Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Повість за судовими актами XVIII століття 9 страница

Петро відчув трем у всьому тілі. Піднесення і збриджен-
ня, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто охоплювало його
ва ноги, і помчався на сугорок, де стояло било. Схопив за-
лізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало, будячи від
сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився від сту-
гону кінських копит, але Петро начебто втратив тяму: бив
і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та дзень-
ком. Очі його полум'яніли, трем із тіла вийшов, і відчував
він тільки сліпе піднесення, і оді як з його грудей виривав-
ся вряди-годи чи то сміх, чи плач.

Отямився, коли чиїсь руки сильно ним потрусили. Обер-
нувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й Іван
Нечерда.

— Чи ти сказився? —спитав він, знову струшуючи його
за плечі.— Що сталося?

Петро видихнув із себе повітря і відкинув набік залізо.

— Я там злодія убив,— сказав майже спокійно.— Ліз до
загорожі.

Між людей, що скупчились унизу, вже горіли походні.
Лизали червоними язиками темінь, і світло вихоплювало
з неї очі, носи чи вуса.

— Він тут злодія вбив!—гукнув Іван Нечерда.—Хо-
дімо подивимося.

Рушили всі разом, однією стіною, попереду Петро й Не-
черда, а позаду гомінлива юрба.

— Я почув, що хтось крадеться,— схвильовано розказу-
вав Петро.— Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю І
крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе...

Гавкали збуджені собаки, один із них звів голову і за-
вив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на хуторі
Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її повік,
вона зітхнула і спитала:

— Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?

їй ніхто не відповів, і вона, повернувшись, знову за-
снула.

Люди йшли мовчки. Збуджені корови неспокійно поверх
талися на блиск походень і мукали.

— Оце тут! — сказав Петро і показав на труп, що пла-
вав у крові.

Іван Нечерда кинувся до нього і перевернув обличчям до-
гори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на Петра.

— Я так тихо підкрався,— схвильовано оповідав той,—
що він і озирнутися не встиг...

Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його по-
грозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлоп-
ця в обличчя.

— Ти що! — схарапудився Петро.— Сказився!..
Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той
аж присів.

— В'яжіте його, хлопці,— сказав хрипко Нечерда.— Він
вабив свого господаря...

Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкру-
ги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овіль-
жила землю. Небо було покрите темними, але негустими
хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити
ворі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає роз-
лазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхує-
ться з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в
річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами
догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок
потопельники і виступають із води подивитися на звабний
танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які ту-
жать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-
отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього по-
трібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджу-
ються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пуга-
чі злітаються на найвище дерево у краї і починають туж-
ливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають:

сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть
і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля

сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги.
В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши не-
визрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю,
але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка
дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя
шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя
сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер при-
несе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кіль-
кох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні
з'являється сарана, але сарана з'явилася наступного тиж-
ня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву,
вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї
тучилися і мали пожиток.

Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом
навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кіль-
ка дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та зо-
хопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків,
через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому
обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками
і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через мі-
стечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його
межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним погля-
дом — з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міц-
ніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи на-
віть, куди вона веде.

За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся,
звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його,
таки притримав коня.

— І конем тебе не дігнати! — сказав Іван Нечерда.
Петро зиркнув на нього холодним позиром.

— Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі,— сказав
Іван.— Таке сталося, сам знаєш...

Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.

— На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й гос-
подиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.

— Бо й не моя! — байдуже сказав Петро.

— А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не при-
знав, то вже гойдався б на гілляці.
Петро йшов, не стишуючи ходи.

— То не сердишся, що бив тебе тоді?

— Чого мені на тебе сердитися?—сказав Петро крізь
стиснені зуби.— На себе мав би сердитися.

— Чого ж тікаєш?

— А що маю робити? — спинився Петро і зирнув на
Івана, бо й той спинився...—Вертатися до господині, в якої
вбив чоловіка?

— Оце ж вона й послала мене по тебе,— сказав ніяково
Іван.

— Послала по мене? — здивувався Петро.

— Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті. Хай слу-
жить, як служив.

— Мені і справді нікуди йти,— сказав уже м'якше Петро.

— То вертайся. Сідай он до мене на коня і поїдемо.

— Не вмію я на конях їздити — буркнув Петро.— Я се-
ред рибалок виріс.

Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з кишені невеличку
пляшчину.

— На ось, випий,— сказав тепло.

