Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

РОЗДІЛ XXXI,

який можна було б назвати "Пробудження лева"

То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чи-
мало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці
й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні,
а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло
мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави,
прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби
побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся пе-
реповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того
доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крути-
лося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися
чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове
обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось,
коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того
осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак уче-
пився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше об-
личчя, і я відсахнувся з несподіванки — на мене дивився,
мружачи очі, Страх.

— Але як вам вдалося сховати під Машкарою вуса? — на-
ївно спитав я, і Страх зареготав...

Цей сон, однак, не пригнітив мене. Я встав уранці із сві-
жою головою і вперше зумів пройтися по хаті. Відчував у
тілі силу, а в голові насмішкувате здивування. Коли ж зга-
дав найстрашніші свої пригоди, стало мені від них більше
смішно, ніж уразно.

Явдоха Мащиха, бачачи таке моє видужання, радісно по-
молилася богові, а те, що я віддячив їй грішми, які мав при
собі, викликало в неї сльози.

— Хіба ж я задля грошей коло тебе ходила? —спитала
вона.

— Звісно ні,— заспокоїв її я.— Дякую вам сердечно. Від
доброго серця коло мене ходили, тож від доброго серця і
даю вам оці гроші...

Того ж дня я рушив до Шклова. І хоч ішов тією ж доро-
гою, якою мене прибило сюди, видалася мені вона незна-

йома. Ще одне помітив у собі: йдучи до Шклова, вперше не
застерігся подумки супроти дорожніх нещасть — у мені за-
багато нуртувало сили. На крайню потребу знайшов добря-
чого кийка, і той мені правив за палицю. Отож ішов, спи-
раючись на кийка, й мугикав. Ноги ступли впевнено, хоч і
нешвидко, а на плечах начебто крила повиростали.

Було хмарно, бліді просвіти в небі ясніли, ніби озерця, і я
весь час зводив туди погляд; здавалося мені, набираюся з
них життєдайної сили. Зрештою, розпогоджувалося — чим
далі йшов, тим більше навколо світліло. Хмари поступово
розходилися, блиснуло й сонце, викотившись із хмар, умите
й яскраве,— стрілило яскренними пучками проміння. Я ус-
міхнувся. Все сьогодні напрочуд улагіднювалося, аж душа
моя почала просторішати. Бачив, як росте у злагоді трава
(переді мною лежав смарагдовий килим), як поєднуються
барви землі з барвами неба, як хитаються хліба й утішно
поблимують волошки — чи не тут я сидів, вийшовши із
Шклова?

Світ широкий і великий заповнював мене, ніби я був по-
суд для нього, радість м'яко торкала мої вуста. Гармонія,
думав я, йдучи польовим путівцем, у світі все-таки існує.
Хай же буде вона вічна і хай завжди лікує заблуканих і не-
впевнених, як оце мене.

Я підіймався на пагорб, налягаючи на кийка. Сонце було
моїм супутником, і я мав у ньому потребу. Пив його яс-
ність — тепло на душі мені ставало.

Колись давно хтось великий і могутній проголосив був
співжиття наше з рослинами й тваринами, з водою, землею
і сонцем, з камінням та деревом і заповів: "Не порушуйте,
бо то основний закон вашого існування. Хай ростуть усі
"рослини, які послано на землю, як і тварини; хай буде води
стільки, скільки посилається, хай земля залишиться вашою
годувальницею. Вона вас забиратиме зі світу, але не знена-
видьте її за це. Коли ж людина зненавидить землю, заповід-
жено було тим, великим, вона втратить силу свою та любов".

Онде й він — Шклов. Я знову відчув той-таки настрій,
що володів мною сьогодні. Знав, що там обов'язково зустрі-
ну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у
місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось
нове з'явилось у рухах моїх — навіть пригадав, кого на-
слідую.

"Страхом стану цього разу я,— мигнуло мені в голові.—
Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було гра-
ти все-таки мені!"

У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило
на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на ньо-
го схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода ле-
жала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не боро-
да, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені,
але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля
столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як
на пружині,— незвіданий гнів затопив мені серце, коли уз-
дрів його лабузненьку, бридку посмішечку. "Щось дивне зі
мною відбувається",— подумав я.

— Оглух? —гукнув владно.

— Чого, ясний пане, бажаєте? — з тією ж таки двознач-
ною посмішкою схилився корчмар.

— Пива! — наказав я голосно.— Найкращого!
Він дивився якийсь час на мене, здивовано викругливши
очі. Авжеж, він дивувався. Це додало мені завзяття. Потяг-
ся за кийком, щоб огріти його по крижах, але шинкар, по-
мітивши мій порух, миттю здимів з очей. Чути стало, як
щось швидко оповідав своїй брудній та огрядній жінці.

Отож я сидів у шинку й спокійно потягував пиво. "Ну де
ти, органісте?"— подумав я.

— А що, шинкарю,— спитав,— і досі приходить до тебе
пан органіста?

— Зараз має бути, ясний пане! — так само двозначне
всміхнувся шинкар.

"Зараз, зараз,— зацокотіли мені молоточки до скронь.—
Що станеться зараз?"

Сидів, вільно розклавши на брудних дошках столу лікті.
Відчував, що таки повторюю всі рухи, які бачив у того, кого
називаю Страхом.

"А коли він прийде?—подумав мимовільно,—чи стане
в мене мужності підскочити до нього і стати з ним на прю?"

