• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність не природжена, біологіч­на чи якась інша властивість людини, а соціальне явище, наслідок соціально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так. вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою. Раб. звільнений з рабства, набуває здат­ності мати право.

У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби

є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розглядаються далі). Здат­ність бути суб'єктом права, тобто правосуб'ектність (сариї), у ра­бовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами):

свободи, громадянства І сімейного стану . За статусом сво­боди населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним ста­ном— глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюва­тися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або пе-регрін одержати статус римського громадянина тощо) і тоді від­повідно змінювалась правосуб'єктність.

Стан свободи—це головний правовий стан:є свобода—певний мінімум прав, немає свободи—немає абсо­лютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву най­більші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

Стан громадянства відносив вільну людину дооднієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила ли­ше до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськи­ми громадянами І. навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу на­зивалися середніми і впливали лише на обсяг прав; перегрІн, що став римським громадянином, набував більших прав. а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності. Сімейний стан поділяв вільних на дві групи:

осіб свого права—глави родини та осіб чужого права. Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходилися під владою глави сімейства.

Здатність людини бути носієм певних прав називається право­здатністю, Римські юристи не мали відповідного сучасному понят­тю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскіль­ки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздат­ність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина є но­сієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними пред­ставниками здійснювалися будь-які цивільно-правові право-чини.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність віднов­лювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі.

Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина склада­лась з двох основних елементів: права брати законний шлюб, з якому діти набувають статусу римського громадянина , і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римсь­кого права наставала за наявності певних умов: свободи, римсько­го громадянства і сімейного стану глави сім'ї.

Для того щоб повною мірою користуватися благами права, од­нієї правоздатності було замало. Адже правоздатність—тільки наявність прав, скористатися ними особа може самостійно тільки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не мало визначення дієздатності, хоча широко користува­лося цим поняттям на практиці. На відміну від правоздатності, дієздатність наступала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчи­нені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздат­ність залежала також і від інших факторів — хвороби, вчинення поганих вчинків тощо.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатні, до другої—дівчатка з 7 до 12 років і хлоп­чики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні покупки, прий­мати дрібні дарунки, провадити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на при­пинення прав або встановлення якої-небудь повинності (обов'яз­ку), то вимагалось отримати дозвіл опікуна, який давав його в мо­мент здійснення правочину. Правочин, здійснений без згоди опіку­

на зобов'язував неповнолітнього тільки в межах збагачення, одер­жаного за цією угодою.

До третьої вікової групи належали особи (з 12 років дівчатка, з 14 до 25 років—хлопчики), що визнавалися повнолітніми і діє­здатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходилися до укладення право-чину, тобто застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивільного обороту, залучення до ділового життя практично не­досвідчених, наївних та необачних осіб підривали усталеність ци­вільно-правових відносин. Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі куратора (піклувальника). Призначення неповноліт­ньому, що не досяг 25 років, куратора обмежувало його дієздат­ність. Такі особи здійснювали правочини тільки з дозволу курато­ра. Проте за ними зберігалося право самостійно заповідати, а також брати шлюб. По досягненні 25 років відпадали будь-які обме­ження дієздатності, вона ставала необмеженою, якщо не було інших обмежуючих факторів.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздат­ність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби ви­знавалися абсолютно недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувались в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, дотриму­ватися міри. Марнотратникам призначався піклувальник, обов'яз­ком якого було піклуватися про їхній майновий стан. При при­значенні піклувальника марнотратник самостійно здійснював правочини, лише спрямовані на набуття майна, ніс особисту відпо­відальність за заподіяні правопорушення. Інші правочини марно­тратник мав право вчиняти лише зі згоди піклувальника.

За римським правом досить істотним обмеженням дієздатності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів. Найсерйозні­ше—безчестя, ганьба. До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негідних вчинків (наприклад, займатися ганебними професіями — звідництвом, проституцією, лжесвідчен­ням, взяти з жінкою шлюб протягом траурного року після смерті її чоловіка). Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовів, які вимагали особливої чесності (з договору доручення, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). У класичний період об­меження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані без­чесними, не мали права брати законний римський шлюб, обмежу­валися в праві на одержання спадщини тощо.

Відповідно до римського права жінка не могла зрівнятися в правовому стані з чоловіком. У період республіки вона знаходилася під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в право- і дієздатності. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не знаходилася під постій­ною опікою батька чи чоловіка, може приймати самостійні рішення з приводу свого майна. Проте вона не могла приймати на себе від­повідальність за чужі борги. Юстініан помітно послабив обмежен­ня в право- і дієздатності жінки. Однак з його схвалення в Дигестах було записано: «За багатьма постановами нашого права жінки знаходяться в гіршому становищі, ніж чоловіки» (Папініан).

Опіка і піклування. В разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право з огляду на вищезазначені причини їй при­значали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над неповнолітніми і жінками, а піклуваль­ник — над душевнохворими, марнотратниками та малолітніми.

До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони повинні бути забезпечені достатнім майном, користуватися повагою у суспільстві, викликати впевненість в своїй чесності, по­рядності, безкорисливості і турботі.

Головним обов'язком їх було піклуватися про майнові інтереси підопічних, тобто турбуватися про постійне прирощення цього май­на, про його схоронність і розумне використання. Опікуни і піклу­вальники також турбувалися про особу підопічного, його вихован­

ня здоров'я, розвиток, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань. Зловживання опікуна чи піклувальника ви­знавалося найнепоряднішим вчинком, що призводило до безчестя.

Переглядів: 868