Соціальна робота з громадами

Соціальна робота з громадськістю орієнтується, в першу чергу, на потреби місцевого населення. Особливість канадської практики соціальної роботи з громадськістю полягає у тому, що в цій країні сформувались п’ять основних напрямків (або моделей практики соціальної роботи з громадськістю), які за певних умов історичного розвитку суспільства, мали на меті задоволення потреб соціального здоров’я населення п’яти великих територіальних регіонів.

Першим напрямком соціальної роботи з громадами став соціальний рух за економічний розвиток громадськості. Канадські вчені називають цей рух “антігонішським”. Така назва походить від назви університету м.Антігоніш у провінції Нова Скотіа. Науковці цього університету своїми дослідженнями та працями намагались вплинути на свідомість населення Канади, пояснюючи причини злиденності у роки депресії. Велику увагу прихильники цього напрямку, зокрема М.Коуді, приділяють співпраці з освітніми закладами, а також залученню високоосвідчених волонтерів з метою здобуття певних знань та засвоєння практичного досвіду дорослим населенням під час просвітницьких зустрічей. Це повинно забезпечити можливості економічного, соціального та культурного розвитку громади

М.Коуді виділяє три обов”язкових етапи роботи руху громадського економічного розвитку: визначення потреб місцевої громади; визначення запланованих громадою шляхів забезпечення цих потреб; колективна дія – відповідь. Започаткована науковцями університету м.Антігоніш, модель соціальної роботи з громадськістю у напрямку економічного розвитку діяла так добре, що на протязі досить довгого часу учасники руху економічного розвитку були переконані, що вони знаходяться на шляху до вирішення глобальної проблеми бідності.

Наступний вагомий напрямок соціальної роботи з громадськістю –“соціальна анімація”, розвинувся у Квебеку. Цей напрям запозичив багатий досвід французької прикладної соціології. Ключова роль у соціальній роботі з громадою цього напрямку відводиться так званому “аніматору”, тобто лідеру організаційної структури, який несе відповідальність за її діяльність. Послідовність роботи у напрямку вирішення певних громадських проблем під кервництвом “аніматора” включає: аналіз ситуації, що склалася; пошук рішень; визначення завдань; реалізацію певних заходів; оцінювання результатів. Практична соціальна робота згідно моделі “соціальної анімації” у Квебеку є актуальною до тепер і базується на принципі максимального залучення місцевого населення, для якого автономія та право самовизначення єжиттєво важливими.

Третій напрямок роботи з громадськістю – “залучальне” дослідження – зародився і одержав визнання у Торонто та Південно-Західному Онтаріо. Він полягав у дослідженні та визначенні проблемних аспектів життя місцевого населення (наприклад, за допомогою опитування) і організації ретельно прорахованих проектів їх усунення. Так, за даними досліджень К.Бенкса, у цих регіонах діяло недостатньо, для забезпечення потреб населення, центрів охорони та підтримки здоров”я. Виявлення такої існуючої проблеми, здійснення аналізу можливостей її вирішення та комплекс безпосередніх заходів, спрямованих на її вирішення – реальний приклад роботи з громадськістю у регіоні Онтаріо за моделлю “залучального” дослідження.

У багатьох віддалених місцевостях Канади один соціальний працівник обслуговує сільське населення досить великої території. Оскільки він є єдиною особою, яка надає професійну соціальну підтримку, йому доводиться у процесі професійної діяльності тісно співпрацювати з медиками, священниками і навіть працівниками поліції, що обслуговують жителів цієї території. Вирішенням проблем, з якими зустрічається соціальний працівник, скерований для роботи у сільській місцевості, займається четвертий напрям соціальної роботи з громадськістю – робота у сільській місцевості. Працюючи в цьому напрямку, соціальні працівники сільських місцевостей шляхом проведення опитувань, бесід, організації зустрічей, повинні визначати першочергові потреби місцевого населення, а також залучати його до прийняття конструктивних рішень та активних дій.

Останній, п'ятий напрямок соціальної роботи з громадськістю – соціальна підтримка. Модель соціальної підтримки населення було розроблено і спонсоровано Школою Соціальної Роботи університету м.Брітіш Коламбія у 1991 р. Вона акцентує увагу на встановленні тісних зв’язків між одинокими соціально неадаптованими членами суспільства, у першу чергу, жінками. Соціальні працівники визначають категорію людей, що мають ідентичні проблеми, допомагають їм об”єднатись і спільними зусиллями працювати над вирішенням їхніх проблем та здобуттям навичок соціалізації. У процесі сумісної роботи неадаптованих членів громади соціальний працівник, зазвичай, виконує роль дорадника, будуючи свою роботу на чотирьох основних етапах соціальної роботи з громадськістю, що включають: вивчення потреб членів громади; ознайомлення з рішеннями щодо пошуку шляхів виходу із проблемної ситуації, запропонованими членами громади; прийняття спільного рішення; активні дії з метою досягнення позитивної зміни.

