Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Повість за судовими актами XVIII століття 3 страница

Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла мо-
лодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша
станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве
волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов ху-
гірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві,
виставивши оперті на ціпку руки.

— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як по-
тім удома опинився.

— Зате я відаю,— сказала Бідиха.— Застала його я
шинку допряма хмільного і завела додому,

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди
жінка.

— Коли це було? — звів голову Скиба.

— Саме товар у село повертався...

Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з під-
нятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому
Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки
з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони всі,—
подумалося мені,— у цьому краю вдома!" Так, вони всі
могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого
Петра. Ці двоє були тут чужаки...

Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у від-
чай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і
саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.

— То що, Марино,— спитав сумно телятник Ярема,—
взяла собі Біду?

Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню
куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й
худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чую-
чи домівку.

— Допоможи мені, Яремо,— попросила Марина.— Не
впораюся сама я з ним.

— Бо захотіла собі біди,— сказав сумно Ярема.— Пі-
шла б за мене, любив би тебе й милував.

— Пізно про те говорити,— сказала Марина.— Це мій
хрест!

Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом
він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву.
Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на
ньому два струмки...

— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав наказний
сотник.

— Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав.
Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.

— Ну а Петро?

— Це той, убитий? — зморщила лоба Марина.— Ні, той
не валявся. Сидів за столом.

— Я їх бачив,— сказав хутірський староста Тодор Ро-
гачевський, який досі сидів мовчки.— Саме коли худоба
поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дя-
дечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до
шляху.

— А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди
більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?

— Таки-так!—хитнув поважно староста, і я побачив,
що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і за-
гуслий спокій.

— Пам'ятаю, коли ще був у тямі,— сказав Хома,— ніяко-
го заводу поміж них не було.

— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван Скиба.
Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стоя-
ли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою,
щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт ви-
сіявся.

— Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? — спи-
тав буденно.

— У Безкровної,— мовив я на позір байдужне.— Ось
разом із паном Стефаном.

— Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.

— Ми бавилися віршами, ваша милість,— сказав незво-
рушно Савич.

— То що ми з вами тут вислідили?

— Лишився тільки один чоловік,— сказав я.

— Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче?
Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його
очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.

Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порож-
нє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які
схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на при-
вітання.

— Доведеться гукнути на раду,— сказав наказний сот-
ник.— Може, хтось укаже на того Дядечка.

Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в
дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчу-
ваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї
залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я
мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною
ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразив-
ся з їхньої порожнечі — повіяло звідти, начебто зітхнула чи
позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожи-
ти коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваю-
чи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздріп
вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього кри-
ла, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і діста-
тися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми ве-
чорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій
історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому.
Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось
убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга склад-
ніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської
душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі кві-
ти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блу-
кач-чужинець?

Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Че-
рез це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на ко-
го падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позір-
но просту історію і зможемо повернутись у домівки.

Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути на-
решті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан

Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів
сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись
на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі
вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке,
після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що
його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться тож і не-
бокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь,
котрий дихає вогнем,— хочу в нього повірити. Тільки тоді
зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не
розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у
житті не хробак...

Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна
школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чо-
ловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступиз на-
зустріч.

— Зачекайте, панове урядові,— сказав він.— Маю до
вас дві слові!

— Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций,
я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федорови-
ча. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лиха-
чем, своїм шуряком, із шийку Лук'яна Поповича. Коли ж
минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича,
над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його
прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб від-
вели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця...

Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ро-
вом біла хитлива постать.

— Люди, зачекайте,— сказав Іван з перестрахом.— Щось
водить мною, допоможіть!

Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а ко-
ли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі йою
заплющені.

— Коли це недалеко,— попросився Іван,— відведіть ме-
не до Наумця, мого знайомого...

— Ми його й повели,— сказав Куций.— Наумець узяв
його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову
кошару додому.

— А не чули якогось крику? — спитав Іван Скиба.
Куций хитнув заперечно.

— Є свідки, що ночували ви на хуторі?

— Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема.
Всі вже спали.

— Як нам проїхати до Наумця?

— Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наум-
цева.

Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер,
дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув
інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в
ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших
руках.

