ЩОДЕННА ВЕЖА

Приміська автостанція. Неділя. Людно. Свят- ково вбрані городяни виїжджають до навко- лишніх сіл або повертаються до міста. Майже в центрі загальної декорації, під молодим кле- ном сидить навпочіпки пияк. Його обличчя мені не видно, та зрозуміло, що він добряче п’яний. Це та стадія, коли координація рухів іще чітка, майже прецизійна, проте прецизія наразі означає не що інше, як напад delirium чи, кажучи простіше – «білочки». Пияк жес- тикулює, розмовляє з невидимими співбесід- никами, клінічна картина цілком стандартна, якби не одне «але»: він збудував із порожніх пивних пляшок вежу. П’ять пляшок поставле- ні одна на одну, конструкція майже нереальна

навіть для тверезого, однак тут окремий випа- док: іноді саме хвороба, наділяючи нас нелюд- ськими здібностями, допомагає перейти над прірвою до рятівного берега.

Усе б нічого, але пияк має ще одну пляшку – над- почату чвертку горілки – і, судячи з усього, збирається увінчати нею скляну вежу. Він виконує хореографічні паси руками, немов унаочнюючи силові лінії гравітації, що про- низують простір, він накреслює між ними всі можливі горизонталі і ту єдину вертикаль, яка дозволить успішно закінчити будову. Дивити- ся на це болісно, майже неможливо. Кожному очевидно, що чвертка впаде, вежа зруйнуєть- ся, горілка розіллється. Більшість перехожих просто відвертається. Більшість вдає, що їх не цікавить вистава. Уважними глядачами зали- шається лише групка братів по крові, чи то пак по алкоголю – вони не лише спостерігають, але й коментують будівництво, підбадьорюю- чи самотнього архітектора. Та він уже не чує порад зовні.

Дивитися на це справді болісно. Болісніше, ніж

на канатохідця під куполом цирку. І справа

не в тому, що вартість недопитої горілки – це підтвердить будь-який нарколог – зараз спів- розмірна з ціною людського життя. Просто не- стерпним є сам стан нестійкої рівноваги. Коли і зайвий поштовх серця здатен зруйнувати все.

Все-все.

Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що жит- тя – крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансованих умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, по- дих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обрахову- ючи оптимальні параметри балансу. Пригля- дається. Прицінюється, приміряється і... при- кладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка

йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахун- ком зараз вона йому не потрібна – він потре- буватиме її значно пізніше, коли на зміну delir- ium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати – силу тя- жіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхи- трувати власну неспроможність. Обійти за- борони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові і не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітек- тоніка як така – з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю – то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто – вгору.

Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишаєть- ся в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розво- дить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і

звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний

кудлатий пес і, здивований, марно намагаєть- ся поєднати в логічну картину довершену ар- хітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усві- домлює важливості моменту, викликає сапі- єнс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?

Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затри- мано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на про- вінційній автостанції, просто посеред весня- ного пополудня? Невже Історію завершить бу- дівельний ентузіазм випадкового пияка?

Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обі- цяючи фінал, вона лише повторюється з боже- вільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак – у грі.

А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і від- разу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен з нас займається щодня. Звісно, кожен – у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас – вежа. Кожен – верти- каль. І кожне життя – стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст – лише чергова спроба, висто- яти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам’яті про безіменного будівничого.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ФЕМІНІСТА	\|	АДОНТНО

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.