— Не хочу я пити,— буркнув Петро.— Дияволове то
пійло!

— Боже це пійло,— засміявся Іван.— Чи ти в пущі ріс,
чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?

— А таки не пізнав...

— Коли кружлянеш,— мовив Іван,— все співає і самому
захочеться співати...

— Горілка то співа,— похмуро сказав Петро.

— Ковтни трохи, і трава тобі заграє...

— Трава заграє, кажеш?—спитав Петро, ковтнувши.—
А нехай загра!

Вони йшли, обійнявшись, а за ними ступав терплячий
кінь.

— Я тобі відкрию одну таємницю,— зупинив Петра Не-
черда.— Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в'яже, то й змо-
жеш того доп'ясти...

— Стривай,— мовив Петро, насторожено прислухаю-
чись.— Здається, вона починає співати...

— Нема чого тут слухати. Я знаю таємницю, як можна
забагатіти... Я б сам це зробив, але самому на це діло
не підеш... Чи, може, нічого ти не чув про крилатого
коня?

— Боюсь я коней,— сказав Петро.— Дай краще послу-
хаю, як співає трава.

— Що там трава,— махнув рукою Іван, але змовк, тіль-
ки всміхався значуще й таємниче.— Кажуть, той кінь із
царських стаєнь...

Петро ж відштовхнувся від нього і, ледве переступаючи
ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й хитався, дов-
гий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив той

бліде обличчя з яструбиним носом і холодні блакитні очі,
від яких аж на душі маркотніло.

— Ось хрест святий!—забубонів Іван, ідучи назустріч
тому блакитному вогню.— Чує моє серце: ти не простий
чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки коня спі-
ймаєш, а й самого чорта.

Він засміявся тонко, смикаючи і поводячи дрібною го-
ловою.

Петро привіз молоко, сир і масло, а коли господиня від-
чинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і не за-
гавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й вивідчо.

— А ти, хлопче, змужнів,— сказала тихо, й вони поча-
ли переносити пожитки в комору.— Чому не з'являвся так
довго на очі?

— Винуватий перед вами,— спокійно сказав Петро, кла-
дучи на плече бочечку з маслом.

— Винуватий не ти, а мій покійний,— зітхнула Лідуль-
ка.— Стеріг ти наше добро по правді.

Вони мовчки працювали, і видно було, що господиня
хоче щось сказати більше.

— Чи добре тобі в полі? — спитала нарешті.
Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але нічого не
сказав.

— Подумалося мені: чи не забрати тебе до господи,—
сказала трохи натужно.— Важко мені тут без чоловічих рук.

— Як велите,— відповів він.

— На тебе, бач, і собаки не гавкають,— засміялася гос-
подиня і заблищала очима.— За свого приймають...

— Собаки на мене не гавкають,— сказав він неохоче,—
бо бояться мене...

Пси і справді забрались із двору, і господиня здивовано
озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось похололо
їй усередині, але вона знову невимушене засміялася.

— Таке скажеш. Іди поїси, бо той Нечерда до жінки
їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш...

— Варю собі куліш,— сказав він.— А ще є молоко, мас-
ло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу. Наловлю
риби — юшку варимо.

Говорив це сухим, прохриплим голосом, ідучи за госпо-
динею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями. Повер-
нула голову і сказала з-за плеча:

— А в господу риби не приніс! Був би добрий: і собі б
наловив, і про господарів не забув би.

— Не любив господар риби,— сказав невиразно.

— Вже півтора місяця, як господаря нема,— мовила
вона.

— Не хотілось на очі налазити,— буркнув ніяково.

— А тепер схотів?

— Довелося. Корова телитися мала...

Насипала борщу і дивилася, як він їсть. І знову все
повторилося, як і першого разу: їв борщ з нелюдською
жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при тому
таке напружене його обличчя, і так ходили жовна, що зно-
ву відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще відгук-
нулось у ній — біль приспалий і дивний. Подумала,
що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту ба-
лачку.

"Він гарний",— думала, але це нічого не пояснювало.
Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її почуття
щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так несподівано
було вбито її Симона.

"Ось він, убивця мого чоловіка, невинний, як дитина,
і жалю гідний,— думала вона.— Навіщо з'явився тут, у нас,
і чому приніс нещастя?"

Але не відчувала відрази до нього. Швидше навпаки:

було б їй прикро, щоб покинув їх назавжди.

"Таке чудне твориться",— подумала вона і аж головою
струснула. Тоді подивилася на Знайду і здригнулася: зо-
ріли на неї блакитним холодом двоє напружених очей.