— То що, пане наказний сотнику,— сказав я.— Здаєть-
ся, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами
ставала хмара.

— Ще трохи — й порудіємо зовсім,— показав зуби
Скиба.

— І не пізнає вас жінка!

— Еге ж! — засміявся наказний сотник.— Скаже: іди
геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.

— Ви чули щось про того коня, пане Іване? — спитав
я.— Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?

— Це, здається, така ж байка, як і про месію,— блиснув
зубами Скиба.

— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії
вража?

Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.

— Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з
байок.

Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись,
сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чор-
ноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.

— Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наум-
ця? — сказав Скиба.

— Чи не легше послати за ним? — спокійно спитав дяк.

— Не хочемо губити часу,— очі в наказного сотника
блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки заверши-
ти справу та й податися додому до своїх льохів та барил.

— Сідайте до пана кацеляристи! — наказав він.
Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на
круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотни-
ком приострожили коней.

— А що, пане дяче,— спитав я, повертаючись до Сави-
ча,— записали ви в книжицю історію про коня?

— Чому б не записав?—сказав дячок.—Таке гріх би
було б і не записать!

— Віршами записали чи просто?

— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого
я доміркувався?

— Скажете, пане дяче.

— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить
кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але
про це ще Мелетій Смотрицький писав.

— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я зацікавлено.

— Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є
музика. Тра-та-тамІ Тра-та-там!

— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?

— Та ж звісно! — майже закричав за спиною Савич,
бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки.— Тоді
кожен вірш можна буде заспівати...

— Як же ви цього досягаєте?

— Відбиватиму в ритмі наголоси.

— Так, як іде кінь?

— Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі
вірші вже й до мене писали...

Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч
як вона нас цікавила,— під'їжджали до Наумцевої хати.
Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою,
низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.

Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через
перелаз. Ми пішли слідом.

— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? — спитав
спокійно Наумець.— Прошу до хати!

Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися.
Наумець і дяк пройшли у них вільно.

Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними
на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн
Наумець.

— Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі,—
сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи
коліна. Його довгі руки лягли на стегна—сидів, наче що-
хвилі готувався скочити.— Опівночі прийшли до мене Ма-
ценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вів-
чар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть,
линовицького жителя.

— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.

— Хутір того ж Маценка, а колись був наш,— сказав
Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.

— То привели до тебе Дядечка...

— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись
у нього ночував, то він до мене й завернув.

— І довго він спав?

— До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пі-
шов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.

Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вкло-
нилася.

— Правду ваш чоловік каже? — спитав наказний сотник.

— Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла,— ска-
зала жінка.

— Прокинувся тверезий і не захотів обідати,— мовив
Наумець.— Все турбувався, що був із товаришем і не знає,
де той ночує, бо вони вночі розгубилися. "Обійди,— сказав
я йому,— хутори —і десь напевне знайдеш І"

— І пішов?

— До Маркевичевого хутора.

— Потім зник? — спитав трохи стурбовано наказний
сотник.

— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його,
було вже надвечір.

— І знайшов він товариша?

— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх
місць.

— Після того ми вже його й не бачили,— сказала жінка.
Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився:

були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка
не була темна й низька.

Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг,
як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою,
як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.

В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання
дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подріму-
вав. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося.
Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш
розслід, здається, ні до чого не довів.

— Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вби-
то? — спитав я.

— На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.

Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на
стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на
конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі
голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди,
де слалися рудівські поля — на перший позір, не було в
них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті,
начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра.
Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь си-

нявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця
рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайне-
бом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло. Стояла
навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.

Мені здалося, що бачу в глибині того поля малу, дрібну
постать, котра йде розглядаючись,— можливо, то був Дя-
дечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я показав на
нього наказному сотнику, але той, здавалося, зовсім утра-
тив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося приострожити
коня і помчати до тої самотньої блукаючої людинки, але за
спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б важко
тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в Дядеч-
ка не допитаємося ми більшого, ніж знали. Хотілося мені
іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й прочитати в
них розгадку його неспокою.

