Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Повість за судовими актами XVIII століття 11 страница

— Не глузуйте, В'юцко,— покивав я пальцем.— Не глу-
зуйте, бо я вам не пан дяк...

— Тут про мене мова, а я співаю,— сказав дяк, припи-
нивши спів, і підморгнув В'юцці.

Крізь вікно пробивалося сонячне проміння, падало на
наш стіл, на якому ритмічно посмикувалася Савичева рука,
вибиваючи ритм. Очі його примружилися, дивлячись доб-
родушно й мудро, і я раптом зрозумів, що всі вони в себе
вдома: і люди ці, й дяк, і В'юцка. Чужий серед них був
тільки я, і вони недаремно зустріли мене підозріло. Я уявив
раптом, що відбувалося тут у вересні і як саме. За цим
столом сидів інший чужинець, так само, як і я, Петро, і так
само пригощався. Все сталося дуже просто : чи важко роз-

сердити цих підхмелених людей? Я таки мав рацію: кінець
цієї історії і справді простий. Подумав, що вони всі знають,
як це відбулося: і чоловіки, і В'юцка, і дяк. Але їм усім
давно немає діла до того, кого навіки заховали рудівські
поля. Його не забув у цьому світі тільки я. Здається, Пет-
ро утеклий не далеко відбіг од свого дому — йому нікуди
було тікати. Щоб жити в цьому світі, кожен мусить мати
дах над головою, інакше неминуче станеться те, що ста-
лось і з тим невідомим Петром. "Вертайся, друже, у свій
порожній дім,— подумав я,— а тоді почни навідувати ро-
дини, де пристойно тобі знайти дівчину. Збудуй із нею за-
тишне гніздо і заспокойся. Нічим не різнися з-поміж лю-
дей, і спокій до тебе прийде!"

Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв ці веселощі.
Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з'їдає
мені серце. "Зараз, зараз щось станеться!"—подумав я.

— Співайте, пане дяче! — сказав Хома Біда, йдучи по
хаті у вільному танку.— Без співу годі танцювати.

— Славно танцюють,—сказав Савич.—Правда, пане
канцеляристе?

І він знову заспівав:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

І знову відгукнулися співом усі, що були в корчмі, на-
віть В'юцка:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки..

Я зиркнув на В'юцку. Знову на її обличчі зацвіла тонка,
ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.

— Долити ще, пане канцеляристо?—спитала солодко.
Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я хитнув
ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але тоді вона
знову до мене наблизиться і знову буде поруч.

— Чи не підмішуєте, В'юцко, в питво любистку?—спи-
тав тихо, коли вона забирала поставець.

— А вас уже й розібрало, пане канцеляристо,— засмія-
лася легковажно вона.

— Самі здорові бачити,— сказав я.— Чи пустите до себе
ввечері, В'юцко?

— Приходьте з паном дяком,— і не моргнула В'юцка.—
До мене, пане канцеляристо, кожному вільно приходити...

Хома Біда саме з'являв, як швець суче дратву, він по-
хитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

— Хто не танцює, дає звідного,— сказав не встаючи
Хома Біда.

— Я танцюю,— сказав тонким, жіночим голосом госпо-
дар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, припле-
скуючи руками.

— А ви, пане канцеляристе?

— Даю звідного,— сказав я і махнув В'юцці, яка йшла
з повним поставцем.— Дайте йому, В'юцко, звідного.

В'юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчу-
вався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається,
покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на
Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів, чому
він так охоче упосліджується перед нею і чому складає під-
несені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був скла-
дати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь
слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними
віддати гарного, святого трепету, що його відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені
жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи
у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В'юцка
йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

— Співайте, пане дяче, співайте! — гукнув Хома Біда.

— Потанцюйте, трохи згагу собі погашу,—обізвався до
бродушно дяк.

— Вже починають дуріти,— сказала тихо В'юцка, став-
лячи поставця.—Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли.
Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився
В'юцці в очі і всміхався на все лице.

— Не боїтеся, пане канцеляристо?—смикнула вона пле-
чем.— Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив,
що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені
до мене обличчями і відверто дивляться.

— А ви таки не хочете з нами танцювать? — спитав,
зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким при-
скоком.

— Хто сказав, що не хочу? — мовив я, встаючи.— Ану
заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки
пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихиляса-
ми по колу, а потім просто.

— Чогось шукаєте в наших краях? — спитав, наближаю-
чись до мене, Хома Біда.