— Ще підсипати? —спитала, а що мовчав, узяла миску
й досипала.

Мовчки взяв ложку і знову заходився їсти з тою-таки
пожадливістю й поспішністю.

— Виголодавсь у степу? — сказала співчутливо.

— Я завжди так їм,— озвався він.

— Отож до роботи добрий,— всміхнулася жінка.— То
перейдеш у господу чи лишишся в полі?

Знову поставив супроти неї блакитні шматки криги.

— Чого дивишся? — сказала з викликом.
Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина, ус-
мішка і скривила гарного рота.

— Дивно мені,— сказав, відводячи очі.

— Що тобі дивно?

— Такі добрі ви до мене,— мовив.

Не могла спокійно на нього дивитися і почала вдавати,
що порається по господарству. Але на обличчі самі від
себе з'явилися раптом непрохані сльози — відчулася, що
стала зовсім безпомічна.

Вранці вона побачила, що сорочка на ньому брудна й
подерта.

— Скинь, свіжу дам,— сказала вона.

— Дивне щось мені снилося,— мовив він, стягуючи со-
рочку.— Що я малий, а ви велика...

— Нічого дивного,— сказала вона.— Старша я від тебе...
Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то одежа
чоловікова.

— Незручно мені одежу вашого чоловіка вдягати,— мо-
вив він.

— То гнити їй через те? — відказала жінка і раптом
стала строга.— Крім того, не винуватий ти. Коли б вину-
ватий був, не допустила б тебе в двір.

Він стояв перед нею, темний, жилавий, з густо зарослими
грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна торбинка.

— А це що в тебе? — спитала, дивлячись на ту торбину,

— Якісь папери,— сказав байдуже.

— Що за папери?

— А чи вмію я прочитати? Той чоловік, що виростив
мене, знайшов їх при мені, немовляті...

— Дай подивлюся,— сказала вона з цікавістю.

— Вмієте читати?

— Не вмію,— відповіла, чуючи, що хвилюється.— От
Сичон, той грамотний був...

— Симон тепер не прочитає,— сказав він.

— Чому ж носиш їх з собою?

— Бо нема де подіти.

— Давай покладу їх у себе,— запропонувала вона.
Безмовно зняв торбинку з тіла й віддав.

— Можна подивлюся? — спитала господиня.
Стенув байдуже плечима й почав натягати на себе свіжу
сорочку.

Розпустила шнурка й засунула в торбину пальці. Нама-
цала паперину, але чомусь перестрашилася.

— Ні,— сказала вона,— навіщо мені те дивитися, коли
не можу прочитати? Іди попорай худобу...

Зирнув на неї спідлоба, вколовши сталевим поглядом,
і слухняно пішов із хати.

Хотіла побути сама. Так дивно почувала себе: якась
млість у тілі з'явилася, щось її хвилювало й мучило. Може,
учинила нерозважно, подумала, що залишає цього дивного
хлопця в господі,— адже живе сама! Може, треба було б
їй ліпше найняти наймичку, а цей хай іде у степ. їй стало

душно, аж схопилася рукою за коралі. Намисто на шиї рап-
том розпалося. Посипалося на підлогу червоне каміння, і
вона аж здригнулася: здалося, що то розкрапана кров. Від-
клала торбинку набік і кинулася збирати, а коли назбирала
повну жменю, відчула в тілі ще більшу слабкість. Сіла на
лаву, тримаючи у стиснутій руці коралі, й відчувала, що
обличчя ні паленіє. Дивний, слизький страх почав уповзати
в неї. Не розуміла, звідки йде і чому, але їй захотілося рап-
том утекти із власного обійстя.

Сиділа принишкло, стискаючи коралини. ІЦе не знала,
звідки воно йде, але глибоко в собі таки відчувала тривогу.
Здавалося, тонкий, гострий промінь прошпилив її й почав
освітлювати занедбані закамарки мозку. Хто зна, чому осві-
тився саме той кутик, якого не освітлювала ніколи. Згадала
дитя, яке в них померло ще на початку її з Симоном шлю-
бу; вирісши, було б таке, як цей хлопець.

— Йому було б двадцять років,— прошепотіла вона
і раптом розсердилася сама на себе. Які дурниці верзуться,
казна-що! Симон сам витесав човника й сам його засмолив.
Вона несла того човника на руках. Чи клав Симон туди
якийсь папір? Не могла згадати, бо й не до паперів їй тоді
було.

