Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Повість за судовими актами XVIII століття 10 страница

— Стривайте, тут щось не так,— сказав Петрб.— Замо-
лоді ви, щоб бути моєю матір'ю.

— Не замолода! — сказала вона глухо, тримаючи доло-
ні біля обличчя.—Я народила тебе в шістнадцять років...
О Юстине, сину мій нещасливий! — захиталася вона в роз-
пачі.— Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду...—
Вона потопила свої слова у сльозах.

Стояв нерушно серед хати і мав зелене обличчя і сині
вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона розчула:

— Так, були в мене листи про те писані, але, самі знає-
те, не вмію я їх читати.

На ті слова крикнула крізь плач і сльози Лідія:

— Це ми, ми спустили тебе в засмоленому човнику, бо
помер ти був! Батько ще того човника сам і робив...

Вони замовкли на якийсь час — Лідія плакала, а він
стояв і дивився.

— Не було тут моєї вини,— сказав спроквола.

— А хіба я кажу, що була? Кажу, що нещастя велике
впало на нашу голову. І не знаю я,— протягла вона туж-
ливо,— не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати...

— Зате я відаю,— сказав Петро-Юстин.— Покинути ме
ні вас треба...

— О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та й куди ти
підеш, коли такий величезний гріх у тебе на плечах!
Але він стояв серед хати холодний, начебто скрижанілий.

— А чи зможу жити я тут, де щоступня волає до мене
батькова кров? Як я житиму біля вас?

Злякано стрільнула в його бік поглядом і зробилася по-
кірна й жалюгідна.

-- То, може, якось забудемо, Юстине... Якось витра-
вимо з себе, люди про те й не знають... Сам же сказав:

невинні ми...

Зітхнув тяжко й обдивився покій, в якому стояв. Але,
здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд на вікні,
в якому спокійно стояла велика і важка соняшникова го-
лова.

— Не судилося нам, мамо, жити разом,— сказав, дивля-
чись на ту голову.— Буду, мабуть, сам витравляти з себе
гріх мій...

На соняшникову голову сів горобець і, перехилившись,
дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа біла
ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув насінину і на-
їжачився.

— Дайте мені на дорогу хлібину і грудку сиру,— сказав
безбарвним голосом Петро-Юстин.

Горобець удруге клюнув соняшинину в видок, і неподалік
першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві ранки, як
очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не побачили нікого,
бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на порозі мала,
задрипана істота в дірявому каптанику, з обскубаною борід-
кою і слізливими очима—був це Той, що доми в пустку
перетворює.

Цю історію я виписав із "Книжиці" рудівського дяка
Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз після вір-
шів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак, не мав
вона нічого спільного із тим, що відбулось у Рудівці,— це
радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую її тут
через те, що, в силу випадковості, йдеться тут знову-таки
про Петра. Однак саму історію я вже десь читав, можливо,
навіть давно, ще в час навчання в академії. Зрештою, мож-
на й пригадати, й попитати про те в самого дяка Савича —
треба було повернути йому "Книжицю", оскільки умовлений
річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з іншої при-
чини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині очі, а ще—
розпитатись докладніше і про того коня, про якого ходять;

поголоски вже по цілому краю. Оповідали, начебто прийшов
гетьманський універсал щодо того коня: хто зловить його,
той ніби дістане в посідання село, бо загадковий кінь утік
із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді — небилиця, бо
як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх слав по
полках його ясновельможність,— універсалу про пошуки ко-
ня там не було. Все голосніше й голосніше оповідали і про-
месію, який начебто з'явивсь у наших краях. Оповідали,

що й той псевдомесія простує саме в наш край, бо до нього
також дійшла звістка про чарівного коня. Я пригадую, що
про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його прия-
тель Іван Нечерда, здається, це був той самий Іван, ког-
рого називали в Рудівці Іваном Дядечком. Мимохіть мені
подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав і про
коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі, згадаймо
хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З іншого
боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей образ,
маючи на увазі відомого Пегаса.

