Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову

 

Українська свідома інтелігенція вела наполегливу боротьбу проти існуючого режиму за рівноправність української мови з мовами інших народів, за українське шкільництво.

В цій боротьбі особливо активні були «Громади», що створювались в різних містах України. Особливо виділялась Київська «Стара Громада», в якій були об’єднані найвизначніші українські діячі (І.Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Лисенко, Й. Косач, О. Русов, І. Стешенко та інші).

В 1897 р. у Києві створено «Загальну Українську Демократичну Організацію», яка об’єднувала 18 українських громад на території України, а також українські громади в Петербурзі та Москві. Керівництво здійснювала Рада Організації, яка мала такі функції:

1) видавнича справа, яку провадив видавничий гурток;

2) відкриття книгарень;

3) підшукування посад для свідомих українців і українців на вакантні посади;

4) пропаганда української свідомості;

5) агітація по земствах за відкриття української школи;

6) організація ювілеїв українських діячів.

«ЗУДО» і демократична партія, що виникла на її базі, ідейні засади для себе перейняли від Кирило-Мефодіївського товариства, але в своїх організаційних формах були обережніші і справніші, ніж Братство. Їхня діяльність значно піднесла в той час розвиток української національної свідомості — завдяки науковій і видавничій діяльності, якій присвячували багато уваги, часу і грошей.

Після 1908 р. діячі Київської Старої Громади відновили загальну безпартійну українську організацію під назвою «Товариство Українських Поступовців» (ТУП).

Велику активність в ці роки проявляли громадські культурно-освітні товариства «Просвіти», основною метою яких було допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою..

Першу «Просвіту» засновано у Львові 1868 р. з метою поширення освіти серед народу. За статутом Львівська «Просвіта» організовувала в повітах філії, а в селах — читання і бібліотеки. Філії були створені в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі.

Свою діяльність Львівська Просвіта почала з видання українського букваря. Українською мовою друкувалася популярна література, шкільні підручники, наукові альманахи. У світ випускалися твори Шевченка, Франка, Марка Вовчка, Руданського, Федьковича. Для реалізації своїх завдань товариство мало чотири комісії: Видавничу, Бібліотечну, Шкільно-лекційну та Літературно-артистичну. Ці комісії організовували роботу «Просвіти» і керували нею.

З 1905 р. почали створюватись "Просвіти" у східній Україні, а саме — в Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, а після 1-ї світової війни — на Закарпатті.

Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу.

Завданнями Просвіти були:

а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;

б) заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;

в) проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі, концерти, вистави;

г) заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;

д) оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.

Рух за народну школу України не був однорідним. У Просвітах частими були зіткнення протилежних поглядів на шляхи розвитку українського народу: буржуазно-ліберальний, революційно-демократичний.

Під Росією діяльність товариств Просвіти не могла бути довготривалою. В часи Столипіна царський уряд заборонив діяльність майже всіх Просвіт: у Києві, Одесі, Чернігові, Катеринославі та ін. містах і селах.

Велику активність у цьому відношенні проявляли так звані "Громади". Вони були розповсюджені в різних містах України.

Відрадним явищем у галузі народної освіти була поява першого українського педагогічного журналу «Світло», який виходив у період 1910-1914 рр. Видавав його гурток патріотів-ентузіастів, великих прихильників українського відродження: Г.Шерстюк (засновник), С.Русова, Я.Чепіга, В.Прокопович, М.Грінченко, С.Васильченко, С.Сірополко та ін. Завдання журналу:

а) допомагати усім заходам у справі народної освіти;

б) розробляти теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання;

в) спеціально .висвітлювати й розробляти питання про освітні потреби українського народу;

г) обслуговування потреб українського учительства;

д) приділяти увагу шкільній хроніці;

е) давати критику, бібліографію та огляд журналів.

Журнал «Світло» став протягом 4-х років авангардом боротьби за рідну школу, оформив і визначив основні напрямки розбудови і розвитку народної освіти в Україні та стимулював розбудження національної свідомості широких кіл пригнобленого українського вчительства і його об’єднання. «Світло» широко й глибоко пустило в обіг серед українського громадянства ідею рідної школи та згуртувало навколо себе все свідоме українське вчительство, яке в час революції 1917 р. заснувало Всеукраїнську Учительську Спілку та за її посередництвом енергійно приступило до реалізації в життя національних здобутків революції.