Знову здивувалася, що западають їй у голові такі думки.
Ні, їй, очевидно, не можна лишати його при господі! "Гос-
поди,—застогнала вона,—чому мені так тяжко?"

Петро поїхав відставити воза й коня до отари й спові-
стити Івану Нечерді, що господиня забирає його до послу-
ги у двір. Перед від'їздом він попорав худобу й викидав
із хліва гній. Потім він снідав, намагаючись не дивитися на
господиню: була вона якась стривожена й насторожена. Обе-
режно почала розпитувати його про колишнє життя, і він
неохоче відповідав: їжа сьогодні йому не смакувала. Зреш-
тою, втупив у неї сталеві палкі очі, бо помітив і вона також
намагається на нього не дивитися.

— То, може б, я того,— сказав,— залишився в степу?

— Побудеш, поки не найму собі нового наймита,— сухо
відказала жінка.

Вона провела його до воріт. Тихо заскавулів на дворі
старший пес, і вона згадала, що не погодувала їх сьогодні.
Винесла недоїдки борщу, але старший пес не доторкнувся
до їжі. Молодший, навпаки, втрощив усе охоче і почав ліз-
ти до неї. Відігнала його, притупнувши ногою, і знову ки-

нулася у хату — їй треба було сьогодні замісити ще й хліб.
Моталася з одного краю двору до іншого, збирала яйця,
місила діжу і спершу не почула тихого стуку. Відтак загав-
кав молодший пес, і вона вибігла із замащеними в тісті
руками до воріт. Відчинила віконечко і побачила проти себе
малого чорнявого підлітка з великими очима на сухенько-
му обличчі, через плече йому перетягувалися порожні торби.

— Що хочеш? — спитала вона.

— Я зі школи,— сказав хлопчик, дивлячись на неї пре-
гарними оченятами.—Може б, я вам проказав віршу чи
заспівав?

Вона блиснула зубами і відчинила. Собаки з голосним
гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх так влад-
но й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли під повіт-
кою.

— Іди в хату, я тебе нагодую,— сказала вона.

—А собаки мене не чіпатимуть?—перестрашено спи-
тало хлопченя і несміливо рушило по стежці. Дивлячись на
його чорне, розсипане по голові волосся, мимовільно поду-
мала Лідулька: щось таки повертається до неї з минулого.

— То вам заспівати чи віршу проказати? — спитало
хлопченя.

— Поспіваєш,— сказала жінка.— А чи ти не сирота, що
ходиш по підворіттях?

— Сирота, тітко,— сказав хлопець поважно.— Живу я у
школі разом з паном дяком. Вони оце мене й посилають
роздобути харчу...

— Скільки ти його донесеш, такий мізерний? — затур-
бувалася вона.

— Те, що дають, неважке,— мовив хлопець.
Він стояв уже в хаті, і його обличчя зробилося урочисте
й серйозне, а оченята натхненно заблищали.

— Почекай, не співай,— сказала вона.— Я тебе спершу
нагодую.

Він звів на неї поважні чорні очі, і їй здалося, що вона
десь бачила малого.

— Я, тітко, спершу таки заспіваю,— сказав,— Голодно-
му спів лучче з горла виходить.

І він заспівав псальму, тоненько й печально, невідривне
дивлячись на господиню, і його прегарні очі при цьому пла-
кали без сліз, а голосок дзвенів найчистішим сріблом, лич-
ко ж стало таке гарне, що гарнішого вона у світі не бачила.
І сколихнулася в її грудях велика й солона хвиля; слухаю-
чи чисту, високу й чудову мелодію, той голос срібний і див-
лячись в неймовірно гарні й смутні очі, відчула вона, що-

ось-ось не витримає, а заридає так, як не ридала ніколи
в світі, як не плакала й за покійними матір'ю та чолові-
ком,— душа її раптом розхилилася і стала прозора й трем-
ка,— спів впливав у неї гарячим потоком і пік її серце. Не
могла відтак стримати сліз, і ті покотилися градом, а хло-
пець мов не помічав того, плакав піснею, й чудовими очи-
ма, і дрібним тільцем, і торбами, що, порожні, безживно
похитувалися, одна на грудях, а друга на спині.

— Досить, синку, досить! — таки заридала вона і при-
тиснула раптом ту чудову голівку до м'яких і повних гру-
дей. Хлопченя замовкло в тих обіймах, як горобеня зіщу-
лившись, тільки чмихало вряди-ноди носом, наче й собі
плакало.