То міг бути й не Дядечко. Той міг довідатися про вбив-
ство і повернутися додому сповістити родичів убитого: за
якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й постать серед
піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блу-
кати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне
вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокій-
ніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спо-
кій,— боявся, що настане момент, і це прийде й до мене.
Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Сави-
чем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він лю-
бить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть,
що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому лю-
бити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше для неї —
тлінь та порох.

Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля
й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а
може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим
глибше заходить у землю, немов спускається в пологий
байрак.

— Що там, пане канцеляристе, побачили? — спитав дяк
з-за моєї спини.

Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й
справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. "Он вона,
розгадка, — мимовільно подумалося мені,— он він — прав-
дешній кінець цієї історії!"

Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по
груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказу-
вала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно,
бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю,
яка неквапливо й безпристрасно її покривала.

Мені здалося, що в останній момент почується крик. Роз-
пачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але
нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої зако-
ни — людина лишалася незворушна. Видно було тільки її
голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між ру-
дувато-синіх застиглих хвиль.

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА.
ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"

ПІСНЯ СВІТОВА

Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,
Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.
Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,
Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає,
А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле --
Мої сльози непролийні,— серце туга щипле.
Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,
Як те личко чарівниче в сутіні палає.
Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,
Юж не знаю, де подітись,— занедбала люба.
Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє,
А у мене в серці чорна квітка виростає.

Спів тихий чую, птиця десь там піє,
А в мене серце б'ється, тужно мліє.
Тепер я бачу: день і ніч влилися,
В коханні чи у герці ізплелися!
Етер тепліє, нива червоніє,
В рудавім пилі стежка даленіє.
Приходить туга в душу і гнітить,
Спинити хочу цю біжущу мить.
Аж ні І Безсилля серце мені млоїть,
Невгадна думка мозок непокоїть:

Нема у світі забічі-притулку,
Без свого дому серцю завше мулко.
Спів чую тихий, чарівниче грання,
Приходить знову ще одне світання,
А я у поле йду незвідь-чого,
Шукати щастя, розвіту свого.
Вітаю день я теплий, променистий,
Що світлих рос одяг тремке намисто.
"Ізгинь, печале!"—шепчу сам до себе,
А туга в серці, наче чорний лебідь.
Чи перебуду й чи прийду колись ще
До обрію, ідо сонцем ясно блище?

ПІСНЯ СВІТОВА

Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,
Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,
І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,
В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.
І в червоному тумані раптом зрине цокіт,
Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,
Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,
Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто.
Ще хвилина невелика. . Що ся воно діє?
Що це сталося у миті? Кінь чомусь шалієї
Криком трусить, грива має, полум'я вергає,
Землю топче, розбиває, скоку добавляє.
Не торкається дороги: тінь злетіла біла —
Розгорнулися по небу велетенські крила.
Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,
Роздимаю, роздираю криком собі груди.
Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти,
Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти!
О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,
Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!
Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше
В те червонеє безмежжя, у криницю виші.
Дай напитися із неї, не доводь пропасти,
У вогненно-синю пащу не давай упасти!
Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша,
Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:

Дай води своєї, коню, хоч одну краплину
З-під свого копита, коню, бо навік загину!
Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!
Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II
Петро утеклий перший

Рудівська історія, здається, не мала б продовження і за-
лишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас
лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра
Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку ко-
зака Костя Греся.

— Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим?—
спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий,
але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх,
однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди
і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався.
Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий

Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже
покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи
нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамова-
ним, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що від-
булось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував
і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла
знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не
потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські
книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її
прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над ре-
чами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав
про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер.
Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривож-
ним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудів-
ського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Че-
рез те сів до столу й почав писати вірші власні.

Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається
човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і не зна-
ємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих
віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршу-
вав був знаменитий Стефан Яворський у "Арктосі вибраних
планет", він порівнював із човном нашу землю й могилян-
ську школу,— колись ці вірші мене вражали. Зараз же не-
поясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував,
що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що
воно тремке й колюче на дотик,— щось мене таки в цій ночі
турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було
місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав
деревами, які тривожно шуміли, і я раптом здригнувся,
вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю
його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив бі-
лу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах.
Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там,
унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою
уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разю-
чою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже
бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя
двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими ву-
сами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля во-
лосся запеклися рани...

