Неділя, Олександра

А цей Андрій Євгенович прикольний, постійно жартує, розповідає якісь смішні випадки про пацієнтів. Єдине, що трохи бентежить, надто прискіпливо розпитує про маму. А що розповідати? Впевнена, останнім часом лікар навіть частіше спілкується з нею. Та це і зрозуміло, мати ж постійно поряд. Тримає її за руку і так тихесенько, ніби у чомусь винна, промовляє: «Сашка моя, рідна…» А потім цілує пальці. Щось незрозуміле приховалося у погляді. Ще уникає дивитися доньці прямо в очі. А їй хочеться побути поряд з мамою. Скучила так, ніби не бачились цілу вічність. А втім, скільки вони не бачились? Треба потім обов’язково перепитати. Взагалі, почувала себе якось дивно. Таке відчуття, ніби, вона людина без минулого. Нічого не пригадувалося, що створювало б колишній щоденний побут. Матусю впізнала відразу, трохи потім пригадала обидва своїх татуся. Один з них, другий, відвідував її разом з мамою. Пригадала інших рідних. Але деталей, дрібниць із минулого у неї, поки, не було. Цікавий стан, нічого не скажеш.

Навіть поворухнутися важко. А ще очі втомилися від білого кольору. Все навколо - саме таке, але з неприємним брудним відтінком. Стіни, залізні ліжка, хворі, всюди перемотані бинтами. Лікарі і ті, у цій білій сірості… А ще дуже похмурі. Тільки Андрій Євгенович – прикольний. Все перепитує вранці, чи їй гарно вчора ввечері наслюнявили подорожник? Гарно, чому ж ні… Таке враження, що лишень подорожником тут і користуються. Ну і, звісно, зеленкою. Такими постали для неї будні. Тільки з чого усе розпочалося? Кілька разів намагалася розпитати матір, вона все мовчить. Гладить їй руки, і все що-небудь промовляє. До речі, треба не забути нагадати, щоб змінила зачіску. Бо… зовсім вже примітивною видається теперішня. Так ніхто зараз не носить. Аж надто перекручене уявлення про розпущене волосся. Хм, цікаво, а що там у неї самої під бинтами? Якого нині кольору? Складно пригадати, але точно зрозуміло, що треба перефарбуватися. До речі, це непогана ідея: сказати матусі, що як тільки обидві повернуться додому, відразу ж, терміново, мають зібратися в перукарню. Бо настав час виглядати по новому! Мама часто повторювала, що дівчинка має бути гарненькою. Посміхнулася. Це добре, що до неї потрохи повертаються спогади із попереднього життя. А ще медсестра казала, вже кілька днів до неї намагаються потрапити якісь дівчатка, може, однокласниці. А з ними і хлопці. Хлопці? Цікаво, які… Теж однокласники?

Погляд вперся у двері. Теж білі, місцями з облупленими шматками фарби. Підозріло тихо у її теперішній оселі. Спробувала озирнутися в різні сторони, але було справді важко поворухнутися. Що за палата? Навіть поговорити немає з ким. І настрій від цього капосний. Тільки коли цей жартівник зайде, відразу всі оживають. Каже вчора, мовляв, ну що, шановні мешканці нашого моргу, у вас тут тихо і затишно, то ж - приймайте новачка! І знову привезли якусь дорослу тітку. Хіба всі нещастя молоді звалилися виключно на неї? Чи сама звідкись звалилася? Чорт забирай, коли щось намагається пригадати, постійно тисне у скронях, від чого б це… Ну, зрозуміло, краще не заглиблюватися у минуле, пам'ять сама по собі все відновить. Напевне. Двері… Вони були зараз не просто дверима, а отвором у інший світ, куди хотілося до нестями. А, може, нікуди не виходити? І саме у цю мить крізь них увійде в палату хтось, кого так сама чекає... Тільки кого?

Казна-що, ніяких розваг! Хоча б телевізор поставили… Втім, з таким контингентом навіть телевізор не допоможе. Дивитимуться увесь час концерти народної пісні. Або новини. Точно, треба попрохати маму, щоб принесла якісь журнали. Ну, книжки, принаймні. Якраз буде час згадати про самоосвіту. Посміхнулася, але так боляче стало м’язам обличчя, що тут-таки повернула йому звичайний вираз. Коли ж прочитала останню книгу? Був період років у чотирнадцять, коли запоєм читала любовні романи. От серед них, здається, і була остання прочитана книга. Але в теперішніх умовах, читання могло б врятувати від постійного відчуття нудьги і суму. Чорт, ну хоча б вже Андрій Євгенович заглянув у їхню сумну комірчину… Цікаво, хто із батьків сьогодні її розважатиме? Втім, ні, так не можна сказати. Точніше буде так: чи матуся прийде одна, чи будуть разом із Богдановим? Весело так його роздивлятися, приходить собі чоловік і мовчить. Чому приходить? Але от мама якось прийшла до неї в гості сама і сказала чемніше поводитися з тим другим татом, тільки причину не пояснила. Цікавий розвиток подій. Сама нехай би поводилася з ним краще. Може, і не називали б вони його між собою «другий тато» у такому разі. Щось накочується на неї хвилями, згадки про конкретні епізоди з минулого постійно повертаються у пам'ять. А перший тато… Як він там?

