Неділя, Максим

Прокинувся із думкою, що необхідно мерщій бігти шукати лікарню, бо там Олександра. Вдуматися тільки! За годину, максимум - дві, він побачить її, а якщо пощастить, то і торкнеться руки, а ще, може, навіть і поцілує. Посміхнувся собі, добре все ж бути мрійником! Взявся пальцями за скроні і пригадав вчорашній, майже нічний, дзвінок від Марини. Який же у цієї, загалом дуже гарної, дівчини секрет? Як можна з її боку було так раптово змінити ставлення до Олександри? На перший погляд здалося, що у тієї спортсменки і танцівниці дуже щирі очі. І він майже всьому з розказаного нею безоглядно вірив. Такі от вони, уроки дорослого життя. Вже вкотре глянув на годинник.

На вулиці потрапив під сильний вітер. Взяв із собою всі гроші, які у нього були. Що, зазвичай, несуть хворим? Нібито, фрукти. У «Єралаші» школярам у лікарні товариші завжди вручали мандарини, може, апельсини. Так, принаймні, пригадував. Ось і вирішив заїхати по дорозі на ринок. А ще обов’язково мають бути квіти! Які? Від самого дитинства подобалося дарувати троянди. Значить, будуть троянди. На хвилю замислився, як правильніше придумати, аби була можливість поруч придбати і фрукти, і троянди. За кілька тролейбусних зупинок від лікарні швидкої медичної допомоги був гарний квітковий базар, а сотнею метрів нижче, якраз по дорозі до Олександри, був риночок, і поряд ще кілька магазинів. Радів, що ці роздуми не дають провалитися у стан надзвичайного хвилювання, який неодмінно поглине, як тільки вирішить всі питання і вже цілеспрямовано йтиме до палати № 14.

Далі… нічого не помічав навкруги. Витягував із кишені гроші, бачив як їх стає менше, але вмить забував про все. Встигав трохи замерзти на зупинках, поки чекав транспорт, втім, тут же, всередині залізних вагонів, відігрівався. В нього червоніли вуха і тому здавалося, що хтось про нього згадує. Серце все більше дихало неспокоєм. Озирався, бо чомусь уявлялося, що всі дивляться зараз саме на нього. І справді, такий помітний персонаж – з червоними вухами і трояндою та пакетом із запашними помаранчами. Спробував посміхатися у відповідь, але, здається, м’язи обличчя відмовили йому. Як не відтягував цей момент, та все ж опинився перед майданчиком входу до лікарні. Стало зовсім лячно. Тремтіли руки і, водночас, щось вимагало від нього попри все прямо зараз йти до реєстратури і спитати, як потрапити до палати № 14 хірургічного відділення. Зробив крок вперед, але хвилювався і дав собі можливість за кілька хвилин привести себе до ладу. Хоча б перестало так несамовито калатати серце! Глянув у один бік, в інший – недалеко стояло кілька дерев’яних лав. На одній сиділи сиві бабусі у теплих хустинах і захоплено про щось теревенили. Вони були вже у рукавичках. Це знову нагадало йому про те, що язики вітру сьогодні навдивовижу пекучі. Що ж, принаймні, у нього не буде можливості аж надто довго сидіти тут, налаштовуючись на необхідність йти до Олександри. Скільки він її не бачив? Загубився у просторі. Але, здається, десь приблизно тиждень. Що таке тиждень у його, вже дорослому житті? Так, одна і коротка мить. Яка, втім, так помітно змінила ставлення до життя. Всього лише тиждень… Не можна стояти на місці. Тупцювання подібне смерті. І це зовсім ніяка не алегорія в його конкретному випадку. Хто знає, можливо, аби він був більш рішучим, увесь минулий тиждень вони провели б разом. І… почався б новий відлік у житті. Натомість, ледь не втратила життя та, хто подарувала для нього нову надію, - Саша. На другій лаві сиділи чоловік і жінка. Вона щось прискіпливо роздивлялася у своїй сумці, а він дивився крізь недалекі сірі хмари, здається, іще кудись вище. Чомусь подумалось, що не все між ними гаразд, якщо вони раптом близькі між собою люди. Ще трохи подивився у їхній бік, здається там поволі починалася розмова.