У Канаді загальна практика соціальної роботи виділяє три типи громад:

- географічна громада – група людей, які проживають на певній території ( наприклад, село, місто, регіон, країна );

- громада, сформована за ознаками та функціями – група людей, які мають спільні ознаки або їм властивий певний спільний фактор (соціально-економічний статус, раса, етнічна приналежність, релігія, стать);

- громада за інтересами - група людей, що поділяють, або переслідують певні спільні інтереси. Спільний інтерес, здебільшого, виступає основною визначною характеристикою групи (таким спільним інтересом може бути насильство у сім”ї, боротьба з бідністю або профілактика адиктивної поведінки).

Хоча практика соціальної роботи характеризується у Канаді різноманітністю напрямків, а також типів громад, етапи роботи з кожним із них є практично ідентичними, це: аналіз ситуації та визначення проблеми; встановлення хороших робочих стосунків; розробка і прийняття спільних рішень; безпосередня дія, що передбачає використання стратегій зміни; оцінювання та завершення роботи.

Соціальному працівникові варто робити особливий акцент на розвитку громади на кожному із етапів її діяльності. Він повинен бути висококваліфікованим фахівцем, здатним розробити і реалізувати спеціальні методи професійного втручання, а також оцінити рівень функціонування громади та результати своєї роботи.

Соціальна політика

Визначення поняття “соціальна політика”дещо відмінне у різних авторів, як і саме тлумачення змісту соціальної політики в урядових програмах різних країн. Переважно, соціальну політику трактують як низку заходів на рівні держави і неурядових структур, які спрямовані на зростання добробуту і задоволення потреб усього населення (у першу чергу - найменш захищених груп та індивідів). Потреба у формуванні соціальної політики в суспільстві буде існувати до тих пір, скільки існуватиме соціальна нерівність і обмеженість ресурсів. Складовими формування соціальної політики є: ринок, сім’я, громадські організації, держава.

Організаційна структура сучасної соціальної політики:

а) сфера праці та заробітної плати;

б) соціальний захист населення;

в) соціальне забезпечення;

г) соціальна робота.

На практичному рівні соціальну політику визначають як діяльність уряду у таких сферах: 1) зайнятість населення, 2) житлова політика, 3) система охорони здоров’я, 4) освіта, 5) система соціального забезпечення. При оцінюванні соціальної політики пересічним громадянином враховується ступінь задоволення його основних фізіологічних, соціальних, духовних потреб під час реалізації сукупності заходів та програм уряду .

В Україні, як і решті республік колишнього Радянського Союзу, була сформована мережа соціальної підтримки та соціального захисту населення, яка бузувалася, в основному, на грошово-компенсаційних механізмах підтримки різних верств населення, і гарантувала певну стабільність життя. Сьогодні, коли Україна ще перебуває у стані фінансового дефіциту, економічної нестабільності, головним завданням у процесі реформування її соціальної політики є поступове звільнення держави від функцій розпорядника коштів.

Соціальний захист полягає у наданні підтримки та допомоги соціально вразливим групам населення чи окремим громадянам, застосовуючи усі наявні нормативно-правові, економічні, фінансові, соціально-психологічні та організаційно-технічні засоби і ресурси. Згідно Конституції України, ст.46,соціальний захист передбачає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також в інших випадках передбачених законом. Фінансування цих видатків здійснюють: Пенсійний фонд України, Фонд соціального захисту неповносправних. Ця система в Україні на сьогодні переживає процес становлення та розвитку.

Структура соціального захисту в Україні представлена такими рівнями:

- державниий рівень, що включає міністерства (праці та соціальної політики; освіти і науки; охорони здоров’я; фінансів; внутрішніх справ; з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи) і державні комітети України (молодіжної політики, спорту і туризму; у справах релігій), які безпосередньо здійснюють соціальний захист населення;

- регіональний рівень - Міністерство праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, органи праці та соціального захисту областей, міст Києва і Севастополя, органи праці та соціального захисту міст та районів України, управління, комісії, комітети місцевих Рад і держадміністрації;

- рівень трудового колективу представлений підрозділами та формами надання соціальної допомоги працюючим і ветеранам: адміністрація, профспілковимй комітет, різні комісії, ради, ін. органи колективного самоуправління;

- недержавний рівень представлений громадськими неприбутковими організаціями, які утворилися і діють з метою захисту прав чи інтересів своїх членів, третіх осіб, надання певних послуг тощо: відділення товариства Червоного Хреста, творчі спілки, об’єднання підприємців, асоціації, фонди, жіночі, молодіжні та інші громадські формування.