— Навідав пана дяка, свого приятеля,— відповів я, коли
ми зблизилися знову.

— І тільки, пане канцеляристо? — спитав Хома, набли-
жаючись до мене втрете.

— І тільки, Хомо.

— Ну дивіться,— хмикнув недобре Хома.— Дивіться,
щоб біди з того не вийшло.

— Не вийде,— сказав я.— Досить того, що ти сам собі
Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота:

здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, за-
довольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що
їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на од-
ній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, приби-
ваючи колки чи витягаючи гвіздки.

— Добре танцюєте, пане канцеляристо!—вигукнув Хо-
ма і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми,
а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була
чомусь стурбована.

— Аз мене досить!—сказав раптом Стефан Савич, об-
риваючи спів.—Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо
хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В'юц-
ка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно
дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько сві-
тячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.

— Так швидко йдете, пане дяче? — спитав немов із жа-
лем Хома Біда.—Добрий голос маєте, і славно нам під ньо-
го танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я,
втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне
дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись
до нападу ззаду.

— Доброї вам погулянки, люди!—сказав, виправдову-
ючи свій поворот голови.

— Ходіть здорові!—сказала В'юцка, і її дзвінкий, ніж-
ний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця, і я, щоб не топ-
татись по багнюці, скочив верхи.

— Залазьте і ви, пане дяче,— запропонував я.— Втопи-
тесь у багні.

Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене
за спиною.

— Щось сталося, пане Савичу? —спитав я, коли ми ру-
шили.

— А що мало б статися?—обізвався неохоче дяк.

— Але щось-таки сталося?

— Хлопці перепили,—так само неохоче сказав дяк,—
і скоро дуріти почнуть...

Ми їхали якийсь час мовчки.

— Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе,— сказав на-
решті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля,
були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пря-
ною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на
споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.

"Ці люди в шинку,—подумав я,—хочуть простого: зро-
зуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне місце,
де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця
перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритуль-
ним і мандрованим — вони ж бо, як той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота
тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано
дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою
стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село
й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не зди-
вується,— тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу
можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж ін-
ші—на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та
дітей, до книг чи до власної винниці — все в світі має уля-
гати до місць заздалегідь призначених.

— А все-таки вас цікавить той убитий,— сказав після
довгої мовчанки Савич.

— Звісно, цікавить, пане Стефане,— сказав я щиро.—
І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте, минуло
стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його приятель,
пам'ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не повернувся.

— Що ж вас у тому цікавить? — спитав досить сухо дяк.

— Чи може людина бути настільки самотня, що стає
наче трава?—спитав я гаряче.—Невже людина—як ко-
маха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її чи ви-
рвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?

— Може бути й так,— відказав помірно дяк.

— Оце я й хотів довідатися... Чи є така міра самотності?

— Такої міри нема,— сказав дяк .— Хіба не відчуваєте:

він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій триво-

зі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих лю-
дей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої
В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його
тут, а може, ще в якихось людях...

— Оці слова я й хотів від вас почути,—сказав я звору-
шено.— І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запита-
юся?

— Коли це не урядовий інтерес.— Мені здалося, що Сте-
фан Савич усміхнувся за спиною.

— Звісно, не урядовий,— мовив швидко я.— Ота історія
про Петра-Юстина з вашої "Книжиці", що воно таке, пане
дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

— Казка, пане канцеляристе,— сказав після паузи.—
Хіба ви того не розібрали?

— Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки при-
стосована до нашого життя.

— То що ж ви хочете запитати?

— Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозву-
чав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму школу,
і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив'язав його
до стовпця.

— Щось негаразд у вас запитався, пане дяче?—мовив,
коли Савич повернувся до мене лицем.

— Чому негаразд,— відловів дяк з усмішкою.—Бачите,
пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія.
Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього,
як його?

— Гайдученка.

— Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшу-
кав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання.
По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з вели-
кими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевіше-
ними через плече.

— Що виходив, Тимофію? —спитав у нього дяк.

— Півхлібини, пане дяче,— відказав тонко і трохи жа-
лібно хлопець.

— Це один із моїх сиріт,— сказав Савич, помітивши, що
я пильно приглядаюсь до хлопця.— Оцим півхлібом і можу
вас угостити, пане канцеляристо.

— Лишіть його собі й вашим сиротам,— сказав я, видо-
буваючи гаман.—У кого тут можна купити доброї їжі?

— У Лук'яна Поповича,— радісно обізвався хлопчик.