Цієї ночі мені знову приснилися рудівські поля, я начебто
їхав ними верхи, а навколо завзято висвистував лютий ві-
тер. Привиділася мені В'юцка Безкровна, яка блукала по
росі, збираючи якісь трави,— була вона гола. Побачивши
мене, кинулася втікати, і хоч біг я за нею конем, а наздо-
гнати не зміг. Це наверзлося, мабуть, тому,що дув цієї ночі
сильний вітер і зламав біля мого дому кілька дерев. Одне
із них упало просто на ґанок і розбило його, двоє ж звалило
пліт. Через те цілий ранок сьогодні я займався господар-
ством, найшовши теслів для поправи ґанку і чоловіка, щоб
підняв мені тина.

Хоч стоїть уже глибока осінь і листя на деревах майже
нема, цієї ночі гримів грім. Люди урочать з того випадку
нещасливий урожай на наступний рік, а дехто зв'язує цю
подію з оповідями про появу в наших краях вогненного ко-
ня і месії.

Сьогодні прийшов з генеральної канцелярії лист, у яко-
му знову йдеться про псевдомесію, знову стверджується,
що такий чоловік, котрий оголосив себе месією, був у на-
ших краях, але його зловлено й повішено, як злочинця, і
що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди увіч пе-
реконалися в його злонаміреності. Я прочитав цей папір
і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене досить бай-
дужно і навіть позіхнув виказисто.

— А що я казав, пане канцеляристе,— сказав він.— Все
це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене сьогодні,
і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.

Я пообіцяв зайти, але в глибині душі відчув жаль. Кожен
чоловік, попри тверезість свою, все-таки сподівається на
чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не збу-
лося, який він не є тверезий, а розчарування відчуває. Мо-
же, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як теслі
лагодять мій поламаний ґанок.

Завжди любив, як пахне свіже дерево. Через це довгень-
ко простояв біля теслів і вдихав на повні груди тон аромат.
Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро міщан: го-
ворили вони майже весь час про вогненного коня. Питалися
в мене за гетьманський універсал щодо того коня, але я
відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а більшість ні.
Так само не всі повірили й звісткам про месію.

Теслі закінчили роботу під вечір. Я пригощав їх на онов-
леному ґанку, потім навідав і наказного сотника — ми по-
куштували з ним і справді чудової варенухи.

Повертався я потемки. Ішов якомога повільніше, бо на-
вколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала широка,
щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої свіжих за-
пахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне безвітря,
зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки, і пус-
кала їх до землі, з увагою стежачи за тим кривулястим
летом.

Ще здалеку я почув запах свіжого дерева, він напрочуд
погідно з'єднувався з духом леглого листя. Свіжі дошки
матово світились у сутіні, і я спинився біля хвіртки, щоб
помилуватися з того кольору й подихати сосновим духом.
Вдихав у себе запах свіжого дерева — було мені на серці
погідно.

Зайшов у порожній дім, і кроки мої лунко відбивалися
у порожнечі. Лунко рипіла дерев'яна підлога, і я ходив по
ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про Рудівку.
Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу, лю-
дина все-таки може бути у світі наче листок чи трава. Ці-
лий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить підлога, па
якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко і за-
снути з янголячим спокоєм у серці. Але не така була пора
і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до мене в
груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось велике-
велике вирішити чи розв'язати якусь незвичайну загадку.
Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав сту-
пити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось просвітиться
переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий сонцем
простір.

І справді, я дивився на стіну. На ній пропливали, з'явля-
ючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми їх ко-
лись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у них з гли-
бокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову оповідали
мені все, що я знав і вже тут записав, і я намагався поєд-
нати ті розповіді із тим, що довідався потім. Хотів все-таки
зв'язати історію Петра убитого з історією про Петра утек-

лого. Знав напевне: один із цих вузлів — справжній. Один
із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за все
мені самому, легко-бо згодитися, що людина — як листок
чи трава, але важко тим листком чи травою бути.