На території російської України створюються в різних місцях товариства грамотності з ініціативи інтелігенції. Серед них такі: Харківське товариство грамотності (1869 р.); Київське товариство грамотності; Волинське товариство грамотності (1901 р.).

Свої зусилля товариства грамотності спрямовували як на шкільну, так і на позашкільну справу. Відкривали школи, бібліотеки, читали лекції, літературно-музичні вечори проводили, видавали літературу українською мовою.

На захист національної школи виступали українські педагогічні товариства. З 1899 р. в Києві діяло педагогічне товариство ім. Ушинського. В 1897 р. в Одесі виникло Слов’янське педагогічне товариство. Невеликий гурток українців утворив у 1881 р. у Львові «Руське Педагогічне Товариство», яке згодом було перейменоване на «Українське товариство педагогічне» (з 1926 р. воно набуло сталої назви «Рідна школа»). «Українське педагогічне товариство» ставило перед собою такі завдання:

а) займатися заснуванням українських шкіл;

б) підтримувати виховання, як в школі, так і в сім’ї на основі рідної мови;

в) подавати членам товариства як моральну, так і матеріальну допомогу;

г) виступати з рекомендаціями по видавництву книжок і часописів;

д) підтримувати контакти з подібними товариствами австрійськими та зарубіжними.

Існували ще такі педагогічні товариства як «Руська школа» (1887 р.), Товариство ім. Сковороди (1908 р.), «Учительська громада» (1908 р.). Всі ці товариства відігравали позитивну роль у консолідації укр. вчительства, у формуванні його національної свідомості, у залученні до боротьби за школу з рідною мовою навчання. Вони об’єднували інтелігенцію різних ідейних і педагогічних напрямів — від демократичних до ліберально-буржуазних і клерикальних.

Серед культурно-освітніх закладів, що діяли на поч. ХХ ст. на Україні, великого поширення здобули народні будинки.

Одним із перших був народний будинок ім. Гоголя у Полтаві (1901 р), відкритий за участю Коцюбинського.

У наступні роки народні будинки почали діяти у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах. Організаторами цих будинків виступали освітні організації, земства, кооперативи. Головне їх завдання: влаштування лекцій для населення, спектаклів, концертів, літературних вечорів, кіносеансів. Народні будинки ставали в центрі позашкільної освітньої роботи. Вони використовували різні форми роботи освіти й виховання.

Київський народний будинок мав свою їдальню, чайну, нічний притулок для приїжджих, амбулаторію, бібліотеку. В Харківському народному будинку була безплатна бібліотека, книжкова лавка, глядацький зал. Основне завдання визначалося так: надання відвідувачам розумних розваг. Ставились спектаклі відомих акторів українських і зарубіжних.

Досить активною була боротьба за українську школу рідну мову в Галичині і на Буковині кін. ХIХ- поч. ХХ ст. У 1873 р. у Львові було засноване тов. ім. Шевченка, яке з 1892 р. стає науковим товариством ім. Шевченка. Воно стало великим українським осередком і гуртувало всіх українських вчених до спільної праці й готувало молоді кадри українських науковців.

Серед громадських установ, які існували в кін. ХIХ поч. ХХ ст. і мали вплив на розвиток Українського національного життя, виділялись і громадсько-спортивні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт».

Організація «Сокіл» була створена у 1894 р. у Львові. Головною своєю метою вона взяла фізичне відродження нації. Представники «Соколу» пропагують здоровий спосіб життя, видають спеціальну літературу з питань фізичного виховання і спорту, проводять спортивні вечори для української молоді (вперше такий вечір був проведений у 1901 р.). В цей період батько українського тіловиховання Іван Боберський готує до друку і видає серію праць з питань гігієни, теорії і методики фізичного виховання, спорту. Українська шкільна молодь засновує перші спортивні клуби.

У 1901 р. Сокільницька організація започатковує учительський гурток гімнастів для підготовки педагогічних кадрів з фізичного виховання. Сокільські осередки («гнізда») розповсюджуються по всій Галичині, а Львівська організація стає їх центром.

У 1906 р. було засновано спортивний гурток «Поділля» у Тернополі. З цього часу тут починається піднесення спортивного руху, проводяться змагання серед учнівської і студентської молоді.