— То біжи до Лук'яна,—сказав я.—Купиш мішечок
пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш, хлопче,
сухої риби, хліба і штоф меду.

Хлопчик метнувся назад у багно, але я спинив його:

— Стривай, а чи донесеш усе?

— Донесу,— весело відгукнувся хлопчик.— Порожні тор-
би мені важче носити.

Стефан Савич стояв на ґанку, тримаючи в руках півхлі-
бини, в його очах стояли сльози,

— Доля послала вас, пане канцеляристо, саме на цю го-
дину,— сказав він розчулено.— А цей хлопчик — найкра-
щий мій співака. Він так співає, пане канцеляристо, що хі-
ба б камінь не розчулився.

— Одначе торби його не завжди повні.

— Та-от не завжди,—сказав дяк і повів мене у школу.
Тут було так само сутінно, вогко й холодно.

— Давно ми не палили вогню,—сказав Савич, мов ви-
бачаючись.— Бо палимо тільки тоді, коли їсти треба ва-
рити.

Він махнув рукою і засміявся.

Ми сиділи за столом. Щось затамоване застигло в бли-
скучих Стефанових очах, а слова, які виходили з його вуст,
були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє, понаїдалися
і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші, і коли
поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і трохи зля-
каних очей.

— Докажу вам ту думку, яку почав, коли йшли ми до
В'юцки,— говорив Савич.— Я довго розмірковував про світ
та життя і про дивні закони, за якими живе людина, не ко-
жен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її складаємо
і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане канце-
ляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і живуть вони
не в одному часі та й не в одній стороні, а думають і відчу-
вають однаково. Однакові мають радощі й однакові боляч-
ки. Однаково сміються і сумують, народжуються і вмира-
ють. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і ви по-
чали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє таких
у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені одне від
одного тіла. Ми часточки однієї великої голови. Голови, що
з'єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане канцеляри-
сто, а в нас самих. Та голова добра й лиха, бо в ній посе-
лилися бог і диявол. Та всесвітня голова не завжди має
ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана, буває вона

темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо її гаразд усвідо-
мити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане канце-
ляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця зрозу-
міти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме від неї
людська всесвітня і позачасова подібність.

— Думаю про щось таке теж,—сказав я, і собі запалю-
ючись.— Мене теж вражало, що люди напрочуд подібні по-
між себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі цілі гурти
однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну особу при-
падає не один двійник, а є їх десятки.

— Недаремно кажуть, що люди пішли від одного чоло-
віка,— сказав Савич.— Не треба розуміти це по-простаць-
кому. Історія про Адама — це символ, пане канцеляристо.
Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу, але
просто розказана. Не треба вірити в неї, як у бувальщину,
а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дур-
на. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її по-
збавлено однодушності, а наділено двома душами, між
якими нема миру.

Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка ве-
ликими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив.
Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще бага-
то часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.

— І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляри-
сто, то не дивно, що повторюються й історії, що їх пережи-
ває людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей вряди-годи
народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб всесвітня Го-
лова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її темінь
і запалити в ній справжню ясність, а з другого боку, і той,
хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а другий роз-
рухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне зробити
ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у болото.

Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда
його.

— Хочете сказати...— почав несміливо.

— Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не
завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати.
Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом спо-
конвічної людської думки про її вище призначення. Але
от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що прихо-
дить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завж-
ди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий, хто го-
тує світлому загладу.

— Той, що зрадить його? —спитав я тихо.

— Саме так! Той, хто принесе світлому смерть. І знову

відбудеться те, що завжди: один і другий гинуть, а все-
світня голова лишається, як була, дводушна...

Мені здалося, що в цій сутінній, нечупарній школі, в якій
вікна було напівзакладено сухим листям і де пахло несві-
жою одежею та кислим духом, починає з'являтися якесь
світло. Я щось почав розуміти в тому, що відбувається на-
вколо. Щось таке, що тільки неясно прочував, проте здо-
гадуватися не смів, але що непокоїло мене весь час. Я поду-
мав: чи не безумець сидить переді мною, великий, засліп-
лений силою власного мислення,—той, хто увірував у без-
перечну силу власного мозку і хоче зрозуміти те, що людині
чи й дано!

— А коли це не так? — спитав я.

— Коли не так,— озвався твердо Савич,— тоді я ствер-
джу ваш страх: людина таки може бути настільки самот-
ня, що стає наче трава!..

