• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Боротьба з половецькими ханами.

Половців і раніше знали на Русі. Вони у причорноморських степах змінили печенігів, Л, відігнаних Ярославом Мудрим від рубежів держави. Перша велика битва з ними на р. Альті. 1068 р. була програна тріумвіратом Ярославичів. Наприкінці 70 — на початку 80-х рр. половецькі хани посилили натиск на Переяславщину й південну Київщину, а Олег Святославич, за ним й інші князі (переважно чернігівські) почали використовувати степовиків у боротьбі з суперниками на Русі.

Становище особливо загострилося на початку 90-х рр. XI ст. Майже щороку летюча половецька кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила тисячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля. Навіть об'єднані сили Святополка київського і Володимира Мономаха, в ту пору чернігівського князя, були 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мономаха руські князі починають об'єднуватися проти половецьких ханів. Цьому сприяли й рішення з'їздів у Любечі, на Золотчі, біля Долобського озера. Під час Долобського з'їзду 1103 р. дружинники Святополка київського почали заперечувати проти походу у степ, мовлячи, що йти навесні означає втратити смердів (селян) та їхніх коней. На це Мономах виголосив промову, що вражає силою, образністю, патріотизмом, турботою про трудовий люд: «Дивуюся я, дружино, що коней шкодуєте, на яких орють! А чому не помислите про те, що ось почне орати смерд, і, приїхавши, половчин застрелить його з лука, а коня його забере, а в село його приїхавши, забере жінку його й дітей його все майно його?! Так коня вам шкода, а самого смерда хіба не жаль?» («Повість»). Ці слова присоромили дружинників Святополка, і князі почали готуватися до походу.

Між 1103 і 1116 рр. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих і переможних походів Русі в Половецький степ. Літописці захоплювалися звитягою й могутністю руських воїнів.

Після 1116 р. половецькі хани ще чверть століття не насмілювалися нападати на Русь. Коли 1120 р. син Мономаха Ярополк пішов з військом на Дон, де звичайно скупчувалися половці, то він не зміг навіть відшукати ворога. Не дивно, що слава про перемоги Русі на чолі з Мономахом над кочовиками ще довго жила в народній пам'яті. Спливло сто років по смерті Мономаха, коли галицький книжник відкриваючи свій літопис похвалою князеві Романові Мстиславичу зазначив, що, перемагаючи половців, той наслідував діда свого Мономаха, котрий «погубив поганих ізмаїлтян, що їх звуть половцями».

20. Культура Київської Русі (ІХ – ХІ ст.)

Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та — речових пам'яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина того, що залишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захоплюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної глибини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різноманітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу.

Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перекази й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні заклинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі «Повісті» та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з реальними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створення їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реальним історичним особам.Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Святославича, існував дружинний епос Воїни-дружинники оспівували свого вождя — князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в «Повісті» немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, переказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами «Хочу на вас іти!».

Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. «Художнім літописом» боротьби східних слов'ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочовиків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київського, або Володимирового, циклу.

Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром «Красне Сонечко» Билини київського циклу склались у X—XI ст, по свіжих слідах оспіваних у них подій.

Є також пізніші цикли билин галицькі, новгородські та ін. У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі Адже князь Володимир Святославич і його дядько Добриня у билинах є швидше символами, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою створеного для оспівування в билинному епосі.

І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним Гіперболічні перебільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв'язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлумачення народом. У билинному епосі закріплювалася пам'ять про історичні події й цілі епохи східнослов'янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння.

21. Князювання Всеволода у Києві.

Всеволод Ярославич (1030—1093). Переяславський, чернігівський, а відтак київський князь, 4-й син Ярослава Мудрого й шведської принцеси Інгігерди, дочки короля Олафа Скотконунга. 1046 р. одружився з Марією, дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха (пом. близько 1067). Вдруге взяв шлюб з Анною, мабуть, половецькою княжною (не пізніше 1069). За заповітом Ярослава 1054 р. Всеволоду дісталися Переяслав, Ростов, Суздаль, Поволжя і Білоозеро. Він став молодшим членом тріумвірату Ярославичів (двоє інших — Ізяслав і Святослав), що правив Руссю до 1073 р. Згодом, 1068-го, тріумвіри зазнали поразки від половців на Альті. Тріумвірат розколювався. 1073 р. Всеволод допоміг Святославу відібрати в Ізяслава Київ, а після Святославової смерті (1076) сів у цьому місті; одначе влітку 1077 р. поступився-таки престолом Ізяславу, котрий повернувся з військом із Польщі, а взамін отримав Чернігів. Але 1078 р. звідти його вигнали Олег Святославич і Борис Вячеславич. З жовтня того ж року Всеволод та Ізяслав розгромили Олега й Бориса неподалік Чернігова в битві на Нежатиній ниві. Ізяслав загинув у бою, тож Всеволод став київським князем. Він посадив старшого сина Володимира Мономаха у Чернігові.