ВІРШІ ПРО ТИШУ,
ЯКІ НАПИСАВ Я
ПІСЛЯ ОСІННЬОЇ БУРІ

День за днем пропливає — однакі, на диво,
Ніч за ніччю зникає, пливуть неспішлизо,
Перед очі лягає те саме, що вчора,
Ті ж обличчя стрічаю, та ж даль неозора.
Під одним усе знаком — в одному хитанні,
Вечори всі однакі, ті ж самі світання.
Вколисатися можна у ритмі цім рівнім,
Тож душа пливе кожна у рухові пливнім.
Але чую я розлад у тім колисанні,
Супротивне довкола я чую гойдання.
Щось руйнується вічне й навіки втихає,
Серце, хоч довговічне, так само згасає.
Є цей рух супротивний, є вітер-руйнівець,
У житті є важивний, а є і мандрівець,
Є вдоволений світом, є збурений конче,
Хтось милується цвітом, хтось цвіт отой топче.
Величезне коло повільно кружляє,
Величезне поле упалих приймає.
Квіти нові підводить, і знову цвіт квітне,
Бо одне в ньому родить, а друге в нім никне.
Гей-гей, небо безмежне, скажи-но на милість,
Чи навік ця бентежність і ця от безсилість? !
Величезнеє коло повільно кружляє,
Величезне нас поле ковта і з'являє.
Ще навколо є тиша, безмежна і вічна,
Там, у небі, є лише безгучність велична,
Що пливе, напливає, всіх нас повиває,
Усіх нас утишає, всіх нас покриває.
Гей, іде невблаганно, іде неприпинно
На ясних і захланних, на винних, невинних,
На невчених, розумних, марних і потрібних,
На веселих і сумних, великих і дрібних.
Серце дивно стукоче у мене у грудях
І збагнуть конче хоче цей глузд чи безглуздя,
Але долю однаку присуджено й тому,
Хто усе розуміє, й навіки дурному!

РОЗДІЛ VI
Крилатий кінь
1

Подався дорогою, якою їхав півтора місяця тому з на-
казним сотником Іваном Скибою. Це сталося трохи неспо-
дівано й для самого мене, бо, вийшовши вранці на ґанок,

я знову почув тонкий аромат свіжого дерева і побачив, що
небо над головою без хмарини. Обважніла від води земля,
лежала, покрита яскраво-жовтим листям, і дихала пряно
й волого. Трохи листя лишалось і на деревах, і, як учора
ввечері, воно тихо відривалось від гілок і, кружляючи, по-
вільно опадало. Я дивився на цей безгучний листопад, і тиха
туга почала входити в мене. Була прозора, як і небо над
землею, і жовта, як листя. Я пройшовся по тому місці, де
була в мене стежка: вогке листя не шаруділо. Ступав, і
земля вгиналася під ногами. Пройшов у кінець обійстя,
звідки відкривався краєвид на далекий шлях, що вився пе-
ред очима і зникав удалині. Був безлюдний та прозорий,
і, дивлячись на нього, я зрозумів, що мені не уникнути
цієї поїздки: повабило мене на той шлях дужим потягом.
Повіяло тлінним духом червонясто-синіх піль, і це мимоволі
повернуло мене в той дощовитий вересень, який і досі не
вимивається з моїх грудей. В моєму мозку осіла низка за-
питань, які я хотів поставити Стефану Савичу. Тоді, у ве-
ресні, ми не мали змоги побути на самоті, а тепер я хотів
провести в товаристві дяка цілий вечір. Почитати йому вір-
ші й почути вірші його, говорити про закони віршового
складання і згадати академію. Одне слово, за добрим та
розумним приятелем скучила моя душа, так само, як ску-
чила вона за чимось сокровеннішим: думав я і про В'юц-
ку Безкровну. Останні кілька ночей оживав у мені її об-
раз, а вдень я ловив себе на тому, що таки думаю про неї.
Знав: та проста жінка була нерозумна й легковажна і, пев-
не, не один ділив із нею ложе, але щось було в ній по-справж-
ньому живе й привабливе. Можливо, забувала вона своїх
знайомих, як забуває вітер дерево, з якого обтрусив майже
половину листя; можливо, забула вона й мене—не те мене
турбувало. Зрештою, і я не згадував тої ночі, а радше її
очі, запах тіла, погідні руки, а часом долинав до мене і звук
голосу. Це було непідвладне розумові почуття, а саме та-
кого почуття і хотів я в цю дивну осінь. Можливо, саме
ота її присутність у мені й збуджувала тугу, я навіть ду-
мав, що, коли б постійно звучав біля мене її веселий, легко-
важний і теплий голос, я таки забув би про свою печаль.
Дівчат навколо багато, думав я, їдучи по ранково порожній
вулиці. Гріх казати, що не придивлявся я до них, але пари
й досі не дібрав. Мені хотілося запалати, дивлячись на дів-
чину, натомість і найкращі тільки тихо мене хвилювали.
Вони прісні й нудні, ті дівчата, і тільки вогненна рудівська
вдовиця зуміла викресати в мені вогонь. Була проста й не-
отесана, але щось лишалось у ній непорочне. Весь той жи-

тейський бруд, що так ліпиться до людських душ, змивався
з неї безслідно. Через це й цвіла на її обличчі така дивна
усмішка, так дивно принадно дивилися очі, а дотик руки
був іскрометний. Отож я їхав, щоб знову перевірити те пер-
ше враження: чи не було воно самооблудою.