Складовими соціального забезпечення в Україні, як і у всіх високорозвинених державах, є: пенсії, допомоги, пільги, соціальне обслуговування і натуральне забезпеченням. Пенсія - це державна виплата, яку надають із пенсійного фонду для матеріального забезпечення непрацездатних громадян у зв’язку із їхньою минулою трудовою діяльністю чи іншою суспільно корисною діяльністю в розмірах, як правило, співставних з минулим заробітком пенсіонера. Допомога - це перелік видів соціального забезпеченння, що відрізняються метою, джерелами виплати, характером і підставами їх надання, суб’єктами отримання. Пільги - це передбачене законодавством

повне або часткове звільнення певних категорій громадян (на підставі віку, статі, займаної посади, певних заслуг, місця проживання та ін.) від дотримання встановлених законом загальних вимог і правил, виконання певних обов’язків. Соціальне обслуговування і натуральна допомога (детально розглядалися втемі 5)

На сьогоднішній день у світовій теорії соціальної роботи існує три основних підходи до розв’язання соціальних проблем.Перший – революційно-перетворюючий аба марксистський підхід базується на переконанні, що вирішити соціальні проблеми можна лише за допомогою змін у самому суспільстві шляхом революції. Такий підхід до розв’язання соціальних проблем був реалізований у колишньому Радянському Союзі, країнах Східної та Центральної Європи. Другий – реформістський підхід – грунтується на розв’язанні соціальних проблем шляхом послідовних реформ. Цей варіант соціального розвитку характерний для більшості країн із ринковою системою господарювання. Третій підхід – антропологічний, заснований на певності його прихильників у тому, що причиною суспільних бід людини є сама людина. Засновниця цього напряму – Мері Річмонд, автор книги “Соціальний діагноз” (1917р.), яка стала класикою для теорії соціальної роботи. Опираючись на американську ідеологію індивідуалізму, авторка трактувала бідність як хворобу, а кожного клієнта як “хворого”. Таким чином, завдання соціального працівника полягало у “лікуванні” індивіда та підготовці його до можливості майбутнього самостійного вирішення своїх проблем.

Основні моделі соціальної підтримки населення в сучасному світі.Розвиток системи соціального забезпечення у Європі характеризується більш давніми традиціями у порівнянні з Північноамериканським континентом. Формування її відбувалося в міру руйнування общинних зв’язків, коли зростала підтримка тих, що потребують допомоги з боку їхнього оточення. Європейське соціальне законодавство характеризується значно більшою зацікавленістю держави у формуванні, фінансуванні та реалізації соціальної політики. Європейська модель соціального захисту формувалася і будувалася на основі теоріїдержави загального добробуту. Поняття “держави загального добробуту” було введене в обіг після другої світової війни. Зрозуміло, що кожна країна має своє особливе бачення такої держави, але всіх їх об’єднує розуміння того, що тягар відповідальності за життєві проблеми особистості повинен максимально лягти на плечі держави.

Американські поселенці сподівалися лише на власні сили та особисту ініціативу, а також прагнули незалежності від держави. Як наслідок цього – незначна активність держави (зокрема, США), у проведенні соціальної політики, яка б сприяла посиленню соціального захисту населення (особливо в період великої кризи 1928-1933 рр.).

Типові моделі соціального забезпечення у західних країнах. Патерналістська модель (США, Японія та країни Європи, у яких міцні позиції католицької церкви) – характеризується низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем, а отже невисокими видатками на соціальне обслуговування; основний тягар цих витрат лягяє на сім’ю та приватних благодійників; соціальні програми розраховані переважно на допомогу найбіднішим громадянам.

Корпоративістська модель (Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Австрія) спирається на збереження статусних відмінностей у суспільстві, орієнтується на сімейні традиції, значною мірою захищає не бідних, а саму стабільність життя трудівників; побудована на співучасті держави і громадських структур у процесі розв’язання кризових ситуацій окремих індивідів.

Статична модель (скандинавські країни) – соціальна політика полягає у централізованій, контрольованій місцевими органами влади (які звітують перед центральним урядом) системі соціального забезпечення. Така система соціального забезпечення є досить дорогою.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лабораторна робота №12	\|	Соціальна політика у Канаді

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.