Здається, він утомився, сказавши мені так багато. Я ще
мав обдумати його слова і дов'язати всі випущені нитки.
Знав: останнє слово ще не було сказано, але й цього ба-
гато. Мені клалося теж надпосильне завдання: розмірку-
вати ці речі, але зараз я не повинен його лякати. Мені зда-
лося, що починаю розуміти цього чоловіка: в ньому бо-
реться страх, що я його зраджу, але й він до болю в душі
хоче зустріти людину, котра зрозуміє його думки і подасть
йому руку.

"Ти боїшся самотності чи не більше, як я",— подумалося
мені, і це була, здається, правда.

Але я й сам хотів спочити. Боявся, що мій напружений
мозок не витримає і втрачу я той кволий слід, що запалився
переді мною.

— Обіцяв вам, що Тимофій заспіває,—сказав Стефан
Савич, розслаблено відкинувшись до стіни.—Ходи-но до
нас Тимофію, та й ви, хлопці.

На печі завовтузилося, і звідти почали один за одним
злазити школярі. Тимофій виступив наперед, а двоє інших
стали на крок за ним. Стефан Савич хитнув рукою, відмі-
ряючи такт, і я раптом почув прегарні звуки.

Тимофій співав псальму, тоненько й печально, і його чу-
дові очі при цьому заплакали без сліз, а голосок задзвенів
найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарні-
шого я і в світі не бачив,— схитнулась у мене в грудях ве-
лика й потужна хвиля, і, слухаючи чисту, високу й напро-
чуд досконалу мелодію, я відчув, що защипало мені очі,
що ось-ось я розридаюся, як хлопчак. Відчув, що душа мені
стала прозора й тонка — спів упливав у неї гарячим пото-

ком і пік мені серце. Після заспіву взяли голос й два інші
хлопці, вторячи, і я дізнав враження, що мелодія розросла-
ся, бо ті два голоси, як тіні, покірно й засумовано їй підко-
рялися. Тимофіїв же голос дзвенів десь угорі, як дзвенить
жайворонок над стиглими нивами, линув вище й вище і зно-
ву заливався чисто й дзенькітливо. І я таки не стримав
сліз, вони самі покотились мені по лиці, а хлопець, співаю-
чи, вдивлявсь у мене темним, несвітським поглядом, і пла-
кав піснею і всією постаттю своєю в той час, як мелодію
знову покірно відтінили два нижчі голоси...

— Це вам віддяка від хлопців, пане канцеляристо, за
ваші щедрі гостинці,— сказав м'яко й тихо, коли пісня за-
кінчилася, Стефан Савич, його очі засвітилися при цьому
любов'ю.— Ховайтесь на піч, хлопці, і грійтеся, бо не зав-
жди в нас у школі буде стільки тепла.

Хлопці полізли на піч, а я втер очі.

— Цілий скарб у мене цей Тимофій. Я його не часто
посилаю й просити, боюся, що дізнаються пани і відстав-
лять хлопця у Глухів. Ви, пане канцеляристо, теж не хва-
літься: надто хирлявий він і не витримає північних холодів.

Я знав, про що йдеться: нещодавно в канцелярію при-
йшов гетьманський універсал: знову набирали хлопчиків
у царську капелу.

— Що ж гадаєте з ним зробити? —спитав я.

— А те, що зробили б і ви,— сказав Савич, всміхаю-
чись.— Вивчу його, скільки зможу, а тоді хай іде в нашу
alma mater, antiquo modo ¹.

Сонце стало на вечірньому прузі і зазирнуло раптом че-
рез горішні шибки в убогу хатину, добре її освітивши. Я по-
бачив вмиротворене й напрочуд лагідне обличчя Стефана
Савича, оторочене звідусіль сивим сріблястим волоссям.

— Вже вечір, пане канцеляристо,— сказав дяк,— а нас
з вами запрошено до В'юцки.

Засміявся тихо й подивився на мене лукаво. Я підтри-
мав його сміх і зирнув на нього так само хитро: попри всі
мудрування світові, є ще одна велика пристрасть, що рів-
няє розумного й дурного, бідного й багатого. Це те, що про-
довжує і творить життя на землі—любов. Однак, встаючи
з-за столу, я не міг не позирнути ще раз у бік печі, з якої
виглядало вже сміливіше троє дитячих облич, і не поду-
мати, чи той хлопчак, котрий співав Лідії Левайді, часом
не Тимофій?

¹Мати-добродійка, за старим звичаєм (лат ).йдеться про Київ-
ську академію.

