АДОНТНО

Те, що її звати Анна, а його Григорій, я усвідомив не відразу.

Я взагалі не думав давати своїм горлицям імена. Тим більше, вони ніякі не мої, а просто птахи Божі, що прилітають на мій балкон за сухими

сніданками.

Тим більше, що я взагалі вже замахався все на світі називати, тому принаймні тваринам на- магаюся дати спокій.

Он у мене півроку кіт жив. Поки не пропав. Так і жив без назви, себто без імені.

І вже потім, за пару місяців після його зникнен- ня, я подумав, що він повинен би був назива- тися Кофе.

Не знаю чому. Не знаю, чому я взагалі згадав про кота – зазвичай я не страждаю сентиментами

до живих істот. Та й до мертвих теж. Я взагалі намагаюся не страждати ні сентиментами, ні якою іншою байдою. А тут кіт.

Коли дружина принесла знайдене за гаражами чорне кошеня, я трохи скривився, але особли- во не протестував.

Коли вона зробила йому хатку в коробці з-під пилососа, я зацікавлено приглядався до чужо- го ентузіазму.

Коли вона намагалася насильно прописати кота на щойно створену жилплощу, я тихо посмі- ювався.

Але коли кіт, залізши в хатку, розлігся на спи- ні, заклав руки за голову, і почав ліниво спо- стерігати за хмарами, я пришизів, і зрозумів: кіт – наш, кіт – рулезний і растаманський, кіт – чоловік.

От.

Але з котом не склалося.

Може, хтось украв (хто ж не хотів би мати раста- манського кота).

Може, сам утік. В погоні за щастям, скажімо (чи, як то кажуть, на галімій ізмєні).

Може, якби я його вчасно назвав, усе б склалося

72 по-іншому («по-іншому, по-іншому», гугня-

вить кожен із нас, добре знаючи, що жодного

«по-іншому» ніколи не було, нема й не буде). Ну, але тут не про кота, а про горлиць. Вони ні-

куди не діваються і, сподіваюся, не дінуться. Принаймні, поки в мене не закінчився овес. Принаймні тому, що я вже дав їм імена.

Григорій і Анна.

Або простіше – Анка і Грицько.

Анка делікатна (як то жінка), дещо невротична, з купою комплексів, але й виразним почуттям гідності. Граційна. Тиха. Підозрюю, не дурна.

Гриць – тупуватий страхопуд (причому, як і ко- жен – вибачте на слові – бичара свою полох- ливість видає за обережність). Неповороткий. Ходить у розкаряку, як кавалерист; у ході во- лочить крила, чи то як поли плаща, чи то як шабельні піхви, і взагалі справляє враження лисого авантюриста. Цей набір якостей до- поміг мені зрозуміти, що він – Грицько, і не просто Григорій, а Григорій Котовський, той самий, що живе в Парижі, зловживає кокаїном і, як подейкують, створив увесь цей наш кис- лотний, флуоресцентний світ.

Ну що ж, приємно, коли до тебе на балкон за су- хим сніданком залітає сам творець – якого вже там не є – світу.

– Що ж тебе, Грицю, братику, так кумарить? – пи- таю в Котовського, курячи самокрутку й спо- стерігаючи, як творець світу незграбно клює овес, раз-по-раз промахуючись, ніби дятел, що зібрався вибити дупло в столі. – Дивися кра- ще, бо струс мозку заробиш, а тоді нам усім, тобою створеним, хана.

Котовський злякано озирається і вдає, що я не до нього звертаюся.

– Що ж ти, дівонько, собі таких хахалів вибира- єш? – перекидаюся на Анку. – Як не трікстер, то деміург. Як не Ургант, то Котовський. Не на- бридло висиджувати їхні – в метафізичному сенсі – яйця? Ну, добре, вони створюють світ, у якому є дерева, гнізда і вони самі. Ну, нехай вони знаходять, себто створюють собі й вір- туальних дуреп, згідних продовжувати їхній віртуальний рід... Але ж ти, Анко... ти, Анно, ти ж – справжня, чому ти не вигадала собі власний світ, із власним Парижем, а як уже з Котовським, то теж із власним? Чому, Анно?