Зібрав усі свої сили до купи, посміхнувся власній рішучості і вже зробив перший крок до входу у лікарню, як на великій швидкості туди ж під’їхала машина швидкої. Водій майстерно, але голосно загальмував. У ту ж секунду в автомобілі відкрилися відразу усі двері і так швидко, мов вони військовики спецпідрозділів, із них повистрибували санітари із зосередженими обличчями. Все було схоже на кіно, і він зупинився додивитися цю сцену. Тут-таки із відкритих задніх дверей карети вони почали обережно виймати ноші з тілом. Напевне, це хтось непростий. Навряд чи так стануть бігати навколо звичайного пацієнта. Лише тільки санітари закінчили процедуру, як слідом за швидкою зупинилося таксі, із якого тут-таки вибігли чоловік із жінкою. У них обох були налякані бліді обличчя. Чоловік (секунду мерещилося, що бачив його раніше) побіг у двері навіть вперед, а його супутниця весь час залишалася поруч із ношами з хворою. Ось, зрештою і всі зникли за дверима. Що ж, вдруге не буде налаштовуватися так довго. Втім, раптом боковим зором зачепився за чийсь знайомий силует. Дівчина, коли не помилявся, прямувала прямо до нього. Руки змерзли тримати троянду і пакет, тому був не дуже задоволений тим, що доведеться затриматись на вулиці. Але все ж, здивувався, коли перед ним постала Марина і промовила:

- Привіт, ну от, ти, здається, і знайшов лікарню із Сашею, - кожне її слово було промовлено незвично повільно.

- Так, Марино, знайшов… і дякую тобі за допомогу.

- Ти ображений на мене? Бачу, що так, сердишся...

- Не знаю, просто я не зрозумів твою поведінку.

- Що ж, зараз немає чого критися. Але, мені все одно нелегко говорити. І все ж, - її пауза була аж надто тривалою, - ти збираєшся заходити всередину?

- Так, звісно.

- Якщо не стоятимеш тут зі мною, може, побачиш там у холі ще когось, кого добре знаєш.

- Нічого більше не скажеш мені?

- Поспішай, - вона несильно, та акцентовано спрямувала його у напрямку до входу в лікарню, і вже у спину промовила – чекай… не хвилюйся з Сашею, здається, все в порядку.

В реєстратурі сиділа медсестра, ліниво перебираючи свій накрохмалений комірець. Заглянув у віконце і ввічливо перепитав, у який бік тільки-но понесли хворого на ношах. Ледь не побіг у вказану йому сторону. Там, у просторому холі, він побачив візок із ношами, біля якого стояла жінка із карети швидкої. А також побачив контури обличчя іще одного пацієнта. Точніше, це була дівчина. Білява дівчина і, здається, дуже вродлива. Жінка однією долонею гладила пасма волосся, а іншою витирала хусточкою сльози. Нічого поки не розумів. Навіщо Марині було спрямовувати його за візком, коли прекрасно знала, як нестримно він бажає потрапити у 14-ту палату? І все ж, щось у ньому, поволі, вимагало зробити кілька кроків уперед. Ці кроки були без шуму. Як це вдавалося? Такий от випадковий перехожий із трояндами та пакетом, що раптом опинився вже майже за спиною у жінки. Вона швидко обернулася, злякано відсахнулася, але тут-таки опанувала себе, хоча її очі і видалися йому великими та здивованими, і за мить промовила:

- І ти тут Максиме? А як ти дізнався?

Стояв спантеличений. Як повестися, у яку це історію він знову потрапив? А раптом на візку Олександра? Ні, там білява дівчина. Думки одна за одною проносилися в голові, і – жодного розумного пояснення. Здається, його вигляд підказав дорослій жінці з хусточкою у руках необхідність пояснити хлопцеві, хто вона.

- Максиме, я – мама Анастасії…

Ледь не впав. Мимоволі зробив крок назад. У грудях стало тісно, легені одним раптовим спазмом набрали повітря, і серце вимагало більше простору. Очі випустили вперед себе стіну із білого туману і у тому мареві ледь здатен був роздивитися постать поруч із лікарським візком. Анастасія? Не може бути! Що за дивний збіг обставин… Дівчина із дивовижним поглядом, в якому стільки життя, скільки йому ніколи навіть і не снилося. Дівчина, сама схожа на вранішнього янгола, за всіма законами світобудови не могла зараз, у цю мить, безсило і мовчазно лежати на ношах. У двох кроках від нього. Серце калатало все сильніше, а він ніяк не міг ясно бачити перед собою. Цікаво, у такі моменти радять вщипнути себе, аби прийти до тями? Нарешті, поволі відновлювалося дихання і очі стали вирізняти одні предмети на тлі інших. Все ще мовчав, але здається це не надто бентежило матір Анастасії, яку багато більше непокоїла метушня в коридорі, що почала посилюватися. А от йому та метушня, здається, допомогла. Зібрався і поволі зробив два кроки вперед.

- Вибачте, я все правильно зрозумів? Ви – мама Насті, дівчини, з якою я зовсім недавно познайомився… І на візку зараз саме вона?

