Поняття речового і зобов'язального права

Р о з д і л VI ПОНЯТТЯ І ВИДИ РЕЧОВИХ ПРАВ

Части на друга РЕЧОВЕ ПРАВО

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних і прав, а лише захист прав засобами речових позовів і особистих позовів . Якщо спір виникав з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи,— особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту, і давав відповідний позов (речовий чи особистий). Якщо позову не було, то й не було й відповідного права. Позов стає основою, а право — тільки наслідком.

Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зобов'язальних) розрізняють права речові й особисті. Речове право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Отже, римське приватне право своїми і об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Дане розмежування розроблено пізніше вченими на основі матеріалів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майнових прав: в одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — шляхом надання речі в тимчасове користування за умови повернення володільцю (виникають інші права з іншим обсягом прав). Ці способи задоволення потреби в речі породжують абсолютно різні правові відносини: речові та зобов'язальні. Система майнових прав була поділена на дві великі групи — речові права і зобов'язальні права.

Поверхова відмінність цих двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі— речове право, об'єкт права дії — зобов'язальне право. Проте зовнішнього розрізнення інколи буває недостатньо для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір з приводу передачі будинку продавцем покупцю. Після укладення договору купівлі- продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу важко визначити, про яке саме право йдеться спір — речове чи зобов'язальне, оскільки встановлення характеру права має важливе значення для визначення способу захисту. В наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку і тому речового права в нього ще не виникло. Мова йде про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речово-правових і зобов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речового права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових прав римське приватне право відносило такі правові інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне право, деліктне право та інші зобов'язання, що виникають з позадоговірних правомірних дій.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні — відносним. Внаслідок цього випливає, що захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумовлена характером правових відносин. Володілець речових прав у процесі здійснення їх вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речового права, з іншого — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речового права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права. дотримуватися їх і не порушувати. Порушником речового права може виявитися кожен із числа оточуючих, навіть якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував речових прав носія їх. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх правомочностей вступає у правові відносини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речового права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею можна виявитися і особа, яка, набуваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речового права на неї не набуває і, отже, буде відповідачем по закладеному до нього позову.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад продавець—покупець. Порушником цих відносин може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати по речовому позову, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Більшість речових прав ніякими строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій — ці речові права набуваються назавжди. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя суб'єкта їх (довічні). За договором позики предмет переходить у власність до позичальника на обумовлений строк. усі зобов'язально-правові відносини — це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з припиненням зобов'язань. Наприклад, зі спливом строку за договором найму речей річ повертається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і; права наймача речі).

Суб'єкт речового права має безпосередній вплив на річ щодо здійснення своїх правомочностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю). Наймач речі сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Користуватися і володіти річчю він може від імені власника, а не від свого. Правомочності розпорядження він взагалі не має. При цьому зазначені правомочності істотно обмежені (наприклад, наймачу надано право користування не в повному обсязі, а тільки певною частиною).

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою—куди б річ не пішла від її володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Римське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилася. Наприклад, власник передав свою річ в тимчасове користування своєму сусідові, а той продав її третій особі. Тоді власник має право витребувати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знала про те, що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставодержець має право витребувати річ для звернення на неї стягнення.

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правові відносини батька і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.