— Ну, то що, пане дяче,— зустріла нас В'юцка,— раді-
єте, що можете на дурничку поживитись?

— Радію, В'юцко,— відгукнувся Савич.— Бо одне діло
просто поживитись, а друге — живитись, дивлячись у ваші
очі.

В'юцка засміялася вдоволено.

— Старий ви вже, а ласі до очей!

— Старий я тілом, а не серцем, В'юцко. Та й тілом не
старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на облич-
чі,— він потріпав свою сиву бороду.

— Був би парубок, та порохно сиплеться,— трохи зажор-
стоко сказала В'юцка.---Вточити вам запіканки?

—Звісно,запіканки,В'юцко,—сказав-я.
В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, ви-
димо знаючи, що ми дивимось услід.

— А ви не співаєте, паве канцеляристо? — спитав дяк.

— Люблю слухати,— сказав я.

— А я співатиму. Коли співаю, не така В'юцка до мене
немилосердна.

Він підморгнув, але мені здалося, що його веселість не
зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку, зата-
мовану серйозність — певне, чекав нагоди продовжити нашу
розмову.

В'юцка принесла поставець, тоді присіла боком на лаву
і подивилася на мене впритул.

— З'явилася так раптово, пане канцеляристо,— сказала.—
Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися, що
знайшли собі в дяку приятеля.

— Що ж тут дивного?

— А те, що ви пан, а дяк бідніший за найбіднішого.

— Чуєте, пане дяче?—сказав я латиною.—Ця жінка
теж не знає, що таке душевна спорідненість.

— Ця жінка мислить, як юрба,— відповів мені латиною

дяк.

— Бачите, В'юцко,— сказав я, усміхаючись.— Умію го-
ворити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.

—Ах, ця мені жебрацька мова!—махнула рукою
В'юцка.

— Пане дяче!—вигукнув я.—Вона зве божественну ла-
тину жебрацькою мовою!

— О часи, о звичаї!—засміявся дяк.—У наш бруталь-
ний вік тільки те, що можна помацати, набирає ціни.

— Знову ви говорите не так, як люди,— трохи розсер-
дилася В'юцка.— Смієтеся з мене?

— Хіба можна з вас кпити, В'юцко? — сказав зі щирою
шанобою дяк.—Божественна ви, незрівнянна чарівниця! --
В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що В'юцка за-
лилась червінцем.

— Фі, пане дяче!—махнула рукою.—Посоромилися б
сторонньої людини!..

— Це я стороння людина? — спитав, придивляючись до
них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими двома
глибший зв'язок, ніж видавалося.

В'юцка засміялася.

— Правду кажете, пане канцеляристо,— сказала вона.—
В мене тут нема сторонніх людей!

— Випийте з нами, В'юцко,— сказав я, накладаючи до-
лоню на її руку.— Скоро пан дяк співати почне, то веселі-
ше вам буде.

— Я сьогодні не співатиму, В'юцко,— сказав дяк.— Важ-
кий став від випитого і з'їдженого. Цілий тиждень не при-
ходитиму до вас і не надокучатиму.

— Ви б частіше приїздили, пане канцеляристо,— вколо-
ла його В'юцка.— Бо я таки подам на пана дяка в суд, і той
відпише мені все його добро...

— А звісно, звісно,— сказав добродушно дяк.— Всю мою
худобу... А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де воші
відгодовують такі, як вівці.

— І що з них роблять, пане дяче? — вигукнула захопле-
но В'юцка.

— Луплять шкуру і шиють жіночі рукавички.

— Б-р-р!—здригнулася В'юцка.—Вигадуєте казна-що!
Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі таки не

були веселі, начебто В'юцка, відійшовши, забрала з собою

і його сміх.

— Все у мене розпитуєте, пане канцеляристо,— сказав
він.— А чи дозволите й мені дещо запитати?

— Таж звісно, пане дяче.

— Ходять дивні чутки, та й того разу я питав у вас про
це... Кажуть, що з'явивсь у наших краях чоловік, що месією
себе називає. Чи не було урядового підтвердження тим чут-
кам?

— Таки було, пане дяче,— сказав я.— Був про те геть-
манський універсал.

— І що ж там говорилося?—начебто знехотя спитав
дяк.

— Що самозванець і злочинець він, і велілося, де
з'явиться, заарештувати й приставити негайно у військову
канцелярію.

Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив, що обличчя його
надуміру серйозне.

— Звісно, звісно,— сказав він.— Так воно бувало зав-
жди...

