Розвиток українського неоплатонізму

У період падіння Римської імперії (ІІІ-VІ ст.) виникає неоплатонізм, як один із напрямків містичної філософії, яка продовжила ідеалістичну теорію Платона. Неоплатоніки пропагували вчення про містичну еманацію (випромінення) матеріального світу з духовного першопочатку. Вища ступінь філософії досягається, згідно неоплатонізму, не за рахунок досвіду і розуму, а шляхом містичного екстазу. Згодом неоплатонізм мав вплив на християнську патристику і на розвиток середньовічної філософії в цілому.

В період XIV-XV ст. в Україні панують ідеї неоплатонізму, який отримав своє поширення у таких напрямках, як агіографія, ісихазм, ареопагітизм. Відомо, що вже з Києворуської доби мала місце так звана агіографічна література (від грецького “агіос” – святий) – “житіє святих”. Центральний герой “житія” – святий, який бореться з дияволом, котрий спокушує його. Ця боротьба є засобом досягнення святості, особливого стану “просвітлення”, наповнення силами добра і неприступності силам зла. Вчити “правом”, а не словом – це правило святого “житія”; святий проповідує не словом, а своїм життям. Це було пропагування ідеалу християнського життя, зірця для наслідування. Святість, згідно агіографії, досягається вірою у Бога, а не в світ. В цілому, агіографічна література мала суттєвий вплив на віруючих, на ствердження християнства у середовищі народних мас. В агіографічній літературі знаходить свій прояв одна з рис української світоглядної ментальності – екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини.

Ця ж риса чітко виявляється в широко розповсюджених в Україні XIV-XVI ст. ідеях ісихазма і ареопагітизма. Ісихазм (від грец.- спокій, безмовність) – це містична течія, яка виникла протягом ІV-VІІ ст. у Візантії і уявляла собою етико-аскетичне вчення про шляхи людини до з’єднання з богом через «очищення серця» сльозами і через зосередження свідомості на собі самому. Це досягається самопоглибленням у свій внутрішній світ, внаслідок чого настає стан просвітлення і “очищення” розуму від будь-яких раціональних понять. Була розроблена ціла система прийомів психофізичного самоконтролю, подібного з йогою (схилена сидяча поза, регулювання дихання і руху крові, молитва, зосередження). У ХІV ст. ісихазм був реставрований і оновлений такими мислителями, як Григорій Синаіт, Нил Сорький, Григорій Палама (паламізм). Згодом, при підтримці імператора Іоанна Кантакузіна у 1351 р. паламізм був визнаний на Влахернському помістному соборі і став офіційним православним вченням, яке поширилося пізніше й на українських землях.

Згідно з поглядами представників ісихазму, першопричиною світу є Бог. Він – сутність буття, джерело енергії і руху всіх видимих і невидимих природних процесів і явищ. Для єднання людини з богом ісихасти пропонують систему підготовчих заходів – небесну сходинку. Дорога сходження поділяється на два етапи:

1) праксис (практичне діяння) вимагає дотримання монашеських чеснот з метою умертвіння плоті, загартування волі та розуму;

2) теорія (розумове діяння) характеризується усамітненням і спрямуванням свідомості до “безодні духовного світу” через читання, заучування тексту і роздумування над ними, тривале моління. Молитва – це початок і кінець ритуалу.

Ареопагітизм –це систематично продумане середньовічне християнське вчення, згідно якому, центр буття – це непізнаване божество, від якого виходять в усі сторони, поступово зменшуючись, світові відображення (еманації) через ангельський світ, церковну область аж до звичайних людей і речей. Так звані ареопагітики – це зібрання чотирьох трактатів («О божественніх именах», «О небесной иерархии», «О церковной иерархии», «Таинственное богословие») и десятт листів, які довгий час приписували першому афінському єпископу І ст. н.е. Діонісію Ареопагіту. Але частина дослідників заперечили приналежність цих творів єпископу, вважаючи, що своди трактатів з’явилися лише у V ст. Пантеїстичні ідеї цього вчення були досить прогресивними у порівнянні з церковними догмами. Ареопагітики були досить популярними, включаючи добу Відродження і слугували ідейним джерелом всієй середньовічної філософії.

Філософське світосприйняття широких народних мас зафіксовано у епічних творах-билинах, думах і піснях (XIV-XVI ст.). На початку XVII ст. в Україні поширюється соцініанство, що пропонує ідею раціонального віровчення. Соцініанство не визнавало християнських догматів про особу Ісуса Христа, якого вважали звичайною людиною, яка діяла у відомий історичний час. Єдине, що не заперечувалося з біблейських догм – це зачаття Христа Святим Духом і народження його від діви Марії. Прихильники соцініанства мали не тільки свої релігійні громади, але й школи.

Розвиток філософської думки в Україні в XIII-XVI ст. становить важливий етап вітчизняної історії філософської культури, бо саме в цей період відбувалося осмислення національної ідентичності українського народу та його єдність з європейськими народами, які сповідували християнську мораль і культуру.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела української філософської культури	\|	Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.