Під час князювання в Києві Всеволодові доводилося захищатись од небожів, князів-ізгоїв: Романа, Олега, Давида та Ярослава Святославичів, Давида Ігоревича, Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів. Він мусив приборкувати одних, а іншим давати волості. Всеволод підтримував дружні стосунки з Візантією, Германією, Скандинавськими країнами. Був освіченою людиною, знав п'ять іноземних мов. Опікувався церквою. Похований у Софійському соборі в Києві.

22. Відновлення централізованої монархії Володимиром Мономахом.

Мономах Володимир (1053—1125). Київський великий князь в 1113—1125 pp. Щоб помиритися з грізною, як і раніше, ' Київською Руссю після невдалої для неї війни 1043 р., на початку 50-х pp. XI ст. за ініціативою візантійського імператора Константина IX Мономаха було підписано мирну угоду, вигідну для Ярослава Мудрого. Аби вшанувати Ярослава, імператор видав свою дочку Марію за Всеволода, улюбленого сина київського князя. Од цього шлюбу 1053 р. народився Володимир, прозваний на Русі Мономахом від родового імені матері. Дитинство та юність він провів при дворі батька, котрий княжив у Переяславі-Південному. З юних літ Мономах сів у бойове сідло, постійно очолював батьківську дружину, здійснював далекі походи по Русі та за її межі. Придушував повстання в землі в'ятичів, воював проти кочовиків-половців. Коли 1078 р. Всеволод зробився київським князем, Володимир отримав від нього Чернігів. Але після смерті батька 1094 р. добровільно поступився цим містом і князюванням на користь двоюрідного брата Олега Святославича, бо той мав переважні права на Чернігівське князівство як син старшого брата Всеволода, й повернувся до Переяслава.

Будучи князем у Переяславі, висунутому в степ, населений войовничими й численними половцями, Володимир Мономах постійно влаштовував походи проти цих затятих ворогів Русі. Він уславився на цілий світ своїми перемогами над жорстокими й захланними половецькими ханами. Коли 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни запросили на його місце популярного в народі Мономаха. Цей мудрий державний діяч рішуче правив Руссю, відновивши єдиновладну монархію, що занепала по смерті Ярослава. Він був видатним письменником свого часу. Його перу належить високохудожнє «Повчання» дітям, пронизане турботою про рідну землю, ідеями гуманізму та любові до ближнього. З ім'ям князя пов'язують «шапку Мономаха», начебто отриману ним від візантійського імператора. Нею коронували всіх російських царів, починаючи з Івана IV Грозного. Насправді ж ця зроблена із золота й оздоблена дорогоцінним камінням і перлами корона, виготовлена східними (середньоазіатськими) майстрами, датується кін. XIII — поч. XIV ст. і, певна річ, не належала Володимирові Мономаху. Вона, як і популярність князя у давньоруських фольклорі й літературі, лише свідчить про важливу роль цього державного діяча і полководця в історії Київської Русі.

23. Причини феодальної роздробленості.

Феодальна роздрібненість Русі. По смерті сина Володимира Мономаха (1132) Давньоруська держава, що здавалася непорушно цілісною, раптом почала втрачати політичну єдність і розкололася на півтора десятка князівств та земель, серед яких найбільшими і найсильнішими були Київська, Чернігівська, Владимиро-Суздальська, Новгородська, Смоленська, Полоцька і Галицька землі. Розпочався період, названий ученими-істориками добою феодальної роздрібненості.

Це явище та пов'язані з ним нескінченні війни поміж руськими князями історики аж до 30-х pp. XX ст. пояснювали тим, що на всіх нащадків Володимира Святославича і Ярослава Мудрого просто не вистачало князівських престолів, а також порушенням давнього «горизонтального» принципу престолонаслідування, за яким княжий престол переходив від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком. Однак уже напр. XI ст. деякі члени правлячого у Давньоруській державі дому почали обстоювати «отчинний», або «вертикальний», принцип — від батька до сина. Змішання цих двох засад, мовляв, і спричинило феодальну роздрібненість Київської Русі. Лише наука останнього 50-річчя намагалася пояснити це явище історично об'єктивними процесами в східнослов'янському суспільстві. І, як нам здається, досягла успіху.

