимагав тільки одного – та фатальна незнайомка повинна бути в безпеці. І поки не було жодних гарантій, вся безліч ненароджених чудовиськ із його уяви не давала не те, що спокою, заважала дихати. Може захворів? Це ненормально. Нічого не знає про неї. А, може, вона сидить в своєму Херсоні, відпочиває з друзями, п’є ввечері пиво з подругами, допомагає по господарству... І гірко посміхнувся.

Там, неподалік, було його вікно. Чомусь захотілося до батьків. Відчував безсилля і хотів сховатись від нього за теплими обіймами з татом-мамою, за щирою розмовою під час вечері. Пригадалося, як роки зо два тому придбав сонцезахисні окуляри, до цього жодного разу не користувався ними, - просто втомився дивитися в очі перехожим, які йшли назустріч. Втомився чи, раптом, став боятися? Яка різниця. Згодом минулося.

Сидячи в своєму звичному кріслі забув про все, що було сьогодні. Поглядом проходив крізь вікно і прямував до вогнів центральних вулиць міста. Може, помиляється? Може, правильно все, що було до зустрічі з Сашею? Не можна перекреслити за одну мить те, чому вчили в школі; ті чесноти, які прививали батьки. Тримаючи між великим та вказівними пальцями правиці олівця, пригадав недавню спробу – відтворити на аркуші паперу своє бажання власного авта.

Я мрію про авто,

Щоб кольором бордо

Покрила його фарба

Він був би моїм скарбом

І був би моїм другом

З великими очима.

Я був би йому братом

У будні і у свята

Проспектами нічними

За нашими плечима

Ми залишали б втому –

Мою стару знайому...

Ми вибрали б дорогу

До біса чи до Бога

І мчали б повз оселі

Своїм нічним шосе

Забувши всіх на світі

Я знаю мої руки

Й його сталеві м’язи

Не підвели б ні разу

До самої розлуки

Аж поки ранку звуки

Раптово чи навмисно

Не розбудили б місто.

Ми спали б цілий день

Забувши про людей,

Забувши, що є інші –

Сильніші й розумніші,

І хто між ними ми.

Коли ж настав би вечір,

Торкнувся б я керма

І наш нічний роман,

Хоча він і приречений,

Продовжився б безпечно

Під світлом ліхтарів

По далечі доріг

Лише закінчив, почув дзвінок телефону. Навіть не встиг надумати, хто б це міг бути, підбіг до слухавки і ледь не прогорлав:

- Алло? Хто це?

- Привіт, це знову Марина. Не буду багато пояснювати по телефону. Не могла говорити всього. І зараз зробити це важко. Але для тебе це важливо. Лікарня швидкої допомоги. Хірургічне відділення. Палата № 14, там лежить Саша. Спробуй пробратися. Все, пока…

-Марино, чекай, так не можна!

- Я не маю часу, і до того ж, мені зле. Добраніч…

Нічого собі! Оце так розв’язка багатого на події дня. Виявляється, Саша лежить у лікарні. Стало легше, з’явилася хоч якась певність. Мимоволі зробив рух в напрямку до телефонного довідника, та відразу зупинився. Гаразд, зателефонує, а далі що? Надто пізно, її, у будь-якому випадку, не запросять, ще й його міцно вилають. Та й… надто він зараз емоційно виснажений. Не буде в цій спробі жодної практичної користі. Крім того, ранок дасть багато більше можливостей прийняти правильне рішення. Тільки от… чому так повелася Марина? Не чекав від неї. Втім, не дарма йому здалося, що вона має свій секрет. Не проста дівчина. А хто, взагалі, обіцяв, що ця історія буде простою?

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Четвер і п’ятниця, Максим	\|	Неділя, Анастасія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.