Дорога мокро лискотіла. Калюжі світилися яскравою си-
нявою, а болото масно блищало. Кінь ішов по узбічній стеж-
ці і вряди-годи посковзувався, лишаючи на землі проїж-
джений слизький слід. Я не поспішав. Хотів повільно впли-
вати в ті червонясто-сині поля і повільно перейматися їхнім
настроєм. Інколи назустріч мені їхав віз, що його тягли по
дорозі воли, колеса зачерпували обідками воду. Люди ві-
талися до мене, повертаючи бліді круглі обличчя — були
надто освітлені сонцем.

Зрештою, вона прийшла, самота. Це відчув я саме тоді,
коли обрій, мені здалося, таки покрився темною іржею. Іржа
ота розповзлася по землі, наче розливалася поруділа вода.
"Он вона, самотність",— подумав я мимохіть, розглядаю-
чись і вже діставшись до спухлих, рудувато-синіх нив. І, як
тоді, у вересні, дихнули вони на мене притамованою за-
грозою — я відчув, що таки втрачаю над собою владу. За-
хотілося звернути зі стежки, міцно заплющити очі, стьоб-
нути коня і з тихим стогоном в'їхати в те болото. Воно
ковтне мене не зразу, зникатиму в ньому так само повільно,
як і той чоловік, якого ми бачили, повертаючись від Наум-
ця. Можливо, то й справді був Петрів побратим, який не
на жарт заповзявся розшукати приятеля, не вдаючись до
помочі людей. "Хто він такий?" — спитав я сам себе.

Аж головою струснув, щоб позбутися того потягу — все-
таки розладнював мене й обезволював, я вже не дивився
на поля, а тільки на роз'їжджену, лискучу під сонцем до-
рогу. Маю ще побачитись із Стефаном Савцчем, а відтак
і з В'юцкою — в мене тут чимало справ. Хочу не відновити,
а згасити свою тривогу, а для цього мені треба зустріти
людину, яка зрозуміє і розділить її. Не злегковажить і не
відмахнеться, адже людина, скажу я їй, все-таки не трава!
Людина має у світі не одне своє подобенство, і саме ці по-
добенства й складають повну людину. Так, людина скла-
дається з десятка інших людей, і вмирають вони у ній,
здається, поступово. Через це зайве говорити, що смерть
приходить раптово. Вона поселяється у нас із першим на-
шим криком, коли виходимо з материнського лона, і живе,
доки нас не звоює. Але і воювати вона мастак. Забирає
один за одним подобенства певної людини, а відтак заби-

рає її усю. Я, здається, знав: одне з моїх подобенств таки
справді загинуло в цьому краї...

Їхав слизькою, лискучою стежкою, і мені здавалося, що
побіч пливуть мої відбитки. Можливо, всі вони — той-таки
Петро утеклий, і ідуть побіч; два з одного, а два з другого
боку, дивлячись не перед собою, а під ноги. Чекають, чи не
спіткнеться їхній кінь і чи не стане це для них лихим зві-
щенням.

Хитаюся на коні, бо очі мої майже заплющено. Туга
колише мене, ведучи поміж червоно-синіх піль. Починаю
навіть боятися, що таки не виїду з них, бо цього боявсь
у світі кожен Петро устеклий.

Але ні, онде хати Рудівки. Кінь мій без спонуки пішов
веселіше. Я відчув легке хвилювання, начебто в цьому селі
мало вирішитися щось конче для мене важливе. Перший,
кого побачив, був Наумець, чорний, як жук, з великою ку-
черявою головою і кривими ногами вершника. Стояв біля
хати й байдуже дививсь у мій бік. Я привітався, але він
кивнув мені, як незнайомому, відвернувсь і задивився у бік
зворотний.

Багно на вулиці стояло непролазне, і я спрямував коня
попідтинню. Соковито чмокало під копитами, посеред ву-
лиці розливалася широка калабаня, в якій плавали качки.
Глухло безвітря, і ніжно пригрівало сонце.