Тепер вже вона трохи відсторонилася. Звернувшись до нього, лише секунду чекала відповідь і тримала у фокусі власної уваги. Потім, знову повернулася до болю розкраяного серця і повторно помітила Макса. Спочатку мовчала, прагнучи усвідомити, про що її питають. Хустинка у лівій руці була зовсім вологою, але вона ще здорово трималася, - здавалося йому у цей момент.

- Так, це Настуня. У неї півгодини тому стався серцевий напад. Зараз їй готують операційну. А тебе… ти подобаєшся моїй доньці, колись ми стояли поряд біля вікна і бачили тебе. Так хто тобі сказав про наше нещастя, Марина?

Марина, Марина… Соромився свого ідіотського нині вигляду. Не до кінця впевнений у собі, з червоним від хвилювання обличчям і запахом апельсинів та мандаринів із пакету, - саме у такому вигляді постав перед мамою дівчини, перше яскраве враження про яку містилося у словах «фея та чарівниця». Марина... До чого вона тут, ще й у цій історії? Надто багато питань вмістилися у короткий відтинок часу, і так перевантажений інформацією, яка шокувала його. Йшов провідати свою майбутню принцесу, але випадково натрапив на вродливу білявку, таємницю знайомства з якою так собі до ладу і не міг пояснити. «Ти подобаєшся моїй доньці» - нічого собі! І відразу пригадався власний подив під час зустрічі з Анастасією, коли ніяк не міг второпати, як її очі можуть бути одночасно і щасливими, і сумними. Невже щастя було від їхньої зустрічі, а прикрість від суму про ймовірну швидку втрату? Чорт забирай, маячня якась! Видихнув, гаразд, всі думки згодом. Може, буде вільна хвилина і обов’язково спробує розкласти всі наявні епізоди цієї історії по полицям. Чи віднайде, в такому випадку, справжню суть подій, учасником яких є? Сподівався. Але чому Марина так вчинила?

В самому кінці коридору з’явилися кілька людей у білих халатах. Вони рішуче крокували у їхній бік і в цей же момент хтось незримий прошепотів йому на вухо: «Не смій втратити шанс!» Великими очима глянув на жінку поряд з собою, і, на диво, вона впіймала погляд і зрозуміла його бажання. Підійшов зовсім близько до візка. Це точно була Анастасія. Красива, величава і мовчазна. Вільною рукою приторкнувся до її теплої долоні. Здається, навіть відчув ритм биття пульсу. Все тривало рівно секунду. Її пальці заворушилися, і тоді він мимоволі дозволив собі те, чого ніяк не міг чекати: в одну мить нахилився до обличчя. Так близько, що відчув її подих. І залишив поцілунок на щоці. В цю ж секунду вона ледь відкрила очі. Чомусь був впевнений, що впізнала. Пильно вдивлялася у нього. А потім він вдруге здивував себе, поклавши їй на груди бордову троянду. І поки санітари та лікарі торкалися візка з Настею, забираючи у невідому для нього безвість, він точно помітив як у неї із правого ока потекла у напрямку до уст сльоза. А потім дівчина посміхнулася посмішкою тривалістю у життя першої травневої блискавки. І тут же зникла за білими спинами, що так поспішали доправити її до місця призначення. Позад усіх підтюпцем її матір намагалася не відставати від загальної групи.

Що тепер буде з цією білявою красунею і що робити далі йому? У палату до Саші зараз точно не збирався. Без квітів. Пригадав, що поки налаштовувався увійти в приміщення лікарні, кілька разів передивився розклад, за яким тут живуть хворі. Коли не помилявся, зараз тривала сонна година. Що ж, знову на квітковий ринок! Оце так видався багатий на події день у його прісному житті. Зорієнтувався, у який бік має повернутися аби вийти із лікарні, і швидко побіг на вулицю. Ні, сьогоднішній день – це справді щось неймовірне. Від самого початку: думки про Олександру, випадкова зустріч з Мариною, поцілунок для Анастасії. І це ще не все? Ні, це точно день не із його життя. Точніше, не із його буденного життя. Чи саме такого життя варто прагнути? Сьогодні уже зробив маленьку гарну справу: після його поцілунку повернулася до свідомості чарівна фея. Така собі казка навпаки. А ще… максимум за годину побачить дівчину, у яку закохався до безтями. І це його особистий подарунок собі та їй. Крім того, здається він починав розуміти Марину, цю окрему подругу для кожної із обох дівчат, які дивним чином сьогодні перебувають у одній і тій же лікарні. Марина… непроста. Але вона багато допомогла і він теж винен їй у цьому житті. Таке строкате полотно із вражень, міркувань та відкриттів і лише за першу половину доби. Треба поспішати за трояндою!

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Андрій і Маргарита	\|	Неділя, Олександра

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.