Феодальна роздрібненість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. Це пережили чи не всі народи й держави Європи. До роздрібненості призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний поступ на місцях. Якщо раніше Київ був серцевиною суспільно-економічного, політичного, культурного й ідеологічного життя країни, то з сер. XII ст. постають інші центри, старі, такі, як Новгород, Смоленськ і Полоцьк, і нові — Владимир-на-Клязьмі та Галич. Розвиток феодального землеволодіння зробив боярство величезною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні власної землі й зовсім байдужою до держави в цілому. Князі, що правили в тій чи іншій землі, також, під тиском бояр і з огляду на приватні земельні інтереси, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів. Русь роздирали князівські чвари, великі й малі війни між феодалами.

Однак, всупереч часто висловлюваній думці, Давньоруська держава не розпалася. Вона лише змінила форму: замість одноосібної монархії прийшла монархія федеративна, коли Руссю поспіль правила група найвпливовіших і найсильніших князів Володимирового дому. Такий спосіб правління історики називають «колективним сюзеренітетом». Роздрібненість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Вона об'єктивно заклала підвалини трьох східнослов'янських народностей: російської, української та білоруської.

24. Київське князівство.

25. Переяславське князівство.

26. Чернігівсько-Сіверська земля.

27. Розвиток культури Київської Русі ХІІ – ХІІІ ст.

28. Об’єднання Волині й Галичини.

Галицько-Волинське князівство

Об'єднання Волині і Галичини

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

29. Діяльність Данила Галицького в боротьбі з монголо татарами.

Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі приймали участь, коли стали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько-Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції.

Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу.

Монголо-татари розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно-Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо-татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство.

В 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцям. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо-татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбувалася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти золотоординців, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило, не відчувши реальної допомоги з боку римського папи, розірвав угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати у монголо-татар землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. помер князь Данило.

Отже. Реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років.

30. Галицько-Волинське князівство за наступників Данила.

На чолі Галицько-Волинської держави після смерті Данила став його брат Василько. Син Данила Лев дістав землі Галицьку й Перемишльську. Мстислав (другий син Данила) отримав Теребовлянську землю. Шварно (третій син) посів Холмськуй Белзьку землю, а також окремі литовські волості. У1269 р. помер Шварно, і його землі забрав Лев. Близько 1270 р. помер Василько, передавши Волинь своєму сину Володимиру.

Міжнародне становище було досить складним. Литва, де прийшло до влади угрупування феодалів -язичників на чолі з князем Тройденом, посилює наступ на землі Волині. Інтерес до галицьких земель проявляють польські феодали. Темник Золотої Орди Ногай під час походів ординських військ на Візантію і Болгарію теж намагався поширити свою владу на землі князівства.

У1275-1277 рр, галицько-волинські дружини і монголи здійснили два успішних походи на Литву. В 1280 р. Лев за допомогою Ногая приєднав до своїх володінь Закарпаття і Люблінську землю. Він вів боротьбу й за Краківський престол. Одночасно Лев Данилович підтримував добрі відносини з Угорщиною та Чехією.

Волинський князь Володимир Василькович (1270-1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню. Він зосередив свою увагу на будівництві місті замків, розвитку ремесел, торгівлі й піднесенні культури. Після смерті Володимира всі галицько-волинські землі об'єднуються під владою Лева.

Галицько-Волинська держава зуміла відстояти кілька десятиріч для свого відносно мирного розвитку.

На початку XIV ст. внаслідок міжусобної боротьби золотоординських ханів послаблюється їх вплив на Південно-Західну Русь-Україну. Цими сприятливими обставинами і скористався галицько-волинський князь Юрій Львович (1301-1315). У роки його князювання .вростали міста й села, розвивалися ремесла, торгівля, підносилась культура. У 1303 р. почала діяти Галицька митрополія. Правління Юрія Львовича було добою спокою, багатства й піднесення культури Галицько-Волинської держави, піднесенням її міжнародного авторитету. Сини Юрія - Андрій і Лев II (1315-1323) - послідовно відстоювали інтереси Галицько-Волинської держави, сприяли внутрішній стабілізації. Народ підтримував своїх правителів у прагненні до незалежності від Орди. Шлюб наймолодшого сина великого князя литовського Гедиміна Любарта з дочкою Андрія Юрійовича сприяв зміцненню союзу з Литвою. У боротьбі з Золотою Ордою Андрій і Леву 1323 р., як вважають дослідники, загинули. З їх смертю закінчилася династія Романовичів у Південно-Західній Русі.