Назустріч мені йшов височезний чолов'яга. Високо піді-
ймав ноги, вириваючи їх з болота, і через те скидався на
чорногуза. Я впізнав і цього чоловіка — був то стадник
значкового товариша Нестора Федоровича Лук'ян Кнурен-
ко. Він побачив мене і заклав руку за потилицю, шкрябаю-
чись.

— Знову до нас, пане канцеляристе? — спитав неквап-
но.— Але в нас, здається, нікого не вбито.

— Чи мушу приїжджати, коли когось убито?

— А звісно,— сказав Кнуренко і сплюнув у багно.
Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету своєї
подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож забли-
щав до нього зубами і проїхав мимо — до мене ж поверну-
лося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване руду-
ватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно стов-
бичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю дорогою
тільки тоді, коли зникну з його визору.

Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко таки стояв. За-

топлений ледве не по коліна в багно, і через те здавалося,
що він на потворно коротких ногах.

Але я вже завернув на іншу вулицю і побачив віддалік
школу. Хата була перекособочена, а вікна наполовину за-
кладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив рудаві зір-
часті плями на стінах біля дверей — від того хата була на-
чебто значена. Я під'їхав під самий ґанок і зістрибнув із
коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув знайомі двері.
Вони розчинились із розпачливим рипом.

Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили ні-
чого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: бу-
ли то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До су-
тінку.

— Це ви, пане канцеляристе?—почув я з кутка голос
Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому
напрямку.

— Та вже ж, пане Стефане,— сказав я.— Привіз вам
"Книжицю"...

Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки,
за столом, і перелякано повитріщалися на мене.

— Сам бог вас привів, пане канцеляристо,— сказав
дяк.— Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця
з підтрубної криниці лиха того не гоїть...

— Купили б чогось пожитнішого,— сказав я весело.

— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у голові Сте-
фан Савич.— Ідіть, хлопці, додому,— повернувся він до шко-
лярів.

Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, по-
розкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.

— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив уже голосніше.
Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зир-
нув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромис-
лом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла
струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я
вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби:

дивно, що вона мене уздріла. "Чи не ти це. Жінко з цві-
ту?" — мимохіть подумав.

— Щось цікаве побачили? — спитав за спиною дяк.
Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною сто-
яв майже сивий старчик.

— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув я.— Так постарі-
ли за півтора місяця!

— Спрага мене мучить, пане канцеляристе,— сказав сум-
но дяк, сідаючи на лаву.— Непогамовна спрага!..

І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав
коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню че-
рез багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів
Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького
і Петра Гайдученка.

— Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? —
спитав дяк.— А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою,
здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

— Бо кінця тоді не дошукалися,— сказав Стефан.

— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.

— Маю на увазі причину,— сказав з легенькою всміш-
кою Савич.— А ви з паном наказним нічого таки не ви-
яснили.

— Чи всі історії ясні? — мовив я.— Зрештою, її вже у
міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось
інше непокоїть...

Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:

— Маєте таке велике урядове старання?

— Не про старання тут ідеться,— поморщився я.— Ли-
шаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене на-
відують. Про життя і світ, про існування наше й буття...

— Існуємо, бо мусимо,— сказав Савич.

— Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче,
все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й бу-
дуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно,
пане дяче: махне птах крилом — і ми тільки грудка землі?
Що воно, пане дяче,— ми грудка землі, а світ, як був, так
і залишається!

— Ви забули про казку,— мовив спокійно Стефан Са-
вич.— Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви
і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе...

— Високе? — вигукнув розпачливо я.— Що високе побач
чили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було
в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прі-
звища його не взнав!

— Високе в нашій душі,— якось ліниво відказав Савич.
Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чо-
бота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.

— То чи ж те високе має губитися навік, чи якось про-
ливається у світ? — спитав я.

— Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе
добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом
із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які,

в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим
страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше
від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте
добро.

— Дивне говорите, пане дяче!..

— Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане
канцеляристо, людське існування не може мірятися най-
простішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона скла-
дається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єдна-
ються в одну велику світову голову.

— Ви філософ, пане дяче!

— А хіба я не згадував вам про свої філософські трак-
тати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз,
пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої
спраги,— він засміявся легковажно і підморгнув мені.