Я лежав на ліжку, міцно стуливши повіки, і слухав густий
шум за вікном. Думав, що існування моє можна уподібнити
до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі проходять
угорі, хитають корони верб, а я тільки до того прислухаю-

ся. Перед очима в мене пливла червонувато-синя мла, порі-
зана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і викли-
кав на те тло тіні, які хотів уявити живими людьми. З'єд-
нував у своїй уяві Петра убитого і Петра Запаренка: мені
таки хотілося розв'язати цей вузол.

І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що
росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він
у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і
гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево-
чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того
ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: про-
ступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невимі-
ряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озер-
ця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював
у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив
очима голубий світ, засвічуючись і сам,—цей світ дивно
його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть
Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дів-
ка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона
з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він
спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї
висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запарен-
ка, блиснула чорним оком і засміялася.

— Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?

— Куди йдеш, Оришко? — спитав він, загороджуючи їй
дорогу.

— По ягоди в ліс,— сказала Оришка,— може, проведеш?

— Хіба не маю кого проводити?—спитав із викликом.

— Це ти про Настю? — усміхнулася Оришка.— Настя
тебе не любить.

— А ти любиш?

— Я люблю.

Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко
захмелений і налитий сонцем.

— Боюся тебе, Оришко,— сказав із сміхом.— Маєш ві-
дьомські очі...

— А ти не бійся,— сказала вона, граючи тими очима.

— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси,—
сказав, блиснувши зубами.— Ану, давай гляну, чи не схо-
вала його в пазусі.

— То проведеш мене чи ні? — спитала Оришка.
Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по
ньому і стис серце.

— йди своєю дорогою, Оришко,— сказав тихо, сходячи
зі стежки.

— Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то схо-
диш!

— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш?
Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила
за шию. Здалося Петрові, що він задихається.

— Пусти, Оришко! —смикнувся він.

— Мій будеш І — сказала вона несамовито і раптом роз-
тисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь
і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися
палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.

— Не в'язни, Оришко,— сказав задихане.— Чуєш?

— Мій будеш! — сказала урочисто Оришка й усміхну-
лася краєм рота.

— Хіба рак свисне,— сказав він і спробував пройти гор-
до повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він уже поба-
чив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно
потрушуючи тілом.

Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє:

один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хита-
виця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл
та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже
розплющену під ногами траву — одружувався старший За-
паренко. Довколо обійстя зібрався натовп цікавих, і між них
уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не
подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля ти-
ну і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала
за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зреш-
тою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кут-
невську, дочку козака Федора Кутневського, батькового
приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому
на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що
товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро
вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і
почав витиратись хусткою.

— Може б, і мене покликав до танцю, га? — почув він
за спиною голос й обернувся різко.

Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя,
що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.

— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав хрипко.

— Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а те-
пер відвертаєшся.

Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки,
щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а паль-
ці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.

— Не чіпляйся,— сказав Петро, відвертаючись.

— А коли мені хочеться до тебе чіплятися,— сказала
Оришка і засміялася.— Була ж тобі до вподоби, коли за-
чіпав.

— Може, й була,— сказав він неохоче,— а може, й ні...

— Була, була,— кивала головою Оришка, і він почув, що
його аж їсть її чорний, несамовитий погляд.— Хочеш,— за-
шепотіла вона гострим шепотом,— зголошу зараз перед
людьми, що намовляв мене до блуду.

— Не було такого,— злякано сказав Петро й озирнувся,
чи не чує хто.

Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя
Кутневська, і ніхто не мав до них діла.

— Було,— сказала Оришка.— Пам'ятаєш, коли йшла до
лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?

— Ми з тобою розминулися.

— Ти мене до лісу провів. А потім?

— Я вернувся додому.

— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.

Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посе-
ред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що
задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім
чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося дво-
ма косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадю-
ки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до
цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому миго-
нуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по тій доро-
зі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне! Ориш-
ка йшла із кошиком, її чорні босі ноги вигулькували з-під
подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став серед тої
сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку балачку.
Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак отверезів і
пішов геть, навіть не обертаючись.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Повість за судовими актами XVIII століття 2 страница	\|	Повість за судовими актами XVIII століття 4 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.