Неоплатонізм

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому пиання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмерття душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

3. Класичний період розвитку античної філософії.

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світом людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу .здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним 'завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, Маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.

Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце в філософи Платона посідає вчення про ідеї Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття субстанційнеї основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? 1 чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї — вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.

На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.

Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платои запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження — ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоиом, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,.особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього —• це Світовий Розум.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У «Метафізиці» Арістотель виклав найвагоміші питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.

Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки».

Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».

У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.

Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Варто також звернути увагу на працю Арістотеля «Нікомахова етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.

Читайте також:

Розвиток українського неоплатонізму

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Посткласична антична філософія у Стародавньому Римі	\|	Філософія елліністичного періоду.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.