— Вже й сумніватися почав,— сказав біля мене знайомий
голос, і я здригнувся. Ну, звісно, ось він біля мене, той,
кого зібрався наслідувати. Страх мудро всміхнувсь у вуса.

— Розіб'ю йому голову,— сказав я.

— Голова розбита в тебе,— зауважив резонно Страх.—
Не боїшся, що лев застрибне назад?

— Ох, цей мені здоровий глузд! — мовив я, відчуваючи,
як легко запаморочення забиває голову.

Зелена хвиля плюснула на мене, і в ній спалахнула зеле-
на, як смарагда, гадюка. Я пильно вдивлявся в неї — нага-
дувала ту, котра душила мене уві сні. За мить із гадюки
витворилася знайома мені красуня й пішла просто до мене,
співаючи високим металевим голосом:

Танцюють коло тебе веселки різнобарвні —
Це я несу утіхи, забави-сміхи гарні.
Безжурна я, в пригоді усім печальним стану,
Я вигоїти можу велику в серці рану...

1 знову це була не дівчина, а гадюка, яка зчавила мені
шию й поклала на стіл поруч із кухлем голову.

Шинок заповнювався людьми. Корчмар стояв біля две-
рей і роздавав усім гадюки. До нього вилаштувалася черга:

люди обплутували шиї зеленими шолудивими тілами й від-
разу ж починали танцювати. Жінки обплутувались вибаг-
ливіше: хвіст і голова — як кінці дорогої смарагдової ту-
рецької шалі. В них були голі до колін ноги, й танцювали
вони з чоловіками якийсь сороміцький танець. Сукні
їхні ніби поприлипали до тіл і теж нагадували шолудиву
луску.

— Страше,— сказав я по-диявольському спокійно.— Від-
чуваєш, зараз станеться щось особливе.

В мене перед очима загойдався зелений ліхтар, у ньому
горів вогник-око, що пригасало чи розгорялося й наче на-
сміхалося з мене.

— Дивуєшся, що набрався сміливості?

— А хіба це не диво? — сказав Страх.

Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка,
бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене
тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як во-
гонь, бороду.

— А де твій качур, шинкарю? — спитав я.

До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і
сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам
того побоювався.

— А ти,— спитав у Страха,— ніколи нічого не боїшся?

— Людина найбільше саме себе страшиться,— відповів
Страх, іронічно всміхаючись.

— Навіщо людині страшитися себе? — спитав я.— 3 со-
бою порозумітися легко.

— Це вже як сказати,— смикнув себе за вуса Страх.—
А глянь, хто прийшов.

У двері входить органіст.

"Дивна річ,— подумав я.— Ось біля мене сидить Страх,
а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж
їх бути аж два?"

Спустив руку до підлоги, а коли підняв її із затисненим
кийком, Страха біля мене не було.

Я всміхнувся. Поволі звівся з-за столу й випростався.
Органіст побачив мене й засміявся.

— Чого бажаєте, пане органісте? — підскочив до нього
шинкар.

— Бачив таке діло? — спитав органіст.— Цей євнух по-
вернувся з того світу...

Я йшов між столом та стіною, тягнучи за собою кийка.
Зелена гадюка звісилась із стовпця, що підпирав ізсередини
стелю корчми, й реготалася. Люди розтікалися, як вода, і
зникли. В корчмі стало тихо як у вусі.

— Ну чого тобі, чого? — забурмотів органіст, задкуючи.

— Не втечеш! — загорлав я так, що корчмар випустив
кухля. Голосно й часто кричав качур. Я схопив органіста за
руку, але той випручався й кинувся навтьоки.

Тоді я змахнув кийком, змівши по дорозі зі столу дзбан-
ки, і вгатив щосили органіста по спині. Той упав, розкинув-
ши руки.

— Ножа! — загорлав я корчмареві, і той перелякано ки-
нувся виконувати мій наказ, ледве не розчавивши свого ка-
чура, який усе ще занепокоєно крякав.

Органіст лежав незворушно, лише вряди-годи постогну-
вав. Корчмар приніс ножа — я відкинув здерту з лиця орга-
ніста машкару. Відчув, що в мене дерев'яніє на голові волосся.

— Ну, звичайно,— пробурмотів,— треба було раніше здо-
гадатися.

На підлозі, розпластавши руки, лежав ніхто інший, як я,
тобто Ілля Турчиновський...

Я повільно звівся. Побитий органіст став рачки й плюнув
на долівку кров'ю. Сперся об стіну й зирнув на мене.

— Шкода,—сказав він,—що я тебе не втопив! Але ти
від цього не втечеш, заклинаю!

Я підійшов до нього і втер йому обличчя хусткою.

— Отак воно й виходить,— сказав.— Спершу хотів уби-
ти мене ти, а тепер тебе я...

Дивився на мене безтямно. Я трусонув його за барки.

— Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..

Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом;

ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув
мені межи очі кривавою слиною.

За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув ши-
но", побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здиво-
вано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть,
відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна
міна...

Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай,
що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш

символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку про-
сто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку
пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як
мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш
ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б'єш
ближнього, навіть у помсту,— себе убиваєш. Гірко мені після
того всього стало,— і знаєш чому? Мій лев, любий читаль-
нику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог,
а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, мо-
жеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався — в
грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ XXX,	\|	РОЗДІЛ XXXII,

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.