І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей див-
ний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збаг-
ненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, поду-
малося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.

Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім
мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в тобі,
пане дяче",— подумав я.

— Як там В'юцка Безкровна? — спитав.

— Та В'юцка — бестія,— тихо засміявся Савич.— Вона
і вам запала в око, пане канцеляристо?

Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дя-
ком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його
залишилося так само усміхнене.

— Нічого незвичайного, пане канцеляристо,— сказав він
весело,— кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чо-
ловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не
відчуваю я років.

— Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?

— Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нару-
баю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви,
пане дяче, а от мені дрова рубаєте!

Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено за-
кліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку — я почув,
як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці
чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.

Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала
усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її після
нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Кра-

са та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не
кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене
незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не
вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще
кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке по-
мічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася. Була
переді мною як загорнута книга — і це мене тим більше
хвилювало.

— Кого не сподівалися побачити, так це вас, пане кан-
целяристо,— сказала вона з видимою радістю, а до Сави-
ча блиснула всмішкою.— А ви, пане дяче, чи не принесли
мені часом борг?

— Мій борг неоплатний,— серйозно сказав Савич,— але
сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.

— Чи раз? —пирснула В'юцка, і те ніжне й чарівне, що
я запримітив, сховалося — була переді мною звичайна ве-
села молодиця.

За великим столом сиділо кілька чоловік і співало, а кіль-
ка вигецувало серед хати.

— О пане дяче! — вигукнув один із них, і я впізнав
його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до інших і
впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар Василь
Бабій.

— А ви, пане канцеляристе,— сказав Кучурба,— знову
до нас в урядовій справі?

— Цього разу ні,— сказав Савич.— Його милість при-
їхав відвідати мене.

Другий танцюриста повернувся до мене, і я впізнав
і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі вони
насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але я не хо-
тів перейматись їхньою засторогою, а хотів бачити В'юцчи-
не обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну усмішку,
очі її палали втіхою, а в руці був поставець.

— Сідайте, пане канцеляристо, за цей малий столик —
тут буде вам догідно.

Ми сіли, і дяк відразу ж приклався до поставця.

— Заспівайте нам, пане дяче, "Шевчика",— підійшов до
нас Хома Біда.— Бо ті Кучурба з Бабієм не до танцю співа-
ють, а до спання.

Всі засміялися, тримаючи очі на мені, і я засміявся та-
кож.

— Хочете "Шевчика"?—сказав добродушно Савич.—
Буде вам і "Шевчик". Тільки от ще раз прочищу горло:

— Віншую вам, пане канцеляристо,— сказав він, відди-
хавшись,— і вам, люди, щоб добрі були, гойні та веселі!

Він почав притупувати ногою, відбиваючи такт. Відтак
змахнув головою і завів високим гарним голосом:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

Хома Біда вийшов на середину хати, почав вигинатись
і притупувати. Решта підхопила заспів:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

Хома робив вихиляси, але готувався до чогось нового,
іншого. Відтак почав підскакувати на зігнутій у коліні нозі
у такт козачка і показувати всю роботу шевця: сукав драт-
ву, витягав шкіру, краяв, прибивав колки, витягав гвіздки
чи копило. Інколи Хома тратив рівновагу, заточувався і пе-
реступав з ноги на ногу. Я сміявся, сміявся побіч В'юцка
Безкровна,сміялися всі.

Відтак схопилися з місця Кучурба із Хвостенком: Кучур-
ба вдавав шевчика-кривоногу, а Хвостенко підсліпуватого,
старого, горбатого, кашливого з люлькою в роті. Прито-
мившись, всі випросталися й почали танцювати вільно.

— А ви мені цієї ночі снилися, пане канцеляристо,—
сказала В'юцка, підсідаючи до мене.—Тільки цур його
й розказувать, як погано ви мені снились.

— Розкажіть, В'юцко,—попросив я, присуваючи до неї
поставець.

Але вона відсунула його зневажливо.

— Коли б то я пила, скільки мене вгощають, то п'яни-
цею давно б стала,— сказала вона.— Ні, не можу вам того
сну розказати.

— В'юцко,—сказав я лагідно,—В'юцко!

— Що, пане канцеляристо? Може, вірша мені складе-
ного хочете прочитати?

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Повість за судовими актами XVIII століття 9 страница	\|	Повість за судовими актами XVIII століття 11 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.