Неділя, Андрій і Маргарита

Сиділи на лавці перед лікарнею. Він роздивлявся верхівки дерев, маневри круків у сивій височіні і мовчав, бо коли хочеться сказати так багато, майже напевне нічого не вийде. Але вираз обличчя без слів кричав про все, що раптом збурилося у його душі. Здається, ще більше сірих відтінків, нудьги і безнадії. Маргарита чомусь полошилася. Вже котрий раз переглядала, а потім перебирала руками все, що знаходилося у неї у великій чорній сумці.

Була так заклопотана цим важливим процесом, що видавалося будь-яке необережне слово може зіпсувати ситуативний, і від того раптовий, спокій. Думала, чи всі ліки принесла сьогодні, пригадала, що після Сашки треба заглянути до діда, і залишити там пігулки та харчі. На роботі побачила кілька упереджених поглядів, звісно всі давно знають її останню історію від початку з Іваном до трагічного доньчиного вчинку. Стільки зневаги звернуті до неї щодня… Хай була б хоч на дещицю слабша, не витримала засудження оточення та й тиску від інших поточних проблем. Підвела очі в Андріїв бік. От хто зараз турбував її менше за всіх, проте, все ж, переживала за нього. Ну і була вдячною. Але надто він слабкий. Чи не слабкий? Просто такий. Поки не час думати про нього. Головне, Олександра прийшла до тями і, ніби, нормально почувається. Так довго копирсалася у сумці, що, зрештою, забула, чому почала це робити. Стиснула зуби і спробувала пригадати. Та і взагалі, навіщо прийшли сьогодні так рано? Хай Богданову немає чим зайнятись, і він весь час вештається поруч з нею. Спасибі йому, звісно. Але ж у неї – безліч справ. Нічого не приходило на пам'ять. Знову глянула на колишнього чоловіка. Щось він справді не схожий на самого себе. Навіть у не кращі часи.

- Ей, Андрію, чого ти?

- Ти про що?

- Ну… ти зовсім ніякий. Погляд якийсь… навіть без найменшої іскорки життя. Не захворів раптом?

- Ні-ні, все нормально, не зважай. Чекатимемо тут чи зайдемо всередину?

Йому чомусь було трохи зимно. Може, справді це був початок хвороби? Той час, коли вона вже зручно оселилася в тобі, тільки вирішила відіспатися. І от поки спить, ще поводишся, як звик, не помічаєш жодного симптому. Втім, підсвідомо відчуваєш дискомфорт. Але тільки прокидається, розплющує очі, все в тобі починає кричати від неспокою. От і зараз, здається, був момент, коли непроханий вірус у ньому протирав власні очі від сну. Що їй відповісти, правду? Цікаво, яка вона, та правда? Його – понура та мовчазна. Така, яка давно забилася в самий глухий кут від безвиході. Соромно. Але відповісти справді було нічого.

- Андрію, не тримай в собі. Скажи, що хвилює? Ти кілька разів збирався розпочати цю розмову.

- Що це в тобі за люб’язність, звідки їй було взятися? Не пригадую останнім часом, аби тебе надто переймало, що зі мною відбувається. З чого ти, взагалі, взяла, що нам є про що говорити?

- Не ображайся. Поговори зі мною тоді, коли я до цього готова. Прекрасно пам’ятаєш, що є мене свої особливості. Давай поговоримо, у нас же є час…

- У нас є час… Дивно звучить, чи не так? Рито, немає у нас нічого, а часу тим більше. Розумію, що ти мене легко читаєш і поки я мовчу, але мені дійсно немає чого сказати. Який сенс у цьому?

- Може й не має, і ти кажеш правильно. Тільки я бачу, що тобі зле і хочу допомогти. Останні рази, коли було погано мені, ти завжди підставляв своє плече. Я дуже ціную це. Хоча, може, для тебе це моє ставлення і не помітно.

- Про яке ставлення ти говориш? Його просто немає, я його не бачу.

- Воно є, повір. Ну, прошу тебе, облиш образи. Скажи, що саме тебе так виразно гнітить.

- Не збираюся з тобою ні про що розмовляти! Кожним своїм рухом даєш зрозуміти, що мені немає місця в твоєму житті, ставишся до мене як до чужої людини, яка допомагає вирішувати поточні питання. Як собі все уявляєш, із яким настроєм я мушу бути? Просто поруч з тобою, поки ти мене потребуєш. От і все. А далі, - все залишиться як раніше.

- А як би ти бажав, Андрію? Може, я тебе зовсім не розумію?

Вона пильно вдивлялася йому в очі. Було зрозуміло, що ця - фінальна розмова, все ж відбудеться. Тільки коли і за яких умов? От, здається, зараз і настала мить. Він не витримував її погляду. Більше того, не встигла вона зазирнути достатньо глибоко йому в душу, як побачила дві прозорі краплинки сліз, що стрімко залишили орбіти майже чужих очей. Чи здригнулася, бодай, одна струна у ній? Складно. Зовні, може, й ні. Але ж усі струни всередині. Це завжди дивувало. Такий великий, кремезний – і стільки сентиментальності. На якомусь етапі навіть вважала, що це така пікантна принада у характеристиці її могутнього партнера по життю. Але згодом виявилося, що то зовсім не фішка, скоріше звична захисна реакція на нездатність захистити, що у нього є. Він не будівничий власного щастя, от у чому проблема.