Чому таке бліде світло у палаті? Так, зрозуміло, темніє тепер зовсім рано, але світло може бути хоч трішечки яскравішим! Це вже зовсім смішно: на вулицю прийшли сутінки, а в палату пробираються такі ж самі. Хоча б плафони привели до ладу, стерли пилюку, не лікарня, а хлів, чесне слово… До речі, місцеві бабці розповідали, тут є і кімнати з підвищеним комфортом. Але за гроші. Отака медицина, - і хай! Їй вистачає і маминих візитів. Мати, кожного разу починає розмову з нею, пригадуючи Андрія Євгеновича. От він, мовляв, те розповів, процеси відновлення в нормі, імунна система поновлюється, ресурси організму достатні, і, взагалі, одужання потрохи прогресує. Все це може й так, але коли згадує лікаря, щось дивне із нею відбувається. І не можна второпати, чому? Якого ж характеру ці зміни… Ніби, погляд її стає теплішим. Так прикро, коли не можеш згадати саме те, що тобі потрібно у конкретну мить. А от в даний момент хочеться якогось гарного подарунку. Хай навіть новорічного. До речі, скоро Новий рік! Ще зовсім трохи і вона залишить школу. Це справді буде класно! Але краще все ж про Новий рік. Сьогодні до однієї тітки з переломом приходила її жовторота малишня з гладким батьком сімейства. Ну там, поцілунки, обійми, різні ніжності. А ще принесли кілограм мандарин! От що вона точно замовить сьогодні своїй матусі. Це саме присмак мандарин у роті нагадав про близькість Нового року. Та жіночка пригостила всіх в палаті солодкими жовтаво-помаранчевими плодами. Чесно кажучи, їй дісталась ледь не найбільша мандаринка, але одна. І тільки розпалила апетит. Точно! А ще варто попрохати про пару апельсин. Більше – нічого. Сподівалась, що у мами не буде проблем з грошима. Принаймні, посміхнулася лисичкою, не марно ж завжди поруч з нею ходить колишній тато. Тільки от, чому треба бути з ним чемною? Ну, мандарини і апельсини – це точно не подарунок на новий рік. Що ж придумати, щоб і хотілося, і було реальним для маминих статків? Взагалі-то вже давно мріяла про нову сукню. Все ж… час ставати дорослою. Ага, надумала собі всякого гарного: і ту ж сукню, і якийсь симпатичну шовкову хусточку на шию, ще якісь забавки і приємні дрібниці. А коли останнього разу дивилася в дзеркало? Випросила була в мами, але не стало сили навіть глянути на себе. Відразу віддала. Це була не вона. Обличчя як у мертвяків у фільмах жахів. Ні, не таке страшне. Але не бажала знову роздивлятися, поки не загояться рани. Чорт забирай, що це було за падіння, і чому сьогодні матуся не поспішає до неї в гості?

Цікаво, а що там подруги? Точно не бажала побачитися з ними, просто міркувала, хто ж збирався її відвідати? Перебирала прізвища… А хлопці, хто серед них? Та, напевне, міг би прийти увесь клас, коли б це відбувалося під час уроків. А так, щоб за власною ініціативою… Ні, все ж, кілька дівчат точно мали б заглянути, привітатися. Але поки що вона буде проти. Здається, так. Хоча… Хто ж був першим у передпокої – Шепель, Смолій, хтось іще? Прізвища, образи з’являлися у голові якось легко. Важко давалося те, що треба було пригадувати у деталях. Дівчата, напевне, вже одягнули теплі пальто, окремі демонструють обновки. Може чимось і краще, що сама зараз тут? Нічого такого цікавого у неї для пізньої осені немає. А втім, особливо з цього приводу не переживала раніше, в чому ж може бути проблема зараз… І все ж, точно не відмовилася б від нової сукні. Якогось ніжного салатового відтінку з темнішою стрічкою під горло. Ну якщо не мама з татом, то може хоч Дід Мороз? Посміхнулася. Давно, ще маленькою дівчинкою писала йому листи, де точно вказувала подарунок, який бажала б отримати. Натомість, їй весь час діставалося щось зовсім не те. Очевидно тому, що писала свої листи потай від мами. Може й зараз, замовляє собі платтячко, а Червоний ніс подарує новий магнітофон? Непогано було б, невеличкий такий, та іще й японський! Мрії, мрії… Із таким самим успіхом могла б замовити модну машину під ялинку. Результат був би той самий – ні машини, ні магнітофону. А сукня… було б добре.