— Я вам, тітко, можу й віршу проказати,— сказав він.—
Це буде веселіше.

— Не треба мені вірші, синку,— сказала вона, відчуваю-
чи трем у всьому тілі.— Я тобі й так дам усього, аби доніс.
Зробиш мені тільки одну послугу...

Метнулась у сусідній покій і винесла звідти шкіряний
капшук.

— Чи ти вмієш читати, хлопче? — спитала строго.

— Звісно, вмію,— сказало хлопченя.— На те і живу я
в школі.

— Тоді прочитай мені це! — сказала нервово і висмикну-
ла з торбинки аркушик паперу, ретельно складений навпіл.

Хлопець узяв неквапно папір, розгорнув і розгладив,
тоді зиркнув і прокашлявся, відтак подивився на несподі-
вано розхвильовану господиню, і його голосок дзвінко за-
звучав у порожнім домі:

— Юстин, Симона і Лідії Левайдів син. Упокоївся не-
мовляв. Прийми, боже, його на своє поле!

Хлопець звів очі, щоб подивитися, чи сподобалося гос-
подині його читання, але уздрів, що вона біла-біла, що ха-
пає розтуленим ротом повітря і махає навіщось рукою.
Він позадкував до дверей, а що та біла, страшна постать
раптово ступнула до нього, простягаючи руку з розчепіре-
ними пальцями, перелякано кинув на землю папір і чкурнув
надвір, де ледве втік від собак, що з лютим гавкотом ки-
нулися на нього.

Тоді вдарила Лідія Левайда себе в груди й завила, як
поранений звір, впала на коліна, аж кров із них бризнула,
і стукнула лобом об долівку. Знову гатила себе в груди
і дряпала нігтями долівку, здираючи їх до крові. З пере-

кривленого рота почали вириватися зойки, перемішані з
хрипкими викриками.

— О нещасна моя годино!— кричала вона в порожнечу.—
О світе мій мізерний! Мати моя, чом ти мене самую не
стратила, коли мя на цей світ мізерний народила!

І знову вила, як поранена вовчиця, і роздерла собі кри-
вавими нігтями лице.

— О нещасливий сину мій Юстине! — волала.— Чом на
все злеє ти народився?! Чом невинно ти проклятий, як і я,
і твій безневинний отець!

Не бачила, що і небо над її хатою засурмилося й потем-
ніло — важка, аж чорна, хмара виростала серед неба, як
велетенський потворний гриб. Шалений вітер зірвався, і
пробіг через степ, і вдарив у розверсті Левайдині двері,
гримнувши ними. Зарипіли натужно незачинені ворота, а
собаки перелякано забилися під ґанок. І завили вони вже
обидва, а вітер закрутився шалено на подвір'ї, підхопив ви-
хором злякану курку, зметнув нею, аж закричала дико, і
поніс у чорне й навальне небо.

— Боже, не робили ми нічого злого в світі! — кричала
в хаті, рвучи на собі волосся, Лідія.— І невинні ми, і таке
лихо впало на нас! Вдар, і розбий мене, і розвій по землі,
щоб і сліду від мене не лишилося!

Вітер розхитував ворота, і вони жалібно вискотіли на
завісах, вихор догнав воза у степу і збив з Петра шапку.
1 та шапка погналася землею, як перекотиполе, доки не зник-
ла зовсім з очей. Мовчки дивився холодним сталевим по-
глядом у почорнілий степ Петро, і хоч вітер рвав, викор-
човував волосся, мертве й нерушне було його обличчя. Не-
самохіть обернувся в той бік, де стояв хутір, і наче щось
шепнуло йому до серця, але серце не почуло того шепоту.
Коні заіржали і кинулись учвал, а він ще й віжками змах-
нув і свиснув пугою...

Лідія товкла закривавленим чолом об долівку, вже тіль-
ки стогнала, і ревла, і прихлипувала, і поливала діл слізь-
ми, намисто розкотилося по хаті згустками крові. Відтак не
стало в неї сили, і впала вона, трусячись від ридання і по-

крикуючи щось у землю, яка мовчки гасила ті слова.

Вітер знову кинувся на садибу і вдарив ворітьми так,
що потріскалися вздовж дошки, а дах із повітки було зме-
тено одним помахом. Заґелґали там гуси, і закричали кури,
а вітер вимітав їх одне по одному і виносив у степ. Летіли,
вони розкудланими клаптями, вдарялись у суху й тверду
землю і розбивалися на плесканці.