Я хотів сповістити і про другий присланий до нас щодо
псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом дивний
здогад: в голові моїй ураз зв'язалися нитки, що жили
в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик Тимо-
фій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи інакше Дя-
дечко, та страшна й така неправдоподібна історія про Пет-
ра-Юстина, списана з давнього якогось манускрипта й тіль-
ки прикладена до нашої землі,— чи так випадково все це
з'явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам мені
сказав, що все у світі повторюється, і повторюються істо-
рії, що їх переживає людство у віках. Він сам мені сказав,
що його найбільше цікавить той, хто приходить урятувати
цей світ чи прояснити його загадкову всесвітню Голову.
Я начебто повернув до себе всю ту нашу розмову, що від-
бувалась у школі, і почув розсудливий і твердий Савичів
голос. "Бо тільки він з'являється,— сказав він,— з'явля-
ється і той, котрий готує світлому загладу".— "Той, що
зрадить його?"—спитав тоді я. "Саме так!—відповів
твердо дяк.—Той, хто принесе світлому смерть!"

Я сидів, вражений цим незвичайним відкриттям, і в мене
на вустах завмерли слова про той другий гетьманський уні-
версал. Тим більше, що вже поверталась із повним постав-
цем В'юцка, і дяк знову цвів до неї захопленим усміхом. Ви-
скочив з-за столу, схопив раптом В'юцку за руки, і про-
крутилися вони кілька разів у танці.

— Стривайте,— сказала вона, сміючись.— Я запіканку
поставлю.

Вона подала мені поставець і взялась у боки. Дяк за-
співав:

Кажуть люди, що я лиха,

А я Василиха,

Всю роботу поробила,

йду додому стиха...

В'юцка підхопила мелодію і пішла в спокійному, розваж-
ному танці. Я вперше почув, як вони співають: два сильні

й гарні голоси, які, певне, не раз співали разом. Дяк вто-
рив В'юцці, вони вдаряли зальотно ногою, а тоді присува-
ли ту ногу, що виступала до кроку зальотного.

Годі, годі, мій миленький,
З кумоньками пити,
Ти йди, ти йди на нивоньку
Снопоньки носити

В'юцка наче сполошилась і пішла з приступом, кружаль-
цем і з угинанням та схрещуванням ніг. Танцювала, насту-
паючи на Савича постаттю чи ж боками, повернулася лівим
боком і помахувала правою рукою, начебто виписувала ві-
сімку. Друга рука була оперта в бік або ж лягала на нами-
сто. Дяк танцював біля шинкарки, вторячи її рухам, зреш-
тою він махнув рукою.

— Ага, пане дяче, ага! Не вистачило снаги? Ходіть ви,
пане канцеляристо.

Я встав з-за столу, В'юцка знову пішла в тихому танку.

— Завжди такі веселі, В'юцко?—спитав я, вторячи їй.

— А чому б і ні, пане канцеляристо?

— Заздрісне мені на вас,—сказав я, потрапляючи в
ритм, що його вистукував на столі дяк.

— А чого ж?—сказала Вюцка, граючи очима.—Весе-
літься, то й буде весело.

— Так просто, В'юцко? —сказав я.

— А що ж тут мудрувати? Весело — веселись, люби-
тись хочеться — любись, бо сумну пору не треба до себе кли-
кати.

Вона завмерла на мить, а може, це я завмер, бо захотів,
щоб таки затверділа ця мить: обличчя, яке стояло переді
мною, було по-справжньому чудове, світилось усмішкою,
і була це веселість не роблена, а щиросердна. І я раптом
подумав: чи так зле, коли людина уподібнюється траві чи
листю, коли вона природний складник світу цього: віє ві-
тер, і вона хвилюється, падає тьма, і вона спить. Сміється,
коли світить сонце, й похмурніє, коли хмурніє небо. Вона
гнівається, бо небо гнівається, і не відає гризот великоро-
зумних. Через це і сходить з цього світу так само легко
й просто, як та ж таки трава чи листя, і не знає самітни-
цького похмурого відчаю, її горе — це горе матінки нашої
Природи, а її щастя — спокійний плин. Ось чому так не-
змірно вабить мене саме ця жінка — вона сама природою
є. Вона, як вітер, легковажна, але, як квітка, прекрасна.
А ще я подумав, що, коли мислити способом дяка Сави-
ча, вона і дяк — це дві супротивні площини людського бут-

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Повість за судовими актами XVIII століття 10 страница	\|	Повість за судовими актами XVIII століття 12 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.