Анка перестає клювати овес і схиливши голівку, уважно дивиться на мене своїм бурштиновим очком.

Почуваюся ідіотом.

74 У цьому бурштині, здається, більше мудрості, ніж

у мені – двоногому, безкрилому витворі хворої уяви більшовицького кавалериста. Бо мушу сказати, що на додаток до всього без ліку дано- го, я маю здатність (дехто називає її хворобою) носити в черепній коробці двійко голуб’ят. Це відхилення було помічене оточенням ще в ди- тинстві, і в мою ротову порожнину, в цей deep purple, пурпуровий від крику й скролінгу за- глядали медики, ворожбити та інші реальні ескулапи. Звичайно, без зиску. Згодом я почав пишатися цією внутрішньою голуб’ятнею, цим світом in-side, що я назвав його внутрішнім дагестаном, і був із того страшенно гордий, а ще самодостатній, бо ціле літо всередині кри- лами терли у і туркотали мої пернаті друзі, мої турботливі птахове, і жодної іншої музики, і жодних інших звуків я не потребував, і більше жодної потреби не мав би, якби... Спустився якось із неба миршавий ілюзіоніста, політ був бізнес-класу, а хлопець мав при собі стетос- коп, та ще й апарат ультразвукової діагности- ки – наслухав і підглядав, паскуда, як вони там шурхочуть пір’ячком, мої ангелята, мої дино- заврики, мої хижачки, мої пропелери. А вони шурхотіли! А вони шурхотіли – аж шелесно зробилося в моїй голові, аж звіялося листя то-

рішніх ілюзій, аж чоловіком єси! І зрозумів я:

«Летіти хочуть». А коли внутрішні птахи зби- раються летіти, нема на то ради. І розплющив я очі, і вилетіли вони, нічим душі півкуль, про- сто крізь зіниці, які ще не встигли зімкнутися від нестерпно яскравого світла, що було довко- ла (це нам, мешканцям темряви воно здається нестерпно яскравим, а насправді воно м’яке, лагідне і тепле, як молочний туман липневого світанку де-небудь над дагестанськими озера- ми, час для яких не обов’язковий), вилетіли й порозліталися навсібіч, бо небеса завжди по- всюди, тільки роззирнись, але той небесний ілюзіоніста мав у кишені глиняний браунінг, і одним пострілом поклав не лише всіх гороб- ців у жменях, а й двох моїх птахів у зоряному імперативі.

Як виглядає вбивство внутрішніх голубів у світі реальному? Та як завгодно. Не конче екзотична лоботомія. Не конче колабораціонізм чи зрада самого себе. Достатньо лінивої душі і мертвих очей. Або душі так жвавої, що за кожен свій порух вимагає кармічних дивідентів. Або за- милування сходами, драбинами, та іншими іє- рархіями. Або неперерубаної пуповини, звідки

76 б вона не тягнулася. Несуттєво.

Коли в дагестані занедбуються посіви вівса, пта- ство гине від голоду.

Ну от, а я після смерті птахів став сумирний. Тихий та тверезий, богобоязливий. Пішов у схови, в андеграунд, шифруюся, як можу. Поводжуся рівно, без відхилень, поводжуся чемно, та й кому в цій темниці нагрубіяниш? Це подібне на стриманий траур. Так воно і є. Звісно, я в траурі. Чи, радше, у стриманні. Бо ви, може й не знаєте, товаришу командир, Отче наш, Умовний Речнику Абсолютної Лю- бові, що Анна й Григорій, що б там про них не говорити, вже сотворили яєчко, і вже відомо, хто з нього з нього вилупиться: а вилупиться з нього, Батьку небесної кавалерії, вилупиться з нього, Імене Імен, пустота на ймення Петро, це та сама пустота, що тричі відреклася від Тебе, і та сама пустота, в котру Ти жбурнув ключі від раю. Сподіваюся, Тобі не потрібно пояснюва- ти, що він – це я, і що ключі Твої в мені, і що на жодне запитання Ти не почуєш від мене нічо- го, крім I DONT NO.

А батьки мої Анна та Григорій завтра прилетять знову у створений собою світ.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЩОДЕННА ВЕЖА	\|	ПСИХОНЕВРО

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.