Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

РОЗДІЛ XXX,

у якому Турчиновський оповідає
про свої незлагоди з органістом

Всі дійовці "Мудрості передвічної" були раді з щасливого
завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого
подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й
не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не
без причини.

Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався
засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але
ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод,
звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир,
де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.

Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли
все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримав-
ся на ґанку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на
ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи,
пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна
й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко
розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу...

Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуля-
ти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись,
відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика
зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зі-
рвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.

— Слухай-но,— сказав я,— таке з людиною може стати-
ся, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?

Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву.
Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:

— Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?

Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей — всі
вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними,
як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі об-
личчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови.
Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, об-
личчя й маска — і так безкінечно. Часом важко було збаг-
нути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на
вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не
мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих
зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діаман-
тами й сапфірами — люди вільно розмовляли й сміялися.

Я підійшов до одного із змієносців.

— Але слухай,— спитав,— хіба тебе не душить?
Той здивовано видивився на мене:

— А чого б мало душити? їсти ж не перешкоджає!

— Мене чавить,— мовив я.— Дихати нічим.
Чоловік потис плечима.

— Дурниці все це,— сказав.— Просто треба вміти при-
звичаюватися...

Прокинувся від того, що мене й справді душили. У спів-
арні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув
біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, ки-
даючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в
цей мент щось блиснуло перед очима — відчув тупий удар
по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув
руками.

— Оцього! — крикнув органіст.— Не випустіть оцього...
Мойсея!

Він зареготав, а я в колотнечі темряви й червоної барви
відчув, як відламуються в мене шматки тіла. Голову було
розколено на кілька частин, як гарбуза.

"Лев вискочив,— подумав я,— але чи не пізно кидати в
нього грудкою?"

Здоровенна білолиця гадюка ввелася на хвоста й блиснула
роздвоєним язиком. Велетенським, мокрогубим ротом
проковтувала мене й усіх моїх товаришів — я закричав. По-
твора ж заковтувала мене повільно, я ніби провалювався у
болото, вже зовсім не відчуваючи тіла, вже не відчуваючи
нічого, крім тоненької ниточки власного крику, яка ще єди-
на лучила мене із життям...

Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне,
як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя
холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося орга-
ністове обличчя, і я миттю впізнав його — бліде обличчя
гадюки, що обкрутила мені шию.

— Ну що, га-га, оклигав? — засміявся органіст, і тільки
тепер я помітив, що мене несуть.

— Куди ви мене несете? — спитав я, випльовуючи гіркий
згусток крові.

— Утопити,— спокійно сказав органіст, а його спідручні
зареготали.

— Хай так,— я знову виплюнув кров.— Але що це вам
дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в
смолі. Чи вам того хочеться?

— Гляньте, він уже мудрує,— сказав органіст.— Вистав-
ляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.

— Ми з вами були добрі знайомі,— мовив я.— Завжди
знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?

— Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки,
схизмате,— зареготав органіст.— Ми з тобою, хлопче, різ-
ної віри,— спокійно додав він.— Я можу тебе вбити, і це по-
кладеться мені на шальку заслуг...

Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя від-
свічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала
постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста,
з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався
при зустрічі.

"Людина завжди має кілька облич,— заворушилося мені
в умі.— У ній сидить два єства: звичайне, по-людському
мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані
милості, ні добра!"

Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла— ря-
тівнича й темна — убійлива) й цього разу подав мені виря-
тунок. їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від
цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголо-
сивши про моє нещастя ігуменові.

Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши решт-
ки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й,
похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов
дорогою світ за очі — між хліби і трави, мав-бо ще й зра-
нену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед
очима змигувало — являлося органістове чи гадюче облич-
чя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по що-
ках — мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.

"Лев вистрибнув,— думав я і потім довго повторював це
речення.— Лев вистрибнув, лев вистрибнув!.."

Я зазнав ще однієї поразки — драма, яку написав і ви-
ставив, заспокоєння не принесла.

"Це марна гадка,— снувалося мені в голові,— що світ про-
сто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити,
щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося
нічого!"

Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й
дзвеніло.

"Але коли голова моя розколена,— подумав я,— що ж
станеться, коли вистрибне мій лев?"

— Для помноження зла? — спитав сам себе.

— Не знаю,— відповів.— Покірливі завжди терплячі, не-
терплячі — сильні.

Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.

"Не вмів пристосуватися,— подумалося.— Зовсім не міг.
Тому й бився об людей, як об морські хвилі".

"Але в тому моя суть",— сказав другий голов.

"Це щось таке вигадане",— озвався перший.

За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спо-
кої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля,
щоб з однієї зернини створили по колосу.

"Це теж філософія",— гадкував я, але було важко утри-
мувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову,
як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але
й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали...

Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям,
котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мело-
дію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому,
що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо,
як жито, високою, незалежною від нас філософією росту.
Всіх клітин ніг, рук, грудей — тоді починаємо мріяти про ко-
лосок своєї голови. Зерно — це думки, але чи завжди вони
створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч?
А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний
шлунок наш?

Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі.
У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди,
коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане
машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, нато-
мість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить
очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добро-
творчі думки?..

Мене хтось торкав за плече.

— Сину,га, сину!

Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.

— Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця жи-
вого нема!

— Лихі люди,— сказав я.— Тяжко й безневинно...

— Гоїти тебе тра, сину,— заговорила стара.— Мене звуть
Явдоха Мащиха. Чуєш мене?

— Чую,— сказав я і заплющив очі.

— Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й
сама у пригоді можу стати, бо знахарюю...

— Еге ж, еге ж,— сказав я, здивовано помічаючи, як
мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обер-
тати.

— Ой, лишенько моє! — почув я голос старої.— Степане,
гей, Степане, а йди допоможи!..

Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обер-
татися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідо-
мість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав
зорями.

Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно за-
округлена й незвичайна.

— А люди де? — спитав я.

— Оті комахи хіба не люди? — відповів мені білий як
сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги
і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	РОЗДІЛ XXXI,

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.