Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність не природжена, біологічна чи якась інша властивість людини, а соціальне явище, наслідок соціально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так. вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою. Раб. звільнений з рабства, набуває здатності мати право.

У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби

є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розглядаються далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'ектність (сариї), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами):

свободи, громадянства І сімейного стану . За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом— глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або пе-регрін одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність.

Стан свободи—це головний правовий стан:є свобода—певний мінімум прав, немає свободи—немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

Стан громадянства відносив вільну людину дооднієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами І. навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми і впливали лише на обсяг прав; перегрІн, що став римським громадянином, набував більших прав. а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності. Сімейний стан поділяв вільних на дві групи:

осіб свого права—глави родини та осіб чужого права. Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходилися під владою глави сімейства.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю, Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками здійснювалися будь-які цивільно-правові право-чини.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі.

Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: права брати законний шлюб, з якому діти набувають статусу римського громадянина , і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї.

Для того щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність—тільки наявність прав, скористатися ними особа може самостійно тільки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не мало визначення дієздатності, хоча широко користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від правоздатності, дієздатність наступала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також і від інших факторів — хвороби, вчинення поганих вчинків тощо.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатні, до другої—дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні покупки, приймати дрібні дарунки, провадити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення якої-небудь повинності (обов'язку), то вимагалось отримати дозвіл опікуна, який давав його в момент здійснення правочину. Правочин, здійснений без згоди опіку

на зобов'язував неповнолітнього тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

До третьої вікової групи належали особи (з 12 років дівчатка, з 14 до 25 років—хлопчики), що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходилися до укладення право-чину, тобто застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивільного обороту, залучення до ділового життя практично недосвідчених, наївних та необачних осіб підривали усталеність цивільно-правових відносин. Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі куратора (піклувальника). Призначення неповнолітньому, що не досяг 25 років, куратора обмежувало його дієздатність. Такі особи здійснювали правочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося право самостійно заповідати, а також брати шлюб. По досягненні 25 років відпадали будь-які обмеження дієздатності, вона ставала необмеженою, якщо не було інших обмежуючих факторів.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувались в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, дотримуватися міри. Марнотратникам призначався піклувальник, обов'язком якого було піклуватися про їхній майновий стан. При призначенні піклувальника марнотратник самостійно здійснював правочини, лише спрямовані на набуття майна, ніс особисту відповідальність за заподіяні правопорушення. Інші правочини марнотратник мав право вчиняти лише зі згоди піклувальника.

За римським правом досить істотним обмеженням дієздатності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів. Найсерйозніше—безчестя, ганьба. До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негідних вчинків (наприклад, займатися ганебними професіями — звідництвом, проституцією, лжесвідченням, взяти з жінкою шлюб протягом траурного року після смерті її чоловіка). Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовів, які вимагали особливої чесності (з договору доручення, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). У класичний період обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані безчесними, не мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в праві на одержання спадщини тощо.

Відповідно до римського права жінка не могла зрівнятися в правовому стані з чоловіком. У період республіки вона знаходилася під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в право- і дієздатності. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не знаходилася під постійною опікою батька чи чоловіка, може приймати самостійні рішення з приводу свого майна. Проте вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Юстініан помітно послабив обмеження в право- і дієздатності жінки. Однак з його схвалення в Дигестах було записано: «За багатьма постановами нашого права жінки знаходяться в гіршому становищі, ніж чоловіки» (Папініан).

Опіка і піклування. В разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право з огляду на вищезазначені причини їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над неповнолітніми і жінками, а піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками та малолітніми.

До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони повинні бути забезпечені достатнім майном, користуватися повагою у суспільстві, викликати впевненість в своїй чесності, порядності, безкорисливості і турботі.

Головним обов'язком їх було піклуватися про майнові інтереси підопічних, тобто турбуватися про постійне прирощення цього майна, про його схоронність і розумне використання. Опікуни і піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його вихован

ня здоров'я, розвиток, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося найнепоряднішим вчинком, що призводило до безчестя.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.