Вила тривожно худоба, Іван Нечерда поспішливо гасав

біля череди в полі, махаючи пугою, щоб встигнути загна-
ти її в загорожу. Впав раптом град і почав цвьохати по ту-
гих коров'ячих спинах. До Івана біг Петро, розхристаний
і простоволосий, і вони почали вже разом заганяти худо-
бу — загорожа була під прикриттям горба.

— Зроду-віку не бачив такої грози! — закричав Іван Не-
черда і, пригнувшись, побіг до куреня.

Вскочили туди, оббиті по всьому тілу градом, і мимовіль-
но притислися один до одного, як брати, затремтівши.

Лив дощ, здавалося, впала з неба водяна стіна, і від того
рознісся навкруг глухий гул. Бриніли, туго натягнені між
землею й небом, дощові струмені і з ляскотом розбивались
об тверду землю. Худоба вже перестала натужно ревіти,
а покірно підставляла під струмені спини. Десь далеко за-
кричав птах, наче топивсь і сподівався, що хтось прийде до
нього і врятує.

Петро скидав сорочку.

— Покупаємося,—сказав, безгучно сміючись,—Цілий
світ тепер річка, ха-ха!

Рвонув очкура і вистрибнув просто в струмені. Іван роз-
дягався й собі.

— Стривай! — закри

Помчав з реготом за Петром,чав він. і той так само з реготом
утікав. Посковзнувсь і покотився з горба, обмащуючись в
болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли вони один
за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на тілі світлі
смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з при-
липлим до голови волоссям, рот його кругле розтулявся,
а очі несамовито блищали.

— Га-га-гаї — горлав він.— Не спіймаєш, чортова бо-
лячко!

— Спіймаю! — кричав Іван і кидався несамовито за
Петром.

Вони мчали по калюжах, які поналивалися серед трави,
розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той гримав об
землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і знову
бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо, осяюючи
їхні обличчя з виряченими очима та розверстими ротами.
Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його посковз-
нулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді Петро
крутнувся дзиґою і сів верхи на розпластаного приятеля.

— Ну, хто кого? — спитав він, заламуючи Іванові руки
за спину.

— Пусти!—загорлав Іван.—Пусти, бо болить!

Петро відпустив приятеля, і той, влучивши мент, вислиз-

нув з-під Петра і навалився згори на нього — дощ ще гу-
стіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних. Тоді Іван
схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.

— Га-га-га! — засміявся на всю горлянку.— Га-га-га!
Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому, підставляючи
плечі під дощ.

--- Ану, давай, хто кого поборе,— скочив на рівні Петро.
Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши руки,
той скочив і собі, і вони почали помалу наближатися один
до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і, схопив-
шись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника до зем-
лі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами, зверху лив
і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони попадали
в багнюку і ворочалися там, насідаючи,— Петро на Івана
чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі й лиску-
чі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи нога чи пле-
че. Інколи з'являлося перекошене чорне обличчя з розту-
леним ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка, чути
було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них розвертав-
ся й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.

Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно,
черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед
трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних
іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря про-
чистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені на-
встіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до
них підтюпцем.

Біля ґанку сиділи обидва пси; побачивши його, вони не-
охоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу.
Він скочив притьма на ґанок і різко відчинив двері.

Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на
порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.

— Що сталося? — видихнув він злякано.

Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.

— Що сталося? — спитав він.
Вона здригнулася.

— Велике нещастя сталося, Юстине! — сказала, давля-
чись плачем.

— Чого ви назвали мене Юстином? — спитав він зди-
вовано.

— 0-ох, важко мені говорити про це, Юстине,— захи-
тала вона головою.

Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.

—— Хтось напав на вас? — спитав зимно.

— Самі ми на себе напали,—відповіла вона кволо. Тоді
встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці,
як кинув ного переляканий школяр, підняла його.— Отут
воно написано, наше нещастя!

— Це мій папір? — спитав Петро здавлено.

— Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що
ти не Петро, а Юстин, і що... і що...

— Що? — підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду.
Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому
в груди.

— Що я твоя мати, Юстине! — закричала вона прониз-
ливо.— А Симон, що ти його вбив...

— Мій батько? — спитав самими вустами.

— Твій батько,— заридала вона, спускаючись на лаву і
затуляючи руками обличчя.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Повість за судовими актами XVIII століття 8 страница	\|	Повість за судовими актами XVIII століття 10 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.