Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Повість за судовими актами XVIII століття 2 страница

— Вони йшли до Поповича в шинок,— сказав Кнурен-
ко.— Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку твере-
зих, а сам поїхав додому.

— Довго був удома? — спитав Скиба.

— До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

— І більше того дня сюди не вертав?

— Чого ж... Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не
бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не
бачивши.

— А Кочубей і Михайло?

— Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й
були, не розпитував.

— Хто може посвідчити, що було саме так?

— Товаришів моїх, стадників, попитайте,— сказав спо-
кійно Кнуренко.

— Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

— Знаю,— просто відповів Лук'ян.— І посильний ваш
оповів, і, доки селом їхав, не один розказав...

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав,
що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо
і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але
це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед на-
ми, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом,
адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут
чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здава-
лося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Ми-
моволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся
рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік
і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля по-
ступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, неда-
ремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося по-
ступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче
квіти, чисті й непорочні...

— Досить на сьогодні розпитів,— сказав Скиба, шумно
встаючи.— Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів
руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов
до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнурен-
ко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав
до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав ку-
хлика в руці.

— Вип'ю водиці з підтрубної криниці,— сказав і при-
клав до рота.

— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе¹,—
сказав я.— Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..

— Ми гаразді до того й до оного,— підхопив Стефан,
сідаючи на лаву.— Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда
тільки, коли нічого пити.

¹ Загальне звертання між пиворізами.
136

— Маєте рацію, пане Власе,— сказав я.— Але перш, ніж
добре заспівати, треба кварту повну спорожняти...

— Чи ж погано я її спорожнив?—спитав Савич, при-
мружуючись.

— Маю на думці інше, пане Власе,— сказав я.— Чи не
навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу
милість уконтентувати!..

— Святе діло мовите, пане канцеляристе,— сказав дя-
чок.— Тільки боюся я В'юцки...

— Пане Власе! — вигукнув я.— Ви не остигли до ко-
хання?

— До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляри-
сте,— сказав поважно дячок.

Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пі-
шла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила
незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну присутність,
розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагід-
но, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточ-
ки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле.
Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій
сьогоднішній настрій — похідне такого розпорошення, їх
довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкували-
ся, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли:

відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу,— мертві
тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошувати-
ся, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють
частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому іс-
нували,— нагадують про зникле тіло й відлетілу душу.
А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Ду-
ша, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну
прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про
таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через
те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність
у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з
ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої
істоти чи не е сокровення на противагу смерті? Але існує
інший сакрамент, животворний і світлий,— це відчуття час-
ток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас
як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент
саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона,
окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа
мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав пра-

гнути зцілення, хай і тимчасового,—розмови з Савичем
тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель
відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми
до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу,
по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла.
Вони наче проводили нас — бігли все попереду, навіть по-
глядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й пере-
кидали одне одного, і вдавали, що кусають... Дихали на нас,
видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас
неспокоєм, супроти якого годі встояти — прочувалася при-
чаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє
собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі.
Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла,
через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий по-
рох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру —
завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

— Я знала, що ви прийдете,— сказала В'юцка, відчиня-
ючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена — в простій
запасці і вишиваній сорочці. На голові — буденний очіпок,
але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жін-
ку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в гру-
ди, і не мав я сили з тим упоратися.

— А по чому пізнали? — спитав солоденько Савич, і я
здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

— А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї
нахвалки і принести мені борг,— немилосердно відрізала
В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати?—спитав
зовсім тихо.— Я прийшов до вас не з тої причини, самі здо-
рові це знати... Мене запрошено, як гостя, і не я маю пла-
тити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій
хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках,
недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом.
Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо
ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми
отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж
був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так
само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона
зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть,
у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож

повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку,
неприступну й далеку.

— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче,— сказала зим-
но,— і то тільки з пошани до пана канцеляристи...

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса
й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахко-
тіло.

— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко,— сказав
підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусід-
нього покою.

— Коли відпозичу вам свою книжицю,— сказав мені Са-
вич,— прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жін-
ки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:

"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень,
тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно
прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, ко-
ли мені важко на серці...

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я
не дав би йому й сорока.

— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.

— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно
дяк.—Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на
душу смужками наших нещасть.

— Пан дяк уважають себе молодим,— сказала, заходячи
із штофом, В'юцка.— Насправді пан дяк — як трухляве де-
рево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені
доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх
мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ста-
витеся, В'юцко,— сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

— Сідайте з нами, В'юцко,— сказав я.— Буде нам весе-
ліше.

— Хочете розпитатись про вбитого? — спитала вона
занозисто.

— Про вбитого вивідує пан наказний сотник,— сказав я,
невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її не-
стримний вогонь.— Моє діло зарисувати.

— Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх
мені...

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю.
І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що
зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й

історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до
писання, вершить літописні повіствування, як, приміром,
старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у
науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не під-
ступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки й по-
мисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз при-
тягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж — наче
ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на
неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя,
шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і спалахне,
як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить за-
одно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями,
тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це,
бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі.
Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоло-
вік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг запере-
чити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на
В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але
жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї
він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спа-
лахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не
забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув.
Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром,
з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені
завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій
дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома
оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і
це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчи-
ним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою ува-
гою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан співав
все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому по щоках,
на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж прислу-
хався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну силу.

Велелітні птиці, листа мені принесіте,
ІОж я невеселий, тугу жовтую зніміте,
Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,
Куди не гляну я, скрізь сам — ах, самі — потерявся.
Ах, глогке мя, гложе печа-печаль чорно-біла,
Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла....

В'юцка втерла сльозу.

— Отак завжди,— сказала вона до мене.— Прийдуть,
розжалоблять! Забуваю їм і борги... Скільки ви мені винні,
пане дяче, чи хоч знаєте?

Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і
смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання,
а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту:

до обох речей був мастак.

— Розповім вам притчу,— мовив він.— Про те, від чого
назва горілки постала. Жив на світі принц Ка...

— Я знаю цю притчу,— сказав я з усмішкою.— Згорів
од проклятої горілки той Ка...

— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може,
пива?

— А чого ж,— сказав я.— І в мене немала спрага.

— А у вас чого? — поставив супроти мене круглі очі.

— Хто його зна? — сказав я й засміявся.— Тут у вас
такий дивний спокій!

— Сірий спокій, пане канцеляристе!—вигукнув дяк.
В'юцка тим часом принесла пиво.

— Таки сірий,— сказав я.— А може, рудувато-сірий!

— Він скоро засне,— сказала В'юцка.— А ви, пане кан-
целяристе, заплатите мені чи в борг?

— Нічого не беру в борг,— сказав я й поклав на дошки
столу належні за пригощання гроші.

— Та я вас не жену в шию,— засміялася В'юцка.—
Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за
душею...

Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутін-
ки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, від-
далився й завмер у просторі зовсім сонний дяк — тримався
рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка,—
світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся,
така гарна вона була в тому м'якому димі. "Чому не знав я
її раніше?"—подумалося мені. Дивився не відриваючи
очей, і вона, здається, також не залишалася до мене
байдужа.

— Вже й сутеніє,— прожебонів дяк, голосно позіхаючи.—
Чи, може, мені в очах сутениться?

— Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче,— відка-
зала В'юцка.

— То я тут у вас трошки передрімаю,— мовив Стефан
і почав умощуватися на лаві...

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколих-
нутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому
сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів
тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти.
Знову мені здалося, що вона — як ті червонувато-сині ру-
дівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували без-

ліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що
той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед
цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юц-
ку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це
була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися:

гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки?
Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину
рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

— Де це ви, пане канцеляристе? — почув я глибокий і
насмішкуватий голос.—Чи, може, боїтеся?

Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки
пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на
порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і
потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої
збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки роз-
печена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна.
В'дтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її.
Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою
цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді
мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і ба-
чив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу помер-
ти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющив-
ся. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потра-
пив,— був наче корабель між них. Плив без вітрил та що-
гол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову
розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед
собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів,
біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пля-
му. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то
забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу,
біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі,
і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом
скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятиріч-
ного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було
заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров...

— Добре вам було? — спитала В'юцка, цілуючи мене в
вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я
мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий
спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче

туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий.
От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася
гаряча рука.

— Не спіть,— зашепотіли біля мого вуха палкі вуста.—
Не спіть, бо мені тужно сьогодні...

Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу.
Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий
моторно посилав до рота ще паркі вареники.

— Доброго вам ранку, пане канцеляристо,— сказав ба-
дьоро Савич.— Чи не болить вам голова?

— Вгадали.

— Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні
найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте
на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант
у славу вареників. Його й досі співають по школах.

Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не
видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й ви-
йшов на вулицю.

Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами,
причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і сві-
тила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку,
але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через
вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя,
великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до
плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило,
бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й
сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як бариль-
це, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусника-
ми, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном
наказним сотником...

— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав його наказний
сотник.

— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей,— відповів, роз-
світивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді
Ягельницького.

— Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю
сьомого вересня?

Кучурба зітхнув і хитнув головою.

— Хто був з тобою?

— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значко-
вого товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий ко-
ровник; був той убитий... Петро і його товариш, звати його

Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки
Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий
ІІетро, не знаю і не відаю.

Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під
чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, роз-
колюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і
вони ставали здивовано-щасливі.

Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення
невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на
слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочу-
бея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.

— Я не звик сидіти,— сказав Кучурба.— В мене, коли
стою, голова ліпше варить.

— Лук'ян Кнуренко довго з вами був? —спитав Скиба.

— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з
нами не був.

— Що робили тут Петро з Дядечком?

— Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік...
Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі,
збиваючи клубені рудої куряви,— вогняний кінь з упряжі
Фаегона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з
легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показили-
ся. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися,
посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і
вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в
прірву небес... Я мимовільно протер очі: засинав біля столу.
Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі бу-
денніші й незначніші.

— Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? —
спитав я.

— Та коли б їх послухати,— розсміявся Кучурба, затру-
сивши пухким тілом,— то начебто й той!

Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало
сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара
куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начеб-
то мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розрід-
жувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, кот-
рий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цьо-
го коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з
найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від
безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетен-
ське світило, яке дає світові тепло.

Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.

— А від Поповича ви куди пішли? — спитав наказний
сотник.

— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста,
Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда
й хустку заставив...

Кочубеи поплямкав губами й примружився, тоді знову
заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горі-
хи,— оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної
і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше
з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка пла-
кала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли
співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на об-
личчя лягло щось, наче усмішка.

— Ну, а після того?

— Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду,
стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам
поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав...

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і за-
хропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене че-
рево, відбивши звук, наче впали вони на котел ¹. І йому
приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у
котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав
він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочуняв-
ши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб
привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за
волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння
якої супроводжувало весь його сон.

— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.

— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана суд-
ді Ягельницького.

— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

— Господь милував,— зітхнув Кучерба.— Та я, знаєте,
панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не
сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоло-
вік, пробудивши...

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й
нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього.
Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього
й торкнув, як дитину.

— Авжеж, авжеж,— підхопився Савич.— Зараз я, за
твоїм проханням, підпишуся...

¹Котел,— військовий барабан.

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея,
посвідчив.

"Коло докручується",— подумав я, стаючи біля вікна й
дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим ли-
стом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер,
начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди при-
йде троє,— снувалася несамохіть думка,— і одного з цих
трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в
мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені.
Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє
обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи
переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім
читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайпра-
вильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі.
В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою само-
тину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не
сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім
звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що
курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вими-
ти її ні водою, ні настоями трав.

— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка
в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи розди-
рав.— Так твердо ви заснулиі

— Все це бісова В'юцка,— всміхнувся тепло дячок.—
Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з
В'юцкою був таки я.

— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спи-
тати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось за-
гадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

— Чи великий маєте в тої жінки борг?

— Мій борг у неї вічний,—'проголосив Савич і дістав
з-за столу оправлену у шкіру книгу.— Ось кннжиця, що
хотіли ви переглянути.

— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане
канцеляристе,— сказав на повний голос Іван Скиба.—
Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за
книга?

— Вірші, ваша милість,— сказав покірливо Савич.— Ці-
кавитеся віршами?

— Я? — скрикнув здивовано Скиба.— 3 чого це вам
упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написа-
но, як добру вишнівку зробити!

— Цього писати не тра,— сказав поважно дяк.— Таке
знання, ваша милосте, й без книжки живе...

По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пух-
настими вусами і з темними палкими очима. Щось було в
його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смаг-
ляве, проте негрубе.

— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмит-
ра Маркевича,— сповістив він хрипким, але впевненим го-
лосом.

— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.

— Ціле село знає,— сказав Хома.

— Ну то розказуй.

— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера,
якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що
звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище.
Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників...

Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписую-
чи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а
Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той
йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:

— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав
це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до
стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудів-
кою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли.
Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну
кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі
тремтить.

— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони по-
сміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі...

Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічо-
го не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і
вони рушили до Поповича.

"Це нецікава історія",— подумав я, записуючи слова
Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі.
Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене
й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполо-
винилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з
дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що
попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівав-
ся на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки по-
хмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі мною
таки відбувається",— подумалося мимохіть — перо ж моє

описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявля-
ється, була не його, а Шкуренкова.

"Всі вони розказують про себе,— крутилося мені в голо-
ві,— а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не
назвав". Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут
саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут,
бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-чер-
воне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне
вона його навіки. "Одначе він був живий,— з дивною при-
реченістю подумав я,— і саме з ним все оце сталося, саме
він заплатив за все найбільше".

Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, ле-
генько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що від-
чував той Петро у цьому селі—чи не те ж таки, що я?
Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кож-
ного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чо-
му, все воно — як вода сірого спокою. Накочується на душу,
гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає
зараз і моє серце... "Оповідь про вогняного коня — це каз-
ка",— подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і
я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Повість за судовими актами XVIII століття 1 страница	\|	Повість за судовими актами XVIII століття 3 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.