Що б могло підняти зараз настрій? Ну, багато чого. Принаймні, встати з ліжка, підійти до вікна і глянути на людей – це вже може бути розвагою. Але… ні, поки що зарано. Подумала, що рада була б навіть будь-якій пташці, що билася б в шибку знадвору. Хто іще не відлетів у теплі краї? Горобці завжди тут! Нехай хоч якийсь горобчик був би їй гостем. Інші його навіть не помітять, а вона точно знатиме: він прилетів до неї. З трісочкою в дзьобі – оце так щирий дарунок! А ще бажала, аби поряд з нею у ліжку була якась м’яка іграшка. Вже пару ночей відчувала, що трохи мерзне. Мамі зізнатись було ніяково. Всі інші у її палаті спали у товстих теплих халатах, а вона – ні. Однак, опалення все ще тільки обіцяли увімкнути, а від обіцянок тепліше не ставало. Ну от, вже є цілий перелік того, про що має сказати мамі. А вона сьогодні чомусь не поспішає. Справи? Зрозуміло, що справи. Чи, може, домовляються про щось із другим татом… А першому, який рідний, йому вона переказала звістку про цю лиху історію? Цікаво буде, коли всі навколо знатимуть, що із нею трапилось, і лиш вона сама смутно уявлятиме. Все, ніби, у мареві. Короткий, але красивий політ і стрімке падіння вниз. Чому це, взагалі, сталося? Політ… Далі безодня, провалля у пам’яті, що так поволі відновлюється. І то досить поверхово, без важливих дрібниць та деталей.

Спробувала поворухнути пальцями на руках і ногах, ніби, все нормально. Скільки вже тут у ліжку? Ні, хочеться не просто глянути у вікно, подивитися на людей, здалеку схожих на мурах. Є бажання хоч трохи побути на одинці із собою десь, де немає такого збіжжя поламаних людей, які щохвилини крехтять і лаються на власну долю. Втомилася від них. Із задоволенням би, хай повільно, але прогулялася між деревами, вдивляючись у хмарне сіре небо і вслухаючись у шуми довкілля звідусіль. Коли останній раз блукала в подібному парку? Важко зараз сказати. Але повторить подібну прогулянку залюбки. Йшла б собі мовчки, не зважаючи на інших. Своєю власною дорогою, у подальше доросле життя. Яке воно, те доросле життя? Щось блиснуло в голові і уста самі тихо промовили «Максим». Хто він такий? Звідки, із якого закутку свідомості чи пам’яті постав цей невідомий поки що персонаж… Намагалася, але не могла пригадати. Та й не бажала робити собі знову боляче, скроні кожного разу вели себе однаково. Просто пригадає пізніше. Якщо вийде. Максим… а прізвище? Прізвища не було.

А чому у палаті немає квітів? Ні, ця кімната точно не для людей. Все, лише наступного разу з’явиться Андрій Євгенович, терміново вимагатиме хоча б кілька горщиків з невибагливими, дешевими квітами. Якимись там бегоніями, не важливо. А от троянди… так хотілося троянд, але їх тут нікому не дарували. Хіба так може бути? Кілька жінок в палаті і жодній не принесли троянди. Це – не по-справжньому. Де ж чоловіча турбота? Прикро. І все ж, якось присоромить лікаря, і він вже ніяк не відвертиться від її дріб’язкового прохання. Чорт, знову відчула, що холодно. Так було і тоді, коли вона вийшла на балкон? Із темного неба сочилася дрібна мрячка, і почувалася зовсім незатишно. Чомусь легко лилися саме ці спогади… Взагалі, був стан якоїсь незрозумілої невагомості, польоту. Чи коли лежиш на березі моря, на самій межі між піском і хвилями – тоді відчуття абсолютно космічні. Вода б’ється в тебе і розтікається назад десятком менших ручаїв. Точно. Як би класно було зараз опинитися на теплому кримському пляжі. Липень, терпкі зоряні ночі. Про такий відпочинок їй можна тільки мріяти. От і мріє, згадуючи розповіді інших. Море – це класно. Боялася, що зараз в очах з’явиться сльоза. Теж крапля із моря. Її почуттів. А це було б не дуже вчасно. Раптом зайде в біло-сірому халаті черговий матусин кавалер. Хм, звідки взялася ця думка - образлива, але правдива. Відчула, як сльоза скотилася щокою. Чому?

Відчинилися двері і увійшов Андрій Євгенович, зі своєю традиційною, трохи оскаленою усмішкою. Тримав у руці записничок і крізь окуляри прагнув роздивитися щось у цій післяобідній напівтемряві. Прищурив очі і, здається, не помітив як вона показує йому, мовляв, тихіше, всі іще відпочивають. І все ж, він встиг промовити голосно:

- А чого це ми всі спимо, бабусі? Прокидаємося, взуваємо ваші тапці та зустрічаємо відвідувачів! Сашка, ти чого там сховалася у ліжку, мов мишко клишоногий в барлозі – може, кому й байдуже, а до тебе ціла делегація! Чого витріщилася? Жіночки, відкриваємо очі, досить дрімоту розводити.

Так само раптово зник, як і з’явився. Чи був він тут взагалі? Перед її сполошеними очима промайнули лише поли його халату. Відразу за ним у дверях постали кілька знайомих облич. Спочатку чужих гостей. А потім…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Максим	\|	Неділя, Олександра і Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.