Новим галицько-волинським князем став Болеслав - син мазовецького (з Польщі) князя Тройдена та Марії Юріївни. Він прийняв православ'я та отримав ім'я Юрій II (1323-1340). Бояри, запідозривши Юрія в намаганнях повернутися до католицизму, організували змову та отруїли князя.

31. Культура Галицько-Волинської держави.

Архітектура XII - першої половини XIV ст. пов'язана, в першу чергу, з містами. У фортецях з'являються цегляно-кам'яні конструкції (починають будувати башти, а також і самі стіни з цегли та каменю). Показовими щодо розвитку архітектури є пам'ятки духовного зодчества. Сформувалися дві школи: Волинська й Галицька. У 1160 р. було споруджено Успенський собору м. Володимирі-Волинському. Він був шестистовпним з трьома нефами. На території замку в м. Луцьку досліджено фундаменти монументальної храмової споруди другої половини XII - початку XIII ст. - церкви Іоанна Богослова. На території Галича та його околиць відомо до 30-ти руїн кам'яних будівель. Тут будували не з цегли, а з природного каменю, використовуючи різні породи алебастру й вапняку, які добувалися по Дністру. Успенський собор Галича було зведено з білого каменю - вапняку. Це п'ятинефний трьохапсидний храм, прикрашений фігурною орнаментальною різьбою. До наших днів зберігся кам'яний храм Пантелеймона (зведений у часи Данила Романовича, а у XVI ст. перебудований).

Мистецтво. Важливим центром художньої культури був Галич. Галицькі церкви були оздоблені білокам'яною різьбою. Про визначні досягнення малярства свідчать розписи кафедрального собору Іоанна Богослова в Луцьку, ікона Волинської богоматері тощо.

Пам'ятки прикладного мистецтва представлені переважно ювелірними виробами. До них належать 16 речових скарбів, виявлених при розкопках городища поблизу села Городище Шепетівського району Хмельниччини, б - з інших міст Волині, 4 - з Галицьких і 3 - з Волохівських земель. За складом вони подібні до речових скарбів з інших регіонів Русі. У скарбах знайдені сережки, колти, рясна, привіски, підвіски, браслети. Галицько-волинські ювеліри добре володіли різною технікою: лиття, кування, чеканка, тиснення, чернь,позолота та інкрустація, філігрань і зернь.

Літописання. Починаючи з середини XII ст. ведеться обласне літописання, яке відзначає місцеві риси й особливості, місцеві літературні манери. "Повість минулих літ", як правило, вміщали на початку обласних літописів. У місцевому літописанні продовжувалась розповідь у зв'язку з конкретними подіями того чи іншого регіону. Галицько-Волинський літопис - один з найвизначніших. Літописець уміло передає риси епохи, деталі неспокійного часу, із захопленням описує військові події. Особливо цікава центральна частина літопису-життєпис Данила Романовича.

Література. Серед літературних творів найвидатніше місце належить "Слову о полку Ігоревім". Розповідь про цей похід слугує автору приводом для того, щоб звернутися до всіх князів з гарячим закликом -припинити міжусобиці та об'єднатися проти зовнішньої небезпеки. Улюблений образ поета-автора "Слова" - це сокіл, який високо летить і бачить далеко. Автор показує всю Русь від Карпат до Волги, від Новгорода й Полоцька до далекої Тмутаракані біля Чорного моря. Він висловлює ідею сильної князівської влади, за допомогою якої має бути подолана роздробленість земель Русі.

32. Формування Монгольської держави. Чингізхан.

Читайте також:

1. Антифеодальна боротьба селянства України: гайдамаччина, опришки, коліївщина
2. Антифеодальна боротьба українського народу
3. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
4. Боротьба з кризою
5. Боротьба з ожеледдю
6. Боротьба з пожежами
7. Боротьба з пожежами.
8. Боротьба з проявами національної самосвідомості
9. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
10. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.
11. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни

Переглядів: 1335