Антифеодальна боротьба українського народу

Територіальні зміни в Україні у ХVІІІ ст.

У XVIII ст. відбулися кардинальні зміни на політичній карті України та Східної Європи. Внаслідок переможних для Росії російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774, 1787-1791 рр. до Російської імперії були приєднані Приазов’я і Причорномор’я до ріки Дністер, а в 1783 р. Крим.

Завдяки неабияким управлінським здібностям кн. Потьомкіна Таврійського величезна територія, що становить майже третину сучасної України, була освоєна протягом якихось двох десятиліть. Для цього більшість землі була віддана за заслуги перед імперією російським офіцерам і чиновникам, а також українській старшині, що брала участь у війнах з Туреччиною. Їх звільняли від податків, але з умовою швидкого залюднення земель. В результаті ці землі були заселені селянами-кріпаками російського й українського походження. Поряд з ними в освоєнні краю активну участь брали іноземні переселенці: німці, серби, болгари, валахи (молдавани), греки і євреї. Повсюдно виникали нові села і поселення, в господарський обіг були втягнені мільйони десятин землі. Одночасно почалося будівництво нових міст: Херсона, Севастополя, Олександрівська, Катеринослава, Миколаєва та ін.

Щодо дати заснування нашого міста, то тут не має єдиної думки. Деякі краєзнавці вважають, що заснування нашого міста пов’язано з побудовою у 1635 р. поляками Кодацької фортеці з метою встановлення контролю над Запоріжжям. Дехто шукає витоки міста в давній козацькій слободі Половиця. Однак очевидно, що заснування Катеринослава саме як міста, великого адміністративного й промислового центра, припадає на так звану Катеринінську епоху. Проте й тут не існує єдиної думки. Офіційно вважається, що заснування Катеринослава відбулося в 1776 р. Однак у цьому році Катеринослав був заснований не на нинішньому місці, а в гирлі р. Кільчень, неподалеку від сучасного Новомосковська. Саме сюди перебрався губернатор з канцелярією. Але невдовзі виявилося, що це місце непридатне для будівництва «третьої столиці» імперії», як це передбачалося російським урядом. Тому в 1787 р. будівництво міста перенесли на місце колишньої запорозької слободи Половиці, де був закладений Преображенський собор і розпочалася інтенсивна забудова. Новому місту на Дніпрі готувалося чудове майбутнє гідного пам’ятника великих діянь Катерини ІІ, але постійна війна Росії підірвала фінансову міць держави і не дала можливості здійснитись цим задумам. Після смерті цариці Катерини її син Павел І, що ненавидів свою мати, перейменував місто у Новоросійськ і практично припинив його будівництво. За наступного царя, Олександра І, місту повернули назву на честь Катерини, відновили будівництво, хоча вже не як столиці, а губернського центру.

У той час, як Російська імперія набувала сили, її суперник – Річ Посполита переживала період занепаду і розкладу. Анархія шляхти, масові селянські виступи, рух гайдамаків і опришків, Коліївщина 1768 р., внутрішні протиріччя політичного і соціально-економічного розвитку призвели до занепаду держави, і вона стала легкою поживою для агресивних сусідів: Австрії, Прусії і Росії. В результаті трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) вона перестала існувати. До Росії відійшла Правобережна Україна: Київщина, східна Волинь, Поділля, Берестейщина, до Австрії – західна Волинь, Галичина, Закарпаття, частина Буковини. На українських землях, які стали зватися Малоросією, в кінці XVIII ст. жило приблизно 10 млн. людей.

У другій половині XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать – козацька старшина, яка отримувала за службу так звані «рангові» (тобто військові), експроприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Посилення феодального гніту викликало численні повстання селян і козаків. На Західній Україні, що знаходилися під владою австрійського імператора, у першій половині ХVІІІ ст. боротьбу вели селяни, що називали себе «опришками». Великою любов’ю серед простих людей користувався їх ватажок Олекса Довбуш. На Правобережжі, яке до 1793 р. залишалося у складі Речі Посполитої, ширився рух гайдамаків. Так називали себе повстанці: місцеві селяни й козаки, що прийшли сюди із Запоріжжя. Кульмінацією гайдамаччини стало селянсько-козацьке повстання під проводом Максима Залізняка і Івана Гонти в 1768 р., що дістало назву «Коліївщина».

На Лівобережній Україні антифеодальні виступи селянства посилилися після виходу в 1793 р. царського указу про встановлення тут кріпацтва. Найбільш значною подією серед них стало повстання 1789-1793 рр. в селі Турбаї на Полтавщині. Повсталі вбили місцевих поміщиків Базилевських і створили своє самоврядування: обрали отамана, суддю, писаря. Керуючись козацьким звичаєвим правом вони жили впродовж чотирьох років. У цей час Росія вела війну з Туреччиною, і влада побоювалася, що каральні акції проти Турбаїв можуть призвести до масових селянських повстань і загострення ситуації в тилу армії. Лише після підписання Ясського миру за наказом Катерини ІІ повстання придушили, село спалили, а місцевість, де воно знаходилося, розорали. З великою жорстокістю царська влада придушувала й інші селянські виступи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Петро Дорошенко	\|	Теми рефератів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.