У 1900 р. один з лідерів Української радикальної партії Кирило Трильовський створив організацію «Січ», основу якої становила молодь і здебільшого сільська. Це була досить чисельна організація і вона об’єднувала близько 60 тисяч осіб.

Національне піднесення, яке, насамперед, пов’язане з активізацією діяльності просвітницьких Громадських організацій Галичини сприяло тому, що у 1911 р. почали утворюватися скаутські гуртки молоді, які дотримувались традицій славної козацької минувшини. Іван Франко запропонував називати українських скаутів — пластунами. Засновуються перші пластові гуртки (Ї. Чмола, П.Франко, О.Тисовський).

В українському пластовому русі формуються різні напрямки виховання юнацтва. О.Тисовський був найближче до традиційного пластового (скаутського) напрямку виховання. Він дав початок українському пластовому уряду. У гуртку під керівництвом I.Чмоли головну увагу звертали на військово-фізичну підготовку. У І.Чмоли зароджується ідея створення Українського Січового Стрілецтва.

Складна міжнародна ситуація, постійна дискримінація українців збоку властей і спричинили появу українських військових товариств. Перше таке товариство під назвою «Січові стрільці» виникло в 1913 р. у Львові. Його головою був В.Старосольський. До утворення військових товариств активно включилися й вже існуючі спортивні та спортивно-пожежні організації («Соколи»» «Січі» та ін.). Незабаром по цілому галицькому краю повстають численні спортивно-військові «гнізда».

Хоч українське населення в Галичині становило більшість, але якоїсь переваги в організації українських шкіл воно не мало. Мало того, їх права постійно урізувались. Поодинокі протести громад не доходили до уряду, а ті, що доходили, залишались поза його увагою. Вагомішими були протести української інтелігенції, число якої на самому початку .XX ст. почало зростати.

Перед першою світовою війною українці добилися в Галичині добрих успіхів, бо мали 6 українських державних гімназій та 2510 народних шкіл, ,до яких ходило 440000 дітей. Гімназії існували в таких містах: 2 у Львові, в Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі.

Крім державних шкіл в Галичині засновувались громадські гімназії та учительські семінарії. Робив це Крайовий Шкільний Союз (8 гімназій, 2 учительські семінарії, інститут для дівчат). Коли до того додати ще школи українського педагогічного товариства, навчальні заклади сестер Василіянок, то можна зробити висновок, що боротьба українців за українське шкільництво увінчалася в Галичині гарними успіхами.

Хоч до початку війни українці не здобули свого власного університету у Львові, все-таки здобули 8 кафедр, що були обсаджені українцями.

Під час окупації Східної Галичини російськими військами почалось планове знищення українських установ і надбань. Припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі всякі українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Урядування українською мовою і навчання нею припинено. Почали робитися спроби для заміни унії православ’ям.

Російські власті припинили діяльність Просвіти, а установи товариства, не виключаючи друкарні й книгарні, опломбували. Найбільше потерпіла бібліотека товариства ім. Шевченка, а також архів Етнографічної Комісії й Канцелярії, де пропали рукописи українських письменників. Російське вояцтво понищило там інвентарі й каталоги, річники українських часописів.

Про шкільництво в Галичині під російською окупацією пишуть так: «Всі українські школи, середні й нижчі, було замкнено. Почалася наново організація шкільництва на російський зразок і з російською мовою навчання. Але тому, що майже ніхто з місцевих учителів російської мови не знав, то довелося почати з організації спеціальних курсів для майбутніх вчителів, де б вони мали вивчати російську мову. Було видано і спеціальні підручники для галицьких шкіл російською мовою. Таким чином, радянська влада з перших же днів окупації Галичини приступила до негайної русифікації краю.


Читайте також:

  1. Антифеодальна боротьба селянства України: гайдамаччина, опришки, коліївщина
  2. Антифеодальна боротьба українського народу
  3. Болонський процесс як засіб інтеграції у вищу освіту європейських країн.
  4. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
  5. Боротьба з кризою
  6. Боротьба з ожеледдю
  7. Боротьба з пожежами
  8. Боротьба з пожежами.
  9. Боротьба з половецькими ханами.
  10. Боротьба з проявами національної самосвідомості
  11. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
  12. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.




Переглядів: 871

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Освіта на західноукраїнських землях | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.