Правові відносини батька і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї характерна практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вираження володарювання. Інститут батьківської влади — це суворо національний інститут римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни.

Батьківська влада. Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-яіко-му фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходиться в шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Юрист Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» .

Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення—встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось в формі арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція—для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійснювали на основі заяви перед судом чи імператором.

Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювалося до народження їх в шлюбі, тобто вони повністю прирівнювалися за правовим статусом до дітей, народжених в шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя, право взаємногоспадкування, поділу його соціального й громадського положення, на них поширювалася батьківська влада.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей;

б) звільнення з-під батьківської влади.

Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадського становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що як право однобічне могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька. Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської самостійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колншіній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько зберігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом безмежне свавілля зменшується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. Законна заборона вводиться лише в період імперії. Продаж у рабство обмежується трьома разами. В період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалося до звичайного вбивства з кримінальною відповідальністю. Встановлюється контроль над дисциплінарною владою батька.

У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Домовладика—єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично було власністю батька. При цьому майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до положення рабів. Для ведення господарства вони наділялися певним майном батька — пекулієм. У зв'язку з господарською діяльністю пекулія діти здійснювали деякі приватноправові правочини. Однак все, одержане за цими правочинами, переходило у власність батька. Таким чином, наступала відповідальність батька за здійснені правочини.

З часом майновий патріархат обмежується. За Августа було встановлено, якщо син-воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, проте не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька—наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці фактори зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Відносини між матір'ю і дітьми. Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домовладику Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти—після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранньореспубліканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з точки зору права членом сім'ї чоловіка. Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицеюпіслясмерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліментинадітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до суду без дозволу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правові відносини подружжя	\|	Поняття речового і зобов'язального права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.