Стояв навпроти Маргарити і не розумів, як поводитись. Одним кроком порушити відстань між ними і обійняти її. Яка різниця, чому ні? У тому чи іншому випадку буде про що згадати. От вона, сидить зовсім поруч із трохи здивованими великими очима і дивиться, не розуміючи ситуації, на нього. Скільки було тих обіймів раніше, стільки палких цілунків… А тепер – прірва, безодня. Вона просто сильніша від нього, - ця струнка і тендітна жінка. Чи так було завжди? Власне, немає ніякого значення. Склав руки на грудях, звичним рухом розправив плечі, зіп’явся на носки і знову став на повну ступню. Колись у календарі в своєму кабінеті, ще у військовій частині, переглядаючи одне за іншим наступні числа, навпроти її дня народження написав ручкою: «кохання всього мого життя». Згодом обвів ці чотири слова синьою пастою іще десяток разів. А коли залишав той кабінет, ледь не в останній момент віднайшов календар і до цього часу він лежить у шухляді в кімнаті у гуртожитку. Всього життя чи ні? Складно сказати. Подивився зараз на неї. Майже не змінилася, хіба що трохи схудла.

- А як би ти бажав, Андрію? Може, я тебе зовсім не розумію?

- Знаєш, я вчора ввечері, майже вночі, плакав.

- Не дивина…

- Нічого не віщувало біди, - посміхнувся він, - тривав якийсь звичайний фільм. Там парубок і дівчина, кохання між ними. А потім вони просто обійняли одне одного і мені здалося, що дівчина – це ти. І я не витримав, така от історія.

- Звичайна для тебе історія, погодься.

- Так, звичайна. Але знаєш, з того моменту, як знову побачив тебе - тоді, коли був з Сашею на руках - ти не даєш мені спокою. Минуле тисне на мене, всі ці спогади про наше життя.

- Андрюшо, ти чуєш зараз себе? Ти завжди був розумним, дарма, що плигав з парашутом і регулярно бився головою об землю. Ти живеш спогадами замість жити, принаймні, сьогоденням. Замість думати про майбутнє! Чому так тебе сконструйовано?

- Як можна відмовитись від них? Я не можу. Мені тоді було добре, а зараз – ні. Це не важко зрозуміти?

- Не важко. А тобі, хіба тобі було важко почути, коли я волала аби ти не опускав руки, аби ти чіплявся за якийсь мінімально достойний рівень життя! Невже так важко було мене почути? Я ж теж плакала, а ти не помічав моїх сліз, зовсім не брав їх до уваги. А тепер… розповідаєш мені, що ллються уночі твої. Хто із нас чоловік, Андрію?

- Я із нас чоловік. Але сильніша від мене – ти. І ти прекрасно знаєш, чим пояснювалася моя пасивність. Ви просто взяли і відмовились від мене у той момент. І ти, і Олександра. Жодного слова підтримки! Ні словами, ні твоєї уваги вночі. Мені було складно, розумієш?

- Що тобі було складно, - ходити кватирою зранку до вечору та зачитувати до дірок спортивні газети? Зняти, нарешті, свій халат і просто взятися за роботу. З тієї буденної причини, що у тебе сім’я, є люди, які від тебе залежать…

У її очах палали кострища нещадних пожеж. Вона пригадала усі забуті раніше переживання і образи, спричинені Богдановим. Уста відчули присмак гірких сліз із минулого. Відчай і зневіра у людині поряд з собою - це страшно. У ті часи не хотілося повертатись. В пам’яті поновлювалися істерики, що легко поглинали всю її за один раз. Все це випалювало зсередини, порушувало від народження здобрену значним ресурсом істерії психіку. Це були часи, від одних згадок про які знову ставало лячно. Повертатися у пекло? Ні, не бідність страшила у ймовірності майбутнього з колишнім майором. Хай вона й вельми помітно тупцювала за спиною у Андрія. Просто була впевнена, що вроджена байдужість до життя, притаманна йому, знову призведе їх до краху. А навіщо тоді все поновлювати, робити якісь спроби? Та й Олександра, чого чекати від неї? Як сприйме саму лише можливість повернення другого тата? Не виключено логічне її питання: то що, це був лише експеримент? Ви, мовляв, не домовились, і махнули рукою у мій бік, а тепер усе гаразд? Помітила, як тремтять пальці. Картинки із минулого одна за одною вилучалися із забутих скриньок у закутках пам’яті. Але нині пригадувалися лише погані епізоди і кожен із них волав: «Не смій! Цього не можна допустити!» Він просто шукає прихистку, затишку. І собі, насамперед, а не їй із донькою.

- Мені не хочеться згадувати той час, Рито. Визнаю, що… - і він стих.

- Андрію, що ти визнаєш? І яка тепер різниця? Жодної!

- Різниця є. Я впевнений, що зможу бути іншим. Для тебе і для Сашки.

Дивився на неї і шукав підтримки. Хоча б на дні очей. Ні, це було не по чоловічому, - розраховувати на випадок. Сподіватися, що сколихне щось у ній, якісь привиди спільного минулого, раптові спомини, де поцілунки та нескінчені розмови про майбутнє їхньої родини. Зробив крок вперед, взяв долонями її за плечі і підняв на ноги. Вона була неймовірно красива. Як прірва між ними змогла розростися до такої несамовитої відстані? Вона дивилася на нього і, здається, з почуттям провини посміхалася. І тут же промовила:

- Скажу тобі те, чого ніколи і нікому не казала.

- Слухаю тебе, - увесь тремтів, бо не знав, чого чекати.

- Я теж перед тобою винна. Хоч і зовсім трішечки.

- Давай все виправимо. Знаю, нам вистачить сил. Ми точно будемо разом.

- Андрію… нічого не вийде, я все давно вирішила. Ми не будемо разом. Вибач, якщо це для тебе новина.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Анастасія	\|	Неділя, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.